Принципи права соціального обслуговування

Принципи права соціального обслуговування — це основні ідеї, висхідні положення формування, розвитку і функціону­вання цієї підгалузі права. Вказані принципи виводяться із правової матерії. Вони виступають дороговказом для соціальної політики у сфері соціального обслуговування. Такі принципи мають виражати закономірності права соціального обслугову­вання, правову природу цієї підгалузі права та її соціальне при­значення.

У праві соціального обслуговування діють насамперед загаль-ноправові принципи, до яких належать такі: 1) соціальної спра­ведливості; 2) рівноправності громадян; 3) гуманізму; 4) закон­ності; 5) поваги до прав людини; 6) гарантування державного захисту соціальних прав людини.

І. Важливим для права соціального обслуговування є прин­цип соціальної справедливості, ідея якого хвилює людство з давніх-давен. Арістотель досліджував протиріччя між двома типами справедливості в соціальному сенсі: справедливість з позицій однакових можливостей, які надаються індивідуумам незалежно від їхніх індивідуальних і соціальних відмінностей, і справедливість як результат винагороди за особисту працю, успіх. Ці два варіанти отримали назву зрівняльного та роз­подільчого типу справедливості. Між ними постійно потрібно знаходити консенсус, оскільки зрівняльний тип справедливості надає людям однакові можливості, а розподільчий тип справед­ливості враховує особистий вклад кожного у працю. Сьогодні принцип справедливості у соціальній державі має враховувати як зрівняльний, так і розподільчий типи справедливості.

Справедливість у соціальному забезпеченні передбачає:

а) однакове забезпечення осіб з рівними потребами;

б) наявність рівного страхового (трудового) стажу;

в) однаковий ступінь обмеження життєдіяльності;

г) однакову кількість непрацездатних членів сім'ї.

Водночас справедливість означає:

— необхідність диференціації правового регулювання залеж­но від умов праці, природокліматичної зони, тривалості стра­хового (трудового) стажу, стану здоров'я тощо;

— гарантування соціального забезпечення у випадку настан­ня передбачених законом складних життєвих обставин;

— відповідність рівня забезпечення основним потребам лю­дини.

У праві соціального обслуговування прийнятнішим є зрів­няльний тип справедливості, оскільки вказана підгалузь права має справу, як правило, із немічними людьми, які потребують комплексних соціальних послуг однакових для всіх. Розподіль­чий тип справедливості більш притаманний таким підгалузям права, як пенсійне та допомогове право. При соціальному об­слуговуванні справедливим є залучення коштів деяких відомств чи з державного бюджету для надання соціальних послуг понад державні соціальні стандарти і нормативи окремим категоріям осіб, і то з урахуванням суспільної думки. Так, суспільство не­гативно реагує на наявність значної кількості пільг у народних депутатів і держслужбовців і відсутність таких переваг, напри­клад, для педагогічних працівників чи медиків. Непрозорість у соціальному обслуговуванні, передчасність окремих соціаль­них послуг деяким категоріям осіб породжує напруженість у суспільстві, а відповідні норми права сприймаються як неспра­ведливі. Це означає, що з цієї позиції багато норм права не від­повідають принципу соціальної справедливості.

II. Принцип рівноправності громадян у праві соціального

обслуговування трансформується у принцип рівних соціальних прав і можливостей індивідів, які надаються кожному члену суспільства незалежно від його фізичних, психічних, інтелек­туальних та інших особливостей. Особи з обмеженими можли­востями мають право отримувати соціальні блага разом із здо-

Глава 1

Право соціального обслуговування як підгалузь права

 

ровими людьми і без ізоляції від них. Створення спеціальних закладів для постійного проживання, спеціальних навчальних закладів, спеціальних підприємств тощо понижують статус людей з особливими потребами, позбавляють їх можливості жити в сім'ї, своїй громаді, користуватися загальною соціаль­ною інфраструктурою, працювати на звичайних підприємствах, тобто жити здоровою людиною. Вказаний принцип спрямований на створення для таких осіб рівних умов і рівних можливостей для інтеграції в суспільство. Запорукою цього є нормативна ба­за, на підставі якої забезпечується можливість доступу людей з особливими потребами до всіх сфер суспільного життя. Втілен­ня цього принципу в життя розпочалось лише в останні роки.

III. Загальноправовий принцип гуманізму закріплений у ст. З Конституції України, яка задекларувала, що людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Стисло цей принцип означає ставлення до людини як найвищої цін­ності, захист права особистості на свободу, щастя, всебічний розвиток і вияв її здібностей. Недаремно слово "гуманізм" пе­рекладається з латинської як людяний, людський.

У Законі "Про соціальні послуги" у ст. З одним із принципів визнаний принцип гуманізму. Його зміст виводиться з аналізу нормативно-правових актів, що регулюють суспільні відносини у сфері соціального обслуговування. Так, наприклад, в інтернат­них установах вихованці та підопічні мають право на свободу від покарання. Не допускається з метою покарання чи створен­ня зручностей для персоналу використання лікарських засобів, засобів фізичного стримування, а також ізоляція. Працівники, які допустили подібні порушення, несуть встановлену законо­давством відповідальність.

Складовою принципу гуманізму є незалежність життя осіб з обмеженими можливостями, який полягає в їх максимальному розвитку і використанні здібностей до самообслуговування, самодопомоги та самозабезпечення.

У філософському розумінні незалежне життя — це спосіб мис­лення, психологічна орієнтація особи, яка залежить від її взає­мовідносин з іншими людьми, суспільством, навколишнім се­редовищем. У соціально-політичному значенні незалежне життя

— це право людини бути невід'ємною частиною суспільства і брати активну участь у всіх сферах його життя, право на свобо­ду вибору і самовизначення. Для суверенної особи в сучасних умовах провідною соціальною цінністю є свобода вибору, яка залежить від ступеня соціалізації індивіда, з одного боку, та рівня розвитку суспільства, з іншого.

З позиції незалежного життя порушення функцій організму розглядається як обмежене вміння людини ходити, бачити, чути, говорити або думати звичайним чином. Завдання соціаль­них служб, оточуючих людей допомагати подолати ці обмежен­ня шляхом створення безбар'єрного середовища.

Гуманізм пов'язаний також із нерозривним зв'язком людей з обмеженими можливостями із соціальним середовищем. Тут дуже важливим є збереження наявних сімейних і соціальних зв'язків таких людей.

IV. Законність означає, перш за все, відповідність норм права
соціального обслуговування правовим принципам цієї підгалузі
права. Це фундамент правової системи. Прийняті закони повин­
ні неухильно виконуватись суб'єктами правовідносин. Обов'язок
соціальних — служб надавати передбачені законом соціальні
послуги, але цей обов'язок пов'язаний з економікою, тобто на­
явністю відповідного фінансування.

Невиконання вимог закону через економічні негаразди не може розглядатися як порушення принципу законності. Необ­хідне чітке визначення джерел фінансування надання соціаль­них послуг на відповідний рік. Наявність коштів в умовах рин­кових відносин означає можливість отримання профінансова-них соціальних послуг.

Принцип законності полягає у дотриманні норм права при отриманні соціальних послуг, відсутності зловживань з боку соціальних служб, реалізації вимог правових принципів, вико­нанні клієнтами соціальних служб встановлених правил.

V. Принципи поваги до прав людини та гарантування дер­
жавного захисту соціальних прав людини тісно пов'язані з прин­
ципом гуманізму. Вони настільки важливі для права соціаль­
ного обслуговування, що трансформувались в окремі підгалузеві
принципи.

Глава 1

VI. Вплив на норми підгалузі права мають міжгалузеві прин­
ципи, зокрема такі:

1) участь громадських об'єднань, які представляють інтере­си вразливих груп населення та застрахованих осіб, у розробці, прийнятті, реалізації рішень з питань соціального забезпечення і захисту їх прав;

2) багатоканальність фінансування соціального забезпе­чення;

3) цільове використання коштів, що виділяються на соціаль­не забезпечення;

4) сприяння зайнятості та працевлаштування населення;

5) соціальний захист населення від ризиків перехідного до ринкової економіки періоду, від погіршення екологічної ситуа­ції, урбанізації тощо.

VII. Норми права соціального обслуговування пронизують
такі принципи права соціального забезпечення:

1) законодавчого визначення умов і порядку здійснення со­ціального забезпечення;

2) урахування норм міжнародних актів у сфері соціального

забезпечення;

3) суспільної доцільності соціального забезпечення відповід­но до соціальних ризиків;

4) усезагальності права на соціальне забезпечення;

5) універсальності, диференціації та розмаїття видів соціаль­ного забезпечення;

6) забезпечення рівня життя не нижчого за прожитковий мінімум, встановлений законом;

7) незменшуваності змісту й обсягу соціальних виплат і по­слуг при прийнятті нових законів;

8) безповоротності виплачених грошових сум та вартості надання соціальних послуг.

VIII. Як складова права соціального забезпечення, право со­ціального обслуговування має підгалузеві принципи. До них, зокрема, належать:

1. Принцип поваги до гідності особи та дотримання прав людини при наданні соціальних послуг (ст. З, 21, 28, 32, 48, 68

Право соціального обслуговування як підгалузь права ______________ 37

Конституції України). У законодавстві він закріплений як пра­во на гуманне і з повагою ставлення з боку суб'єктів, що надають соціальні послуги (ст. 10 Закону України "Про соціальні послу­ги", ст. 31 Закону України "Про реабілітацію інвалідів в Украї­ні" та ін.). Соціальні послуги, як правило, надаються не одно­разово, як у пенсійному чи допомоговому праві, а протягом певного часу, і соціальні служби постійно контактують зі своїми клієнтами. Такі взаємовідносини передбачають дотримання соціальними працівниками відповідних етичних норм. Обо­в'язок працівника соціальної сфери не тільки роз'яснити особі, яка перебуває у складній життєвій ситуації, належні їй права, але й допомогти в їх реалізації і при цьому ставитись до неї з повагою як до члена суспільства.

2. Принцип надання соціальних послуг безплатно або за
часткову оплату. Стосується вразливих груп населення, які,
як правило, через малозабезпеченість не можуть самостійно
оплатити вартість тієї чи іншої послуги. Через це послуга, що
надається безплатно або зі знижкою, отримала назву соціальної,
тобто витрати на такі послуги відшкодовуються повністю чи
частково за рахунок суспільства. Практично в кожному норма­
тивному акті, що стосується соціального забезпечення, вказу­
ються джерела фінансування. Так, у ст. 42 Закону України "Про
реабілітацію інвалідів в Україні" зазначено, що фінансування
заходів з реабілітації інвалідів, дітей-інвалідів, витрат на утри­
мання реабілітаційних установ здійснюється за рахунок коштів
державного та місцевих бюджетів, цільових страхових фондів,
засновників реабілітаційних установ, добровільних пожертву­
вань та інших джерел, передбачених законом.

Вказаний принцип ще називають принципом доступності, в основу якого покладені пільгові умови надання соціальних послуг.

3. Принцип добровільності. Він означає, що людина з обме­
женими можливостями або та, яка потрапила у складні життє­
ві ситуації, має право самостійно або за допомогою законного
представника звертатися до соціальних служб за наданням со­
ціальних послуг, за бажання відмовлятись від таких послуг.
Згода на отримання соціальних послуг і відмова від них оформ­
ляється письмовою заявою особи, яка має це право, або її закон­
ного представника.

Глава 1

Право соціального обслуговування як підгалузь права

 

4. Принцип реабілітаційної спрямованості соціальних по­слуг (див. гл. 2). Нині у рамках соціальної моделі інвалідності реабілітація розглядається не тільки як відновлення працездат­ності, але й як відновлення всіх соціальних здібностей індивіда. Комітет експертів Всесвітньої організації охорони здоров'я дає розгорнуте трактування: "Реабілітація інвалідів повинна вклю­чати всі заходи, які покликані скоротити наслідки непраце­здатності, що виникла, і дозволити інваліду повністю інтегрува­тись у суспільстві. Реабілітація направлена на те, щоб допомог­ти інваліду не тільки пристосуватися до оточуючого його сере­довища, але і вплинути на його безпосереднє оточення і на су­спільство в цілому, що полегшує його інтеграцію у суспільстві. Саме індивіди, їхні сім'ї і місцеві органи повинні брати участь у плануванні та проведенні заходів з реабілітації". У цьому трактуванні й закладена сутність принципу реабілітаційної спрямованості соціальних послуг.

У 1982 р. ООН прийняла Всесвітню програму дій стосовно інвалідів, яка передбачає такі напрямки: 1) раннє виявлення, діагностика і втручання; 2) медичне обслуговування; 3) консуль­тування і надання допомоги в соціальній сфері; 4) підготовка до самостійного індивідуального догляду, незалежного способу жит­тя; 5) забезпечення допоміжними технічними засобами, засоба­ми пересування, соціально-побутовими пристосуваннями та ін.; 6) спеціальні послуги у сфері освіти; 7) послуги з відновлення про­фесійної працездатності (включаючи професійну орієнтацію, професійно-технічну підготовку, працевлаштування).

Саме таким шляхом розвивається національне законодавство у сфері соціального обслуговування.

5. Принцип індивідуального підходу в наданні соціальних послуг. Здійснення всіх заходів реабілітації осіб з обмеженими потребами відбувається у рамках індивідуальної програми реа­білітації (ІПР), що забезпечує можливість враховувати фізичні та психофізіологічні особливості інваліда і пов'язаний з ними реабілітаційний потенціал. ІПР формується на таких базових принципах: 1) індивідуальність; 2) безперервність; 3) послідов­ність; 4) наступність; 5) комплексність. Саме в ІПР закладений індивідуальний підхід до осіб, що мають інвалідність.

Індивідуальний підхід означає й адресність надання соціаль­них послуг. Адресність — це надання соціальних послуг пер-

соніфіковано конкретній особі. Необхідно вести облік осіб, які потребують надання соціальних послуг і створювати їм умови для їх отримання.

6. Принцип державних гарантій у сфері соціального обслу­
говування. Передбачає надання громадянам гарантованого дер­
жавою мінімуму соціальних послуг з освіти, виховання, духов­
ного й фізичного розвитку, професійної підготовки і раціональ­
ного працевлаштування, обсяг, види та якість яких мають за­
безпечити необхідний розвиток і підготовку особи до самостій­
ного життя. Для вразливих груп населення встановлені дер­
жавні соціальні нормативи у сфері соціального обслуговування.
До них належать:

1) перелік послуг, які надаються закладами соціального обслу­говування і які фінансуються за рахунок державного та місце­вого бюджетів і соціальних фондів;

2) норми соціального обслуговування пенсіонерів, інвалідів та дітей, які перебувають на утриманні держави;

3) норми харчування та забезпечення непродовольчими то­варами у державних і комунальних закладах соціального обслу­говування.

 

7. Принцип конфіденційності. Передбачає, що відомості особистого характеру, відомі особам, які надають соціальні по­слуги, становлять професійну таємницю. За її розголошення соціальні працівники несуть відповідальність в установленому законом порядку.

8. Принцип послідовності, комплексності та безперерв­ності в наданні соціальних послуг. Відіграє дуже важливу роль, оскільки окремі несистематизовані заходи можуть не дати пов­ноцінного позитивного результату або інколи навіть виявитися негативними. Незавершеність реабілітаційної програми, відсут­ність деяких її напрямів скорочують можливості реалізації ін­дивідуального реабілітаційного потенціалу. Соціальні послуги у закладах соціального обслуговування надаються комплексно. Законодавством передбачена можливість отримання соціальних послуг від народження до смерті (від колиски до труни).

У літературі можна знайти різний набір принципів права со­ціального обслуговування, зокрема такий: 1) адресність; 2) до­ступність; 3) добровільність; 4) гуманність; 5) пріоритетність

Глава 1

Право соціального обслуговування як підгалузь права

 

надання соціальних послуг неповнолітнім; 6) конфіденційність; 7) пожиттєвість соціального обслуговування; 8) поєднання дер­жавних і громадських засад у соціальному обслуговуванні; 9) поєднання безоплатного й оплатного соціального обслугову­вання; 10) принцип природності прав на соціальне обслугову­вання; 11) принцип поєднання нормативного і договірного начал у соціальному обслуговуванні. Це вказує на те, що проблемати­ка принципів права соціального обслуговування перебуває у ста­дії розробки і потребує поглибленого наукового дослідження.

ФОРМИ (ДЖЕРЕЛА) ПРАВА СОЦІАЛЬНОГО ОБСЛУГОВУВАННЯ

Форми права соціального обслуговування — способи внут­рішньої організації та зовнішнього (документального) виражен­ня норм права, які регулюють суспільні відносини у сфері на­дання соціальних послуг. У праві соціального обслуговування формами вираження його норм є нормативно-правові акти та нормативно-правові договори.

У сучасному світі діють міжнародно-правові документи, які встановлюють загальновизнані стандарти прав і свобод, що визначають ту межу, нижче якої держави не можуть опускати­ся. Права і свободи людини перестали бути тільки внутрішньою справою держави, бо тепер вони є об'єктом уваги всього міжна­родного співтовариства.

Ратифіковані міжнародно-правові акти належать до форм права соціального обслуговування. Нератифіковані міжнародні акти відносять до джерел цієї підгалузі права, оскільки мають великий вплив на соціальну політику держави та національне законодавство. Закладені в них стандарти соціального обслуго­вування поступово закріплюються у відповідних нормативно-правових актах. Назвемо деякі з них.

Згіднозіст. 15 Європейської соціальної хартії (Турин, 18 жовт­ня 1961 р.) з метою забезпечення ефективного здійснення права трудящих-інвалідів і розумово відсталих осіб на професійну підготовку, професійну і соціальну реадаптацію держави зобо­в'язані:

 

— вживати належних заходів для надання засобів професій­ної підготовки, включаючи, коли це необхідно, доступ до спе­ціалізованих державних або приватних установ;

— вживати належних заходів із працевлаштування, зокрема, за допомогою спеціалізованих служб із працевлаштування, шляхом надання робочих місць із щадними умовами праці, вжи­ваючи заходів заохочення роботодавців у прийнятті інвалідів на роботу.

20 грудня 1971 р. Генеральною Асамблеєю ООН була прого­лошена Декларація про права розумово відсталих осіб. У ній сказано:

— розумово відстала особа може максимально скористува­тись тими самими правами, що й інші люди;

— розумово відстала особа має право на належне медичне обслуговування і лікування, а також право на освіту, навчання, відновлення працездатності й заступництво, яке дозволяє їй розвивати свої здібності та максимальні можливості;

— розумово відстала особа має право на матеріальне забезпе­чення і задовільний життєвий рівень. Вона має право продук­тивно працювати чи займатися будь-якою іншою корисною справою на повну силу своїх можливостей;

— у тих випадках, коли це можливо, розумово відстала осо­ба повинна жити у колі своєї сім'ї або з прийомними батьками і брати участь у різних формах життя суспільства. Сім'ї таких осіб мають отримувати допомогу. За необхідності помістити таку людину у спеціальний заклад. Це слід зробити так, щоб нове середовище й умови життя якнайменше відрізнялися від умов звичайного життя;

— розумово відстала особа має право користуватися кваліфі­кованими послугами опікуна в тих випадках, коли це потрібно для захисту її особистого благополуччя та інтересів;

— розумово відстала особа має право на захист від експлуа­тації, зловживань і принизливого поводження. У випадку судо­вого переслідування у зв'язку з будь-яким діянням вона має право на належне здійснення законності, яке враховувало б ступінь розумового розвитку;

— якщо в результаті серйозного характеру інвалідності ро­зумово відстала особа не може належним чином реалізувати всі

Глава 1

Право соціального обслуговування як підгалузь права

 

свої права або ж виникає необхідність в обмеженні чи анулю­ванні деяких або всіх таких прав, то процедура, яка застосову­ється з метою такого обмеження чи анулювання, має передбача­ти належні правові гарантії від будь-яких зловживань. Ця про­цедура повинна базуватися на оцінці кваліфікованими спеціа­лістами суспільно корисних можливостей розумово відсталої особи, а також передбачати періодичний перегляд і право апеля­ції у вищі інстанції.

Своєрідною міжнародною конституцією для інвалідів є Де­кларація про права інвалідів, яка була проголошена Генераль­ною Асамблеєю ООН 9 грудня 1975 р. У ній закріплені такі ос­новні положення:

— термін "інвалід" означає будь-яку особу, котра не може самостійно забезпечити повністю чи частково потреби нормаль­ного особистого і/або соціального життя у зв'язку з вродженою чи ні вадою, фізичних або розумових здібностей;

— інваліди мають користуватися всіма правами, викладени­ми у цій Декларації. Ці права повинні бути визнані за всіма інвалідами без будь-яких виключень, без розрізнення й дис­кримінації за ознакою раси, кольору шкіри, статі, мови, віро­сповідання, політичних чи інших переконань, національного чи соціального походження, матеріального стану, народження чи будь-якого іншого фактору, незалежно від того, чи стосуєть­ся це самого інваліда або до його чи її сім'ї;

— інваліди мають невід'ємне право на повагу їхньої людської гідності. Інваліди, якого б вони не були походження, незалежно від характеру і серйозності каліцтва чи недоліків, мають ті самі основні права, що й їхні співгромадяни того самого віку, що, в першу чергу, означає право на задовільне життя, максимально наближене до нормального і повноцінного;

 

— інваліди мають ті самі громадянські й політичні права, що й інші особи. П. 7 Декларації про права розумово відсталих осіб застосовується до будь-якого можливого обмеження чи ущем­лення цих прав стосовно розумово неповноцінних осіб;

— інваліди мають право на заходи, спрямовані на те, щоб дати їм можливість придбати якомога більшу самостійність;

— інваліди мають право на медичне, психіатричне чи фун­кціональне лікування, включаючи протезні й ортопедичні апа-

рати, на відновлення здоров я і свого статусу у суспільстві, на освіту, професійну підготовку і поновлення працездатності, на консультативну допомогу, послуги із працевлаштування та інш| види обслуговування, які дозволять їм максимально реалізува­ти свої можливості й здібності та прискорять процес їх соціаль­ної інтеграції або реінтеграції;

— інваліди мають право на економічне і соціальне забезпе­чення, задовільний рівень життя. Вони мають право відповід­но до своїх можливостей отримати і зберегти за собою робоче місце чи займатися корисною, продуктивною діяльністю, яка передбачає винагороду, та бути членом профспілкових органі­зацій;

— інваліди мають право на те, щоб їхні особливі потреби бра­лись до уваги на всіх стадіях економічного і соціального плану­вання;

— інваліди мають право жити у колі своєї сім'ї або в умовах, які замінюють її, і брати участь у всіх видах громадської діяль­ності, пов'язаних із творчістю чи проведенням дозвілля. Що ж до його чи її місця проживання, то жоден інвалід не може під­даватися будь-якому особливому поводженню, що не вимагає в силу стану його чи її здоров'я або в силу того, що це може при­звести до поліпшення стану його чи її здоров'я. Якщо перебу­вання інваліда у спеціальній установі є необхідним, то середо­вище й умови життя в ній мають бути максимально наближені до середовища й умов нормального життя осіб його чи її віку;

— інваліди повинні бути захищені від будь-якої експлуата­ції, будь-яких видів регламентації і поводження, що мають дискримінаційний, образливий або принизливий характер;

— інваліди повинні мати можливість користуватися кваліфі­кованою юридичною допомогою, коли подібна допомога є необ­хідною для захисту їх особи і майна; коли вони є об'єктом судо­вого переслідування, вони мають користуватися звичайною процедурою, яка повністю враховує їхній фізичний чи розумо­вий стан;

— з організаціями інвалідів можуть проводитись консульта­ції з усіх питань, що стосуються прав інвалідів;

— інваліди, їхні сім'ї й общини мають бути проінформовані всіма наявними засобами про права, які містяться у цій Декла­рації.

Глава 1

Право соціального обслуговування як підгалузь права

 

Типові (стандартні) правила створення рівних можливостей для інвалідів були прийняті Організацією Об'єднаних Націй у 1994 р. і складаються з таких статей: Підвищення рівня інфор-мованості. Медична допомога. Реабілітація. Допоміжні служби. Доступність. Освіта. Зайнятість працею. Міжнародне забезпе­чення і соціальне страхування. Сімейне життя і права особи. Культура. Відпочинок і спорт. Релігія. Інформація і досліджен­ня. Формування стратегії і планування. Законодавство. Еконо­мічна політика. Організації інвалідів. Підготовка кадрів. На­ціональний моніторинг і оцінка програм для інвалідів при упро­вадженні правил. Технічне й економічне співробітництво. Між­народне співробітництво.

Для права соціального обслуговування базовими є закони України "Про соціальні послуги", "Про реабілітацію інвалідів в Україні", "Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні". Питання соціального обслуговування є предметом правового регулювання багатьох законів і підзаконних актів. На законодавчому рівні лише в останні два десятиріччя розпо­чався процес прийняття відповідних законів. Низку питань соціального обслуговування врегульовано постановами Кабіне­ту Міністрів України. Не залишаються осторонь профільні міністерства (праці та соціальної політики, освіти і науки, у справах сім'ї, молоді та спорту). Назвемо деякі з них:

1. Закон України "Про реабілітацію інвалідів в Україні" від 6 жовтня 2005 p. № 2961-IV.

Структура Закону:

Розділ І. Загальні положення (ст. 1—8).

Розділ II. Повноваження органів виконавчої влади у сфері реабілітації інвалідів (ст. 9—11).

Розділ III. Система реабілітації інвалідів та дітей-інвалідів (ст. 12—16).

Розділ IV. Забезпечення діяльності реабілітаційних установ (ст. 17—22).

Розділ V. Складові системи реабілітації інвалідів (ст. 23—40).

Розділ VI. Фінансове та інформаційне забезпечення системи реабілітації інвалідів, дітей-інвалідів (ст. 41—43).

Розділ VII. Міжнародне співробітництво (ст. 44).

Розділ VIII. Відповідальність за порушення законодавства про реабілітацію інвалідів (ст. 45).

Розділ IX. Прикінцеві положення.

 

2. Закон України "Про забезпечення організаційно-право­вих умов соціального захисту дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування" від 13 січня 2005 p. № 2342-IV. Ви­значає правові, організаційні, соціальні засади та гарантії дер­жавної підтримки дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківсь­кого піклування, і є складовою законодавства про охорону ди­тинства.

3. Закон України "Про соціальну адаптацію осіб, які відбу­вали покарання у вигляді обмеження волі або позбавлення волі на певний строк" від 10 липня 2003 р. № 1104. Визначає умови і порядок надання соціальної допомоги особам, які відбували покарання у вигляді обмеження волі або позбавлення волі на певний строк, а також засади участі в їх соціальній адаптації органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій і об'єднань громадян.

4. Загальнодержавна програма підтримки молоді на 2004— 2008 pp. Затверджена Законом України від 18 листопада 2003 р. № 1281-IV. Спрямована на створення сприятливих політичних, соціальних, економічних, законодавчих, фінансових та органі­заційних передумов для життєвого самовизначення і самореалі-зації молоді, розв'язання її нагальних проблем.

5. Закон України "Про захист населення від інфекційних хвороб" від 6 квітня 2000 р. № 1645-ІП. Передбачає, що особи, які хворіють на інфекційні хвороби чи є бактеріоносіями, мають право на безоплатне лікування у державних і комунальних закла­дах охорони здоров'я та державних наукових установах, а також на отримання достовірної інформації про результати медичного огляду, обстеження та лікування і на отримання рекомендацій щодо запобігання поширенню інфекційних хвороб.

6. Закон України "Про дошкільну освіту" від 11 липня 2001 р. № 2628-ПІ. Визначає правові, організаційні та фінансові засади функціонування і розвитку системи дошкільної освіти, яка забезпечує розвиток, виховання і навчання дитини, ґрунту­ється на поєднанні сімейного та суспільного виховання, досяг­нення вітчизняної науки, надбання світового педагогічного до­свіду, сприяє формуванню цінностей демократичного правово­го суспільства в Україні.

7. Закон України "Про загальну середню освіту" від 13 трав­ня 1999 p. № 651-XIV. Визначає правові, організаційні та фінал-

Глава 1

сові засади функціонування і розвитку системи загальної серед­ньої освіти, що сприяє вільному розвитку людської особисто­сті, формує цінності правового демократичного суспільства в Україні.

8. Типове положення про соціальний центр матері та дити­ни. Затверджене постановою Кабінету Міністрів України від 8 вересня 2005 р. № 879. Визначає порядок створення і фун­кціонування центру, його основні завдання, права, порядок прийняття і відрахування осіб із центру.

9. Типове положення про соціальний гуртожиток. Затвер­джене постановою Кабінету Міністрів України від 8 вересня 2005 р. № 878. У ньому подано визначення соціального гурто­житку, вказаний порядок його створення, фінансування і фун­кціонування, перераховані його основні завдання, окреслено коло осіб, які можуть користуватися ним, і підстави відраху­вання з гуртожитку.

 

10. Про затвердження норм харчування у навчальних та оздо­ровчих закладах. Постанова Кабінету Міністрів України від 22 листопада 2004 р. № 1591. Нею затверджені: 1) норми хар­чування у дошкільних навчальних закладах для дітей віком від одного року, дошкільних навчальних закладах (крім санаторіїв) для дітей, старших одного року, санаторних дошкільних на­вчальних закладах (групах), дитячих будинках, загальноосвітніх школах, інтернатах, інтернатах у складі загальноосвітніх на­вчальних закладів, професійно-технічних навчальних закладах, училищах фізичної культури та олімпійського резерву, оздо­ровчих закладах для учнів (вихованців) навчальних закладів, загальноосвітніх навчальних закладах для одноразового хар­чування учнів; 2) норми заміни продуктів за енергоцінністю.

11. Загальне положення про центр соціальних служб для сім'ї, дітей та молоді. Затверджене постановою Кабінету Мі­ністрів України від 27 серпня 2004 р. № 1126. Визначає право­вий статус та порядок діяльності цих центрів.

12.Положення про Державну соціальну службу для сім'ї, дітей та молоді. Затверджене постановою Кабінету Міністрів України від 27 серпня 2004 р. № 1125. Визначає завдання і ком­петенцію цього органу, порядок його створення та діяльності.

13.Типове положення про центр соціально-психологічної допомоги. Затверджене постановою Кабінету Міністрів України

 

Право соціального обслуговування як підгалузь права

від 12 травня 2004 р. № 608. Визначає компетенцію центрів соціально-психологічної допомоги і порядок надання ним со­ціальних послуг особам, які опинилися у складних життєвих обставинах.

14. Типове положення про центр соціально-психологічної реабілітації дітей. Затверджене постановою Кабінету Міністрів України від 28 січня 2004 р. № 87. Визначає порядок створення, структуру, основні завдання центру, умови прийняття дітей до центру, їх утримання та відрахування.

15. Типове положення про центр реабілітації для осіб, які постраждали від торгівлі людьми. Затверджене постановою Кабінету Міністрів України від 27 червня 2003 р. № 987. Регла­ментує діяльність центрів реабілітації щодо надання комплексу соціально-реабілітаційних послуг та організацію надання медич­ної допомоги особам, які постраждали від торгівлі людьми.

16. Порядок розгляду заяв та повідомлень про вчинення на­сильства в сім'ї або реальну його загрозу. Затверджений поста­новою Кабінету Міністрів України від 26 квітня 2003 р. № 616. Визначає механізм прийняття, обміну і розгляду заяв та повідом­лень про вчинення насильства в сім'ї або реальну його загрозу.

17. Положення про навчально-виховний комплекс "дошкіль­ний навчальний заклад — загальноосвітній навчальний за­клад", "загальноосвітній заклад — дошкільний навчальний заклад". Затверджене постановою Кабінету Міністрів України від 12 березня 2003 р. № 306. Визначає основні завдання на­вчально-виховного комплексу, порядок його створення і фун­кціонування.

18. Положення про дошкільний навчальний заклад. Затвер­джене постановою Кабінету Міністрів України від 12 березня 2003 р. № 305. Визначає типи дошкільних навчальних закладів, організаційно-правові засади їх діяльності, організацію в них навчально-виховного процесу, порядок медичного обслугову­вання дітей, а також правовий статус учасників навчально-ви­ховного процесу.

19. Положення про прийомну сім'ю. Затверджене постановою Кабінету Міністрів України від 2 березня 1998 р. № 241. Дає визначення прийомної сім'ї, передбачає порядок утворення і діяльності прийомної сім'ї, влаштування до неї дітей, закріплює правовий статус прийомних батьків, а також порядок фінансу-

Глава 1

вання прийомної сім'ї з місцевого бюджету органами у справах молоді та спорту.

20. Про впорядкування безоплатного та пільгового відпуску лікувальних засобів за рецептами лікарів у разі амбулаторного лікування окремих груп населення та за певними категоріями захворювання. Затверджене постановою Кабінету Міністрів України від 17 серпня 1998 р. № 1303. Встановлює коло осіб, які мають право отримувати ліки безоплатно чи з оплатою 50 % їх вартості.

21. Типове положення про притулок для неповнолітніх служ­би у справах неповнолітніх. Затверджене постановою Кабінету Міністрів України від 9 червня 1997 р. № 565. Визначає право­вий статус притулку, порядок прийняття неповнолітніх до при­тулку, умови їх перебування у притулку, підстави вибуття не­повнолітніх з притулку.

22. Положення про центр медико-соціальної реабілітації неповнолітніх. Постанова Кабінету Міністрів Укра