Правові засади реабілітації інвалідів

2.1. Державна політика у сфері реабілітації інвалідів.

2.2. Повноваження органів виконавчої влади у сфері

реабілітації інвалідів.

2.3. Громадські організації інвалідів.

2.4. Поняття інвалідності та її правові наслідки.

2.5. Складові системи реабілітації інвалідів.

2.6. Реабілітаційні установи для інвалідів.

2.7. Забезпечення діяльності реабілітаційних установ.

2.8. Основні види реабілітації інвалідів.

2.9. Професійна реабілітація інвалідів. 2.10. Правове регулювання праці інвалідів.

Глава 2

Правові засади реабілітації інвалідів

 

2.1. ДЕРЖАВНА ПОЛІТИКА У СФЕРІ РЕАБІЛІТАЦІЇ ІНВАЛІДІВ

Згідно зі світовою статистикою кількість інвалідів коливаєть­ся у межах 7—10 % від населення країни. Для України цей по­казник становить майже 3 млн осіб (6,3 % населення), із них 150 тис. дітей. За останні п'ять років кількість інвалідів в Україні зросла майже на третину. Лише тих, хто став інвалідом унаслідок Чорнобильської катастрофи, стає щороку, залежно від регіону, більше на 12—21 %. Неухильно зростає й кількість осіб, які ста­ли інвалідами через ендокринні розлади та нещасні випадки.

Причини інвалідності різні: до 84 % — унаслідок загального захворювання, 9,3 % — інваліди з дитинства, 3,7 % — унаслі­док трудового захворювання, 3,4 % — інваліди з числа військо­вослужбовців. За групами хвороб інвалідів у працездатному віці на хвороби системи кровообігу припадає 19,8 %, 16,2 % — он-козахворювання, 13,4 % — травми, отруєння та деякі інші на­слідки дії зовнішніх причин. У причинній структурі дитячої інвалідності перше місце посідають хвороби нервової системи — 24 % ¹. Усе це вказує на те, що держава мусить вживати заходів для зменшення інвалідності, створювати належні умови жит­тєдіяльності осіб з обмеженими можливостями.

Згідно зі ст. 4 Закону України "Про основи соціальної захи­щеності інвалідів в Україні" від 21 березня 1991 р. діяльність держави стосовно інвалідів полягає у створенні правових, еко­номічних, політичних, соціально-побутових і соціально-психо­логічних умов для задоволення їхніх потреб у відновленні здо­ров'я, матеріальному забезпеченні, посильній трудовій та громад­ській діяльності. Соціальний захист інвалідів полягає у надан­ні грошової допомоги, засобів пересування, орієнтації та спри­йняття інформації, протезування, пристосованого житла, у забезпеченні опіки або стороннього догляду, а також пристосу­ванні проектування населених пунктів, громадського транспор­ту, засобів комунікацій і зв'язку до потреб інвалідів.

Політика держави щодо соціального захисту інвалідів базу­ється на таких принципах:

¹ Українська газета. — 2005. — 7—13 грудня.

 

1. Принцип верховенства закону полягає у тому, що регу­лювання соціального захисту інвалідів здійснюється законо­давством України. У випадках, коли договорами (угодами) між Україною та іншими державами передбачені інші положення, ніж ті, що передбачені законодавством України, застосовують­ся положення, встановлені цими договорами (угодами). Заборо­няється застосування нормативних актів органів державної влади та органів місцевого самоврядування, які у будь-який спосіб створюють для інвалідів умови, що обмежують їх права, передбачені законодавством України;

2. Принцип юридичної рівності й недискримінації полягає у рівності перед законом усіх інвалідів, крім випадків, коли їх обмеження передбачене законодавством України щодо їх діє­здатності; у забороні будь-яких дій, результатом яких є обме­ження прав і дискримінація інвалідів, крім випадків, коли об­меження прав передбачено чинним законодавством; недопусти­мості обмеження дієздатності інваліда без судового рішення;

3. Принцип захисту інтересів інвалідів полягає у тому, що Україна як держава: забезпечує рівні з усіма іншими громадя­нами можливості інвалідам у реалізації громадянських, еконо­мічних, політичних та інших прав і свобод, передбачених чин­ним законодавством; створює умови для надання інвалідам адрес­ної грошової допомоги та можливості для проходження індиві­дуального санаторно-курортного лікування; забезпечує інвалідів необхідними засобами орієнтації та сприйняття інформації, про­тезування, пересування, в тому числі транспортними засобами; частково компенсує витрати інвалідів на ремонт транспортних засобів; створює необхідні умови для працевлаштування інва­лідів, їх освіти, професійної підготовки та соціально-трудової реабілітації.

Основними напрямами соціальної політики стосовно інва­лідів є:

1) профілактика інвалідності як система державних заходів з попередження інвалідності;

2) медико-соціальна експертиза, що базується на нових визна­ченнях інвалідності;

3) реабілітація інвалідів, спрямована на поновлення здоров'я і особистого статусу інваліда, професійних і соціальних зв'язків;

4) соціальне обслуговування інвалідів, що передбачає вдоско­налення і розвиток нових форм допомоги і видів послуг;

Глава 2

Правові засади реабілітації інвалідів

 

5) створення безбар'єрного середовища, що забезпечує нор­мальну життєдіяльність інвалідам у різних сферах перебування.

Крім того, державна політика України у сфері реабілітації інвалідів:

— забезпечує скоординованість системи реабілітації, що реа­лізується через своєчасність, безперервність та комплексність відновлювальних заходів і методик, а також доступність тех­нічних та інших засобів реабілітації й виробів медичного призна­чення, реабілітаційних послуг; відповідність їх змісту, рівня та обсягу фізичним, розумовим, психічним можливостям і стану здоров'я інваліда, дитини-інваліда;

— регламентує правові, економічні, соціальні умови надання інвалідам, дітям-інвалідам реабілітаційних послуг з урахуван­ням їхніх функціональних можливостей; потреби у виробах ме­дичного призначення, технічних та інших засобах реабілітації;

— гарантує матеріально-технічне, фінансове, кадрове і нау­кове забезпечення системи реабілітації;

— визначає умови для відновлення або здобуття трудових навичок, отримання освіти, професійної перепідготовки і праце­влаштування з урахуванням функціональних можливостей осіб з інвалідністю, сприяння виробничій діяльності підприємств та організацій громадських організацій інвалідів;

— забезпечує реабілітаційним установам незалежно від їх відомчого підпорядкування, типу і форми власності рівні умови для здійснення реабілітації інвалідів, дітей-інвалідів;

— формулює вимоги до об'єктів соціальної інфраструктури та інформації для створення безперешкодного доступу до них інвалідів шляхом усунення природних, комунікаційних і архі­тектурних перешкод;

— сприяє участі громадських організацій, у тому числі гро­мадських організацій інвалідів, у формуванні й реалізації дер­жавної політики у цій сфері.

Реалізація державної політики у сфері реабілітації інвалідів покладається на органи виконавчої влади та органи місцевого самоврядування, які у співпраці та партнерстві з громадськими організаціями інвалідів забезпечують розробку і виконання програм для запобігання виникненню інвалідності, компенсації вад і розладів функцій організму особи, створення умов для їх усунення шляхом медичної, психолого-педагогічної, психоло-

гічної, фізичної, професійної, трудової, фізкультурно-спортив­ної, соціальної реабілітації інвалідів, дітей-інвалідів.

За допомогою законодавства втілюється у життя соціальна політика держави. Прийняте законодавство щодо інвалідів має бути фінансово забезпечене та передбачати санкції за його не­виконання.

Основною метою законодавства, що стосується осіб, які мають інвалідність, є, за можливості, найбільш повна соціальна й еко­номічна інтеграція інвалідів у сім'ю, колектив, суспільство.

Будь-який законопроект, що розробляється в Україні щодо створення інвалідам рівних можливостей, повинен ураховувати відповідні міжнародні стандарти.

Вирізняють три типи законодавства, що стосується безпосе­редньо соціальних служб, прав та пільг, які надаються інвалі­дам: 1) загальне законодавство для всього населення, яке вклю­чає положення, що стосується інвалідів; 2) спеціальне законо­давство, що застосовується до всіх категорій інвалідів; 3) спе­ціальне законодавство, яке містить положення стосовно певних груп у рамках усього контингенту інвалідів.

Спеціальне законодавство має застосовуватися тільки у тих випадках, коли загальне законодавство не може вирішити тих проблем, з якими стикається інвалід. Загальновизнано, що інва­ліди краще обслуговуються, коли надані їм права реалізуються нарівні з іншими людьми. Так, наприклад, законодавство Украї­ни з питань реабілітації інвалідів складається із законів Украї­ни "Про реабілітацію інвалідів в Україні", "Про основи соціаль­ної захищеності інвалідів в Україні", "Про державні соціальні стандарти і державні соціальні гарантії", "Про соціальні послу­ги" та деякі інші. Воно доповнене підзаконними нормативними актами та ратифікованими міжнародними договорами.

Багато положень щодо соціального забезпечення інвалідів міститься у нормативних актах Міністерства праці та соціальної політики України, Міністерства охорони здоров'я України і Мі­ністерства освіти і науки України. Окремі питання правового статусу інвалідів регулюються актами громадських організацій інвалідів.

Основними завданнями такого законодавства є: — створення умов для усунення обмежень життєдіяльності інвалідів, відновлення і компенсації їх порушених або втрачених здатностей до побутової, професійної, суспільної діяльності;

З Сташків Б. І.

Глава 2

Правові засади реабілітації ін валідів

 

— визначення основних завдань системи реабілітації інва­лідів, видів і форм реабілітаційних заходів;

— розмежування повноважень між центральними і місцеви­ми органами виконавчої влади, органами місцевого самовряду­вання;

— регламентування матеріально-технічного, кадрового, фі­нансового, наукового забезпечення системи реабілітації інва­лідів;

— структурно-організаційне забезпечення державної соці­альної політики щодо інвалідів і дітей-інвалідів;

— сприяння залученню громадських організацій інвалідів до реалізації державної політики у цій сфері.

Вказане законодавство поширюється:

а) на громадян України, які в установленому порядку ви­
знані інвалідами;

б) сім'ї інвалідів, дітей-інвалідів;

в) інвалідів з числа іноземців, осіб без громадянства, які по­
стійно проживають в Україні, та осіб, які набули статусу біжен­
ців в Україні, якщо інше не передбачено законами України чи
міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких нада­
на Верховною Радою України;

г) інвалідів з числа іноземців та осіб без громадянства, які
на законних підставах тимчасово перебувають в Україні й мають
право на реабілітацію згідно із законами України чи міжнарод­
ними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верхов­
ною Радою України.

Законодавство має враховувати критерії інвалідності, які постійно змінюються, умови роботи й життя. До таких змін відносять досягнення медицини, ліквідація хвороб, що призве­ли до інвалідності, роль сім'ї, економічні умови, нова техноло­гія, досягнутий суспільством прогрес у розумінні статусу ін­валідів.

Важливими складовими державної політики у сфері реабілі­тації інвалідів є державні соціальні нормативи у сфері реабілі­тації та державних типових програм реабілітації інвалідів.

Державні соціальні нормативи у сфері реабілітації інвалідів встановлюють вимоги до змісту та обсягу реабілітаційних за­ходів з відновлення та компенсації обмежених функціональних

можливостей інваліда з урахуванням оцінки стану його здоро­в'я щодо здатності до самообслуговування, самостійного пересу­вання, спілкування, контролювання своєї поведінки, навчання і зайняття трудовою діяльністю.

Державні соціальні нормативи у сфері реабілітації інвалідів розробляються центральними органами виконавчої влади у ме­жах їх повноважень за участю реабілітаційних установ, відповід­них науково-дослідних установ, на основі наукових досліджень. Державна типова програма реабілітації інвалідів визначає гарантований державою перелік послуг з медичної, психолого-педагогічної, фізичної, професійної, трудової, фізкультурно-спортивної, побутової і соціальної реабілітації, технічних та інших засобів реабілітації, виробів медичного призначення, які надаються інваліду, дитині-інваліду з урахуванням фактичних потреб залежно від віку, статі, виду захворювання безоплатно або на пільгових умовах. Державна типова програма реабіліта­ції інвалідів розробляється центральним органом виконавчої влади у сфері праці та соціальної політики за участю інших центральних органів виконавчої влади, які здійснюють держав­не управління системою реабілітації інвалідів, з урахуванням пропозицій всеукраїнських громадських організацій інвалідів. Державна типова програма реабілітації інвалідів і порядок її реалізації погоджуються з Радою у справах інвалідів при Кабі­неті Міністрів України та затверджуються Кабінетом Міністрів України.