Політичних партій на початку XX ст.

У січні 1900 р. на таємній нараді членів студентських громад

у Харкові була створена Революційна українська партія (РУП).

Її лідерами були Д. Антонович, О. Русов, М. Міхновський,

О. Коваленко та Д. Познанський. РУП мала свої осередки (так

звані вільні громади) у Харкові, Києві, Полтаві, Чернігові, Луб

нах, а також закордонні бюро — у Львові та Чернівцях. РУП ви

дала 4 газети та 38 брошур агіток загальним накладом до

200 тис. примірників, які поширювала головним чином серед

селянства, оскільки саме на них орієнтувалася основна увага

партії. РУП взяла активну участь в організації селянських пов

стань у 1902–1903 рр. в Харківській та Полтавській губерніях.

Першу програму РУП “Самостійна Україна” розробив

М. Міхновський, її видали 1900 р. у Львові. В ній головною ме

тою партії проголошувалось створення незалежної Української

держави “від Карпат аж по Кавказ”. Проте невдовзі у партії взя

ли гору поміркованіші сили, які обмежувались ідеєю автономії

України. Так, уже в другій програмі РУП Д. Антонович обме

жив гасло “За самостійну Україну” лише боротьбою за соціаль

но економічне покращання життя українців, що було визнано і

на з’їзді РУП у 1902 р.

Це змусило М. Міхновського та його прибічників (так званих

самостійників) у 1902 р. вийти зі складу РУП та створити нову

партію, яка дістала назву Українська народна партія (УНП).

УНП стояла на засадах ідеї політичної незалежності України.

У 1903 р. від РУП відкололась ще одна невелика група на чо

лі з Б. Ярошевським, яка мала ліве політичне спрямування і ут

ворила Українську соціалістичну партію (УСП). УСП виступала

за рівність громадян, свободу слова, друку та зборів, 8 годинний

робочий день, державне забезпечення всіх працюючих у випад

ку травматизму, безробіття, хвороб та пенсій за віком, дозвіл

страйків, поступове усуспільнення землі та засобів виробниц

тва. Водночас УСП висувала вимогу “демократичної Україн

ської республіки” і наголошувала на існуванні національного

гноблення українців.

У 1904 р. від РУП відколовся Український соціал!демокра!

тичний союз (Спілка), який очолили М. Меленевський та

О. Скоропис Йолтуховський. Спілка орієнтувалась у своїй робо

ті на робітників, національне питання вважала другорядним,

прагнула об’єднатися з РСДРП, що і відбулось у 1905 р. Офіцій

но вона була національною фракцією РСДРП, але фактично пе

ретворилася на її регіональний філіал і проявляла себе як руси

фікаторська організація. Через те від неї відвернулись україн

ські політичні діячі, і вона опинилась в ізоляції. У 1907 р.

заарештували весь Головний комітет Спілки і вона припинила

своє існування.

Після всіх цих розколів РУП фактично теж припинила своє

існування. Ті її лідери, що залишились у партії до кінця (Д. Ан

тонович, М. Порш, В. Винниченко та С. Петлюра), у 1905 р. ут

ворили Українську соціал!демократичну робітничу партію

(УСДРП), яка, таким чином, стала правонаступницею РУП.

УСДРП виступала за автономію України у складі демократич

ної федеративної Російської республіки і прагнула об’єднатись

із РСДРП, але відмова російських соціал демократів від задово

лення національно культурних прав українців перешкодила

цьому об’єднанню. З наступом реакції УСДРП почала занепада

ти. До 1909 р. більшість активних її учасників емігрувала, і

фактично УСДРП припинила свою діяльність. Із 1917 р. вона

відродилась і взяла активну участь у розбудові української дер

жавності, а після поразки Визвольних змагань 1917–1921 рр.

продовжила діяльність в еміграції до 1938 р.

У 1904 р. українські ліберали, що були об’єднані у складі

Загальноукраїнської безпартійної організації (виникла у

1897 р. як координаційний центр різних українських напівпо

літичних організацій та груп), прийняли рішення про перетво

рення цієї організації на політичну партію, яка дістала назву

Українська демократична партія (УДП). Її лідерами були

С. Єфремов, О. Лотоцький, Є. Чикаленко, В. Чеховський,

Б. Грінченко. Програма УДП передбачала залишення України

у складі Росії, але при заміні абсолютизму конституційною мо

нархією та надання громадянам широких прав і свобод. Прак

тично одразу після створення УДП з неї вийшла група під про

водом Б. Грінченка, С. Єфремова та Д. Дорошенка, які утвори

ли Українську радикальну партію (УРП). УРП заявляла про

свою орієнтацію на загальнодемократичні свободи, а також ви

магала покращання соціально економічних умов працюючих.

У найгострішому для України — аграрному питанні програма

УРП передбачала утворення з державних, удільних та монас

тирських земель державного земельного фонду, з якого б селя

ни отримували землю безкоштовно, та ліквідацію викупних

платежів. Цікавим моментом програми УРП була ідея поступо

вої відмови від армії, що в подальшому стала типовою рисою

більшості українських політиків та призвела до фатальних нас

лідків у 1917–1921 рр.

Близькість головних програмних положень УДП та УРП

привела до об’єднання обох партій у 1906 р. в Українську демо!

кратично!радикальну партію (УДРП), яку невдовзі переймену

вали на Українську трудову партію (УТП). УДРП виступала за

перетворення Російської імперії на демократичну федеративну

республіку, надання у її складі широкої автономії для України,

заявлялося про необхідність об’єднання всіх українських зе

мель. Програма УДРП також декларувала недоторканність осо

би, свободу пересування, рівність людей перед законом, виборче

право для осіб з 21 року, свободу совісті, заборону смертної ка

ри, запровадження обов’язкової початкової безкоштовної осві

ти, усуспільнення земель, встановлення 8 годинного робочого

дня, заборону дитячої праці, встановлення оплачуваної двотиж

невої відпустки щороку, пенсій за віком та у випадку інвалід

ності тощо. УДРП стала найбільшою українською політичною

партією. Проте з наступом реакції УДРП занепадає. У 1908 р.

вона виступила ініціатором створення міжпартійного об’єднан

ня — Товариства українських поступовців.

У 1906 р. розрізнені групи народників, що існували в Украї

ні ще з 1870 х років, об’єдналися та створили Українську пар!

тію соціалістів!революціонерів (УПСР). УПСР орієнтувалась на

селянство та національно свідому українську інтелігенцію. Її лі

дерами були П. Христюк, М. Ковалевський, М. Залізняк та ін.

УПСР закликала населення до боротьби за ліквідацію економіч

ної експлуатації та здобуття автономії для України (а в подаль

шому і незалежності), та скликання українського парламен

ту — Всеукраїнських установчих зборів. Незважаючи на спад

революції, УПСР встигла розгорнути агітаційно просвітницьку

діяльність у Київській, Чернігівській і Харківській губерніях.

Наприкінці 1907 р. осередки УПСР були розгромлені, а ті її чле

ни, що уникли арештів, емігрували і продовжили свою діяль

ність в еміграції, повернувшись в Україну лише у 1917 р.

Та ж частина інтелігенції, що не сприймала політичної бо

ротьби і стояла на ліберальних позиціях, включилась у зем!

ський рух, який фактично був складовою ліберального руху Ро

сійської імперії. Він оформився на межі 80–90 х років XIX ст. і

представляв інтереси ліберальної частини дворянства, дрібної

та середньої буржуазії, інтелігенції, заможного селянства. Зем

ський рух був тісно пов’язаний із громадівським рухом та лібе

ральним напрямом народництва. Лідери земського руху висту

пали за демократизацію життя (свободу слова, друку, зборів, ле

галізацію політичних партій), встановлення конституційної

монархії та продовження реформаторського курсу 1860–1870 х

років. Особливо сильні позиції земський рух мав на Чернігівщи

ні та Полтавщині. Наприкінці 1904 р. земства провели в Украї

ні так звану банкетну кампанію. Вона була присвячена 40 річчю

судової реформи і полягала в тому, що на урочистих засіданнях

земств з цього приводу писали петиції на ім’я імператора з про

ханням продовження реформ і перетворення Російської імперії

на конституційну монархію.