Заклади інтернатного типу Міністерства праці та соціальної політики України

Стаціонарне соціальне обслуговування в системі Міністерства праці та соціальної політики України спрямоване на надання різнобічної соціально-побутової допомоги особам похилого віку та інвалідам, які частково або повністю втратили здатність до самообслуговування і за станом здоров'я потребують постійного догляду та нагляду. Таке обслуговування включає заходи щодо створення особам похилого віку та інвалідам найбільш адекват­них для їх віку і стану здоров'я умов життєдіяльності, а також реабілітаційні заходи медичного, соціального та лікувально-трудового характеру, забезпечення догляду і медичної допомо­ги, організацію відпочинку та дозвілля. Соціальне обслугову­вання осіб похилого віку та інвалідів здійснюється у стаціонар­них установах соціального обслуговування, профіль яких від­повідає їх віку, стану здоров'я та соціального становища.

На початок 2004 р. ліжко-мережа будинків-інтернатів харак­теризувалася такими даними:

 

 

 

Тип інтернатної установи	Кількість інтернатних закладів	Кількість місць
План	Фактично	Зайнято
Будинки-інтернати для громадян похило­го віку та інвалідів		14 050		13 586
Пансіонати для вете­ранів війни та праці		3 849	3 863	3 724
Спеціальні будинки-інтернати
Психоневрологічні інтернати		27 888		26 664
Дитячі будинки-інтер­нати		8 984	8 978	7 856
Усього		55 409	55 775	52 431

І. Стаціонарні установи органів праці та соціального захи­сту населення мають свою передісторію. Вони існували ще до революції і називались будинками для бідних, приютами, бого-дільнями. Як правило, підпорядковувалися приватним особам, благодійним товариствам, окремим містам і земствам, які їх фі­нансували. Держава не брала участі в утриманні цих закладів, а благодійних пожертвувань не вистачало, і тому кількість місць у цих закладах була недостатньою, а їх матеріальна база потре­бувала зміцнення.

Перша світова і громадянська війни спричинили появу вели­кої кількості інвалідів, одиноких немічних людей. Виникла го­стра потреба в їх утриманні. Коштів для будівництва відповід­них приміщень для утримання цих категорій людей держава не мала. Як вихід, на такі цілі почали використовувати конфіско­вані поміщицькі садиби, монастирські споруди тощо.

РНК України своїм декретом "Про націоналізацію всіх бла­годійних закладів" від 4 березня 1919 р. передала приватні та громадські заклади, що обслуговували непрацездатних і неіму-щих (дитячі приюти, богодільні, інвалідні будинки, притулки) з усім їх майном і коштами Комісаріату соціального забезпечен-

Глава 7

Соціальне обслуговування осіб похилого віку та інвалідів

 

ня та місцевим його відділам за місцем знаходження вказаних закладів.

Інвалідні будинки поділялись на три типи. В одних жили ті, хто потребував постійного стороннього догляду; в інших знахо­дились інваліди, які могли себе обслужити і виконували легкі роботи; треті призначалися для громадян з обмеженою здатні­стю до праці в спеціальних виробничих майстернях.

Нерідко інвалідів першої групи, які проживали у своїй сім'ї, приписували до будинків для інвалідів за місцем проживання останніх. Вони отримували ту саму норму харчування, взуття, одягу, білизни, що і підопічні. Природно, що за умов, коли ка­тастрофічно не вистачало місць у будинках для інвалідів, така допомога була вкрай доречною.

Поступово кількість будинків для інвалідів та місць у них зростала. До 1941 р. у системі Народного комісаріату соціаль­ного забезпечення УРСР було створено 154 будинки для осіб похилого віку та інвалідів і 22 дитячі будинки — для дітей з дефектами розумового та фізичного розвитку. В 176 закладах на державному утриманні перебували 15 400 непрацездатних громадян.

У роки Великої Вітчизняної війни відразу після визволення захоплених територій України Народний комісаріат соціально­го забезпечення та його місцеві органи почали відбудову при­міщень для інвалідів та осіб похилого віку. І вже в 1945 р. у від­будованих 132 закладах соціального забезпечення перебувало на утриманні 7565 інвалідів та осіб похилого віку.

У 1942 р. у СРСР були організовані будинки для інвалідів Великої Вітчизняної війни, а в грудні 1942 р. ці будинки реор­ганізували в інтернати для інвалідів Великої Вітчизняної війни. Розрізнялись інтернати двох видів: трудові інтернати загально­го типу й інтернати лікарняного типу для інвалідів, які потребу­вали стороннього догляду. Трудові інтернати були створені не тільки з метою державного забезпечення інвалідів, але і для їх підготовки до доступної за станом здоров'я трудової діяльності. При цих інтернатах створювались навчальні майстерні, де ін­валіди навчались різним професіям або могли пройти пере­кваліфікацію.

Інтернати в період Великої Вітчизняної війни відіграли ви­нятково важливу роль. У них інваліди забезпечувались необхід-

ним доглядом, медичним і культурним обслуговуванням, їх на­вчали та готували до можливої за станом здоров'я трудової діяль­ності. У міру поліпшення стану здоров'я й отримання кваліфі­кації інваліди війни працевлаштовувались.

Крім інтернатів, у віданні органів соціального забезпечення перебували спеціально відкриті для інвалідів Великої Вітчиз­няної війни будинки відпочинку і санаторії. Вони мали велике значення для відновлення здоров'я колишніх воїнів і поступово були реорганізовані в будинки для інвалідів та престарілих.

З часом споруджувались нові типові будинки-інтернати, поліпшувались умови утримання в них підопічних. Знизився і рівень потреби в місцях у них. У 1970 р. в Україні вже нарахо­вувалось 252 будинки-інтернати на 45 500 місць. Через чверть віку в Україні вже функціонувало 279 будинків-інтернатів на 58 500 місць, в яких на державному утриманні перебувало 50 200 престарілих та інвалідів, у тому числі — 27 600 жінок. На початок 1998 р. в Україні функціонувало 276 будинків-ін­тернатів на 54 654 місць і в них проживало 46 768 осіб.

Часткове зменшення кількості будинків-інтернатів було пов'язане з ліквідацією окремих із них через передачу їх буді­вель релігійним організаціям, переселенням підопічних з не­придатних для проживання приміщень у стаціонарні заклади, збудовані за типовими проектами. А зменшення кількості самих підопічних пояснювалось розвитком інших форм соціального обслуговування осіб похилого віку та інвалідів і, в першу чергу, за місцем їх проживання.

У 2002 р. в Україні діяли 180 міжколгоспних та колгоспних будинків-інтернатів на 2193 місць і в них проживало 1172 особи. Збільшення кількості будинків-інтернатів сьогодні пов'язане з переданням частини колишніх колгоспних будинків-інтернатів у систему праці та соціального захисту населення.

Нині утримання одного підопічного у будинку-інтернаті коштує державі у місяць від 500 до 1000 грн. Різниця пояс­нюється наявністю чи відсутністю в інтернатному закладі під­собного господарства.

Надаючи послуги у стаціонарних установах соціального об­слуговування, держава гарантує особам похилого віку та інвалі­дам можливість отримання комплексу передбачених норма­тивними актами послуг на підставі принципу соціальної спра-

Глава 7

Соціальне обслуговування осіб похилого віку та інвалідів

 

ведливості незалежно від статі, раси, національності, мови, май­нового і службового стану, місця проживання, ставлення до релігії, переконань, належності до громадських об'єднань та інших обставин.

Потребу в отриманні соціальних послуг у стаціонарних уста­новах мають особи похилого віку та інваліди, що є одинокими, або втратили зв'язок з близькими родичами, або через відсут­ність необхідних житлових і побутових умов не можуть прожи­вати в сім'ї, а також у зв'язку з важким матеріальним станови­щем, хронічним захворюванням тощо. Особа влаштовується в інтернатну установу тоді, коли вичерпані всі можливі варіанти пристосуватися до життя в домашніх умовах, або якщо за ста­ном здоров'я потребує стороннього, побутового і медичного об­слуговування.

Організація і функціонування стаціонарних установ системи праці та соціального захисту населення здійснюються на науково обґрунтованих принципах. Зокрема, до них відносять такі:

а) розміщення будинків-інтернатів залежно від потреб
окремих регіонів та здійснення щодо них єдиної загальнодер­
жавної політики. Будинки-інтернати загального типу, психо­
неврологічні інтернати та дитячі будинки-інтернати утворю­
ються, перепрофілюються та ліквідовуються згідно з рішенням
облдержадміністрацій за погодженням з Міністерством праці
та соціальної політики України. Спеціальні будинки-інтернати
створюються, реорганізовуються і ліквідовуються за рішенням
Кабінету Міністрів України. На базі правових норм, які розроб­
ляються Міністерством праці та соціальної політики, здійсню­
ється єдиний підхід до планування, фінансування, організації
та управління інтернатними установами, що дає змогу макси­
мально забезпечити рівні можливості для всіх підопічних, котрі
проживають у межах України;

б) здійснення спеціалізації в обслуговуванні різних кате­
горій осіб. В Україні створена розгалужена мережа спеціалізо­
ваних будинків-інтернатів, до яких окремо приймають осіб з нор­
мальним розумовим розвитком або психічними захворювання­
ми, або діти-інваліди, або дорослі громадяни, які систематично
порушують громадський порядок. Практично цей принцип вті­
люється шляхом типізації будинків-інтернатів, диференціації
їх мережі та внутрішньої профілізації, а також шляхом роз-

робки диференційованих програм утримання для різних кате­горій підопічних. Якщо спочатку спеціалізація інтернатних установ проводилась виключно на підставі критеріїв та досвіду закладів охорони здоров'я, то пізніше почали розробляти і впро­ваджувати критерії, які є специфічними для окремих контин­гентів будинків-інтернатів. Залежно від групи підопічних роз­робляються типові проекти нових комплексів будинків-інтер­натів;

в) надання, поряд з іншими, реабілітаційних послуг, що дають можливість досягти і підтримувати оптимальний для особи рівень самостійності й життєдіяльності. Реабілі­тація включає заходи із забезпечення чи відновлення функцій організму або компенсації втрати чи відсутності функцій або функціонального обмеження. Завдяки відновлюючим заходам підопічні можуть вести нормальний спосіб життя, а не дожива­ти в інтернаті свого віку.

II. До системи праці та соціального захисту населення нале­жать стаціонарні соціально-медичні установи чотирьох типів: а) будинки-інтернати для осіб похилого віку та інвалідів, геріа­тричні будинки-інтернати, пансіонати для ветеранів війни та праці; б) психоневрологічні інтернати; в) дитячі будинки-інтер­нати чотирьох профілів; г) спеціальні будинки-інтернати для громадян похилого віку та інвалідів.

Серед інтернатних установ загального типу виділені геріа­тричні пансіонати (будинки-інтернати, відділення). Геріатрія (слово має грецьке походження і означає лікування старих) — розділ клінічної медицини, що вивчає особливості захворювань у людей старечого віку та розробляє методи їх лікування і профі­лактики. Геріатричні інтернатні заклади призначені для про­живання осіб з вираженими віковими порушеннями психіки.

До інтернатних установ загального типу також відносять пансіонати для ветеранів війни і праці. "Пансіон" — французь­ке слово, що походить від латинського і означає сплата, внесок. Це невеликий готель, дім, в якому здають кімнати з повним обслуговуванням і харчуванням (утримання мешканця на пов­ному забезпеченні). Пансіонати — це стаціонарні установи інтернатного типу з поліпшеними комунально-побутовими умо­вами проживання в них ветеранів війни та праці.

Глава 7

Будинки-інтернати для громадян похилого віку та інвалідів, геріатричні пансіонати, пансіонати для ветеранів війни і праці є стаціонарними соціально-медичними установами для постій­ного проживання громадян похилого віку, ветеранів війни та праці, інвалідів, які потребують стороннього догляду, побуто­вого і медичного обслуговування. Вказані інтернатні установи забезпечують умови, що сприяють адаптації громадян похило­го віку та інвалідів у новому середовищі. Діяльність цих установ регламентується Типовим положенням про будинок-інтернат для громадян похилого віку та інвалідів, геріатричний пансіо­нат, пансіонат для ветеранів війни і праці, затвердженим на­казом Міністерства праці та соціальної політики України від 29 грудня 2001 р. № 549.

До другого типу відносять психоневрологічні інтернати, які є стаціонарними соціально-медичними установами, призначе­ними для постійного проживання громадян із психоневрологіч­ними захворюваннями, які потребують стороннього догляду, побутового і медичного обслуговування. Ці інтернати забезпе­чують умови, що сприяють соціально-психологічній реабіліта­ції, адаптації підопічних у новому середовищі та організації їх трудотерапії. Діяльність цих установ регламентується Типовим положенням про психоневрологічний інтернат, затвердженим наказом Міністерства праці та соціальної політики України 29 грудня 2001 р. № 549.

До третього типу належать дитячі будинки-інтернати, що є соціально-медичними установами для постійного проживання дітей віком від 4 до 18 років з вадами фізичного або розумового роз­витку, які потребують стороннього догляду, побутового і медич­ного обслуговування. Основними профілями цих інтернатів є:

— будинки-інтернати І профілю для дітей з фізичними вада­ми і нормальним інтелектом дошкільного та шкільного віку, для яких самостійне пересування є значно утрудненим або немож­ливим, які частково себе обслуговують (змішані за статтю);

— будинки-інтернати, де можуть одночасно функціонувати:

а) відділення II профілю — для дітей із глибокою розумовою
відсталістю, які можуть самостійно пересуватись і обслугову­
ватись (роздільні за статтю);

б) відділення III профілю — для фізично здорових дітей з
глибокою розумовою відсталістю, які можуть самостійно пере-

Соціальне обслуговування осіб похилого віку та інвалідів __________ 229

суватись і не можуть самостійно обслуговуватись (роздільні за статтю);

в) відділення IV профілю — для дітей різного ступеня розумо­вої відсталості, які мають складні фізичні вади, не можуть само­стійно пересуватися та обслуговуватися (змішані за статтю).

У дитячих будинках-інтернатах, крім усього іншого, меш­канці забезпечуються: 1) засобами навчання і виховання у бу-динку-інтернаті першого та відділеннях другого профілю; 2) за­собами корекції та виховання у відділеннях третього профілю; 3) спортивним інвентарем для проведення оздоровчо-спортивної корекції фізичних вад вихованців; 4) сільськогосподарською технікою та інвентарем для виробничих підрозділів і молодіж­них відділень будинку-інтернату; 5) організацією працетерапії у виробничих підрозділах будинків-інтернатів.

Діяльність дитячих будинків-інтернатів здійснюється від­повідно до Типового положення про дитячий будинок-інтернат, затвердженого наказом Міністерства праці та соціальної полі­тики України 29 грудня 2001 р. № 549.

До четвертого типу відносять спеціальні будинки-інтер­нати для громадян похилого віку та інвалідів. Згідно із ч. 2 ст. б Закону України "Про соціальну адаптацію осіб, які відбували покарання у виді обмеження волі або позбавлення волі на пев­ний строк" від 10 липня 2003 р. вони створюються, реорганізо­вуються та ліквідовуються за рішеннями центральних та міс­цевих органів виконавчої влади залежно від регіональних по­треб. Це медико-соціальні установи системи праці та соціаль­ного захисту населення для постійного проживання громадян похилого віку та інвалідів, що звільнилися з місць позбавлення волі й за якими відповідно до чинного законодавства встанов­лено адміністративний нагляд, а також для тих осіб, які направ­ляються з приймальників-розподільників, раніше судимих або неодноразово притягуваних до адміністративної відповідаль­ності за порушення громадського порядку, і які потребують стороннього догляду, побутового і медичного обслуговування. Такими закладами є: 1) Попаснянський спеціальний будинок-інтернат (Луганська обл., на 201 місце); 2) Макіївський спеці­альний будинок-інтернат (Донецька обл., на 150 місць); 3) Вов-чанський спеціальний будинок-інтернат (Харківська обл., на

Глава 7

185 місць); 4) Семчикийський спеціальний будинок-інтернат (Хмельницька обл., на 60 місць).

Особливістю правового положення цих будинків-інтернатів є те, що вони утворюються, перепрофілюються та закриваються рішенням Кабінету Міністрів України за поданням Міністерства праці та соціальної політики України. Цілодобову охорону гро­мадського порядку в спеціальних будинках-інтернатах забезпе­чують органи внутрішніх справ. Діяльність цих інтернатних установ регламентується Положенням про спеціальний буди­нок-інтернат для престарілих та інвалідів, затвердженим по­становою Ради Міністрів УРСР від 2 березня 1990 р. № 49.

Будинки-інтернати усіх типів організуються у спеціально побудованих або пристосованих будівлях з необхідними при­міщеннями, які повинні відповідати санітарно-гігієнічним та протипожежним вимогам, вимогам техніки безпеки та мати всі види комунального благоустрою для проживання підопічних.

Усі будинки-інтернати фінансуються з обласного бюджету. У зв'язку з цим облдержадміністрації приймають рішення за­лежно від ситуації про утворення, реорганізацію та ліквідацію інтернатних установ.

Будинки-інтернати підпорядковуються головним управлін­ням праці та соціального захисту населення облдержадміні­страцій.

У своїй діяльності будинки-інтернати керуються Конститу­цією України, законами України, актами Президента України, Кабінету Міністрів України, наказами Міністерства праці та соціальної політики України, іншими нормативно-правовими актами з питань, що регулюють діяльність інтернатних установ, а також відповідним положенням, розробленим на підставі ти­пового.

Будинки-інтернати є юридичною особою, мають печатку, штамп зі своїм найменуванням, самостійний баланс, поточні та інші рахунки в установах банків.

Мешканці інтернатних установ забезпечуються відповідно до встановлених норм:

— житлом, одягом, взуттям, постільною білизною, м'яким і твердим інвентарем та столовим посудом;

— раціональним чотириразовим (у дитячих будинках-інтер­натах — п'ятиразовим) харчуванням, у тому числі й дієтичним,

Соціальне обслуговування осіб похилого віку та інвалідів __________ 231

з урахуванням віку і стану здоров'я осіб, які проживають у бу-динку-інтернаті в межах натуральних норм харчування (про­міжки часу між прийманням їжі не повинні бути більшими за чотири години, останнє приймання їжі організовується за дві години до сну);

— цілодобовим медичним обслуговуванням, консультатив­ною допомогою, стаціонарним лікуванням на базі закріплених лікувально-профілактичних закладів охорони здоров'я;

— слуховими апаратами, окулярами, протезно-ортопедич­ними виробами, зубним протезуванням, спеціальними засобами пересування (крім моторизованих), медикаментами та препа­ратами відповідно до медичного висновку;

— комунально-побутовим обслуговуванням (опалення, освіт­лення, радіофікація, тепло-, водопостачання тощо);

— організацією культурно-масової та оздоровчо-спортивної роботи з урахуванням стану здоров'я та віку мешканців будин-ку-інтернату;

— умовами, що сприяють адаптації мешканців у новому сере­довищі.