Підстави, порядок і наслідки відмови прокурора від обвинувачення

Прокурор, який прийшов до суду як державний обвинувач, повинен бути переконаний у винності підсуд­ного. За інших умов він не спроможний буде виконати свою процесуальну функцію. Така переконаність про­курора виникає у зв'язку з вивченням матеріалів кримінальної справи, тобто матеріалів досудового слідства при підготуванні до судового процесу.

Якщо прокурор, ознайомившись із матеріалами кримінальної справи, прийде до висновку, що винність обвинуваченого не підтверджується, він повинен відмовитися від участі в судовому розгляді. Таким чином, прокурор, якому доручено підтримувати в суді державне обвинувачення, повинен мати внутрішнє переконання у винності обвинуваченого. Він також повинен ураховувати, що судовий розгляд справи має якісно іншу форму дослідження доказів, ніж при досудовому слідстві, і може по-іншому висвітлити обставини справи, надати їм зовсім іншого змісту та ряд інших особливостей. До таких змін прокурор завжди повинен бути готовим. Від цих змін залежить, яку він займе позицію, до яких висновків прийде, як його переконаність у винності особи буде трансформуватися.

З огляду на принципову можливість зміни прокурором свого початкового переконання у винності підсудного слід проаналізувати причини, які вплинули на його позицію як державного обвинувача. Причини у кожному випадку можуть бути такими:

1. Судове слідство показало, що докази, зібрані під час досудового слідства, на підставі яких прокурор планував зробити висновки про винність особи, були оцінені неправильно, без необхідної ретельності й аналізу.

2. На судовому слідстві виявилися нові, раніше невідомі обставини, які зламали всю систему обвинува­чення, побудованого на фактах, котрі під час досудового слідства не були перевірені в повному обсязі

.

3. На судовому слідстві виявляються факти грубих порушень норм КПК при проведенні досудового слідства: фальсифікація, однобічність, усунення зі справи всього того, що виправдовувало б обвинуваченого й інше.

Названі причини розглянуто тільки в аспекті змін у фактичних обставинах справи, що викликали необхід­ність відмовитися від обвинувачення. Водночас необхідно відмітити, що в кримінальному судочинстві врахову­ються лише певні факти, тому для відмови прокурора від обвинувачення необхідно, щоб вони мали юридичну характеристику та були відображені в кримінально-процесуальному законі.

Слід ураховувати й суб'єктивну сторону відмови від обвинувачення, тобто особисту позицію прокурора. Така відмова є можливою і необхідною, якщо він упевнений і переконаний у невинності підсудного. Ці висновки грунтуються на вимогах закону. Так, відповідно до ч. З ст. 264 КПК України: "Коли в результаті судового розгляду прокурор прийде до переконання, що дані судового слідства не підтверджують пред'явленого підсудному обвинувачення, він повинен відмовитися від обви­нувачення і у своїй постанові викласти мотиви відмови". З цього можна зробити висновок, що відмова прокурора від державного обвинувачення - це не тільки право, але і його обов'язок. Проте згідно з ч. 2 ст. 267 КПК потерпілий чи його представник мають право вимагати продовження розгляду справи. Таким чином, вони особисто будуть підтримувати обвинувачення, яке вже неможливо вважати державним. У разі, якщо потерпілий чи його представник не бажають підтримувати обвинувачення, то суд на підставі ч. 2 ст. 282 КПК своєю ухвалою (постановою) зобов'язаний закрити справу.

Отже, можна зробити висновок, що під відмовою прокурора від державного обвинувачення слід розуміти його звернення до суду, у якому він повністю або частково заперечує обґрунтованість обвинувачення і викладає мотиви неможливості його підтримання. Це означає, що прокурор у цілому або в якійсь частині припиняє обвинувальну діяльність проти підсудного. Виходячи зі змісту відмови прокурора від обвинувачення, можна виділити два різновиди відмови від державного обвинувачення - повну та часткову.

Повна відмова має місце тоді, коли прокурор пропонує закрити справу або виправдати особу в повному обсязі обвинувачення. Можна стверджувати, що повна відмова прокурора від обвинувачення - це виправлення помилки, допущеної при порушенні кри­мінальної справи, її розслідуванні, затвердженні обви­нувального висновку, а також при попередньому розгляді справи в суді. На цих стадіях процесу в результаті більш глибокої перевірки й аналізу обставин справи в більшості випадків можна було виявити допущені помилки.

Часткова відмова від обвинувачення має місце в тому разі, коли прокурор відмовляється від обвинувачення у вчиненні одного або декількох злочинів, залишивши обвинувачення особи в інших злочинах.

У даному випадку від прокурора надходить про­позиція про закриття справи або виправдання особи за однією або кількома статтями Кримінального кодексу, залишивши обвинувачення в інших злочинах. Часткову відмову від обвинувачення слід розмежувати зі зміною обвинувачення. Під зміною обвинувачення слід розуміти внесення до нього прокурором тих чи інших поправок, які впливають на сутність, обсяг чи характер обвину­вачення у справі. Наприклад, вилучення епізодів із багатоепізодного злочину; вилучення кваліфікуючих ознак; зменшення обсягу обвинувачення у розмірах і наслідках та багато інших можливих змін. Характерно, що часткова відмова прокурора від державного обвину­вачення, як і повна, якщо потерпілий погоджується з прокурором, згідно ст. 282 КПК, для суду є обов'язковою. Повна відмова від обвинувачення означає, що, на думку прокурора, підсудний повинен бути виправданий.

Згідно з чинним законодавством (ст. 327 КПК) виправдання судом можливе за умови, коли дані судового слідства не підтверджують пред'явленого підсудному обвинувачення, тобто: 1) якщо не встановлено подію злочину (п. 1 ст. 6 КПК); 2) якщо в діянні підсудного немає складу злочину (п. 2 ст. 6 КПК); 3) якщо не доведено участь підсудного у вчиненні злочину (ч. 2 ст. 213 КПК). Таким чином, за наявності вказаних підстав суд виносить виправдувальний вирок. Поряд із цим, згідно зі ст. 282 КПК суд своєю ухвалою (постановою) повинен закрити справу, якщо прокурор відмовиться підтримувати державне обвинувачення, а потерпілий також погоджується з прокурором.

У практичній діяльності виникають випадки, коли прокурор відмовляється від підтримання державного обвинувачення і за інших підстав, коли він пропонує суду застосувати ст.ст. 6-10 КПК України? Особливо це стосу­ється випадків, коли прокурор пропонує суду закрити справу у зв'язку з актом амністії, якщо він усуває застосування покарання за вчинене діяння, а також у зв'язку з помилуванням особи (п. 4 ст. 6 КПК) і якщо особа, яка не досягла на час вчинення суспільно небезпечного діяння одинадцятирічного віку (п. 5 ст. 6 КПК).

Розглядаючи справу щодо особи, до якої необхідно застосувати акт про амністію чи помилування (ч. 4 ст. 6 КПК), прокурор свою позицію повинен викласти з урахуванням вимог закону, який визначає, що за цих обставин суд повинен довести розгляд справи до кінця, постановити обвинувальний вирок зі звільненням засудженого від покарання.

Розглядаючи справу щодо особи, яка не досягла на час вчинення суспільно небезпечного діяння одинадцятиріч­ного віку (п. 5 ст. 6 КПК), прокурор повинен запропонувати винести ухвалу - постанову про закриття справи (ст. 282 КПК), а до підсудного застосувати примусові заходи виховного характеру відповідно до ст. 447 КПК. Коли ж у судовому засіданні встановлено, що на час розгляду справи внаслідок зміни обставин вчинене особою діяння втратило суспільну небезпеку або особа, яка його вчинила, перестала бути суспільно небезпечною (ст. 7 КПК), прокурор повинен підтримувати обвинувачення. У цих обставинах суд за наявності підстав, зазначених у ст. 48 КК, а це стосовно особи, яка вперше вчинила злочин невеликої або середньої тяжкості, може звільнити від кримінальної відповідальності, якщо буде визнано, що на час розгляду справи в суді, унаслідок зміни обста­новки, вчинене нею діяння, втратило суспільну небезпе­ку, або ця особа перестала бути суспільно небезпечною. Прокурор при цьому повинен підтримувати обвинувачен­ня, суд же може закрити справу, додержуючись вимог, зазначених у ч. 2 і 3 ст. 7 КПК, тобто у зв'язку з примиренням підсудного з потерпілим або із застосуван­ням до неповнолітнього примусових заходів виховного характеру, а може погодитися з прокурором і винести обвинувальний вирок зі звільненням засудженого від покарання (ч. 2 ст. 334 КПК).

Такі випадки свідчать, що в разі встановлення в судовому засіданні вказаних обставин, прокурор може або продовжувати підтримувати обвинувачення, або відмовитися від нього.

Необхідно також визначити групу обставин, які ведуть до закриття провадження в справі незалежно від того, винний чи невинний підсудний у вчиненні злочину: а) за відсутності скарги потерпілого, якщо справу може бути порушено не інакше, як за його скаргою (п. 7 ст. 6 КПК); б) щодо померлого, якщо його рідні не наполягають на продовженні розгляду справи з метою реабілітації (п. 8 ст. 6 КПК); в) щодо особи, про яку є вирок по тому ж обвинуваченню, що набрав законної сили, або ухвала чи постанова суду про закриття справи з тієї ж підстави (п. 9 ст. 6 КПК).

Характерно, що питання про винність особи в цих випадках не треба вирішувати. Тому прокурор і не пови­нен висловлювати свою позицію щодо обвинувачення. Він має звернути увагу суду на вказані обставини й запропонувати закрити провадження в справі, тобто за наявності цих обставин прокуророві не треба виносити постанову про відмову від підтримання державного обвинувачення, а достатньо лише в усній формі довести суду свою позицію про необхідність закриття справи.

У випадках, коли в судовому засіданні буде встановлено, що особа, яка вперше вчинила злочин невеликої тяжкості, примирилася з потерпілим і відшкодувала завдані нею збитки або усунула заподіяну шкоду (ст. 46 КК), прокурор не відмовляється від обвинувачення. Такою самою є позиція прокурора й у справах стосовно неповнолітнього, який уперше вчинив злочин невеликої тяжкості (ст. 97 КК). При цьому суд на підставі ст. 8 КПК у зв'язку з примиренням підсудного з потерпілим виносить постанову про закриття справи, а також виносить постанову про закриття справи і відносно неповнолітнього (ст. 9 КПК). Прокурор у цих випадках доводить винність підсудних і може запропо­нувати суду закрити справу, а може запропонувати і міру покарання.

У практичній діяльності виникають також питання щодо позиції прокурора при звільненні від кримінальної відповідальності у зв'язку з передачею особи на поруки (ст. 10 КПК). Особа, яка вперше вчинила злочин невеликої або середньої тяжкості та щиро розкаялася, може бути звільнена від кримінальної відповідальності з передачею її на поруки колективу підприємства, установи чи організації за їх клопотанням (ст. 47 КК). За наявності зазначених підстав прокурор не відмовляється від обвинувачення, а шляхом доведення винності підсудного висловлює суду свою пропозицію про можливість закриття провадження у справі з передачею підсудного на поруки. Суд у судовому засіданні виносить постанову про закриття справи. Таким чином, аналізуючи підстави, які спричиняють відмову прокурора від обвинувачення, ми констатуємо, що Кримінально-процесуальний кодекс допускає різні випадки, коли прокурор може відмовитися від обвинувачення, а в ряді випадків така відмова є обов'язковою. Переконання у відсутності даних про винність особи виникають у прокурора на підставі аналізу доказів, досліджених під час судового слідства. При цьому прокурор повинен проаналізувати не тільки ті дані, що були зібрані слідчим і перевірені в судовому засіданні, але й нові докази, які слідчий не досліджував, а вони виявилися під час судового слідства. За таких обставин прокурор, аналізуючи нові докази, повинен встановити причини, чому вони не потрапили в поле зору слідчого.

Висновки з такого аналізу повинні дати чітке уявлення про конкретні зміни, яких зазнало обвинувачення в суді, як вплинули ці зміни на формулювання та юридичну кваліфікацію інкримінованого підсудному діяння, а також; на фактичні підстави і правову сутність обвинувачення. Якщо зміни формулювання та юридичної кваліфікації обвинувачення з підсудного не знімають, то зміна фактичних підстав і правової сутності істотно впливають на позицію прокурора. Даючи їм об'єктивну оцінку, прокурор вирішує заявити про відмову від підтримання обвинувачення.

Відмовившись від державного обвинувачення, проку­рор визнає, що в справі відсутні дані суду для винесення обвинувального вироку. За відмови від обвинувачення у зв'язку з відсутністю підстав вважати підсудного винним прокурор повинен звернутися до суду з пропозицією про закриття справи. Відмова прокурора від підтримання державного обвинувачення відповідно до вимог ст. 264 КПК можлива лише шляхом винесення відповідної постанови. У постанові повинні бути наведені мотиви відмови й аргументи на їх підтримку.

Постанова про відмову від обвинувачення складається з трьох частин: вступної, описово-мотивувальної та резолютивної.

У вступній частині зазначається дата, місце вине­сення постанови, посада прокурора, його прізвище та ініціали, а також назва кримінальної справи.

В описово-мотивувальній частині постанови вказу­ються фактичні обвинувачення, які ставилися за вину підсудному, результати аналізу й оцінки досліджених доказів у досудовому та судовому слідстві, юридичні та фактичні підстави для відмови від підтримання держав­ного обвинувачення. При цьому прокурор повинен навести підстави для відмови: не встановлено події злочину; у діянні підсудного немає складу злочину або не доведено участі підсудного у вчиненні злочину.

У резолютивній частині, крім рішення про відмову від обвинувачення, доцільно вмістити пропозиції щодо поновлення прав підсудного, а також зазначати причини й умови необґрунтованого притягнення особи як обвинуваченого і пропозиції щодо їх усунення.

У практичній діяльності виникає питання: у який момент судового розгляду прокурор може заявити про відмову від підтримання державного обвинувачення? У юридичній літературі з цього приводу висловлюються різні думки. Більшість науковців стверджують, що проку­рор може відмовитися від підтримання державного обвинувачення лише після судового слідства. Таких поглядів дотримуються В.І. Басков, В.Д. Фінько1, В.Т. Маляренко, І.В. Вернидубов. Слід погодитись із цією позицією, оскільки вона відповідає вимогам ст. 264 Кримінально-процесуального кодексу України.

У судовому засіданні прокурор згідно зі ст. 22 КПК зобов'язаний ужити всіх передбачених законом заходів для всебічного, повного й об'єктивного дослідження обставин справи. Це дозволить йому переконатися, що дані судового слідства або підтверджують, або не підтверджують пред'явленого підсудному обвинувачення. Таким чином, у прокурора з'являється впевненість у тому, що обвинувачення не підтвердилося, і він має підстави відповідно до вимог ч. 3 ст. 264 КПК від­мовитися від підтримання обвинувачення, про що виносить постанову, яку передає суду.

Водночас слід зауважити, що мають місце випадки, коли безпідставність обвинувачення стає очевидною прокуророві ще до закінчення судового слідства. Такі випадки можуть бути: а) коли особа не досягла на час вчинення суспільно небезпечного діяння одинадцяти­річного віку (п. 5 ст. 6 КПК); б) коли відсутня скарга потерпілого, якщо справа може бути порушена не інакше, як за його скаргою (п. 7 ст. 6 КПК); в) коли розглядається справа відносно померлого, рідні якого не наполягають на продовженні розгляду справи з метою реабілітації (п. 8 ст. 6 КПК); г) коли розглядається справа відносно особи щодо якої є вирок за тим же обвинуваченням, який набрав законної сили, або ухвала чи постанова суду про закриття справи з тієї ж підстави (п. 9 ст. 6 КПК). За таких обставин прокурор має всі підстави відмовитися від підтримання обвинувачення і в інших стадіях судового розгляду, у тому числі й до закінчення судового слідства. У подальшому підтримання обвинувачення є порушенням закону.

На нашу думку, прокуророві в даних випадках не по­трібно виносити постанову про відмову від підтримання державного обвинувачення, а досить про це заявити кло­потання відповідно до ст. 282 КПК. Оскільки за цих обставин не вирішується питання про винність особи, то застосовувати вимоги ст. 264 КПК немає підстав.

У практичній і науковій діяльності виникає питання про становище прокурора в судовому процесі, коли він відмовився від підтримання державного обвинувачення: зберігається його статус державного обвинувача чи він перестає бути ним? Деякі науковці вважають, що проце­суальний статус прокурора, якщо він відмовився від державного обвинувачення, зберігається, тобто він продовжує бути державним обвинувачем. Так, В.М. Савицький зазначає, що "прокурор, як і раніше, продовжує бути державним обвинувачем, його процесуальне становище зберігається без будь-яких істотних змін". Деякі науковці висловлюють іншу позицію. Г.Н. Агеєва ставить запитання: "Як же прокурор може залишатися державним обвинувачем, якщо він відмовився викри­вати підсудного перед судом?". А В.Т. Маляренко та І.В. Вернидубов зазначають, що, "проголосивши постано­ву про повну відмову від державного обвинувачення, він (прокурор) перестав бути державним обвинувачем, оскільки вже немає державного обвинувачення".

З такою позицією слід погодитися. Згідно з п. 2 ч. 1 ст. 264 КПК участь прокурора у судовому засіданні є обов'язковою, крім випадків, коли він відмовився від підтримання державного обвинувачення. Таким чином, коли прокурор проголосив постанову про відмову від підтримання державного обвинувачення і передав її до суду, він уже не державний обвинувач і має право залишати судове засідання й не виголошувати ніяких промов. Суд, отримавши постанову прокурора, зобов'яза­ний роз'яснити потерпілому та його представникові їх право вимагати продовження розгляду справи та підтри­мувати обвинувачення.

Якщо потерпілий чи його представник не згодні з позицією прокурора про закриття справи, то підтриман­ня обвинувачення переходить до них. У такому випадку обвинувачення перестає бути державним, оскільки представник держави - прокурор - відмовився від нього. Воно стає приватним, незважаючи на те, що це справа публічного чи приватно-публічного обвинувачення. Такий вид обвинувачення не суперечить нормам Кримінально-процесуального кодексу України. Згідно зі ст. 49 КПК у випадках, визначених кодексом, "потерпілий має право під час судового розгляду особисто або через свого представника підтримувати обвинувачення. Потерпілий може брати участь у судових дебатах". У ст. 267 КПК це положення конкретизовано: "У разі відмови прокурора від обвинувачення потерпілий вправі вимагати продовження розгляду справи. У цьому випадку він підтримує обвинувачення".

Таким чином, якщо прокурор у судовому засіданні дійшов висновку, що дані судового слідства не підтверд­жують пред'явленого підсудному обвинувачення, він свою позицію викладає у вмотивованій постанові про відмову від державного обвинувачення. Така постанова Для суду є обов'язковою. Тому що, керуючись принципом змагальності, він зобов'язаний прийняти рішення, запро­поноване прокурором. Слід зазначити, що постанова прокурора про відмову від підтримання обвинувачення є важливим і відповідальним процесуальним документом. Справа в тому, що суд, у разі заяви прокурора про відмову від державного обвинувачення і винесення відповідної постанови, зобов'язаний погодитися з позиці­єю прокурора - такі вимоги закріплено в ч. 2 ст. 282 КПК. Характерно, що суд повинен погодитися з постановою прокурора про закриття справи, якщо з цим погоджується потерпілий, і в тих випадках, коли така постанова по своїй суті не відповідає матеріалам судового слідства. Наприклад, коли прокурор помилково оцінює події або діяння підсудного, коли неправильно тлумачить матеріальний чи процесуальний закон, який застосовується, коли помилково оцінює докази, їх достатність, достовірність чи допустимість та в інших випадках, у тому числі коли прокурор зловживає службовим становищем.

Ці й інші випадки, безумовно, спричинять прийняття судом незаконного рішення про закриття справи. Тим же часом незаконна постанова (ухвала) суду про закриття справи, винесена на підставі ч. 2 ст. 282 КПК, за чинним законом не може бути переглянута з ініціативи прокурора та потерпілого в апеляційній і касаційній інстанціях. У законі визначено, що на постанову чи ухвалу про закриття справи протягом семи діб з дня її винесення сторони можуть подати апеляції до апеляційного суду, а якщо справа розглядається по першій інстанції апеляційним судом - касаційні подання чи скаргу подають до касаційного суду (ч. 4 ст. 282 КПК).

Згідно зі ст. 348 КПК потерпілий чи його представник можуть подати апеляцію тільки в частині, що стосується інтересів потерпілого, але в межах вимог, заявлених ними в суді першої інстанції; прокурор, який брав участь у розгляді справи судом першої інстанції, а також прокурор, який затвердив обвинувальний висновок, - у межах обвинувачення, що підтримував прокурор, який брав участь у розгляді справ судом першої інстанції. Ці суб'єкти не можуть реалізувати своє право на апеляцію з приводу скасування ухвали чи постанови суду про закриття справи у зв'язку з тим, що вони відмовилися від обвинувачення. Таким чином, в апеляційній інстанції незаконна постанова чи ухвала суду про закриття справи не може бути переглянута з ініціативи прокурора та потерпілого.

У касаційному порядку така постанова (ухвала) також: не може бути переглянута з ініціативи цих суб'єктів через те, що згідно з вимогами ст. 383 КПК особа, щодо якої закрито кримінальну справу, не є суб'єктом касаційного провадження в справах, у яких судові рішення набрали законної сили. Ураховуючи вимоги ст. 261 КПК про рівність прав сторін у судовому розгляді, при оскарженні рішень суду прокурор і потерпілий також не можуть оскаржити постанову (ухвалу) про закриття кримінальної справи, яка набрала законної сили. Не допускається перегляд такого судового рішення і в порядку виключного провадження, оскільки згідно з ч. 2 ст. 400-4 КПК такий перегляд не допускається.

Отже, з вини державного обвинувача незаконна постанова (ухвала) про закриття кримінальної справи, яку винесено на підставі ч. 2 ст. 282 КПК, не може бути переглянута.

Така ситуація викликає певне занепокоєння і вимагає від державних обвинувачів значно поліпшити підготовку до судових процесів, ретельніше вивчати матеріали, брати активну участь у суді. Генеральний прокурор України Наказом № 3 від 30 березня 2004 р. "Про завдання та організацію роботи прокурорів у судовому розгляді кримінальних справ" попереджає прокурорів щодо належного рівня підтримання державного обвинувачення в судах. Про відмову від обвинувачення прокурори повинні, згідно з наказом, доповідати керівнику прокуратури відповідного рівня або його заступнику (п. 4.4 наказу).

Таким чином, державним обвинувачам необхідно постанови про відмову від обвинувачення виносити виважено, для підготовки брати перерву в судовому засіданні, зміст обов'язково погоджувати з прокурором або його заступником, на якого покладено обов'язок щодо організації роботи з підтримання державного обвинува­чення в суді. Такі вимоги Генерального прокурора України спрямовані на попередження незаконних і необґрунтованих постанов про відмову від обвину­вачення. Вимоги не суперечать нормам КПК України, оскільки обвинувач обстоює в суді не свій власний інтерес, а є представником державного органу - проку­ратури, яка діє на принципах єдиної централізованої системи (п. 1 ст. 6 Закону України "Про прокуратуру"), і керівник повинен цікавитися позицією державного обвинувача, особливо якщо вирішується питання про його відмову від державного обвинувачення.