Індустріалізація (комуністичний

Штурм у промисловості)

Курс на індустріалізацію проголосили ще на XIV з’їзді

ВКП (б) (грудень 1925 р.). На XV з’їзді (грудень 1927 р.) затвер

дили І п’ятирічний план на 1928/9–1932/3 рр. У травні 1929 р.

XI Всеукраїнський з’їзд рад затвердив І п’ятирічний план в Ук

раїні, головним принципом якого був пріоритет державного

плану над ринком та “ножиці цін”. На практиці політика “но

жиць цін” означала їх завищення на промислову продукцію при

штучному заниженні на продукцію сільського господарства,

що уможливлювало перекачувати гроші з останнього на розви

ток промисловості. Завдяки цьому, а також посиленому дер

жавному фінансуванню планувалося збільшити виробництво

промислової продукції впродовж першої п’ятирічки на 37,7 %

(реально було досягнуто зростання на 15,7 %). Фактично пере

хід до індустріалізації означав відмову від політики непу, але

оскільки останній був проголошений самим Леніним, то Сталін

не міг відкрито заявити про відмову від ленінської політики.

Тому офіційно індустріалізацію оголосили останньою фазою

непу.

Остаточний перехід до політики індустріалізації відбувся у

1929 р., а тому цей рік дістав назву “рік великого перелому” (ця

термінологія була запозичена зі статті Сталіна у “Правді” від

7 листопада 1929 р., у якій проголошувався курс на надіндус

тріалізацію). 5 грудня 1929 р. ЦК ВКП(б) прийняв постанову

“Про реорганізацію управління промисловістю”. Основною лан

кою управління було оголошено підприємства замість трестів.

Вони втратили економічну самостійність і перейшли під кон

троль загальносоюзних наркоматів. Загальне керівництво роз

витком промисловості здійснювала Вища рада народного госпо

дарства (ВРНГ).

Головними галузями розвитку у І п’ятирічку визначили

електроенергетику та машинобудування. За першу п’ятирічку

були збудовані Штерівська та Зуївська ДРЕС, Київська № 2,

Криворізька, Чугуївська, Північнодонецька, Кам’янська та

Дніпровська ГЕС. Саме в електроенергетиці був перевиконаний

план І п’ятирічки (одержано 936 тис. кВт замість запланованих

924 тис. кВт).

У машинобудуванні реконструювали: Харківський трактор

ний завод, комбайновий завод у Запоріжжі, Луганський парово

зобудівний, кіровоградський завод “Червона зірка”, київський

“Ленінська кузня” та ряд інших. В Україні були збудовані такі

потужні гіганти машинобудування, як “Запоріжсталь”, “Кри

воріжсталь”, “Азовсталь”, “Дніпроспецсталь”, трубопрокатні

заводи в Маріуполі, Нікополі та Харцизьку. Створені підпри

ємства кольорової металургії (Дніпровський алюмінієвий завод

і завод “Укрцинк”). Проте замість запланованих 6,6 млн т ви

плавки чавуну в Україні було виплавлено тільки 3,9 млн т, тоб

то 59 % від плану.

Третьою за показниками була вугільна галузь. За І п’ятиріч

ку в Україні збудували 54 шахти, але замість запланованих

204 млн т вдалось видобути лише 156 млн т вугілля.

На початку 1933 р. Сталін оголосив про дострокове виконан

ня І п’ятирічки за 4 роки і 3 місяці. 1933 р. почали розглядати

як перший рік ІІ п’ятирічки (1933–1937). Проте Сталін змуше

ний був зменшити завдання для приросту в промисловості на

ІІ п’ятирічку та дозволити певні економічні стимули. Зокрема,

у 1934 р. скасували карткову систему, а в 1935 р. — межу у за

робітній платі і ввели премії у грошовій формі. Але економіка

переорієнтовується на військові рейки. На ВПК йшло 43,4 %

усіх капіталовкладень.

1938–1942 рр. — ІІІ п’ятирічка (через війну не була заверше

на) — остаточно утвердилась перевага в розвитку промислових

галузей групи “А”. У 1940 р. прийнято закон про заборону само

вільної зміни місця праці та введено 7 денний робочий тиждень.

Відновлено мілітаризацію економіки. За роки ІІ п’ятирічки в Ук

раїні збудували 25 доменних печей, з них 4 — найбільші у світі.

Лише у 1940 р. було видобуто 94 млн т вугілля і вироблено

12,4 млрд кВт год електроенергії. На кінець 1940 р. Україна да

вала 50,5% загальносоюзного видобутку вугілля, 64,75%— ча

вуну, 48,8 % — сталі, 67,65 % — залізної руди, 25,7 % — елек

троенергії. Значну роль у цьому зростанні відіграли позаеконо

мічні методи стимулювання праці. До останніх належали: а)

боротьба зі “шкідниками” та репресії — цим робітників залякали

і змусили працювати фактично задарма; б) використання рабської

праці в’язнів ГУЛАГу; в) соціалістичні змагання. Соцзмагання

поділялись на ряд напрямів, серед яких особливе поширення мав

стаханівський, ізотовський рух та рух багатоверстатників.

11 травня 1932 р. забійник горлівської шахти “Кочегарка”

Ізотов у газеті “Правда” розповів, як він навчив своїй професії

10 молодих робітників. Кожне підприємство дістало завдання

підготувати своїх Ізотових.

У ніч на 31 серпня 1935 р. забійник О. Стаханов на шахті

“Центральна Ірміно” застосував метод поділу виробничих опе

рацій між забійником і кріпильником і за зміну вирубав

102 т вугілля, або в 14,5 раза більше норми. 8 вересня він нару

бав 175 т, а 18 вересня — 227 т. Стаханівський рух дав підстави

у 1936 р. збільшити норми виробітку. З’явилась система припи

сок (так звані “олівцеві стахановці”).

Рух багатоверстатників був організований у ІІ п’ятирічці

парторганізаціями харківських верстатобудівного та трактор

ного заводів. Суть — один робітник одночасно мав обслуговува

ти кілька верстатів.

Загалом індустріалізація призвела до перетворення України

на промислово аграрну країну, істотного зростання робітничого

класу та прискорила урбанізацію. Україна посіла 2 місце в Єв

ропі з виплавлення чавуну, 3 — з виробництва сталі, 4 місце

у світі — з видобутку вугілля. Внаслідок індустріалізації в Ук

раїні було створено потужний промисловий комплекс, з’яви

лись нові галузі промисловості. Негативним моментом індустрі

алізації було те, що Україна продовжувала залишатись пере

важно сировинною базою, розвивалась переважно важка

промисловість і натомість не вистачало товарів народного спо

живання, розвиток промисловості здійснювався за рахунок

сільського господарства і без врахування економічної доціль

ності та інтересів населення України.

Колективізація.

Голодомор 1932–1933 рр.

Метою колективізації було встановлення контролю над най

більшою групою населення — селянством і збільшення його екс

плуатації.

Проведення колективізації в Україні почалось ще в роки

непу, але спочатку мало добровільний характер. У грудні

1927 р. XV з’їзд ВКП(б) проголосив курс на колективізацію, але

її знову планувалося проводити поступово, як процес добровіль

ної кооперації.

Узимку 1927–1928 рр. відбулась хлібозаготівельна криза (се

ляни відмовлялись здавати хліб за заниженими цінами). У січ

ні 1928 р. Сталін їздив у Сибір, де зібрав хліб за допомогою сили і

вирішив поширити цей метод на всю країну. Головною перешко

дою на цьому шляху були заможні селяни. Їх оголосили класови

ми ворогами — куркулями. У квітні 1929 р. Сталін закликав до

ліквідації куркульства як класу. Почалось масове відбирання

майна у куркулів, а їх самих розстрілювали або депортували у Си

бір (ці процеси дістали назву розкуркулення). Лише за 1929 р. бу

ло розкуркулено 33 тис. селянських господарств.

У червні 1929 р. були запроваджені обов’язкові завдання із

хлібозаготівель, а пленум ЦК ВКП(б) в листопаді 1929 р. прого

лосив курс на суцільну колективізацію. Її планувалося закінчи

ти наприкінці 1931 — на початку 1932 рр. Але Генсек КП(б)У

Косіор заявив, що в Україні колективізацію буде виконано дос

троково (до осені 1930 р.). Із середини січня до початку березня

1930 р. в Україні відбувалась перша хвиля примусової колекти

візації. Причому колгоспи почали усуспільнювати не лише зем

лю, а й худобу і навіть птицю. Це викликало опір селянства. До

червня 1930 р. було зафіксовано 1,5 тис. терактів проти пред

ставників влади, почались збройні виступи селян, а загальна

кількість селянських виступів у 1930 р. становила 40 тис.

Сталін не чекав такої реакції селянства і був змушений піти

на тимчасові поступки, аби виграти час для направлення у сіль

ську місцевість достатньої кількості військ. Тому 2 березня

1930 р. “Правда” публікує статтю Сталіна “Запаморочення від

успіхів”. У ній вождь звинувачував у “перегинах” при проведен

ні колективізації місцеву владу і казав, що процес колективіза

ції має бути добровільним. Використовуючи цю поступку, до

осені 1930 р. з колгоспів вийшла половина господарств.

Проте, накопичивши сили, Сталін перейшов у другий наступ

на селянство. Другий етап колективізації почався з осені 1930 р.

і характеризувався поєднанням економічних та позаекономіч

них засобів впливу на тих, хто відмовлявся вступати до колгос

пів зі стимулюванням самих колгоспів. Колгоспники діставали

податкові пільги, а одноосібники обкладалися великим подат

ком. На допомогу колгоспам були створені машинно тракторні

станції (МТС), які забезпечували колгоспи сільськогосподар

ською технікою, відповідними фахівцями. До кінця 1932 р.

в УСРР створили 592 МТС, які обслуговували половину колгос

пів. У 1930 р. заборонили приватну торгівлю, і тому селянам ні

куди було дівати надлишки продуктів. Посилилось розкурку

лення тих, хто не йшов у колгоспи. Був вигаданий новий термін

“підкуркульник”, під який підпадали навіть ті селяни, що

практично нічого не мали, але все одно не бажали вступати

у колгоспи. Внаслідок усіх цих дій до осені 1932 р. у колгоспи

вступило 70 % господарств.

7 серпня 1932 р. був прийнятий Закон “Про охорону майна

державних підприємств, колгоспів і кооперативів та про зміц

нення соціалістичної власності”. Ним за розкрадання колгосп

ного майна передбачався розстріл або 10 років ув’язнення. При

чому кримінальна відповідальність наставала з 12 річного віку

і зазіханням на колгоспне майно вважалася навіть крадіжка

з колгоспного поля кількох колосків. Тому в народі цей закон

дістав назву “закон про п’ять колосків”.

У 1932 р. були запроваджені паспорти. Селяни їх не отрима

ли і таким чином були прив’язані до землі та фактично перетво

рилися на державних кріпаків. Задля остаточного підкорення

селянства радянське керівництво вирішило вдатися до найдієві

шого засобу — голоду.

Незважаючи на постійне зменшення врожайності, Сталін

встановив для України нереальний план хлібозаготівель —

356 млн пудів зерна із врожаю 1932 р. У червні–жовтні 1932 р.

вдалося заготовити 136 млн пудів хліба з колгоспів і 20 млн з

радгоспів. В Україну для негайного виконання плану хлібозаго

тівель надіслали спеціальну хлібозаготівельну комісію на чолі

з Молотовим, яку було наділено надзвичайними повноваження

ми. Водночас повідомлялося про зниження плану до 282 млн пу

дів. 5 листопада 1932 р. Молотов розіслав директиву на місця

про репресії і нещадну розправу із злочинними елементами

у правліннях колгоспів. Загони НКВС діставали право оточувати

села, що не виконували хлібозаготівельний план, і прирікати їх

на вимирання — всіх, хто намагався втікати з таких сіл, розстрі

лювали, а решта вмирала у самих селах (так звана практика

“чорних дощок”). Не було можливості також і для втечі із самої

України в інші регіони СРСР не охоплені голодом, оскільки

22 січня 1933 р. Сталін видав спеціальну директиву про пере

хоплення втікачів з України та Кубані (де також лютував голод).

Окрім загонів НКВС, збір хліба проводили створені при МТС так

звані буксирні бригади, які складалися переважно з присланих з

Росії робітників. Вони забирали в селян будь які харчі. З 1 лис

топада 1932 р. по 1 лютого 1933 р. комісія Молотова додатково

“заготовила” в Україні 105 млн т зерна. Таким чином, Молотову

в цілому вдалося виконати поставлений план. Натомість з села

викачали практично все продовольство, і тому селян з осені

1932 р. охопив голодомор. Його пік припав на зиму 1932–1933

рр., а загалом він тривав до другої половини 1933 р. За різними

підрахунками, від голодомору 1932–1933 рр. в Україні померло

від 3,5 до 12 млн осіб, а ще 1,2–1,4 млн були депортовані. Фак

тично це була спланована державою акція, оскільки природно

кліматичні умови були сприятливі і зібраного в Україні у 1932 р.

врожаю цілком вистачало для прохарчування її населення, але

його повністю було забрано, чим держава прирекла селян на ви

мирання. Радянське керівництво відмовилось і від міжнародної

допомоги, заявивши, що в СРСР голоду немає. Все це робилося

для того, аби змусити селян вступати у колгоспи та беззаперечно

коритись вказівкам партійного керівництва. Ті, хто працював

у колгоспах, отримували за цю працю певні пайки, що давало

змогу вижити, тобто першим об’єктом голоду 1932–1933 рр. був

саме селянин власник, якого таким способом змушували вступа

ти у колгосп. Через це події в українському селі 1932–1933 рр.

дістали назву голодомору (тобто штучного голоду). Вибір засобу

впливу виявився дієвим — до 1937 р. колективізація в Україні

закінчилась. У колгоспи вступило 97 % селянських господарств.

У зв’язку з цим держава пом’якшила свою політику щодо села.