Перша більшовицько'українська війна

(грудень 1917 р. — квітень 1918 р.)

Практично одразу ж після захоплення влади в Росії Ленін за

кликав більшовиків до негайного захоплення України. Тому піс

ля певного зміцнення своєї влади в Росії, 4 грудня 1917 р. РНК

Радянської Росії звернулась з ультиматумом до Української Цен

тральної Ради. Суть цього документа полягала в такому: 1) при

пинити створення Українського фронту та українізацію армії;

2) не пропускати військові частини з фронту на допомогу Білому

рухові; 3) пропускати більшовицькі війська на Південний фронт;

4) припинити роззброєння радянських і червоногвардійських

військ в Україні. На виконання ультиматуму давалося 2 доби.

Українська Центральна Рада не могла виконати умови цього уль

тиматуму, оскільки він був грубим втручанням у зовнішню та

внутрішню політику України. 5 грудня 1917 р. Радянська Росія,

не дочікуючись відповіді, почала війну проти України.

8 грудня 1917 р. радянські війська почали наступ на Україну

з північного сходу. 10 грудня вони захопили Харків, причому

місцеві робітники в момент наближення радянських військ під

няли повстання і цим полегшили захоплення міста. У Харкові

більшовики 11 грудня на І Всеукраїнському з’їзді Рад проголо

сили Україну радянською республікою, яка теж прибрала назву

Українська Народна Республіка. На цьому з’їзді було також

створено український радянський уряд — Народний секретарі

ат (М. Скрипник, Є. Бош, В. Затонський, Ю. Коцюбинський та

ін.). На початку 1918 р. влада цього уряду поширилась на 5 ук

раїнських губерній.

З метою розколу українців та послаблення опозиційних ра

дянській владі сил більшовики взяли курс на територіальне роз

членування України. Для цього на підконтрольних українських

землях більшовики, окрім радянської УНР, проголосили на по

чатку 1918 р. створення ще трьох маріонеткових держав: 1) на

південному сході було створено Донецько Криворізьку радян

ську республіку, яку очолив Ф. Артем (Сергєєв); 2) в Криму бу

ло створено Радянську Соціалістичну Республіку Тавриди (очо

лив Слуцький); 3) у Північному Причорномор’ї — Одеську Ра

дянську Республіку. Ці держави цілковито контролювали

російські більшовики.

Водночас більшовицькі війська у грудні 1917 — на початку

січня 1918 р. продовжували швидко просуватись вглиб Украї

ни, практично не зустрічаючи опору з боку Центральної Ради.

Це було викликано тим, що остання постійно проводила миро

любну політику, відмовлялась від створення національних

збройних сил, і тому на момент збройної агресії з боку більшо

вицької Росії Україна виявилась безборонною — ті українізова

ні військові частини, що виникли навесні 1917 р., були або роз

зброєні більшовиками, або здеморалізовані і розвалились. Фак

тично на момент війни Центральна Рада мала всього кілька

тисяч цілком боєздатних вояків, тоді як навесні 1917 р. — кіль

ка сот тисяч. Відчутне сприяння у більшовицькому наступі на

давали місцеві осередки РСДРП(б), що організовували збройні

виступи проти УНР. Так, 16 січня 1918 р. більшовики ініціюва

ли повстання робітників заводу “Арсенал” у Києві, яке змусило

уряд УНР перекинути вірні йому війська з фронту. І хоча цей

виступ до 22 січня було придушено, однак він послабив фронт.

Це відкрило більшовикам шлях на Київ, чим останні і скориста

лись. Центральна Рада спромоглася лише зібрати в Києві близь

ко 300 студентів та гімназистів. З них було сформовано Студент

ський курінь, який кинули на залізничну станцію Крути (на

Чернігівщині під Ніжином) з наказом розібрати залізничну ко

лію, що вела до Києва, і таким чином затримати більшовицький

наступ. Безперспективність опору більшовикам власними сила

ми стала цілком очевидною, але Центральна Рада намагалась

виграти час задля отримання військової допомоги від країн Чет

верного союзу, з якими в цей час велися переговори у Брест Ли

товську. Для того щоб укласти мир з цими країнами, Централь

ній Раді, по перше, потрібно було втримати столицю, що, згідно

з міжнародним правом, свідчило про належність їй верховної

влади в країні, а по друге, проголосити повну політичну неза

лежність України. Перше з цих завдань було виконане саме зав

дяки Студентському куреню — майже всі його бійці загинули

в бою на залізничній станції Крути 16 (28) січня 1918 р., але

встигли розібрати залізничну колію і таким чином уповільнили

більшовицький наступ на Київ.

Використовуючи виграний час, Центральна Рада 11 (24) січ!

ня 1918 р. оприлюднила IV Універсал (датований 9 (22) січня),

яким проголошувалася незалежність України. В ньому: 1) кон

статувалось повне виснаження України від чотирьох років вій

ни; 2) у грабежах та насильствах звинувачувалось більшовицьке

військо; 3) з огляду на це Центральна Рада проголошує незалеж

ність України; 4) вищому виконавчому органу Раді Народних

Міністрів наказується укласти мир з Четверним союзом; 5) про

голошено тверду боротьбу з більшовиками; 6) обіцянка після ук

ладення миру та демобілізації провести переобрання місцевих

органів влади; 7) повідомлялось про завершення розроблення за

кону про землю і про те, що її буде передано селянам до початку

весни; 8) заявлялося про переведення промисловості на мирні

рейки; 9) оголошувалась боротьба з безробіттям і обіцялося соці

альне забезпечення всіх потерпілих від війни; 10) підтверджено

положення ІІІ Універсалу; 11) у ньому був заклик до народу про

вести вибори до Українських установчих зборів, які повинні ви

рішити долю політичного устрою України.

Водночас делегація Центральної Ради в ніч на 27 січня

1918 р. уклала Брестський мирний договір з країнами Четвер

ного союзу. Його зміст зводився до наступних положень: 1) кра

їни Четверного союзу визнають Центральну Раду верховним ор

ганом влади в Україні і встановлюють з нею дипломатичні від

носини; 2) УНР і Австро Угорщина встановлюють кордон по

лінії Хотин–Збараж–Броди–Сокаль (тобто до УНР входять Хол

мщина і Підляшшя); 3) західноукраїнські землі у складі Авс

тро Угорщини виокремлюються в автономний край; 4) визнача

ються умови обміну військовополоненими та взаємного обміну

промисловою та сільськогосподарською продукцією; 5) Україна

зобов’язувалась поставити Німеччині та Австро Угорщині у

першій половині 1918 р. 60 млн пудів хліба, 3 тис. пудів м’яса

та іншу сільськогосподарську продукцію; 6) Четверний союз на

давав військову допомогу УНР.

Усі ці кроки Центральної Ради (видання IV Універсалу, яким

проголошувалась незалежність України та укладення Брест

Литовського договору з Четверним союзом, що давало Україні

військову допомогу) були вкрай необхідними, але фактично за

пізнілими — 26 січня 1918 р. більшовики, після п’ятиденного

бомбардування, захопили Київ. Центральна Рада переїхала до

Житомира, а 5 лютого — до Сарн. Під її владою до кінця лютого

1918 р. лишалася тільки Волинь. Натомість до Києва 29 січня

1918 р. з Харкова переїхав уряд радянської УНР — Народний

секретаріат. В Україні було вперше встановлено радянську вла

ду, яка протрималась до весни 1918 р. Більшовики запровадили

на українських землях політику червоного терору та викачу

вання природних ресурсів до Росії. Червоний терор передбачав

масове знищення всіх, хто виступав або міг виступити, на дум

ку більшовиків, проти радянської влади. Так, лише в Києві за

місяць перебування тут більшовиків було розстріляно до 5 тис.

осіб. Другий напрям радянської політики в Україні призвів до

вивозу з неї продовольства, промислового обладнання та вугіл

ля до Росії. Всі ці дії призвели до початку антибільшовицьких

виступів, що об’єктивно послаблювало владу більшовиків.

Водночас Німеччина, виконуючи свої обіцянки, згідно із

Брест Литовським договором, надала військову допомогу

УНР. 18 лютого 1918 р. німецькі (23 дивізії) та австро угорські

(10 дивізій) війська загальною чисельністю 450 тис. почали

спільно з військами УНР (2 тис.) звільнення України від біль

шовиків. Більшовики, позбавлені підтримки населення і не ма

ючи достатніх збройних сил в Україні, не могли протистояти

регулярним військам Німеччини та її союзників і відступили.

27 лютого 1918 р. Народний секретаріат виїхав з Києва до Пол

тави, а звідси 9 березня — до Катеринослава.

3 березня 1918 р. Радянська Росія змушена була підписати

мирний договір у Брест Литовську з Четверним союзом. Згідно

з ним Росія припиняла бойові дії проти країн Четверного блоку

та їх союзників, тобто і УНР; близько 1 млн кв. км західних те

риторій колишньої Російської імперії окупувались військами

Німеччини та її союзників і Росія сплачувала Німеччині кон

трибуцію. Оскільки за умовами цього договору війська Радян

ської Росії не могли продовжувати боротьбу за Україну, то го

ловний тягар цих бойових дій було перекладено на маріонетко

ві українські радянські уряди. Вони таємно отримували значну

матеріальну підтримку від більшовицької Росії.

До середини березня 1918 р. радянські війська залишили

Південну Україну, а 7 березня Центральна Рада повернулася до

Києва (німці надали можливість першими вступити до міста ук

раїнським військам). До травня 1918 р. німецькі війська звіль

нили від більшовиків всю територію України. Отже, першу вій

ну за Україну більшовики програли. Але і Центральна Рада

змогла зберегти свою владу над Україною лише до 29 квітня

1918 р. Останніми важливими кроками Центральної Ради, які

також залишилися на рівні декларації, було затвердження

29 квітня 1918 р. Конституції УНР та обрання президентом

УНР М. Грушевського.

Гетьманат (Українська держава)

Практично з перших днів німецького перебування в Україні

між німецьким військовим командуванням і Центральною Ра

дою почалися численні суперечки та непорозуміння. Вони поси

лювались відмінністю політичної орієнтації. Врешті решт,

24 квітня 1918 р. у штабі німецьких окупаційних військ в Ук

раїні (у Києві) відбулась таємна нарада німецького та австро

угорського військового командування окупаційними силами

в Україні з представниками від українського істеблішменту. На

ній було прийнято рішення про усунення Центральної Ради від

влади і встановлення в Україні монархічної форми правління.

На роль правителя України було висунуто Павла Скоропадсько

го. Він належав до старовинного українського козацького роду,

був великим землевласником, користувався підтримкою в армії

та був прибічником монархії. Саме завдяки цим рисам німецьке

військове командування і зробило ставку на нього.

28 квітня 1918 р. німецькі війська почали роззброєння

військ, вірних Центральній Раді, а 29 квітня було розпущено і

саму Центральну Раду. Водночас у Києві відбувся Всеукраїн

ський хліборобський з’їзд, на якому П. Скоропадського прого

лосили правителем України. Населення Києва, а тим більше пе

риферії, практично ніяк не зреагувало на ці події, оскільки було

розчароване політикою Центральної Ради. Члени Центральної

Ради після її розгону перейшли в опозицію або емігрували за

кордон. Нікого з них гетьман не знищував.

30 квітня 1918 р. П. Скоропадський видав звернення до насе

лення України, у якому заявлялося про зміну влади в країні,

П. Скоропадський оголошувався довічним правителем Украї

ни — гетьманом (ця посада мала бути спадковою в роді Скоро

падських), а держава дістала назву Гетьманат, або Українська

держава.

На відміну від своїх попередників, Скоропадський розвернув

значну державотворчу роботу. Одразу ж після свого приходу до

влади Скоропадський сформував уряд та систему місцевих орга

нів влади. Було створено також державну символіку: герб — ко

зак з мушкетом, прапор — синьо жовтий з золотим тризубом та

хрестом у центрі.

Була проведена значна реформаторська діяльність: 1) підго

товлено проект земельної реформи (приватне землеволодіння не

повинно перевищувати 25 десятин на особу, за винятком воло

дінь поміщиків — до 200 десятин і цукрових заводів — до 3 тис.,

держава мала викуповувати частину поміщицьких земель і на

діляти ними селян); 2) фінансова (створено Фінансову раду,

прийнято державний бюджет, введено національну грошову

одиницю — гривню); 3) військова (з червня почалось формуван

ня регулярної армії та флоту); 4) соціальна (із заможних селян

почалось створення окремої соціальної верстви — вільного ко

зацтва, яке мало стати головною соціальною опорою Гетьмана

ту); 5) освітня та у сфері культури (українізовано 5,4 тис. почат

кових шкіл, понад 150 гімназій, понад 20 вищих навчальних

закладів; вивчення української мови, літератури та історії ого

лошено обов’язковим у середній школі; створено Українську

Академію наук, Національну бібліотеку, Український драма

тичний театр, Державну драматичну школу, Український на

ціональний театр, ряд музеїв); 6) з червня 1918 р. почалося роз

роблення судової реформи (в липні прийнято закон про судові

палати та апеляційні суди, за яким створено 3 судові палати —

Київська, Одеська, Харківська; Генеральний Суд перетворено

на Державний Сенат, який складався з Адміністративного гене

рального суду, Цивільного генерального суду та Загального зіб

рання сенату; на місцях суддями призначали поміщиків, у чому

виявився консерватизм цієї реформи).

Важливим напрямом діяльності гетьманського уряду була

зовнішня політика. Так, уже навесні 1918 р. встановлено дипло

матичні контакти з 12 країнами. До кінця жовтня 1918 р. в Ук

раїні були відкриті дипломатичні місії 25 країн, водночас у кра

їнах Четверного союзу та в ряді нейтральних країн відкриті

дипломатичні представництва Української держави. Проте

Скоропадському так і не вдалося досягти порозуміння з Австро

Угорщиною та Румунією щодо встановлення кордону та не було

укладено дипломатичних угод з країнами Антанти, оскільки ос

танні розглядали Україну як союзницю ворожого блоку і тому

не бажали йти на переговори з нею.

Незважаючи на велику роботу, спрямовану на поліпшення

становища України і виводу її з кризи, Українська держава була

приреченою. По перше, вона цілком залежала від Німеччини.

Остання жорстоко експлуатувала Україну, чим налаштувала

проти гетьмана все українське населення і, крім того, ця країна

програла війну, що прирікало і сам Гетьманат. Водночас Скоро

падський зробив ставку на заможні верстви населення, нато

мість погіршилось становище більшої частини селянства та ро

бітників. Як наслідок, робітники почали вдаватись до масових

страйків, а селянство відмовлялося повертати награбоване у по

міщиків майно та відібрані землі. З літа 1918 р. в Україні поча

лись повстання проти гетьманської влади. Ці виступи були поси

лені більшовицькою агітацією. Тому 14 грудня 1918 р. П. Скоро

падський зрікся влади та емігрував з України до Німеччини.

Директорія УНР

Ще в травні 1918 р. в Києві відбулись нелегальні з’їзди ряду

українських політичних партій, на яких було висловлено недо

віру гетьманському уряду. Так виникла українська політична

опозиція Скоропадському, яка наприкінці травня 1918 р.

структурувалась в Український національно державний союз,

який на початку серпня 1918 р. перетворився на Український

національний союз (УНС). УНС взяв курс на повалення гетьман

ської влади та відродження УНР. У ніч на 14 листопада 1918 р.

лідери УНС на таємній нараді в Києві сформували тимчасовий

уряд, який мав очолити боротьбу проти гетьмана. Цей уряд діс

тав назву Директорія УНР і складався з п’яти осіб: В. Винни

ченко (голова), С. Петлюра (верховний отаман військ УНР),

О. Андрієвський, А. Макаренко та Ф. Швець. 14 листопада Ди

ректорія виїхала до Білої Церкви, де на її бік перейшов Курінь

січових стрільців. Цього ж дня С. Петлюра звернувся із закли

ком до населення України підняти загальне антигетьманське

повстання. До лав армії Директорії почали масово вступати се

ляни. На бік Директорії також почали переходити гетьманські

частини та великі повстанські загони Григор’єва, Махна та ін.

З представниками німецьких окупаційних військ було укладе

но угоду про їх невтручання у боротьбу за владу в Україні.

18 листопада 1918 р. війська Директорії розбили під Мотови

лівкою війська гетьмана. Після цього антигетьманське повстан

ня стало загальним, і до кінця листопада під владою Скоропад

ського залишився тільки Київ. Усвідомлюючи безперспектив

ність подальшої боротьби, 14 грудня 1918 р. Скоропадський

зрікся влади і виїхав до Німеччини. Цього ж дня до Києва всту

пили війська Директорії, а 19 грудня прибула і сама Директо

рія. На цей час вона контролювала майже всю територію Украї

ни, а її збройні сили нараховували понад 100 тис. осіб.

Проте тріумф Директорії виявився короткочасним. Сили,

які об’єднались навколо неї, мали різні цілі, і їх консолідувала

лише ідея ліквідації гетьманської влади. Після досягнення цієї

мети сили розкололись. Селянство вважало боротьбу за владу

закінченою і почало масово виходити з лав армії УНР, яка до

кінця січня 1919 р. зменшилася до 20 тис. вояків. Буржуазія,

поміщики та частина заможного селянства були незадоволені

соціалістичними тенденціями в політиці Директорії. Робітники

та селянська біднота, окрім обіцянок, нічого не отримали. Біль

шовики та ряд інших лівих партій почали обстоювати приєд

нання України до Радянської Росії. Таким чином, Директорія

на кінець 1918 р. залишилась без підтримки абсолютної біль

шості українського суспільства, ментальність якого до то

го ж характеризувалася відсутністю державницької ідеї та на

ціональної свідомості. При цьому повторювалась традиційна

для української політичної еліти ситуація — навіть у період

найбільшої небезпеки її лідери продовжували міжусобну бо

ротьбу за першість, що додатково послаблювало Україну.

Незавершений та переважно декларативний характер мала і

законодавча діяльність Директорії, хоча вона і досягла значних

масштабів. Так, 26 грудня 1918 р. була оприлюднена Декларація,

котрою Директорія оголошувалась Тимчасовим урядом, який із

встановленням миру мав передати владу українському парламен

ту. В січні 1919 р. прийнято Земельний закон, яким декларувало

ся скасування приватної власності на землю, а також Закон про

державний статус української мови. Робилися активні кроки на

шляху до об’єднання Наддніпрянської та Західної України, де

після розпаду в листопаді 1918 р. Австро Угорської імперії ви

никла незалежна українська держава — Західноукраїнська На

родна Республіка (ЗУНР). 1 грудня 1918 р. у Фастові був укладе

ний попередній “Договір про злуку”, а 22 січня 1919 р. у Києві на

Софійській площі був урочисто проголошений Акт злуки УНР і

ЗУНР. ЗУНР перетворювалася на Західну область УНР (ЗО УНР),

але фактично продовжувала зберігати повну незалежність. Це

стосувалось і більшості інших законів та дій Директорії, які та

кож мали суто декларативний характер. Не було створено також

ефективного управлінського апарату й армії. Несприятливим бу

ло і зовнішньополітичне становище Директорії.

Прийшовши до влади, Директорія одразу ж опинилася в ото

ченні ворогів. Ще 13 листопада 1918 р. Радянська Росія анулю

вала Брестський мир, а 6 грудня 1918 р. більшовицькі війська

почали другий наступ на Україну. В Одесі, Миколаєві та ряді ін

ших міст Південної України з кінця листопада 1918 р. почали

висадку війська Антанти. Із заходу наступали поляки. Бессара

бія та Буковина були окуповані Румунією, і вона також була аг

ресивно налаштована щодо Директорії УНР. На Південному

Сході до наступу готувалися білогвардійці. Таким чином, Дирек

торія опинилась у своєрідному “кільці смерті”. Зовнішня небез

пека була посилена негативним іміджем України на міжнарод

ній арені внаслідок підписання Центральною Радою Брест Ли

товського договору з Четверним союзом, антиукраїнською

агітацією поляків і суперечками між самими українськими полі

тиками щодо напряму зовнішньої політики. Спочатку Директо

рія намагалась укласти мир з Радянською Росією, але остання не

збиралась відмовлятися від своїх претензій на Україну.

У грудні 1918 р. більшовики почали другий наступ на Украї

ну. 1 січня 1919 р. в Харкові почалось повстання робітників,

яке сприяло захопленню міста більшовиками 3 січня. 12 січня

1919 р. більшовики захопили Чернігів, 19 січня — Полтаву,

27 січня — Катеринослав, а 5 лютого 1919 р. Київ.

За такої ситуації Директорія спробувала порозумітися з Ан

тантою. Але остання, не заперечуючи проти переговорів, не зби

ралася укладати союз із Директорією. Водночас під впливом

більшовицької агітації війська Антанти на Півдні України по

чали революціонізуватися, втратили боєздатність і в квітні

1919 р. були евакуйовані з України. Таким чином, орієнтація на

Антанту зазнала провалу. Не можна було йти і на зближення

з більшовиками, які продовжували захоплення України. У бе

резні–квітні 1919 р. вони захопили Південну Україну та Крим,

а до кінця травня — Правобережну Україну. На початку червня

1919 р. під контролем Директорії перебувала 10–20 кілометро

ва смуга в районі Тернополя: із заходу наступали польські вій

ська, зі сходу — більшовицькі. Петлюрі 20 червня 1919 р. вда

лось укласти перемир’я з Польщею. Таким чином, Директорія

змогла зосередити всі сили для боротьби з більшовиками. До

цього було залучено також армію ЗУНР–УГА, оскільки остання

15–16 липня була вибита поляками з Галичини і перейшла на

територію УНР. У другій половині липня 1919 р. об’єднані армії

УНР та ЗУНР загальною чисельністю понад 85 тис. вояків поча

ли наступ проти більшовицьких військ на Правобережній Укра

їні. До кінця липня ними було звільнено Проскурів, на початку

серпня — Жмеринку та Вінницю, а до кінця серпня — всю Пра

вобережну Україну. 30 серпня 1919 р. об’єднані українські вій

ська вступили до Києва, але 31 серпня до міста зі сходу ввійшли

війська Денікіна. Оскільки українськими військами, що ввій

шли до Києва, керував генерал УГА А. Кравс, то він наказав

відступити з міста без бою (керівництво ЗУНР сподівалось на до

помогу Денікіна у боротьбі з Польщею). Коли про ці дії стало ві

домо Петлюрі, він розцінив їх як зраду і це призвело до розриву

керівництва УНР та ЗУНР.

Під натиском військ Денікіна армія Директорії УНР почала

відступати на захід. Петлюра намагався виправити ситуацію,

зокрема, уклав договір про спільні дії проти денікінців

з Н. Махно, який отримав від Директорії зброю та боєприпаси.

Вся Правобережна Україна стала ареною запеклих боїв між вій

ськами УНР і махновців, з одного боку, та білогвардійцями — з

другого. З 25 жовтня 1919 р. війська Директорії почали наступ

проти денікінців, але він зазнав провалу, оскільки військам

Директорії бракувало боєприпасів, а особливо через епідемію

тифу, яка скосила до 80 % бійців військ Директорії. Все це ос

таточно деморалізувало війська Директорії, і вони почали без

ладний відступ. На середину листопада 1919 р. під контролем

Директорії залишилась невелика територія Поділля з Кам’ян

цем Подільським. Але 16 листопада поляки порушили пере

мир’я і зайняли це місто. Петлюра виїхав до Проскурова.

2 грудня 1919 р. він звернувся до населення України з закли

ком переходити до партизанської боротьби. До партизанської

тактики перейшли і рештки армії УНР, які очолив М. Омеля

нович Павленко. 6 грудня 1919 р. він отримав від Петлюри до

ручення здійснити рейд по тилах Денікіна. Цей рейд тривав до

квітня 1920 р. і дістав назву Першого зимового походу. Сам

Петлюра 6 грудня 1919 р. виїхав до Варшави, де почав перего

вори з польським лідером Пілсудським про союз проти більшо

виків.

Радянська влада в Україні

в першій половині 1919 р. “Воєнний комунізм”

6 січня 1919 р. декретом Тимчасового робітничо селянського

уряду України створена на українських землях радянська маріо

неткова держава була проголошена Українською Соціалістич

ною Радянською Республікою (УСРР). Столиця — Харків. Ство

рено новий український радянський уряд — Раду Народних Ко

місарів (РНК), який очолив Х. Раковський. На місцях влада

належала радам та революційним комітетам (ревкомам) різних

рівнів (губернським та повітовим). Ревкоми організовували ро

боту промислових підприємств та стежили за порядком у містах.

На селі були створені комітети незаможників (комнезами), які

проводили конфіскацію продовольства та землі у заможних се

лян і поміщиків.

10 березня 1919 р. на ІІІ Всеукраїнському з’їзді рад була

прийнята Конституція УСРР. Вона декларувала перехід до соці

алістичного ладу, встановлення “диктатури пролетаріату”, ска

сування приватної власності, надання демократичних свобод

лише трудящим, які здійснювали владу через систему виборних

рад різних рівнів. III з’їзд КП(б)У, що також відбувся в березні

1919 р., проголосив курс на проведення політики “воєнного ко!

мунізму”. На практиці політика “воєнного комунізму” означа

ла: 1) націоналізацію промисловості; 2) заборону вільної торгів

лі; 3) відміну грошей та ринку; 4) введення карткової системи

(отримати продукти можна було лише за картками, які видава

лись тільки тим, хто працював); 5) відбулася мілітаризація на

родного господарства, що означало запровадження військової

дисципліни на промислових підприємствах і переведення робіт

ників на положення військових; 7) запровадження загальної

трудової повинності; 8) селян почали примушувати об’єднува

тись у колективні господарства; 9) 12 квітня 1919 р. було введе

но продовольчу розкладку (продрозкладку), тобто селяни мали

фактично безкоштовно передавати державі зерно у кількості,

встановленій державою; 10) для виконання продрозкладки були

створені спеціальні озброєні продовольчі загони (продзагони),

яким дозволялося вживати будь які засоби для отримання зер

на від селян. Населення України та частина українських біль

шовиків виступили проти такої політики радянської влади.

Незадоволена частина українських комуністів у березні

1919 р. вийшла зі складу КП(б)У і створила власну партію —

Українську партію лівих соціалістів революціонерів (борьбис

тів)1 (УПЛСР(б). Борьбисти визнавали радянську владу, але за

мість положення про диктатуру пролетаріату, висунуту біль

шовиками, проголосили гасло диктатури трудових класів (тоб

то робітників та селян) і вимагали зрівняння у правах селян з

робітниками. Невдовзі радикальна течія УПСР утворила ще од

ну комуністичну партію — Українську комуністичну партію

(боротьбистів)2 — (УКП(б), лідерами якої були В. Блакитний,

О. Любченко та О. Шумський. У січні 1920 р. на основі УСДРП

1 Назва пов’язана з тим, що ця партія видавала російськомовну газету “Борьба”.

2 Назва “боротьбисти” пов’язана з назвою газети “Боротьба”, яку видавала ця

партія.

була створена Українська комуністична партія (УКП). Ці пар

тії вирізнялися більшою поміркованістю та намаганням задо

вольнити інтереси простого населення, а не перетворювати

владу на засіб збагачення партійного керівництва, як це хотіли

зробити більшовики. Це означало підрив ними авторитету біль

шовиків. Відповідно останні вели запеклу боротьбу проти цих

партій.

Проте головного удару владі більшовиків в Україні завдали

не інші ліві політичні партії, а селяни. Запровадження більшо

виками проти останніх, по суті, терористичної політики підня

ло українське селянство на масову боротьбу. До літа 1919 р.

практично вся Україна була охоплена антибільшовицьким пов

станським рухом. Якщо у квітні кількість антибільшовицьких

виступів становила 98, то в червні — вже 328. Окрім численних

невеликих повстанських груп, виникли і значні повстанські

з’єднання, які нараховували десятки тисяч осіб. До таких на

лежали повстанські загони Григор’єва на Полтавщині, Зелено

го (Терпило) та Гончара (Батрак) на Київщині, Махна на Кате

ринославщині, Соколовського, Орловського та ін. Фактично

влада більшовиків в Україні обмежувалась лише містами. Цим

вирішив скористатись новий лідер Білого руху А. Денікін.