Економічна та екологічна криза

На середину 1980 х років економічна криза стала очевидною

для більшості населення. Проводились необхідні ринкові ре

форми. Але вони були несумісні з радянською економічною мо

деллю. Ускладнювалось “оздоровлення економіки” (як тоді

модно було висловлюватись) диспропорцією її розвитку. Так

в Україні 2/3 промислового сектора економіки становила важка

промисловість, третина наукового потенціалу республіки пра

цювала на ВПК. Постійно падав національний доход на душу

населення (з 1970 р. по 1989 р. — на 10 %). Причому, якщо у

1990 р. він зменшився на 4%, то у 1991 р. — на 13 %.

Щоб якось нормалізувати ситуацію, нове радянське керів

ництво, яке у 1985 р. очолив М. Горбачов, вирішило вдатися до

радикальних заходів.

На квітневому (1985) пленумі ЦК КПРС М. Горбачов проголо

сив курс на прискорення соціально економічного розвитку

СРСР. Складовими цього “прискорення” були: використання до

сягнень НТР в усіх галузях економіки, стимулювання праці ро

бітників, удосконалення планування та зміцнення дисципліни.

На XXVII з’їзді КПРС (лютий 1986 р.) було затверджено програ

му “Основні напрямки економічного і соціального розвитку СРСР

на 1986–1990 рр. і на період до 2000 року”. Програма передбача

ла подальший розвиток “прискорення” в економіці шляхом під

вищення у 2–2,5 раза продуктивності праці та проведення техніч

ного переозброєння і структурної перебудови економіки.

30 червня 1987 р. ВР СРСР прийняла Закон “Про державне

підприємство”, за яким підприємства дістали самостійність

у плануванні виробничої діяльності, в укладенні договорів зі

своїми постачальниками та споживачами. Водночас створюва

лася система державного приймання готової продукції, аби під

вищити її якість. Перебудова управління економікою привела

до скорочення управлінського апарату на 80 тис. осіб, що дало

можливість зекономити 227 млн крб та передати окремі управ

лінські функції в економіці місцевим органам, що посилило

економічну самостійність України.

Спочатку ці заходи дали помітну віддачу. У 1985–1986 рр.

темпи приросту промислової продукції в Україні зросли з 3,5%

до 4,3 %, а в сільському господарстві приріст становив 3,5 %

проти 0,5% на початку 1980 х років.

Проте керівники на місцях всіляко перешкоджали впровад

женню реформ, переслідували новаторів. Впровадження новов

ведень часто обмежувалося самими обговореннями. І головне,

радянська економічна модель не могла співіснувати з ринковою

економікою, а лише перехід до останньої був єдино можливим

порятунком від економічної кризи.

Як наслідок, на кінець 1980 х років 3/4 промислової продук

ції України не відповідало світовим стандартам, практично вся

техніка, що вироблялася, була застарілих зразків, близько по

ловини підприємств стали нерентабельними. Понад 90 % під

приємств перебували у загальносоюзному підпорядкуванні. Ук

раїна залишалась сировинною базою СРСР. З 1988 р. припинив

ся позитивний ефект від економічних реформ, а з 1990 р.

почався різкий спад промислового виробництва.

Нерентабельним (внаслідок низьких закупівельних цін та

непродуманої політики) стало і сільське господарство, хоча і в цій

галузі робилися спроби реформ. Так, дозволялось створення фер

мерських господарств. Але і тут на заваді стали вищезгадані при

чини (опір місцевого керівництва, дріб’язкова регламентація,

підміна конкретних справ пустопорожніми розмовами тощо). Не

було правової бази для придбання землі у приватну власність,

особи, які бажали стати фермерами, не могли отримати гроші на

ведення господарства, у психології селян фермер сприймався як

експлуататор. На середину 1991 р. в Україні виникло лише 2 тис.

фермерських господарств, у яких працювало 5 тис. осіб.

Загальне погіршення економічної ситуації змусило республі

канське керівництво запровадити з 1 листопада 1990 р. продаж

продовольчих та промислових товарів за картками споживача

з купонами. 2 квітня 1991 р. удвічі підвищили роздрібні ціни,

а загалом упродовж 1991 р. ціни зросли (порівняно з їх рівнем у

1990 р.) у 8 разів, що призвело до різкого погіршення життя на

селення.

Економічна криза тісно пов’язана з кризою екологічною.

В Україні, яка становила менше 3 % території СРСР, було роз

міщено 25 % всього індустріального потенціалу Союзу. Вона

приймала на себе також чверть загальносоюзного обсягу забруд

нення від промислових підприємств. Характерними і пошире

ними явищами були ерозія та захімізація ґрунтів, практично

всі промислові підприємства давали шкідливі викиди в довкіл

ля. Штучні моря порушили природний баланс і призвели до об

міління Дніпра.

Найбільшою екологічною катастрофою була аварія на четвер

тому енергоблоці Чорнобильської АЕС 26 квітня 1986 р. Кіль

кість постраждалих становила 3,2 млн осіб (з них 1,2 млн — ді

ти), матеріальні втрати — 120–130 млрд доларів. Із зони радіо

активного забруднення було відселено близько 2 млн осіб.

З господарського обороту вилучено близько 200 тис. га земель.

Навколо Чорнобиля утворено 30 кілометрову зону відчуження,

на якій заборонено проживання та ведення господарства. Коло

сальні кошти довелось витрачати на захисні роботи навколо

ЧАЕС та забезпечення постраждалих внаслідок аварії.

Суспільно'політичне життя

Кризові явища в соціально економічній та екологічній сфе

рах стимулювали наростання опозиційного руху серед населен

ня України. Цей процес був посилений згортанням репресивної

політики радянської влади. Широкому загалу стали доступні ма

теріали, що свідчили про злочинну політику комуністичного ке

рівництва 1930–1940 х років щодо власного народу. Все це спри

яло різкому падінню авторитету Комуністичної партії. Так, ли

ше протягом 1990 р. з КПУ вийшло понад 220 тис. її членів.

Натомість наприкінці 1980 х років почали виникати опозиційні

об’єднання громадян. Так, у 1988 р. було відновлено Українську

Гельсінську Спілку на чолі з Л. Лук’яненком, на базі якої у

1990 р. було створено Українську республіканську партію

(УРП). У 1989 р. створено Народний Рух України (НРУ), який

невдовзі перетворився на наймасовішу опозиційну силу, а його

лідер В. Чорновіл став головним опозиційним лідером. У 1989 р.

виникли також громадські організації “Зелений світ”, історико

патріотичне товариство “Меморіал”, Товариство української мо

ви ім. Т. Шевченка, Спілка незалежної української молоді. В бе

резні 1990 р. скасовано ст. 6 Конституції СРСР про керівну роль

Компартії, що остаточно відкрило шлях до легальної роботи всіх

політичних партій і прискорило процес їх створення. До кінця

1990 р. в Україні діяло 15 політичних партій та ще 10 відділень

загальносоюзних партій. І на цьому процес створення партій та

громадських організацій не припинився.

Із другої половини 1980 х років радянська влада також була

змушена припинити репресивну політику щодо Церкви. У

1988 р. навіть було офіційно відзначено 1000 річчя хрещення

Русі. Відновили свою легальну роботу переслідувані до цього

конфесії — протестанти, УГКЦ та УАПЦ. Наприкінці 1989 р.

Рада у справах релігій дозволила реєстрацію УГКЦ, а у 1990 р.

відбувся Львівський Собор УГКЦ, на якому було визнано неле

гітимним рішення Собору 1946 р. про приєднання УГКЦ до

РПЦ. На червневому Соборі в Києві проголошено про відновлен

ня УАПЦ, керівником якої обрано патріарха Мстислава. Щоб

хоч якось зберегти свій вплив над віруючими в Україні, РПЦ

надала своїй організації в Україні автономію та перейменувала

її в УПЦ Московського патріархату. Нарешті, 26 квітня 1991 р.

ВР УРСР затвердила Закон “Про свободу совісті та релігійні пе

реконання”, за яким релігійні конфесії отримували статус юри

дичної особи і мали законні підстави для своєї діяльності.

У 1989 р. в Україні відбулись перші страйки, посилилась ді

яльність опозиції. У вересні 1989 р. змушений був піти у від

ставку з посади першого секретаря ЦК КПУ В. Щербицький.

Його змінив на цій посаді В. Івашко, а з липня 1990 р. — С. Гу

ренко. 18 березня 1990 р. відбулись перші демократичні вибори

до ВР УРСР та місцевих рад, в яких взяло участь понад 31 млн

осіб, або 84,5 % виборців. Головою ВР УРСР став перший секре

тар ЦК КПУ В. Івашко (з липня 1990 р. — Л. Кравчук). І хоча

більшість депутатських місць здобули комуністи (які сформува

ли парламентську фракцію — “група 239”), однак у Верховну

Раду пройшли також і представники опозиції, які об’єднались

у парламентську групу “Народна рада”. А в трьох західних об

ластях (Львівській, Івано Франківській і Тернопільській) у но

вому складі обласних рад більшість місць отримала опозиція,

а в меншості опинилися комуністи.

У 1990 р. відбулись перші широкомасштабні акції опозиції:

1) 22 січня “живий ланцюг” між Києвом та Львовом на знак со

борності українських земель; 2) 2–17 жовтня — голодування

студентів на площі Жовтневої революції (нині — майдан Неза

лежності) у Києві. Перша подія засвідчила єдність українців,

а друга — привела до відставки голови Ради Міністрів УРСР

В. Масола і сприяла подальшій радикалізації суспільно полі

тичного життя у республіці. Населення вперше переконалось

у можливості відкритої боротьби з владою і у слабкості остан

ньої. З цим змушена була рахуватись і республіканська верхів

ка, аби не бути усунутою від влади. Саме тому ВР УРСР, незва

жаючи на те, що більшість у ній становили комуністи, 16 липня

1990 р. прийняла “Декларацію про державний суверенітет Ук

раїни”, яка започаткувала процес відродження державотворчої

традиції в Україні. Цей документ проголошував: право україн

ської нації на самовизначення і створення в існуючих кордонах

власної держави; самостійність України у вирішенні будь яких

державних питань; недоторканність території УРСР в існуючих

кордонах; захист і рівність усіх форм власності; нейтральність,

позаблоковість, принцип поділу влади на законодавчу, вико

навчу та судову; пріоритет норм міжнародного права і загально

людських цінностей у законодавстві.

Після цього, розвиваючи ідеї “Декларації про державний

суверенітет”, ВР УРСР 2 серпня 1990 р. прийняла Закон “Про

економічну самостійність УРСР”, за яким проголошено самос

тійність регулювання грошового обігу і запровадження націо

нальної грошової одиниці, національної митниці, власність

народу республіки на всі її національні багатства і прибутки,

рівність різних форм власності, повна господарська самостій

ність і свобода підприємництва. У грудні 1990 р. було прийня

то Закон “Про пріоритетність соціального розвитку села та аг

ропромислового комплексу в народному господарстві Украї

ни”. Прийняття цих двох законів фактично означало

встановлення контролю республіканського керівництва над

усіма секторами економіки України і виведення їх з підпоряд

кування Москві. 19 червня 1991 р. ухвалено концепцію нової

Конституції України.

Це були суттєві кроки на шляху до політичної незалежності.

Подібні процеси відбувались також і в інших радянських рес

публіках. Таким чином, на кінець 1990 р. СРСР опинився на ме

жі розвалу. Правлячі кола зробили дві спроби зберегти СРСР:

перша — у березні 1991 р. — перетворити Союз на федерацію,

при збереженні принципових особливостей радянської моделі,

хоча і в модернізованому вигляді; друга — у серпні 1991 р. — бу

ла здійснена консервативними силами і передбачала повернен

ня до необмеженої влади партії та командно адміністративної

системи. Обидві вони зазнали краху.

Референдум, проведений з ініціативи М. Горбачова 17 берез

ня 1991 р., містив питання про те, чи бажають громадяни жити

в оновленому СРСР. На це питання в Україні позитивно відпо

віли понад 70 % тих, хто взяв участь у референдумі. Водночас

було проведено і республіканський референдум, на якому на

питання “Чи згодні Ви з тим, що Україна повинна бути у скла

ді СРСР на засадах “Декларації про державний суверенітет”,

позитивно відповіло понад 80 % громадян. У цілому ж по СРСР

референдум був визнаний таким, що засвідчив прагнення гро

мадян до збереження СРСР на нових засадах. Намагаючись

закріпити цей здобуток, М. Горбачов 25 квітня 1991 р. у Ново

Огарьово під Москвою підписав з керівниками 9 республік

СРСР заяву “9+1”, за якою республікам гарантувались певні

поступки при підписанні нового союзного договору, наміченого

на 20 серпня 1991 р. Проте консервативні сили вирішили зірва

ти цей крок і зберегти радянську систему без змін. У ніч на

19 серпня 1991 р., під час перебування М. Горбачова на відпо

чинку в Криму, у Москві було створено Державний комітет

надзвичайного стану (ГКЧП), який очолив віце президент

СРСР Г. Янаєв. До його складу увійшли ще 7 вищих державних

осіб (прем’єр міністр СРСР В. Павлов, голова КДБ СРСР

В. Крючков, міністр оборони СРСР Д. Язов, міністр внутріш

ніх справ Б. Пуго та ін.). ГКЧП заявив, що бере владу у свої ру

ки. В країні було запроваджено надзвичайний стан. Горбачова

блокували у Форосі і змусили заявити про його неможливість

виконувати свої обов’язки за станом здоров’я. Але ці дії не

знайшли підтримки у населення та більшості керівництва. 22

серпня заколотники були заарештовані, путч провалився.

У цій ситуації ВР УРСР 24 серпня прийняла “Акт проголо!

шення незалежності України” (“за” проголосувало 346 депута

тів, “проти” — 1). Цим документом проголошувалося віднов

лення незалежності України та створення самостійної Україн

ської держави — України. Територія України оголошувалася

неподільною та недоторканною. Водночас було прийнято рішен

ня про департизацію армії та правоохоронних органів, а 30 сер

пня — про заборону КПУ.

З метою посилення легітимності та законності набуття Украї

ною незалежності на 1 грудня 1991 р. був призначений Всеукра!

їнський референдум на підтвердження Акту проголошення не!

залежності України. На вибори прийшли 84 % громадян, з яких

за незалежність України проголосували 90,3 %. Водночас було

проведено вибори Президента України: з 5 кандидатів (Л. Крав

чук, В. Чорновіл, Л. Лук’яненко, І. Юхновський, В. Гриньов)

перемогу здобув Л. Кравчук (за нього проголосувало 61,6 %).

Розділ

Україна

У 1991–2005 рр.

Україна у 1991–1994 рр.

Політичне будівництво. Головним завданням відродженої

Української держави було створення дієвої системи органів за

конодавчої, виконавчої та судової влади та розроблення націо

нального законодавства. Більшість з цих завдань вдалося вико

нати вже у перші роки відродження незалежності України.

24 серпня прийнято Закон “Про військові формування в Ук

раїні”, за яким всі воєнізовані структури, розміщені в Україні,

підпорядковувалися Верховній Раді України. Остаточного юри

дичного завершення формування національних збройних сил

набуло після прийняття 6 грудня 1991 р. Закону “Про збройні

сили України”.

8 жовтня 1991 р. прийнято Закон “Про громадянство Ук

раїни”.

4 листопада 1991 р. прийнято Закон “Про державний кордон

України”, за яким проголошувалася недоторканність кордонів

та порядок їх охорони і перетину. Створювалися прикордонні

війська.

15 січня 1992 р. — затверджено музику до Державного гім

ну. 28 січня 1992 р. — затверджено Державний прапор, а 19 лю

того 1992 р. прийнято постанову про малий Державний герб, го

ловним елементом якого став тризуб. Таким чином, Україна на

була всі державні атрибути.

25 березня 1992 р. створено Службу безпеки України.

До 1993 р. формування виконавчої, законодавчої та судової

гілок влади всіх рівнів було в основному завершено. Проте до

сить складною залишалася ситуація зі створення нової правової

бази — нові закони співіснували зі старими, радянськими. Бук

сувало прийняття нової Конституції. Не менш складною була і

соціально економічна ситуація в країні.

Економічні зміни. Основними завданнями в економіці були:

її роздержавлення, сприяння розвитку різних форм господарю

вання та конкуренції, залучення іноземних інвестицій, прива

тизація. Треба було також сформувати власну національну еко

номіку та подолати залежність від Росії.

Першим кроком на цьому шляху стало запровадження

10 січня 1992 р. купонів багаторазового використання, які пе

ребували в обігу до серпня 1996 р., виконуючи функцію замін

ника повноцінної грошової одиниці. В середині 1992 р. Україна

вийшла з рубльової зони.

З’явились такі новації, як приватні підприємства різних типів

та приватна торгівля, яка на середину 1990 х років практично

витіснила державну. Всі форми власності були визнані рівноправ

ними.

Проте перехідний стан економіки, неготовність керівників

та простих працівників до нових умов господарювання, відсут

ність матеріальної бази та валютних резервів, які залишились

у Росії, викликали на початку 1990 х років економічну кризу,

яка, у принципі, була продовженням кризи, що переживав

СРСР в останні роки свого існування. Після розпаду СРСР Укра

їні дісталось у спадщину 35 % ВПК СРСР, застарілість устатку

вання становила 50 %. Негативом була також незавершеність

виробничих циклів у більшості галузей промисловості. Відбу

лось різке падіння промислового виробництва, була закрита

більшість промислових підприємств. Звичним явищем стало

безробіття. Лише впродовж 1994 р. більш ніж на чверть змен

шилося промислове виробництво в Україні. На стільки ж упав і

загальнодержавний доход.

У сільському господарстві давалися взнаки еродованість

ґрунтів та їх заболочення внаслідок меліоративних робіт, заста

рілість і недостатність сільськогосподарської техніки. Україна

виявилася нездатною забезпечити себе навіть сільськогосподар

ською продукцією (у 1994 р. було зібрано лише 33 млн т зерно

вих), оскільки колгоспна система розвалювалась, а нового спо

собу господарювання на селі не було створено. Продовжувала

зменшуватися кількість сільського населення та прискорився

процес його старіння. На споживчому ринку домінували ім

портні товари.

Значною проблемою розвитку економіки була залежність від

російських енергоносіїв, а також необхідність встановлювати

нові економічні зв’язки та звикати до нових економічних реа

лій. Усе це спричиняло стрімке зростання цін, зниження реаль

ної купівельної спроможності населення, гіперінфляцію і як

наслідок — зниження життєвого рівня населення України, а от

же — зростання невдоволення владою.

Зовнішня політика. Одразу ж після проголошення незалеж

ності України та її закріплення всенародним референдумом

1 грудня 1991 р. почалось визнання нашої держави на міжна

родній політичній арені. 2 грудня 1991 р. незалежність Украї

ни визнали Канада і Польща, 3 грудня — Угорщина, 4 груд

ня — Литва та Латвія, 5 грудня — Росія, Аргентина, Болгарія,

Болівія та Хорватія, а 25 грудня — США. До кінця 1992 р. Ук

раїну визнало ще 64 держави. Таким чином, Україна стала

повноправним суб’єктом міжнародної політики. До середини

1990 х років з більшістю країн світу Україна встановила дип

ломатичні відносини. В Україні були відкриті дипломатичні

посольства понад 100 країн, водночас Україна створила власну

систему посольств, представництв і консульств за кордоном.

Основними принципами зовнішньої політики визначено: по

заблоковість, без’ядерність, добросусідство, багатовекторність.

Хоча останній принцип був фактично заперечений визначенням

двох країн (Росії та США) як стратегічних партнерів.

Першим кроком України на міжнародній арені було визначен

ня відносин з колишніми радянськими республіками та долі

СРСР. На нараді 7–8 грудня 1991 р. у Біловезькій пущі президент

України Л. Кравчук, президент Росії Б. Єльцин та Голова ВР Рес

публіки Білорусь С. Шушкевич підтвердили припинення існуван

ня СРСР та підписали угоду про створення Співдружності Неза

лежних Держав (СНД). 21 грудня 1991 р. в Алма Аті декларацію

про створення СНД підписали керівники України, Російської Фе

дерації, Білорусі, Казахстану, Азербайджану, Вірменії, Молдови,

Киргизстану, Узбекистану, Таджикистану та Туркменістану.

30 січня 1992 р. Україна стала членом Наради з безпеки та

співробітництва в Європі. Цього ж року вона стала членом Чор

номорського економічного співробітництва, членом Світового

банку з реконструкції та розвитку і членом Міжнародного ва

лютного фонду. Крім того, незалежна Україна отримала у спа

док від УРСР постійне членство в ООН та її структурних підроз

ділах.

14 січня 1994 р. Україна, США та Росія уклали угоду про ви

везення стратегічної ядерної зброї з території України, що спри

яло зростанню іміджу України на міжнародній арені.

8 лютого 1994 р. Україна почала співпрацювати з НАТО за

програмою “Партнерство заради миру”.

23 березня 1994 р. в Брюсселі між Україною та Євросоюзом

укладено договір про партнерство та співробітництво.

Таким чином, на 1994 р. Україна досягла визнання на між

народній арені як незалежна держава і повноправний суб’єкт

міжнародних відносин і почала реалізацію головних завдань

своєї зовнішньої політики.

Події 1994 р. Під тиском масового зростання невдоволення

населення різким погіршенням свого становища ВР України

17 червня 1993 р. прийняла Постанову “Про проведення всеук

раїнського референдуму щодо довіри (недовіри) Президенту та

ВР України”. Навесні 1994 р. відбулись вибори до ВР України,

на яких особливо багато голосів отримали ліві партії (КПУ, Сел

ПУ та СПУ), а лідер соціалістів О. Мороз став головою нового

складу ВР України. 26 червня 1994 р. відбулись також позачер

гові вибори Президента України, у яких на цю посаду претенду

вало 7 осіб (Л. Кравчук, Л. Кучма, О. Мороз, В. Лановий,

В. Бабич, І. Плющ, П. Таланчук). Жодний з кандидатів не зміг

набрати понад 50 % голосів виборців, і тому 10 липня відбувся

другий тур виборів, на якому переміг Л. Кучма.

Україна у 1994–2005 рр.

1994–2004 рр. були вкрай суперечливим періодом україн

ської історії. З одного боку, відбувалось подальше становлення

та розбудова незалежної Української держави, а з другого — по

силилась криміналізація економіки, залежність від Росії, загос

трилась внутрішньополітична боротьба тощо.

Внутрішньополітичне життя. Головною подією внутрішньо

політичного життя було протистояння між Президентом та Вер

ховною Радою. Кожен з цих суб’єктів намагався отримати пере

вагу в управлінні державою. Перемогу в цьому двобої здобув

Л. Кучма, що було закріплено прийнятою 28 червня 1996 р.

Конституцією, яка надала президенту особливо великі повнова

ження. Попри це, тривала подальша політизація та радикаліза

ція суспільно політичного життя. До кінця 1990 х років в Укра

їні вже було зареєстровано понад 100 політичних партій. Серед

партій демократичного спрямування лідером був НРУ на чолі

з В. Чорноволом, але наприкінці 1990 х років ця партія розко

лолась, а сам В. Чорновіл загинув за загадкових обставин (бере

зень 1999 р.). Натомість у 2001–2002 рр. сформувалась нова

правоцентристська сила: блок “Наша Україна” В. Ющенко та

партія “Батьківщина” (БЮТ) на чолі з Ю. Тимошенко, які ста

ли головними опозиційними силами і почали боротьбу за владу.

Серед лівих партій лідерство належало комуністам П. Симонен

ка та соціалістам О. Мороза, які здобували значну підтримку

виборців як на парламентських (1994, 1998, 2002), так і на пре

зидентських (1999) виборах. До найвпливовіших центрист

ських та пропрезидентських партій належали Народно демо

кратична партія (НДП) В. Пустовойтенка, Соціал демократич

на партія об’єднана (СДПУ(о) В. Медведчука та Партія регіонів

України В. Януковича. У 1997–1998 рр. значний вплив мало

Всеукраїнське об’єднання “Громада” П. Лазаренка, але після

його втечі за кордон (внаслідок звинувачень у корупції) ця полі

тична сила розпалась. Постійне зростання кількості політичних

партій, близькість їхніх програм та переважання у їхній діяль

ності розмов над реальними справами вело до зростання полі

тичної апатії суспільства і втрати довіри до політичних партій.

Подальше погіршення життєвого рівня призвело до певної

дискредитації ідеї незалежності серед значної частини населен

ня. Як наслідок — на парламентських виборах 1998 р. значну

частину депутатських місць знову здобули ліві партії (головою

парламенту став лідер Селянської партії О. Ткаченко), а на пре

зидентських виборах 31 жовтня 1999 р. до другого туру вийшов

(поряд з Л. Кучмою) голова КПУ П. Симоненко. Проте у друго

му турі цих виборів, що відбувся 14 листопада 1999 р., переміг

Л. Кучма (набрав 56,2 % голосів, тоді як Симоненко — близько

38 %). Таким чином, серед населення почала наростати недові

ра також і до лівих партій. Як наслідок, на початку 2000 р.

в парламенті виникла правоцентристська більшість, яка висту

пила проти курсу лівих і за продовження розбудови незалежної

України. Новим Головою Верховної Ради депутати обрали

І. Плюща. Ці події дістали назву “оксамитова революція”. Тен

денцію до падіння авторитету комуністів засвідчили і парла

ментські вибори 2002 р., і особливо — президентські вибори

2004 р.

Після обрання на другий термін, Л. Кучма продовжив курс

на зміцнення виконавчої влади. Ним 23 грудня 1999 р. було

призначено головою уряду В. Ющенка, що мав популярність се

ред населення як людина справи. Завдяки цьому було підвище

но авторитет виконавчої влади. Проте вже у травні 2001 р. уряд

Ющенка був звільнений і новий уряд очолив спочатку А. Кінах,

а з листопада 2002 р. — В. Янукович. Водночас Головою ВР Ук

раїни у квітні 2002 р. був обраний В. Литвин (до цього очолював

Адміністрацію Президента). Була проведена ротація кадрів та

кож у судовій системі. Таким чином, Л. Кучма зміцнив свої по

зиції в усіх гілках влади.

У зовнішній політиці Україна продовжувала балансувати

між Росією та США. Проте відносини з цими країнами періо

дично загострювалися: зі США через так званий кольчужний

скандал (нібито Україна поставила режиму С. Хусейна системи

протиповітряної оборони “Кольчуга”), а з Росією — через підви

щення митних тарифів на українську продукцію, завищення

цін на нафту та претензії Росії на український острів Тузлу. До

певних здобутків цього періоду у зовнішній політиці належали:

підписання Україною 16 листопада 1994 р. Договору про нероз

повсюдження ядерної зброї (чим Україна підтвердила своє праг

нення до без’ядерного статусу), поглиблення співпраці з ЄЕС

(у вересні 1995 р. Україна стала повноправним членом Ради Єв

ропи, а невдовзі почала брати участь у роботі Європарламенту та

інших структур ЄЕС) та НАТО (з НАТО в липні 1997 р. було ук

ладено “Хартію про особливе партнерство”). Проте окремі здо

бутки на цьому шляху не привели до входження України до ЄЕС

або НАТО.

Досить складним питанням залишалась демаркація держав

них кордонів України. Так, лише у 1997 р. було досягнуто пев

ного порозуміння щодо кордонів з Росією та Румунією. Проте

остання продовжувала робити численні демарші з приводу

о. Зміїний та будівництва Україною судноплавного русла в гир

лі Дунаю.

У сфері економіки до початку 1996 р. вдалось призупинити

інфляцію, що дало можливість у вересні цього року замінити ку

пони повноцінною національною валютою — гривнею. Націо

нальна валюта України була орієнтована на долар США, і до

1998 р. її курс залишався стабільним, але внаслідок світової ва

лютної кризи в серпні 1998 р. почалось падіння її курсу по відно

шенню до долара і цей процес вдалось зупинити лише у 2001 р.

Окрім створення власної грошової системи, було завершено

реформування промислового сектора. Це виявилось у проведен

ні приватизації, внаслідок чого зменшився державний сектор

у промисловості. У промисловість пішли приватні та закордон

ні інвестиції, що вело до її стабілізації та виходу з кризи. Проте

приватизаційні процеси часто здійснювалися не на користь дер

жави. Ще меншим був ефект від реформ у сільському господарс

тві. Тут до 1999 р. було в основному ліквідовано колгоспну сис

тему і відновлено право селян на земельну власність. Проте

відсутність в останніх коштів не дала змоги покращити показ

ники товарного зростання у сільськогосподарському секторі.

Важливі зміни відбувалися в цей період також у сфері освіти,

науки та культури. До позитивних моментів у цій сфері належа

ла ліквідація контролю з боку партії, відновлення свободи дум

ки, зв’язків з іншими країнами, повернення спадщини репресо

ваних діячів науки та культури, припинення русифікації. Го

ловним негативним моментом був брак фінансування, що

призвело до масового виїзду висококваліфікованих фахівців за

кордон або їх перехід у приватні структури.

Було збільшено мережу вищих навчальних закладів. Виник

ли також приватні спеціалізовані середні (гімназії, коледжі, лі

цеї) та вищі (інститути, університети, академії) навчальні зак

лади. Особливо важливі вищі навчальні заклади почали отри

мувати статус державних, а з кінця 1990 х років —

національних, що сприяло поліпшенню їх фінансування та роз

ширенню самостійності. На 2000 р. в Україні діяло 298 ВНЗ, які

здатні повністю забезпечити всіх випускників 11 х класів серед

ньої школи студентськими місцями. До найбільших таких дер

жавних закладів належать Київський, Львівський та Харків

ський національні університети та Національний політехніч

ний університет України “КПІ”, а до недержавних — Міжрегіо

нальна Академія управління персоналом (МАУП) та ін. З’яви

лась практика обміну студентами з закордонними ВНЗ та

навчання за кордоном. Україна інтегрується до Болонського

процесу. В системі середньої освіти почалась українізація. У

1999–2001 рр. проведено освітню реформу, яка полягала у збли

женні програм середньої та вищої шкіл, переході до 12 річної

освіти, 12 бальної системи оцінювання та прийому дітей до пер

ших класів з 6 річного віку. АН УРСР у 1994 р. перетворено на

Національну АН України (її керівником залишається Б. Па

тон). Це зумовило набуття нею самостійності та зрівняння у ста

тусі з академіями наук інших країн. На 2001 р. у наукових уста

новах України працювало близько 0,5 млн осіб (з них полови

на — у ВНЗ). Було створено національну Вищу атестаційну

комісію (ВАК), яка почала здійснювати надання вчених ступе

нів та звань вітчизняним науковцям. Активізувались дослід

ження у сфері гуманітарних дисциплін. Україна також займає

одне з провідних місць у світі у галузі літакобудування, у ство

ренні сучасних зразків зброї, має технології в галузі космонав

тики та ракетобудування тощо.

Розвиток літератури, музики та театру характеризувався

приходом молодих діячів та поверненням доробку репресованих

у радянський період митців. Проте хронічною проблемою є брак

коштів, а також конкуренція з боку новітніх засобів інформації

(відео та комп’ютерна продукція). Дедалі більшого поширення

набуває несприйняття класичного мистецтва серед молоді.

Релігійне життя характеризувалось швидким відродженням

потягу населення до релігії. Як наслідок — в Україні до кінця

1990 х років почали легально діяти десятки конфесій. Най

впливовіші з них: УПЦ київського та московського патріарха

тів (перша переважає в центральних областях, друга — у схід

них), УАПЦ та УГКЦ (особливо в західних областях). В Захід

ній Україні також є чимало віруючих римо католицького

обряду. 23–27 червня 2001 р. Україну з офіційним візитом від

відав Папа Римський Іоанн Павло ІІ. Швидкими темпами зрос

тає чисельність послідовників протестантських конфесій, серед

яких лідерами є євангельські християни (баптисти) та п’ятиде

сятники. Серед кримських татар переважає мусульманство.

В Україні також існує центр хасидського руху, діє чимало сина

гог. Проте поряд з традиційними церквами, внаслідок швидко

го падіння старої ідеології та повільного формування нової сис

теми цінностей, посиленого загальною соціально економічною

кризою, почали інтенсивно виникати різні секти та відверто ви

ражені окультні групи. Останні намагаються взяти під свій кон

троль молодь, яка особливо швидко піддається впливу. Яскра

вим прикладом цього була діяльність у першій половині 1990 х

років сумнозвісного Білого братства. Відбувались також зіт

кнення на релігійному ґрунті між представниками традиційних

конфесій. Усе це були сигнали того, що потрібно проводити ви

важену політику у релігійному питанні, виховувати у населен

ня толерантне ставлення до представників інших конфесій.

Президентські вибори 2004 р. Внутрішня політика нової вла!

ди. Весь 2004 р. минув під знаком президентських виборів. Це

призвело до радикалізації внутрішньополітичного життя. Біль

шість політичних партій демократичного спрямування вперше

за багато років спромоглися на досягнення порозуміння і висту

пили в коаліції з блоком партій “Наша Україна”, від якого кан

дидатом у президенти було висунуто В. Ющенка. Натомість

пропрезидентські партії об’єдналися навколо кандидатури

прем’єр міністра В. Януковича. З поміж решти кандидатів

(яких загалом було 24) реальну вагу мали лише лідер СПУ

О. Мороз та лідер КПУ П. Симоненко. Особливого загострення

передвиборча кампанія набула наприкінці літа 2004 р. До най

резонансніших подій цього періоду належав замах на життя

В. Ющенка внаслідок отруєння.

31 жовтня 2004 р. відбулись четверті за роки незалежної Ук

раїни президентські вибори. В них змагалося 24 кандидати,

з яких найбільше голосів здобули В. Ющенко (39,87 %) та

В. Янукович (39,32 %). Але оскільки жоден з них не здобув по

над 50 % голосів виборців, то був призначений другий тур вибо

рів. Він відбувся 21 листопада 2004 р., але у зв’язку з численни

ми порушеннями виборчого законодавства призвів до масових

акцій протесту, центром яких став майдан Незалежності у Киє

ві, на якому у перші ж дні після другого туру виборів зібралось

близько 1 млн осіб, які перебували на ньому цілодобово і заяв

ляли про свою підтримку Ющенка. Аналогічні акції протесту

відбувались також у Дніпропетровську, Львові, Луцьку, Черні

гові та інших містах України і дістали назву Помаранчевої ре!

волюції (назва від кольору, що використовувався в агітаційній

символіці блоком “Наша Україна”). Громадяни України при

цьому протестували не лише проти фактів грубого порушення

свого виборчого права, а й проти незадовільного становища

в різних сферах життя країни (незадовільне соціальне забезпе