Розгром військ Врангеля та махновців

У середині 1920 р., окрім боротьби з польським наступом,

більшовики продовжували боротьбу в Україні також із махнов

цями та білогвардійцями Врангеля.

Влітку 1920 р. махновці здійснили три рейди по Лівобереж

ній Україні, пройшовши понад 1,5 тис. км тилами більшовиць

ких військ. У вересні 1920 р. чисельність махновців сягала

20 тис. Після припинення війни з Польщею радянське керів

ництво почало перекидати війська на Південь України і посили

ло свій наступ на головні бази Махна на Катеринославщині та

фактично блокувало його. Водночас командувач більшовицьки

ми військами Фрунзе запропонував Махно союз для боротьби

проти білогвардійців Врангеля, що закріпились у Криму. Мах

но погодився на цю пропозицію, оскільки хотів виграти час для

відновлення чисельності своєї армії, а також сподівався на пос

тупки з боку радянського керівництва. Таким чином, боротьба

проти махновців на деякий час припинилась. Натомість першо

черговим завданням більшовиків стало остаточне знищення Бі

лого руху.

Частина військ Денікіна, після їх розгрому, закріпилась

у Криму і була очолена бароном П. Врангелем. На відміну від

Денікіна, Врангель проводив гнучкішу політику. Він відмовив

ся від ідеї негайного походу на Москву та повалення більшо

вицької влади в Росії і виступив з ідеєю створення на Півдні ко

лишньої Російської імперії сильної та демократичної небільшо

вицької російської держави. Її центром мав стати Крим, де

розмістились основні сили Врангеля. Тут було проведено ряд за

ходів, що зміцнили позиції білих. Зокрема, почалося наділення

селян землею, були отримані кредити від країн Антанти. До

Криму перевезли рештки білогвардійців з Північного Кавказу,

що збільшило чисельність Білої армії. Водночас пом’якшилася

політика щодо національних меншин, зокрема і щодо україн

ців, що робилося Врангелем з метою поповнення за їх рахунок

своєї армії.

7 червня війська Врангеля почали перший наступ на позиції

Червоної армії на Нижньому Дніпрі. Цей наступ тривав до по

чатку липня, і під час нього білогвардійські війська прорвали

оборону червоних, захопили Олександрівськ та вийшли на лі

нію Херсон–Нікополь–Бердянськ. Проте Червона армія отри

мала поповнення і до початку липня змогла відновити поперед

ню лінію фронту.

Наприкінці липня Врангель отримав поповнення (40 тис.

солдатів, перевезених з Кубані) і розпочав другий наступ. Його

війська знову вийшли до Олександрівська, але в серпні 1920 р.

були вдруге розбиті Червоною армією.

У середині вересня 1920 р. Врангель отримав нове поповнен

ня внаслідок передислокації білогвардійських частин з Кавка

зу. Водночас до військ Врангеля приєднались повстанські заго

ни кількох отаманів (Чалого, Хмари, Савченка та ін.), що

збільшило армію Врангеля удвічі. Вона поновила наступальні

бої і 22 вересня захопила ст. Синельникове, а 28 вересня — Ма

ріуполь.

Ситуація на Півдні України стала загрозливою, що змусило

радянське керівництво вдатися до негайних дій з ліквідації

військ Врангеля. Війська червоних, які тримали оборону проти

білогвардійців, були об’єднані в окремий Південний фронт,

який очолив досвідченіший керівник — Фрунзе. Водночас їх по

силили перекинутими з інших регіонів елітними частинами

Червоної армії, і на кінець жовтня 1920 р. чисельність Червоної

армії на Півдні України сягнула 200 тис. бійців.

16 жовтня Фрунзе уклав уже згадувану угоду з Махно про

спільні дії проти Врангеля. Перед махновцями було поставлено

завдання вийти в тил укріплень білих на Перекопському пере

шийку. Водночас Червона армія 28 жовтня почала наступ на те

риторію, захоплену білими поза межами Криму. До 3 листопада

армію Врангеля загнали в Крим. 8 листопада Червона армія по

чала штурм Перекопських укріплень. Цього ж дня махновці

вийшли в тил цих укріплень. 11 листопада всі Перекопські ук

ріплення були захоплені Червоною армією та махновцями. Не

зустрічаючи особливого опору, вони рушили у глиб півострова.

13 листопада захоплено Сімферополь, 16 листопада — Керч, а

17 листопада останній оплот білих у Криму — Ялту. Рештки ар

мії Врангеля евакуювалися морем у Туреччину. На тих, хто зали

шився, чекала смерть: до початку 1921 р. більшовики проводили

в Криму повальні розстріли всіх, хто викликав у них підозру.

Після ліквідації військ Врангеля відпала потреба у союзі

з махновцями, і їх було вирішено одразу ж знищити. За наказом

Фрунзе 25 листопада 1920 р. махновців оточили в Криму і вини

щили. Проте частина їх змогла вирватися з Криму до Катери

нославщини, де в цей час перебував Махно. Дізнавшись про чер

гову зраду з боку більшовиків, він поновив боротьбу проти ра

дянської влади. Його війська з кінця 1920 р. до середини 1921 р.

здійснювали безперервні рейди по території Південної України,

донських степів та Північного Кавказу. Але тепер йому доводи

лося вести війну проти всіх сил Червоної армії, яка знищила ін

ших противників і зосередилася виключно на боротьбі з махнов

ським рухом. Органи ЧК проводили масові розстріли населення

у тих населених пунктах, які надавали допомогу махновцям.

Було створено спеціальні загороджувальні загони, які поступо

во стискали кільце оточення махновців. У цей час на Півдні Ук

раїни влітку 1921 р. почався голод, що додатково послабило си

ли армії Махна. Після запеклих боїв на Мелітопольщині та Ка

теринославщині Махно з невеликим підрозділом 28 серпня

1921 р. прорвався до Дністра і перейшов на територію Румунії.

Таким чином, боротьба за владу в Україні у 1921 р. закінчилась

перемогою більшовиків. В Україні (за винятком її західних об

ластей та частини Одещини) була остаточно встановлена радян

ська влада.

Західноукраїнські землі

В період визвольних змагань

Галичина. Центром національно визвольного руху в Захід

ній Україні в часи визвольних змагань 1917–1921 рр. стала Га

личина. 18 жовтня 1918 р. у Львові утворилася Українська На

ціональна Рада, яка заявила про намір створити на україн

ських землях, що входили до Австро Угорщини, незалежну

Українську державу. Це рішення було підтримане україн

ським населенням. Однак Українська Національна Рада споді

валась отримати задоволення своїх прагнень від австро угор

ського уряду, щоб зберегти законність цього кроку, і уникала

рішучих дій. Натомість у Відні не збиралися йти на поступки

українцям і водночас почали підготовку до передання влади

у регіоні полякам, яке було заплановане на 1 листопада 1918 р.

Не дочікуючись цього, найактивніші члени української полі

тичної еліти (переважно старшини Легіону УСС, які у вересні

1918 р. створили Військовий комітет на чолі із сотником Д. Ві

товським) вирішили вдатись до рішучих дій. У ніч на 1 листо

пада 1918 р. українські військові з’єднання встановили кон

троль над Львовом та іншими містами Галичини. Австрійський

уряд змушений був проголосити передання влади у Східній Га

личині Українській Національній Раді. Перехід влади до укра

їнців відбувся мирно.

Створена українська держава дістала назву Західноукраїн

ська Народна Республіка (ЗУНР). Почався активний процес

державотворення. 11 листопада був створений виконавчий ор

ган влади — Державний секретаріат (очолив К. Левицький),

а президентом став Є. Петрушевич. 13 листопада 1918 р. офіцій

но проголошено створення ЗУНР.

На відміну від Наддніпрянщини, в ЗУНР сформувався діє

вий адміністративний апарат і суди, були проведені позитивні

реформи, створено велику національну армію (Українська га

лицька армія — УГА). Зовнішня політика уряду ЗУНР відзна

чалась певним реалізмом, однак великою довірою Антанті.

Ще 1 листопада 1918 р. поляки підняли повстання у Львові та

інших містах Галичини. 13 листопада 1918 р. було проголошено

відновлення Польської держави. Відроджена Польща одразу

жвисунула свої претензії на західноукраїнські землі. І хоча до по

чатку 1919 р. поляки не мали достатніх сил, але витісняли україн

ців завдяки їх нерішучості і вірі у можливість мирного порозумін

ня. Значну роль у цьому відіграла також і міжнародна ізоляція

ЗУНР, яка була створена зусиллями польських дипломатів. Ос

танні переконали лідерів країн Антанти, що українці є більшови

ками і водночас співпрацюють з Німеччиною. Таким чином,

ЗУНР була позбавлена можливості отримувати зовнішні кредити

і вести закупівлю зброї за кордоном. Водночас Польща отримува

ла різні пільги та безкоштовні поставки зброї та боєприпасів. Усе

це дало можливість полякам перейти у наступ проти військ ЗУНР.

12 листопада 1918 р. поляки захопили важливий стратегіч

ний пункт і комунікаційний вузол Галичини — Перемишль, а

22 листопада — Львів. Уряд ЗУНР переїхав до Тернополя, а по

тім до Станіслава.

В лютому 1919 р. УГА перейшла в контрнаступ. Поляків роз

били, і вдалося вийти до Львова, але за наполягання Антанти,

яка була налякана можливістю розгрому Польщі, було встанов

лене перемир’я. Воно дало змогу Польщі накопичити сили.

Отримавши на початку травня значне поповнення (в цей час

до Галичини перекинули сформовану у Франції 60 тисячну ди

візію генерала Галлера), поляки 14 травня 1919 р. перейшли

у Східній Галичині в наступ, який тривав до кінця травня і за

кінчився майже повною окупацією Галичини.

Проте війська ЗУНР не збиралися припиняти боротьбу. Про

вівши перегрупування, 8 червня 1919 р. вони почали Чортків

ський контрнаступ. Він розвивався блискуче. Але нестача боє

припасів і виснаження української армії дало можливість поля

кам у другій половині червня перейти у контрнаступ і до

середини липня повністю захопити Галичину. Польський

контрнаступ був підтриманий також військами Румунії, які

вдарили на Покуття, в тил армії УГА.

15–16 липня 1919 р. УГА та уряд ЗУНР евакуювалися за Збруч

на територію УНР. ЗУНР припинила своє існування. Боротьба ук

раїнців за незалежність в Західній Україні зазнала поразки.

Північна Буковина та Закарпаття. Одразу ж після розпаду

Австро Угорської імперії населення Буковини на 40 тисячному

Буковинському загальнонародному вічі, що відбулось у Чернів

цях 3 листопада 1918 р., висловилось за приєднання до Великої

України. Проте ні Наддніпрянська Україна, ні ЗУНР не могли

надати українцям Буковини військової підтримки. З огляду на

безборонність Буковини Румунія вдалася до анексії цього регіо

ну. 11 листопада 1918 р. румунські війська, майже не зустріча

ючи опору, окупували Буковину. Ще в березні 1918 р. Румунія,

використовуючи загальну дестабілізацію політичної ситуації

в Україні, окупувала Бессарабію.

На окупованих українських землях Румунія встановила вій

ськовий режим, який діяв до 1928 р. і означав насильницьку ру

мунізацію краю та дискримінацію місцевого українського насе

лення. Все це призвело до опору місцевого населення румун

ській владі. Вже в листопаді 1918 р. населення Кіцманського

повіту зробило спробу звільнитись з під влади Румунії та ство

рити окрему республіку. Повстанські виступи охопили й інші

частини Буковини та Бессарабії. До найбільших з них належало

Хотинське повстання 1919 р. і Татарбунарське повстання

1924 р., але обидва повстання були жорстоко придушені.

Аналогічно події розвивались і в Закарпатті. Місцеве україн

ське населення висловилось за приєднання Закарпаття до Укра

їни (на Закарпатському загальнонародному вічі у Хусті 21 січня

1919 р.). Проте регіон окупувала Угорщина ще в листопаді

1918 р., а влітку 1919 р. — війська Чехословаччини та Румунії.

Після поразки Угорщини з нею було укладено в червні 1920 р.

Тріанонський договір, відповідно до якого більшість Закарпат

тя переходило до Чехословаччини, а менша частина (так звана

Смітщина) — до Румунії.

Р о з д і л

Україна

У 1921–1938 рр.

УСРР у 1921–1928 рр.