Створення та етапи розвитку прокуратури

Основні етапи розвитку прокуратури в Україні

етапи становлення та розвитку прокуратури України:

1) Етап становлення та розвитку прокуратури в Україні як складовій території російської імперії часів Петра І і до лютнево-жовтневих подій 1917 року (1722 - 1917 рр.).

2) Етап розвитку прокуратури України часів існування:

а) Української Центральної Ради (листопад 1917 р. - квітень 1918 р.),

б) Гетьманату (квітень 1918 р. - листопад 1918 р.),

в) Директорії (листопад 1918 р. - лютий 1919 р.).

3) Етап розвитку прокуратури на Україні в часи радянської доби (лютий 1919 р. - листопад 1991 р.).

4) Сучасний етап діяльності прокуратури в радянській Україні.

Поняття прокуратури, її місце в механізмі держави і в системі правоохоронних органів

Прокуратура - державний правоохоронний орган, який в своїй діяльності підкорюється тільки законові.

Прокуратура — єдина централізована система державних органів, які від імені України здійснюють нагляд за точним виконанням та єдиним застосуванням законів через своєчасне виявлення правопорушень, вжиття заходів щодо їх усунення і притягнення винних до відповідальності.

В Конституції України 1996 р призначено окремий розділ- 17.

Прокуратура не відноситься не до однієї з гілок влади, не діє ізольовано від інших державних установ, постійно взаємодіє з усіма правоохоронними, судовими органами, органами виконавчої,законодавчої гілками влади та з адміністрацією президента.

Діяльність органів прокуратури спрямована на утвердження верховенства закону, зміцнення правопорядку і має своїм завданням захист від неправомірних посягань на: закріплені Конституцією України незалежність держави, суспільний і державний лад, політичну та економічну систему, права національних груп і територіальних утворень; гарантовані Конституцією, іншими законами України та міжнародними правовими актами соціально-економічні, політичні, особисті права і свободи людини і громадянина; основи демократичного устрою державної влади, правовий статус місцевих рад народних депутатів, органів територіального громадського самоврядування.

Органи прокуратури становлять єдину централізовану систе­му з підпорядкуванням нижчим за рангом прокурорів вищим і Гене­ральному прокуророві, і здійснюють свої повноваження гласно, незалежно від органів державної влади і місцевого самоврядування, інформуючи їх про стан законності і правопорядку.

Прокурорський нагляд має за мету забезпечення верховенства закону, зміцнення законності, захист прав і свобод людини і гро­мадянина, а також - інтересів суспільства і держави.

Суть цього основного напряму діяльності органів прокуратури полягає в діях щодо виявлення, припинення, усунення й попере­дження порушень законів і підзаконних нормативно-правових актів державними і громадськими органами і організаціями, будь-якими юридичними особами.

Якщо проаналізувати ст.1 Закону "Про прокуратуру", в якій роз­крито суть прокурорського нагляду, то можна зробити висновок про те, що поза цим наглядом залишаються лише Верховна Рада Укра­їни, Президент, суди.

Органам прокуратури належить особливе місце в механізмі га­рантій законності. Захищаючи інтереси держави і суспільства, пра­ва і свободи людини і громадянина, органи прокуратури, керуючись у своїй діяльності законами, вправі зобов'язати від імені держави будь-якого керівника піднаглядного органу, організації чи установи усунути порушення законності, вжити заходи для попередження таких порушень у майбутньому, вимагати притягнути винних до відповідальності тощо. Здійснюючи нагляд за додержанням законів органами, які про­водять оперативно-розшукову діяльність, дізнання, досудове слід­ство, органами, що виконують судові рішення у кримінальних спра­вах, а також застосовують інші заходи примусового характеру, по­в'язаних з обмеженням особистої свободи громадян, - прокурори користуються неабиякими владними повноваженнями, які власне і розкривають суть прокурорсько-наглядової влади.

Здійснюючи нагляд за додержанням і застосуванням законів на території України, беручи участь у законодавчому процесі шляхом участі у засіданнях Верховної Ради України та її органів, інформуючи депутатів про стан законності в державі тощо, органи прокуратури взаємодіють із законодавчою владою, сприяючи у виконанні її безпосередніх завдань.

Наглядаючи за додержанням законів Кабінетом Міністрів України, міністерствами та іншими центральними органами виконавчої влади, іншими органами державного і господарського управління й контролю і т.д., а також за законністю виданих ними правових актів, прокурор сприяє також здійсненню й виконавчої влади в рамках закону.

Використовуючи своє, переважно імперативне, право реагувати на незаконні судові рішення (за аналогією з таким самим, але дис­позитивним правом інших учасників судового розгляду) прокурори допомагають і судовій владі у забезпеченні правосуддя.

Отже, реалізуючи свої повноваження, органи прокуратури об­слуговують усі три гілки влади. Саме тому, на відміну від конституцій багатьох держав (РФ, Білорусії та ін.) норми, що регламентують діяльність прокуратури, у Конституції України розміщені в окремому розділі. Така ситуація, як видається, позитивно сприяє повазі не лише до судових органів, а й до прокуратури, що також є ознакою правової держави, якою хоче бути Україна.

На завершення варто зазначити ще один момент щодо місця і ролі прокуратури у системі органів державної влади України. Відповідно до ст. 122 Конституції та ст. 2 Закону "Про прокуратуру" Генеральний прокурор призначається на посаду за згодою Вер­ховної Ради України, Президентом, а звільняється з посади Пре­зидентом без жодного погодження з законодавчим органом. Як ба­чимо, такий порядок звільнення, що є не менш принциповим ніж призначення, м'яко кажучи, дещо негативно впливає на незалеж­ність Генерального прокурора, а отже і всієї прокуратури України від виконавчої влади. Єдине, що заспокоює - те, що доповненнями до Закону конкретизовані, на відміну від старої редакції, підстави для дострокового звільнення. Не називаючи їх, оскільки їм буде присвячена спеціальна тема, зазначимо, що у попередній редакції містилась така підстава для звільнення як "...порушення виконання Генеральним прокурором службових обов'язків". Таке формулю­вання було неконкретним. І це враховано законодавцем.

Для забезпечення цих Конституційних принципів в державі функціонує система правоохоронних органів головною метою яких є забезпечення законності та охорони правопорядку, боротьба з правопорушеннями, охорона законних прав та інтересів громадян, юридичних та фізичних осіб, суспільства та держави в цілому.

Важливе місце в цій системі відведено прокуратурі України.

Прокуратура України – орган державного обвинувачення, орган здійснення загального нагляду та нагляду за виконанням покарань у місцях позбавлення волі. Прокуратура здійснює вищий нагляд за додержанням і правильним застосуванням законів.

 

 

Структура, значення та основні положення закону України «Про прокуратуру»

Діючий Закон України «Про Прокуратуру» від 05.11.1991 складається з 5 розділів, 56 статей

У ньому виначено завдання органів прокуратури, компетенцію та повноваження, порядок формування, систему та структуру, принципи організації та діяльності, основні функції(напрямки діяльності), роль та місце прокуратури в побудові демократичної держави

 

Проект закону про прокуратуру 2013, 13 розділів, 100 статей

 

Завдання прокуратури України

Стадії державного обвинувачення

Участь державного обвинувача у вступній частині судового засідання і судовому слідстві по кримінальній справі

Підстави та порядок зміни прокурором обвинувачення в суді

Зміна обвинувачення в суді.

Одним із найбільш проблемних питань серед практичних прокурорських працівників, після введення нової редакції ст.277 КПК України, є застосування норми зміни обвинувачення при здійсненні кримінального судочинства, оскільки передбачено новий порядок трансформування обвинувачення і який, безумовно, сприяє зменшенню випадків направлення кримінальних справ на додаткове розслідування. Нова норма закону дала право прокурору змінювати обвинувачення в суді, коли він прийде до такого переконання. Повноваження прокурора по зміні обвинувачення в суді випливають, в першу чергу, із його конституційної функції по підтриманню державного обвинувачення, а в другу – з принципу змагальності. Як вже раніше зазначалось, відповідно до вимог ст.16-1 КПК України при розгляді справи в суді державне обвинувачення здійснює прокурор. У зв’язку з цим, очевидним є те, що тільки прокурор, як особа, яка підтримує державне обвинувачення може, виходячи із обставин справи, змінити обвинувачення. Питання зміни обвинувачення в суді тісно пов’язане з передбаченими ст.264 КПК України повноваженнями прокурора при судовому розгляді справи. Незважаючи на те, що в диспозиції ст.277 КПК України не зовсім чітко викладено порядок зміни обвинувачення в суді, відсутні ґрунтовні теоретичні розробки, офіційні роз’яснення, повноваження прокурора по зміні обвинувачення в суді все ширше використовується в практичній діяльності і в судах вже склалась певна практика застосування цієї нової норми. Статистичні дані свідчать про те, що частка справ у яких змінювалося обвинувачення державними обвинувачами, серед справ, у яких постановлені вироки, становлять за 2006 рік біля 7%, а в Чернівецькій, Івано-Франківській, Сумській, Полтавській областях – понад 9%. У попередні роки змінювалось обвинувачення у 4-5% справ. Таким чином спостерігається збільшення застосування у судовій практиці даної правової норми. Не є зміною обвинувачення – виправлення технічних помилок в даних про особу підсудного. Це потрібно усувати у підготовчій частині або, навіть, під час судового слідства шляхом уточнення анкетних даних із занесенням їх до протоколу судового засідання або долученням до справи відповідних документів. Не може бути зміною обвинувачення виключення обтяжуючих чи пом’якшуючих обставин, які не впливають на кваліфікацію злочину, тобто не входять в обсяг обвинувачення. Поняття зміни обвинувачення в суді є предметом гострих дискусій науковців та практиків. Але в кінцевому результаті, можна схилитись до того, що під зміною обвинувачення слід розуміти, як внесення корективів щодо обставин справи, юридичних фактів, їх правової кваліфікації, а, якщо більш конкретно, то це зміна кваліфікації злочинного діяння, пом’якшення окремих формулювань, виключення частини епізодів із багатоепізодного злочину, зменшення обсягу обвинувачення у часі, просторі, розмірах, наслідках, виключення кваліфікуючих ознак, обтяжуючих відповідальність обставин, судимостей, тощо. Взагалі, у п.4 постанови №1 від 15.05.2006р. «Про практику постановлення судами вироків (постанов) при розгляді кримінальних справ в апеляційному порядку» Пленум Верховного Суду України роз’яснив, що за змістом ст.264 КПК підтримання прокурором перед судом державного обвинувачення не тотожне викладенню ним міркувань із приводу застосування кримінального закону і міри покарання щодо підсудного. У зв’язку із цим позиція прокурора щодо доцільності призначення підсудному, засудженому конкретних виду та розміру покарання не охоплюється поняттям «межі обвинувачення», вжитим у п.8 ст.348 КПК. Відповідно до вимог ч.1 ст.277 КПК України, прокурор може змінити обвинувачення підсудному під час судового слідства, але після фактичного закінчення дослідження доказів, до оголошення судом про його закінчення в порядку ст. 317 КПК України. Цим закон зобов’язує прокурора виконати передбачені ст.22 КПК України дії, тобто всебічно, повно та об’єктивно дослідити всі обставини справи. Суд не може оголосити про закінчення судового слідства, доки не будуть з’ясовані всі необхідні обставини справи і доки на це не погодиться прокурор. Вимога закону щодо стадій судового розгляду, на яких можлива зміна обвинувачення є цілком логічною, оскільки зміна обвинувачення після закінчення судового слідства (в судових дебатах) обмежує право підсудного на захист. Крім того, зміна обвинувачення вимагає перевірки доведеності нового обвинувачення під час судового слідства. Закон не визначає скільки разів прокурор може змінити обвинувачення в суді. А тому, у випадку виникнення обґрунтованих підстав, прокурор може змінювати обвинувачення і декілька разів

Під зміною обвинувачення слід розуміти внесення до нього прокурором тих чи інших поправок, які впливають на сутність, обсяг чи характер обвину­вачення у справі. Наприклад, вилучення епізодів із багатоепізодного злочину; вилучення кваліфікуючих ознак; зменшення обсягу обвинувачення у розмірах і наслідках та багато інших можливих змін. Характерно, що часткова відмова прокурора від державного обвину­вачення, як і повна, якщо потерпілий погоджується з прокурором, згідно ст. 282 КПК, для суду є обов'язковою. Повна відмова від обвинувачення означає, що, на думку прокурора, підсудний повинен бути виправданий.

 

Беручи участь у судових дебатах, проголошуючи обвинувальну промову, прокурор висловлює ті остаточні і кінцеві висновки, до яких він дійшов у результаті судового розгляду кримінальної справи, підбиває підсумки обвинувальної діяльності

Виступ прокурора з обвинувальною промовою є одним з найбільш відповідальних етапів підтримання обвинувачення у суді.

Відповідно до ст. 264 КПК України прокурор підтримує перед судом державне обвинувачення. Він це робить від імені держави, від імені суспільства.

Промова прокурора в судових дебатах, в якій підтримується державне обвинувачення, містить аналіз доказів, висловлюються міркування про кваліфікацію злочину, міру покарання та інші питання, які мають значення для винесення законного і обґрунтованого вироку, називається обвинувальною промовою прокурора.

Закон не визначає змісту обвинувальної промови. Але оскільки доказування обвинувачення в суді КПК України поклав на прокурора, то в своїй промові він повинен висвітлити питання, передбачені ст. 324 КПК:

• чи мало місце діяння, у вчиненні якого обвинувачується підсудний;
• чи має це діяння склад злочину і якою саме статтею кримінального закону він передбачений;
• чи винен підсудний у вчиненні цього злочину;
• чи підлягає підсудний покаранню за вчинений ним злочин;
• чи є обставини, що обтяжують або пом'якшують відповідальність підсудного і які саме;
• чи слід у випадках, передбачених ст. 26 Кримінального кодексу України, визнати підсудного особливо небезпечним рецидивістом;
• яка міра покарання повинна бути призначена підсудному і чи повинен він її відбувати;
• в якому вигляді виправно-трудової чи виховно-трудової колонії або у в'язниці повинен відбувати покарання засуджений до позбавлення волі;
• чи підлягає задоволенню пред'явлений цивільний позов, на чию користь та в якому розмірі, і чи підлягають відшкодуванню збитки, заподіяні потерпілому, а також кошти, витрачені закладом охорони здоров'я на його стаціонарне лікування, якщо цивільний позов не був заявлений;
• що зробити з майном, описаним для забезпечення цивільного позову, і можливою його конфіскацією;
• що зробити з речовими доказами, зокрема з грошима, цінностями та іншими речами, нажитими злочинним шляхом;
• на кого мають бути покладені судові витрати і в якому розмірі;
• який запобіжний захід слід обрати щодо підсудного;
• чи слід у випадках, передбачених ст. 14 КК, застосовувати до підсудного примусове лікування чи встановити над ним опікування.

Такі питання вирішуються судом при постановленні вироку.

До цих питань прокурор повинен дати також суспільно-політичну оцінку обставин справи, що розглядається; характеристику особи підсудного; аналіз причин і умов, що сприяли вчиненню злочину.

Зміст і структура обвинувальної промови визначаються передусім обставинами справи, місцем її розгляду (справа розглядається в суді чи виїзному засіданні), складом аудиторії, індивідуальними якостями прокурора і зайнятою ним позицією у справі.

Йдучи в суд, прокурор повинен знати, що він буде говорити, мати тези чи принаймні план. Ось план промови одного з київських прокурорів:

1. Суть пред'явленого обвинувачення.

2. Що пояснює підсудний.

3. Неправдивість його показань підтверджується:

• протоколом огляду від 10.03.19... р. (а. с. 16);
• протоколом обшуку (а. с. 19);
• показанням свідка — дружини підсудного (а. с. 28);
• висновком криміналістичної експертизи (а. с. 41).

4. Матеріальні цінності розтратив підсудний, що побічно підтверджується:

• показаннями працівників магазину і сусідів про те, що підсудний часто пиячив;
• показаннями шинкарки, що за випивку завжди розплачувався підсудний;
• показаннями дружини підсудного, що зарплату чоловік повністю їй віддавав.

5. Обґрунтування юридичної кваліфікації.

6. Пропозиції про міру покарання і долю цивільного позову. Можна виступати і без плану, як «виступив» один із прокурорів у справі про хуліганство: «Товариші судді! Нам все достатньо ясно. Підсудний Карган зірвав з клумби квітку. І нецензурно лаявся на жінку з дітьми, а потім влаштував бійку з мужчиною. У справі є дані про те, що бійка була, шум і крики також були. Прошу визнати підсудного винним і дати йому три роки».

Прокурорська практика виробила таку структуру обвинувальної промови:

• вступна частина;
• фабула справи (виклад фактичних обставин злочину);
• аналіз і оцінка зібраних у справі доказів (аналіз доказів);
• обґрунтування кваліфікації злочину;
• характеристика особи підсудного;
• обґрунтування пропозицій про міру покарання цивільному позову;
• аналіз причин і умов, що сприяли вчиненню злочину, і пропозицій щодо їх усунення;
• заключна частина промови.

Не завжди обвинувальна промова вміщує всі перераховані елементи в такій послідовності. Але на практиці саме така послідовність закріпилася і виправдала себе.

Зміст і структура обвинувальної промови, її побудова не можуть бути однаковими і незмінними для будь-якої справи. Як не існує кримінальних справ абсолютно схожих одна на одну, так і не повинно бути промов, які збігаються між собою. Тому прокурор повинен уміти віднайти правильні пропозиції різних частин промови, розподілити матеріал логічно й послідовно.

Експозиція, розподіл матеріалу — досить важливий момент у риторському мистецтві. «Уміла готувати, та не вміла подавати» — влучна характеристика експозиції і про це слід пам'ятати.

Висновок

Генеральним прокурором України у ст.. 1.1 галузевого наказу 19.09.2005 №5 гн від керівників прокуратур усіх рівнів та галузевих підрозділів вимагається забезпечити обов'язкову участь прокурора у судовому розгляді усіх кримінальних справ, за винятком справ приватного обвинувачення. У судах першої інстанції державне обвинувачення, як правило, підтримують працівники прокуратур відповідного судам рівня (ст. 3 наказу).

Перелічені і виключення з цього правила:

а) у справах з обвинувальним висновком, затвердженим Генеральним прокурором України або його заступниками, державні обвинувачі призначаються за дорученням Генеральної прокуратури України (ст. 3.6 наказу);

б) у випадках, коли змінилася підсудність справи, або обвинувальний висновок у справі затвердив вищестоящий чи інший територіальний прокурор, державне обвинувачення підтримується прокурором за місцем розгляду кримінальної справи, якщо прокурором вищого рівня не буде прийнято інше рішення (ст. 3.5 наказу). При цьому доручення про підтримання державного обвинувачення підлеглим прокурорам дається письмово;

в) кримінальні справи, направлені до суду військовими прокурорами, розглядаються за їх участю (ст. 3.4. наказу від 19.09.05 № 5 гн). Якщо справа розглянута територіальним судом, відповідний прокурор повинен інформувати військового прокурора регіону про засудження військовослужбовця;

г) у справах про злочини, вчинені на об?єктах оборонно-промислової галузі, підтримання державного обвинувачення забезпечується другим відділом Генеральної прокуратури України та відповідними підрозділами на місцях (п. 3.2 наказу);

д) обов'язок підтримання державного обвинувачення у справах про злочини, вчинені організованими групами та злочинними організаціями, покладені на відділи нагляду за додержанням законів спеціальними підрозділами та іншими установами, які ведуть боротьбу з організованою злочинністю, прокуратур обласного рівня або на інших прокурорів за вказівкою керівників цих прокуратур (ст. 3.3 наказу);

є) транспортним, природоохоронним прокурорам та прокурорам з
нагляду за додержанням законів при виконанні судових рішень у кримінальних справах наказано підтримувати державне обвинувачення чи брати участь у передбачених законом випадках:

- у всіх справах, направлених ними до суду в населеному пункті за місцем розташування прокуратури;

- у справах своєї спеціалізації, визначеної відповідним галузевим
наказом, направлених до суду в інші населені пункти.

У справах інших категорій направляти наглядове провадження відповідному територіальному прокурору для забезпечення участі в їх судовому розгляді та подальшого повідомлення про результати судового розгляду справ прокурорів, які направили їх до суду.

Попередній досвід роботи, нові вимоги щодо практичної прокурорської діяльності націлюють на комплексне вирішення взаємопов'язаних питань у стадіях завершення нагляду за законністю досудового слідства та початком обвинувальної діяльності прокурора в суді, тобто при виконанні ст.ст. 228-232 КПК. Саме тут закінчується наглядова функція і формується державне обвинувачення. З цього часу починається функція державного обвинувачення, а прокурор, якому доручено здійснювати його в суді, розпочинає підготовку до участі у судовому засіданні.

Своєчасне та виважене рішення про персональну участь того чи іншого прокурора у суді у конкретній кримінальній справі можливе лише в прокуратурах, де належним чином організована робота на цьому напряму.

Давно назріла необхідність збільшення цільових посад помічників прокурора району (міста) - державних обвинувачів у міськрайрокуратурах держави, кількісним і фінансовим обґрунтуванням якого в даний час займається Генеральна прокуратура України. Розглядається доцільність формування у складі міськрайпрокуратур спеціалізованих груп державних обвинувачів, очолюваних прокурором. Для особового складу цих груп основним завданням планується визначити повне та якісне забезпечення підтримання державного обвинувачення та сприяння здійсненню правосуддя в інших передбачених законом випадках. Залучення особового складу цих груп до виконання будь-якої іншої роботи передбачається допускати виключно на підставі письмової мотивованої вказівки прокурора району (міста). Підтримання державного обвинувачення іншими оперативними працівниками допускати в порядку стажування, а також у нескладних кримінальних справах та не частіше одного разу на місяць. Це дозволить у перспективі забезпечити належний рівень професійної майстерності державних обвинувачів, налагодити постійне особисте ділове співробітництво державних обвинувачів з судами.

Згідно з новими вимогами в деяких прокуратурах склалася позитивна практика, коли для вирішення питання про можливість затвердження обвинувального висновку та направлення справи до суду її вивчає не тільки прокурор, якій здійснював нагляд за досудовим слідством, а й майбутній державний обвинувач. Така практика сприйнята і галузевим наказом Генерального прокурора України від 19.09.2005 № 5 (ст.. 1.3.), в якому державному обвинувачеві доручається вивчення кримінальної справи перед затвердженням обвинувального висновку. Бачення перспективи вирішення справи з двох протилежних боків (минулої наглядової діяльності та майбутньої перспективи її судового розгляду) дозволяє об'єктивно оцінити можливість затвердження обвинувального висновку та направлення справи до суду.

Зазначений порядок допомагає:

а) докладно перевірити обгрунтованість і допустимість доказів, що зібрані у справі;

б) своєчасно виявити помилки, порушення закону з боку слідчого, з'ясувати, чи можна виправити ці помилки у суді;

в) разом із слідчим вивчити питання про залучення нових свідків, додаткових доказів; спрогнозувати деякі моменти ходу судового засідання (змін показів, явки свідків, потерпілих у суд, можливих клопотань з боку захисту тощо);

г) законспектувати матеріали справи, з'ясувати психологічні характеристики осіб, які будуть допитуватися, приховані, ненаявні обставини, що можуть вплинути на хід судового розгляду.

Галузевим наказом Генерального прокурора України підтримання державного обвинувачення в суді вважається службовим обов'язком кожного керівника прокуратури та його заступника. Але критерієм вибору справи, у якій він буде брати участь, повинно бути не нарощування високих показників з цього приводу у статистичному звіті, а складність та актуальність кримінальної справи.

Окремо необхідно зупинитися на методиці вивчення справи та конспектування її матеріалів.

Главою 24 Кодексу України про адміністративні правопорушення (далі – КУпАП) передбачений порядок оскарження постанови в справі про адміністративні правопорушення або внесення на неї подання прокурора.

Постанова судді у справі про адміністративне правопорушення може бути оскаржена особою, яку притягнуто до адміністративної відповідальності, її законним представником, захисником, потерпілим, його представником або прокурором протягом десяти днів з дня винесення постанови. Апеляційна скарга, подана після закінчення цього строку, повертається апеляційним судом особі, яка її подала, якщо вона не заявляє клопотання про поновлення цього строку, а також якщо у поновленні строку відмовлено.

Апеляційна скарга подається до відповідного апеляційного суду через місцевий суд, який виніс постанову. Місцевий суд протягом трьох днів надсилає апеляційну скаргу разом із справою у відповідний апеляційний суд.

Апеляційний перегляд здійснюється суддею апеляційного суду протягом двадцяти днів з дня надходження справи до суду.

Апеляційний суд повідомляє про дату, час і місце судового засідання особу, яка подала скаргу, інших осіб, які беруть участь у провадженні у справі про адміністративне правопорушення, не пізніше ніж за три дні до початку судового засідання.

Неявка в судове засідання особи, яка подала скаргу, інших осіб, які беруть участь у провадженні у справі про адміністративне правопорушення, не перешкоджає розгляду справи, крім випадків, коли є поважні причини неявки або в суду відсутня інформація про належне повідомлення цих осіб.

Предмет і завдання прокурорського нагляду за додержанням законів при виконанні судових рішень у кримінальних справах, а також при застосуванні інших заходів примусового характеру, пов’язаних з обмеженням особистої свободи громадян

Конституція України покладає на прокуратуру здійснення нагляду за додержанням законів при виконанні судових рішень у кримінальних справах, а також при застосуванні інших захо­дів примусового характеру, пов'язаних з обмеженнями особистої свобо­ди громадян (п. 4 ст. 121).

Відповідно до ч. 1 ст. 44 Закону “Про прокуратуру” прокурорський нагляд розповсюджується на місця тримання затриманих, попереднього ув'язнення, на виправно-трудові та інші установи, що виконують покарання або заходи примусово­го характеру, які призначаються судом і має забезпечити встановлений кримінально-виконавчим законодавством порядок та умови тримання або відбування покарання особами у цих установах, їх права і виконання ними своїх обов’язків.

Виділення цього нагляду в самостійну функцію обумовлено важливістю забезпечення прав і свобод громадян, які відбувають покарання, а також осіб, які підозрюються і обвинувачуються у вчиненні злочи­нів у випадках їх затримання або взяття під варту. Гарантією попередження і своєчасного усунення порушень прав і інтересів затриманих, взятих під варту і засуджених, осіб, які знаходяться по рішенню суду в психіатричних лікарнях, є прокурорський нагляд за додержанням законів в установах і органах, де такі особи тримаються. Перевірки з цих питань мають проводитися систематично, неза­лежно від наявності даних про порушення законності.

Законом України "Про прокуратуру" (ст. 44) пре

д­метом прокурорського нагляду визначається:

1) законність перебування осіб у міс­цях тримання затриманих, попереднього ув’язнення, виправно-трудових, інших установах, що виконують покарання, або заходи примусового характеру, які призначаються судом.

2) додержання встановленого кримінально-виконавчим законодавством порядку та умов тримання або відбування покарання особами у цих установах;

3) додержання встановлених законодавством прав осіб, які перебувають у цих установах і виконання ними своїх обов'язків;

4) законність наказів, розпоряджень і постанов адміністрації виправно-трудових та інших установ, які виконують покарання або застосовують за­ходи примусового характеру, пов'язані з обмеженням особистої сво­боди громадян.

Права і обов'язки осіб, які тримаються в установах, що виконують покарання, або заходи примусового характеру, призначені судом, регламентовані Кримінально-виконавчим кодексом та Законом України "Про попереднє ув'язнення". При здійсненні нагляду за додержанням законів при виконанні судових рішень у кримінальних справах, а також при застосуванні інших заходів примусового характеру, пов'язаних з обмеженням особистої свободи громадян, прокурор також керується Конституцією України, Законами: “Про прокуратуру”, Кримінально-процесуальним кодексом (КПК), іншими актами національного законодавства, а також вимога­ми Європейських пенітенціарних правил (1987р.) та іншими нормами міжнародного права.

Завданнями нагляду, що покладається на прокурорів, є:

1) не допускати незаконних обмежень особистої свободи громадян, гарантованої Конституцією України;

2), застосовувати обмеження особистої свободи громадян тільки тоді, коли для невідкладного захисту інтересів гро­мадян або держави інші заходи будуть визнані недостатніми чи малоефективними;

3) стежити, щоб примусові заходи медичного і виховного харак­теру застосовувалися лише до суспільнонебезпечних осіб за наявністю достатніх медичних підстав.

З врахуванням вимог законодавчих актів, наказу Генерального прокурора України № 8 гн від 23.04.04 р. „Про організацію прокурорського нагляду за додержанням законів при виконанні судових рішень у кримінальних справах, а також при застосуванні інших заходів примусового характеру, пов’язаних з обмеженням особистої свободи громадян”, прокурор має забезпечити:

1) своєчасне і правильне виконання, відповідно до закону, судових рішень по кримінальних справах;

2)перебування на законних підставах осіб у місцях тримання затриманих, попе­реднього ув’язнення, виправно-трудових та інших органах і устано­вах, які виконують кримінальне покарання або реалізують застосуван­ня заходів примусового характеру, пов'язаних з обмеженням особистої свободи громадян;

3) додержання встановлених законом прав осіб, які знаходяться під вартою, засуджених, виконання ними обов'язків, а також додержання порядку і умов їх утримання та відбування покарання;

4) додержання вимог законодавства про звільнення засуджених від відбування покарання, виконання вироку та за іншими питаннями, пов'язаними з виконанням вироку.

З метою виконання судових рішень у кримінальних справах, а також при застосуванні інших заходів примусового характеру, пов'яза­них з обмеженням особистої свободи громадян, в державі створені уста­нови і органи, які виконують і застосовують ці заходи.

Безпосередніми об'єктами прокурорського нагляду є державні органи і установи, в тому числі:

1. Органи і установи державного департаменту України з питань виконання покарань, а саме: а) кримінально-виконавчі інспекції; б) спеці­ально-виховні установи (виховні колонії); в) арештні дома; г) кри­мінально-виконавчі установи відкритого типу (далі - виправні центри); д) кримінально-виконавчі установи закритого типу (далі - виправні колонії);е) слідчі ізолятори; ж) державна виконавча служба.

2. Місця утримання затриманих органів внутрішніх справ і - прикордонної служби: а) ізоляторі тимчасового тримання (ІТТ) і кім­нати для доставлених осіб в чергових частинах райміськвідділів внут­рішніх справ.

3. Органи внутрішніх справ, на які покладається: контроль за виконанням покарань у вигляді індивідуально-профілактичної ро­боти за місцем засудженого до громадських робіт, а також контроль за поведінкою осіб, звільнених судом від відбування покарання з іспитовим строком (ст. 75 КК), вагітних жінок і жінок, які мають ді­тей віком до семи років, звільнених від покарання з іспитовим стро­ком (ст.ст. 79,88 КК) умовно-достроково звільнених осіб від по­карання (ст. 81 КК)

4. Військові частини, гауптвахти, які виконують покарання у вигля­ді позбавлення військового, спеціального звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу, службового обмеження для військовослужбов­ців, засуджених за злочини невеликої тяжкості, арешту з утриманням засуджених на гауптвахтах.

5. Дисциплінарні батальйони, де відбувають покарання засуд­жені військовослужбовці строкової служби.

6. Психіатричні стаціонари Міністерства охорони здоров'я (психіатричні лікарні), де виконуються рішення суддів у криміналь­них справах щодо застосування примусових заходів медичного характеру.

7. Спеціалізовані державні органи (спеціальні виховні або лікувально-виховні установи для неповнолітніх), які реалізують приму­сові заходи виховного характеру, застосовані судом відносно до не­повнолітніх, яких суд звільнив від покарання, а також щодо неповно­літніх, які вчинили суспільно -небезпечні діяння до досягнення віку кримінальної відповідальності.

61.Повноваження прокурора по нагляду за додержанням законів при виконанні судових рішень у кримінальних справах. а також при застосуванні інших заходів примусового харак­теру, пов'язаних з обмеженням особистої свободи громадян.

Для виконання завдань при здійсненні нагляду за додержанням і застосуванням законів адміністраціями органів і установ, які вико­нують покарання і застосовують призначені судом заходи примусового характеру, адміністраціями місць тримання затриманих і взятих під варту для попередження, виявлення і усунення порушень закону, про­курори наділені відповідними повноваженнями. З цією метою прокуро­ри можуть використовувати не тільки відповідні спеціальні повнова­ження, надані їм при здійсненні нагляду за виконанням законів у цій галузі (ст. 44 Закону “Про прокуратуру”), але й з урахуванням специфіки предмету нагляду також повноваження, які передбачені іншими галузями прокурорського нагляду, зокрема, ст. 20 Закону "Про прокуратуру", ст. 227 КПК. Повноваження прокурорів у цій сфері діяльності за своїм характером покликані забезпечити виконання поставлених перед органами прокуратури завдань.

На підставі ч. 2 ст. 44 Закону України “Про прокуратуру”, прокурор має право:

1) у будь-який час відвідувати місця тримання затриманих, попереднього ув'язнення, установи, в яких засуджені відбувають по­карання, установи для примусового лікування і перевиховування;

2) безперешкодного доступу до всіх приміщень, де перебувають особи, до яких застосовані заходи медичного та виховного характе­ру, а також тримаються адміністративно затримані, заарештовані;

3) опитувати затриманих, заарештованих і засуджених;