Реформаційний рух в Україні: Берестейська унія, полемічна література, І.Вишенський.

Українські письменники протистояли духовному наступу католицизму на укр. народ. Полеміка між православними і католиками досягла своєї кульмінації в період підготовки і підписання Брестської унії 1596р. На перший план виходило відстоювання права українців на свою віру, мову, культуру. Полемісти гнівно звинувачували верхівку православного духовенства в зраді національних інтересів народу, моральному занепаді. Герасим Смотрицький у книзі «Ключ царства небесного»1587р, пронизаній ідеями суспільної рівності, свободи віросповідання та патріотизму, дав гостру відсіч претензіям ідеолога єзуїтства Гербеста на духовне панування над укр. народом. Визначний полеміст Христофор Філарет у своєму «Апокрисисі» дав ідеологічне обгрунтування права українців на власну віру і культуру. Яскравим представником полемічної літератури є Іван Вишенський. Вишенський виступав проти ренесансної західної культури, проти вивчення спадщини античних філософів, зокрема Арістотеля й Платона. Він автор 16 творів, зокрема: «Послання до князя Острозького», «Викриття диявола-світодержця», «Послання до єпископів» та ін. Полеміст таврував верхівку церкви і можновладців-панів за знущання над простим народом,одним з перших виступив проти кріпацької неволі.

 

25.Культура українського Просвітництва

Українська культура того часу спромоглася на таку силу і оригінальність, що не тільки опиралася полонізації, не тільки протистояла московському наступові, але й здобула собі великий вплив у Московщині, несучи у відсталу краї­ну освіту і науку. І в цьому, як пише І.Огієнко, немає нічого дивного, бо "так скрізь буває в житті: народ з більшою культурою, з більшою освітою завше впливає на свого су­сіду, а сусіда переймає все краще". Особливо цей вплив поширився після 1654 р., тобто після Переяславської угоди, але ще до того, в 1649 р. цар Олексій запросив з України вчених людей надрукувати в Москві справну Біблію. А в 1664 р. прибув до Москви українець Семен Полоць­кий, покликаний туди вчити царевичів Олексія і Федора та царівну Софію; навчав він і царевича Петра. Українські книжки "посунули" на Москву ще більше за людей. Книжки до читання, книжки церковні, шкільні під­ручники, наукові твори — все це йшло з України в Моск­ву. Сила-силенна українських книжок була в бібліотеках царів, патріархів, єпископів, бояр і навіть у простих гра­мотних людей. Вплив український відбився на будівництві, малюванні, на одежі, співах, на музиці, правництві та літературі. До Москви їздили наші ковалі, гончарі, шапкарі, шевці, масловари, селітровари, злотники, кахлярі. У другій половині XVII ст. український вплив позначив­ся в друкарстві, навіть у дрібних деталях. Так, у Москві в друкованих книжках спершу нумерація була на аркушах, і тільки потім, під впливом українських книгарів стали ну­мерувати кожну сторінку; так само далі стали відривати в друкованих книжках слово від слова, а до того їх було дру­ковано вкупі, навіть знак переносу слів (дефіс) запозичи­ли у нас. Заголовок книжки в Москві любили ставити з кінця, і тільки під нашим впливом вже друкували ці заго­ловки з початку книжки. Головним освітнім і науковим центром в Україні і надалі був Києво-Могилянський колегіум. У роки Руїни він пережив тяжкі часи: чимало студентів пішло до війська, деякі загинули під час війн і пошестей. За правління Івана Мазепи, коли для академії було споруджено новий буди­нок, цей заклад вступив у період свого розквіту. Саме ста­раннями Івана Мазепи заклад одержав у 1694 р. звання Академії. Кількість студентів досягла 2 тис., пізніше, після Полтавської битви, вона зменшилась, а в середині сторіччя коливалася в межах 600—1100 осіб. Переважали вихідці з Лівобережжя, але навчалися і студенти з Правобережної України, прибувала на навчання молодь із Закарпаття, Білорусії, Росії, південнослов'янських країн, Молдавії. В академії навчалися діти духовенства, козаків, міщан. Уже в першій половині XVIII ст. дехто з викладачів знайомив студентів з передовими поглядами культури нового часу, ідеями Передпросвітництва. Особливо це було помітно в лекціях Феофана Прокоповича, Стефана Калиновського, Мануїла Козачинського, Георгія Кониського. Школа но­сила загальноосвітній характер риторико-філософського типу. Багато випускників академії досягли великих успіхів у галузі медицини, біології, зокрема І. Полетика, Д. Самой-лович, А. Шумлянський, Н. Амбодик-Максимович, М. Тереховський. Серед її випускників були юристи, музикан­ти, композитори, архітектори і, в першу чергу, діячі на ниві освіти. Зокрема, у Київській академії здобули освіту 21 із 23 ректорів Московської академії, 95 із 125 її професорів, а також багато вчителів, які працювали в школах Росії та України. У зв'язку зі збільшенням освічених людей зростав попит і надруковану продукцію. Найбільшим видавничим центром залишалася друкарня Києво-Печерської лаври. Крім богослужбових текстів і молитовників, вона випус­кала твори тогочасних українських письменників, таких як Іоаникій Галятовський, Антоній Радивиловський, Дмитро Туптало. Друкарня Чернігівського Троїцько-Іллінського монастиря випустила у світ проповіді й вірші Лазаря Ба-рановича, ряд творів Іоана Максимовича. Ідеї громадянського гуманізму яскраво виявилися в ора­торсько-учительській прозі другої половини XVII ст. Се­ред її представників — Лазар Баранович, Іоаникій Галятовський, Варлаам Ясинський, Дмитро Туптало. У другій половині XVII—XVIII ст. в українську літера­туру проникає класицизм. Він проявляється у шкільній драмі, панегіричній поезії. Класицизм в Україні зазнав впливу бароко. Характерним втіленням бароко в україн­ській поезії є збірка "курйозних віршів" Івана Величков-ського та деякі вірші Григорія Сковороди. Вершина давньої української літератури — творчість Григорія Сковороди. Ідеї істинності життя — у "сродній" праці, палке прагнення бачити в Україні людей "із світлим розумом і гарячим серцем", прославлення борців за волю — такі загальні напрями спадщини поета-патріота, якого "світ ловив, та не спіймав". В Україні драматична література, порівняно із захід­но-європейською, виникає пізніше, розвиваючися під впливом польського і латинського театру, передусім шкіль­ного. Православне духовенство на противагу католицько­му, яке запровадило з агітаційною метою релігійні сценічні вистави, само взялося писати драматичні твори. Це були так звані шкільні драми, тісно пов'язані з розвитком поезії. Шкільна драма інсценізувала міфологічні та історичні сю­жети. Ці драми поширювалися в католицьких та пра­вославних школах України. Традиції національного драма­тичного мистецтва виявлялись у декламаціях — віршова­них творах кінця XVI — початку XVII ст. Важливим напрямом у розвитку драматичного жанру були віршовані діалоги біблійного змісту, на побутові або історичні теми, що набули повсюдності у XVII—XVIII ст. Жанр прозових філософських діалогів культивував Г. Ско­ворода ("Діалог, или Розглагол о древнем міре", 1772). У XVII—XVIII ст. у руслі української шкільної драми виникли і розвивались інтермедії, побутові гумористичні сценки, які вставляють в антрактах. Українські інтермедії користувались особливою популярністю серед народу. Ав­торами і виконавцями виступали переважно школярі, а також студенти Київської академії та мандрівні дяки. До нашого часу дійшло понад 40 інтермедій. Найвідомішими з українських інтермедій є інтермедії "Продав кота в мішку" і "Найкращий сон", які мають ви­сокий драматично-художній рівень, написані народною мо­вою, а сюжети взяті зі староукраїнського фольклору. Стиль бароко найвиразніше проявивсь у кам'яному бу­дівництві. Характерно, що саме в автономній Гетьманщині і пов'язаній з нею Слобідській Україні вироблявсь оригі­нальний варіант барокової архітектури, який слушно на­зивають українським, або "козацьким", бароко. Позитив­не значення мала побудова в Україні храмів за проектами Бартоломео Растреллі (Андріївська церква в Києві — 1766р.). Серед українських архітекторів, які працювали в Росії, найвідоміший Іван Зарудний. У кам'яних спорудах Правобережжя переважало "загальноєвропейське" бароко, але і тут найвидатніші пам'ятки не позбавлені національ­ної своєрідності (Успенський собор Почаївської лаври, со­бор св. Юра у Львові, а також собор св. Юра Києво-Видубицького монастиря, Покровський собор у Харкові та ін.). Продовженням бароко став творчо запозичений у Франції стиль рококо. В ньому перебудовано Київську академію, дзвіниці Києво-Печерської Лаври, Софіївського собору, головної церкви в Почаєві. Отже, культурне життя в Україні значно пожвавилося з се­редини XVII ст., досягнувши в XVII — першій половині XVIII ст. своїх найрозвиненіших форм. Українська козацька культура не тільки ні в чому не поступалась іншим європей­ським національним культурам, а й викликала їхній подив і захоплення. Між Україною та іншими країнами Європи на­лагоджуються широкі культурні зв'язки. Як і в києво-руську добу, Україна стає форпостом європейської культури.