Поняття та зміст державного обвинувачення

Підтримання державного обвинувачення в суді – одна з основних конституційних функцій прокуратури, яка закріплена в ст. 121 Основного Закону, Законі України «Про прокуратуру» (п. 1 ст. 5), а повноваження прокурора в суді – у статті 264 КПК України. Відповідно до цих нормативно-правових актів участь прокурора у судовому засіданні є обов’язковою, крім випадків: коли розглядаються справи про злочини, передбачені частиною першою статті 27 цього Кодексу; коли він відмовився від підтримання державного обвинувачення. Закріпивши на конституційному рівні за прокуратурою функцію підтримання державного обвинувачення, держава, визначила її важливу роль у захисті прав і свобод людини й громадянина.

На практиці нерідко виникає питання, що слід розуміти під терміном «державне обвинувачення» та на якій стадії кримінального процесу він з’являється? Нажаль, у теорії кримінального процесу ще не вироблено єдиного підходу до розуміння сутності державного обвинувачення та визначення цього поняття. Теж саме стосується і теорії прокурорської діяльності.

Існує точка зору науковців, що «обвинувачення» і зокрема «підтримання державного обвинувачення» є частиною більш широкого виду державної діяльності, а саме – кримінального переслідування осіб, які вчинили злочин. Таку позицію поділяють не всі науковці, обґрунтовуючи це тим, що цей термін за своїм змістом набагато ширший терміна «обвинувачення». Водночас ряд авторів, зокрема В.С. Чельцов, П.М. Давидов, М.В. Жогін, вважають, що обвинувачення формується і здійснюється тільки в ході судового розгляду справи, тобто після призначення справи до судового розгляду, з чим неможливо погодитись адже обвинувальна функція на досудовому слідстві – це те що робить слідчий (відшукує докази винності, оцінює їх, пред’являє обвинувачення, приймає інші процесуальні рішення тощо) та прокурор у формі нагляду.

Існують і інші точки зору. Так, С.А. Альперт вважає, що державне обвинувачення виникає вже на стадії досудового слідства і повною мірою проявляється з моменту притягнення особи як обвинуваченого. Його суб’єктом на даній стадії є слідчий або особи, що проводять дізнання, тобто ті, які формують обвинувачення і пред’являють його. Як бачимо автор не розрізняє поняття «обвинувачення» та «державне обвинувачення».

На думку видатного процесуаліста В.С. Зеленецького державне обвинувачення виникає в тому процесі, де прокурор досліджує обвинувальний висновок і всі матеріали кримінальної справи. Якщо прокурор впевнений, що конкретна особа винна, він приймає рішення про затвердження обвинувального висновку, а отже – про порушення державного обвинувачення. Функція підтримання державного обвинувачення, підкреслює він, виникає у момент затвердження прокурором обвинувального висновку і порушення завдяки цьому державного обвинувачення проти винної особи. Саме з цього моменту прокурор стає державним обвинувачем.

Отже виходячи із наведеного прокурор – єдина процесуальна фігура, якій держава делегує повноваження щодо виконання функції висунення та підтримання обвинувачення, ніхто інший не вправі перебрати її на себе. Такий висновок було зроблено декілька десятиліть тому, втім своєї актуальності він не втратив й досі.

Затвердивши обвинувальний висновок слідчого прокурор закінчує свою наглядову діяльність за законністю дій органами, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, дізнання та досудове слідство, і висуває державне обвинувачення та відстоює його в суді. Відповідно до кримінально-процесуального законодавства саме в цей момент і відбувається перетворення обвинувачення на державне обвинувачення. Тобто, затвердження прокурором обвинувального висновку слід вважати початком безпосередньої обвинувальної діяльності прокурора в суді.

У юридичній літературі державне обвинувачення визначається: як процесуальна і публічна діяльність прокурора у доведенні перед судом обвинувачення, з метою забезпечення реалізації кримінальної відповідальності особи, яка вчинила злочин; як кримінально-процесуальна і публічна діяльність прокурора у доведенні перед судом твердження про вчинення конкретною особою злочину, висунуте у встановленому законом порядку, з метою забезпечення щодо неї реалізації кримінальної відповідальності або звільнення від кримінальної відповідальності; або як сукупність дій прокурора з відстоювання перед судом свого висновку про винність підсудного.

Державне обвинувачення ґрунтується на діяльності органів розслідування, зусиллями яких обвинувачений, викритий у вчиненні злочину, і повинен стати перед судом. Надійшовши до суду, обвинувачення, яке сформульоване в обвинувальному висновку, втілюється в життя за допомогою інших чинників на стадії судового слідства, тобто являє собою основний і єдиний предмет судового дослідження. Тож, сукупність форм і методів реалізації в суді обвинувальної функції створює поняття «підтримання державного обвинувачення». Водночас підтримання державного обвинувачення в суді визнається самостійною сферою прокурорської діяльності, яка характеризується особливими завданнями, повноваженнями, предметом, а також специфічними правовими засобами й методикою їх реалізації.

Закон України «Про прокуратуру» чітко визначає завдання прокурора в судовому процесі: «Прокурор, який бере участь у розгляді справ у судах, додержуючи принципу незалежності суддів і підкорення їх тільки закону, сприяє виконанню вимог закону про всебічний, повний і об’єктивний розгляд справ та постановленню судових рішень, що ґрунтуються на законі» (ст. 34). В силу цього, прокурор відповідно до цієї правової норми та ст. 22 КПК України зобов’язаний вжити всіх передбачених законом заходів для всебічного, повного і об´єктивного дослідження обставин справи, виявити як ті обставини, що викривають, так і ті, що виправдують обвинуваченого, а також обставини, що пом´якшують і обтяжують його відповідальність. При цьому він зобов’язаний керуватися Законом України «Про прокуратуру», Кримінально-процесуальним кодексом України і наказом Генерального прокурора України № 5гн від 19 вересня 2005 р. «Про організацію участі прокурорів у судовому розгляді кримінальних справ та підтримання державного обвинувачення» (із змінами і доповненнями).

Суть вимог цих норм до державних обвинувачів полягає в такому: а) чітко дотримуватися Конституції і законів України; б) бути гарантом додержання конституційних та процесуальних прав громадян, залучених до судочинства у кримінальній справі; в) виявляти активність у дослідженні доказів, сприяти всебічному дослідженню обставин справи; г) забезпечувати об’єктивність при здійсненні функції державного обвинувачення, підтримувати його тільки в міру доведеності й таким чином сприяти прийняттю законного та справедливого судового рішення в кримінальній справі; д) реагувати на виявлені в суді грубі помилки та порушення законності під час досудового слідства і дізнання; е) ставити перед судом питання про винесення окремої ухвали у зв’язку з встановленими по справі фактами порушення закону, причинами та умовами, що сприяли вчиненню злочину.

Тож головним завданням прокурора в суді є безпосереднє здійснення обвинувальної діяльності, адже за КПК України (ст. 32) саме прокурор, що підтримує державне обвинувачення і є обвинувачем. Друге, не менш важливе його завдання – захист конституційних прав і свобод учасників судового процесу. До специфічних завдань державного обвинувача, зокрема, відносять: обвинувачення особи, яка піддається кримінальному переслідуванню, у здійсненні злочину; захист прав і законних інтересів осіб, які потерпіли від злочину, та інтересів держави; вжиття всіх передбачених законом заходів для встановлення обставин, які мають значення для винесення обвинувального вироку; відмови від обвинувачення у разі наявності підстав для цього; у визначенні справедливої міри покарання підсудному і вирішенні питань відшкодування завданої шкоди та встановленні причин злочину і умов, що йому сприяли.

З метою успішного виконання поставлених завдань державний обвинувач самостійно визначає свою позицію у ході судового розгляду справи, тактику здійснення державного обвинувачення та має право: підтримувати обвинувачення; подати докази, першим досліджуючи їх у судовому засіданні; брати участь у дослідженні доказів, представлених стороною захисту; заявляти відповідні клопотання і висловлювати свою думку, щодо клопотань інших учасників судового розгляду; змінити обвинувачення з підстав, передбачених ст. 277 КПК; під час судового розгляду до закінчення судового слідства заявити про відмову від обвинувачення, виклавши мотиви відмови в постанові; викладати свої міркування з приводу застосування кримінального закону і міри покарання щодо підсудного.

Прокурор також має право пред’явити або підтримати пред’явлений цивільний позов, якщо цього вимагає охорона прав фізичних чи юридичних осіб або державних інтересів.

Повноваження, які має державний обвинувач у суді із захисту конституційних прав і свобод учасників процесу, реалізуються шляхом: заявлення клопотань, оголошення заяви про поновлення порушених законних прав учасників процесу; висловлення заперечень стосовно дій окремих осіб, які порушують права учасників процесу; внесення процесуальних документів (апеляцій, касаційних скарг, заяв про перегляд судового рішення за нововиявленими обставинами та перегляд судових рішень Верховним судом України) на судові рішення, постановлені з порушенням закону; винесення постанови про зміну обвинувачення або відмови від нього, коли в результаті судового розгляду прокурор прийде до переконання, що дані судового слідства не підтверджують пред’явленого підсудному обвинувачення (ч. 3 ст.264 КПК).

У юридичній літературі термін повноваження прокурора визначається як сукупність його прав і обов’язків, встановлених законом з урахуванням статусу, посадового становища і сфери діяльності. На повноваженнях прокурора, які спрямовані на усунення порушень закону при постановленні судами вироків, ухвал чи постанов у кримінальних справах зупинимось детальніше.

Держава покладає на прокурора обов’язок в усіх стадіях судочинства своєчасно вживати правових заходів до усунення всяких порушень закону, від кого б ці порушення не виходили. Однією з форм забезпечення цього обов’язку є реалізація процесуального повноваження прокурора щодо оскарження в апеляційному порядку незаконних та необґрунтованих судових рішень у кримінальних справах, які не набрали законної сили. З цією метою прокурор зобов’язаний протягом термінів на оскарження вироків чи постанов суду, які не набрали законної сили, ознайомлюватись з цими рішеннями та матеріалами судового слідства, апеляціями інших учасників процесу, подавати письмові зауваження та заперечення на них а, за наявності підстав, – апеляції.

Статтею 37 Закону України «Про прокуратуру» передбачено, що право на внесення апеляції мають прокурор і заступник прокурора в межах їх компетенції, незалежно від їхньої участі у розгляді справи в суді першої інстанції. Відповідно до п. 8 ст. 348 КПК України право на оскарження зазначених у ст. 347 КПК України судових рішень, постановлених судами першої інстанції, мають лише дві службові особи органів прокуратури: прокурор, який брав участь у розгляді справи, судом першої інстанції, а також прокурор, який затвердив обвинувальний висновок у межах обвинувачення, підтримуваного державним обвинувачем.

Існуюче процесуальне положення прокурора в суді апеляційної інстанції призводить до того, що у випадках очевидної неправильної позиції прокурора, який брав участь у розгляді справи судом першої інстанції, зумовленої помилками у юридичній кваліфікації вчиненого злочину, оцінці доказів тощо, на незаконне та необґрунтоване рішення суду не може бути подана апеляція ані прокурором, який затвердив обвинувальний висновок (оскільки він обмежений позицією, яку займав прокурор у суді першої інстанції), ані прокурором вищого рівня, якого законодавець взагалі позбавив права на апеляцію.

Деякі науковці пропонують вирішити цю проблему шляхом: 1) розширення кола прокурорів, які мають право на апеляційне оскарження судових рішень; 2) усунення обмежувальних вимог щодо права прокурора на апеляційне оскарження. Тобто надання прокурору права на всіх стадіях кримінального провадження реагувати на незаконні та необґрунтовані рішення суду.

Подібна колізія правових норм у зазначених вище законах існує також і щодо назви процесуальних документів прокурора, які він може подати у разі виявлення незаконних і необґрунтованих судових рішень. Йдеться про те, що в Кримінально-процесуальному кодексі України у статтях 348 (п. 8), 350, 384 (ч. 2), 400-7 до них віднесені: апеляція, касаційна скарга та заяви про перегляд судових рішень за нововиявленими обставинами та Верховним Судом України, а статтею 37 ЗУ «Про прокуратуру» передбаченні: апеляційна і касаційна скарги, касаційні і окремі подання.

На нашу думку, розв’язання колізій, що виникли в законодавстві, можливе на користь застосування спеціальних норм кримінально-процесуального закону. Саме такий підхід зможе забезпечити однакове його застосування.

Згідно ст. 349 КПК України апеляція на рішення суду першої інстанції подається через суд, який постановив вирок, ухвалу чи постанову протягом п’ятнадцяти діб з моменту їх проголошення, а засудженим, який перебуває під вартою, – в той же строк з моменту вручення йому копії вироку. Винятком із цього правила є частина п’ята і шоста цієї статті, які передбачають, що апеляція на рішення, винесені в порядку, передбаченому статтями 52-5, 165-2, 165-3, 177, 205, 462, 463 цього Кодексу, подається безпосередньо до апеляційного суду у строки, встановлені у цих статтях, і розглядається за правилами, передбаченими статтею 382 КПК України. Апеляція на постанову суду, винесену в порядку, передбаченому статтями 236-2, 236-6, 236-8, 468, 478, подається у строки, встановлені у цих статтях, і розглядається за правилами, визначеними в частині п’ятій цього Кодексу. Зазначені у цій статті правила стосуються і прокурора.

Підставами для скасування або зміни вироку чи постанови за апеляцією прокурора можуть бути: 1) однобічність або неповнота дізнання, досудового чи судового слідства; 2) невідповідність висновків суду, викладених у вироку (постанові) фактичним обставинам справи; 3) істотне порушення кримінально-процесуального закону; 4) неправильне застосування кримінального закону;
5)невідповідність призначення покарання тяжкості злочину та особі засудженого (ст.ст. 367-372 КПК України).

Структура та зміст апеляції прокурора мають відповідати вимогам статті 350 КПК. Особливу увагу слід приділити доводам та обґрунтуванню незаконності вироку, ухвали, постанови. При обґрунтуванні прокурором необхідності зміни чи скасування вироку, ухвали, постанови, апеляція повинна містити посилання на відповідні аркуші справи.

Слід мати на увазі що прохання прокурора, який подає апеляцію на рішення згідно ч. 1 ст. 347 Кодексу мають відповідати повноваженням апеляційного суду з розгляду справи. Відповідно до ст. 366 КПК вони можуть бути сформульовані наступним чином: скасувати вирок чи постанову і повернути справу на додаткове розслідування, або на новий судовий розгляд в суд першої інстанції; скасувати вирок чи постанову і закрити справу; змінити вирок чи постанову; скасувати повністю чи частково вирок суду першої інстанції і постановити свій вирок; скасувати повністю чи частково постанову суду першої інстанції і постановити свою.

У разі подання апеляції на рішення, зазначені у частині другій статті 347 Кодексу формулювання в ній мають бути такими: винести ухвалу про залишення ухвали чи постанови без зміни, а апеляції - без задоволення; скасувати ухвалу чи постанову і повернути її на новий судовий розгляд в суд першої інстанції, а у випадку скасування ухвали чи постанови про закриття справи і повернення її на додаткове розслідування – скасувати окрему ухвалу чи постанову; змінити ухвалу чи постанову; постановити свою ухвалу, скасовуючи повністю чи частково ухвалу чи постанову суду першої інстанції.

До початку розгляду справи в апеляційному суді прокурор має право доповнити, змінити або відкликати апеляцію. При цьому слід пам’ятати, що внесення до апеляції змін, які тягнуть за собою погіршення становища засудженого або виправданого за межами строків на апеляційне оскарження не допускається.

Апеляційна перевірка судових рішень здійснюється в порядку, визначеному главою 30 КПК України. Апеляційний суд у разі необхідності може провести попередній розгляд справи, який здійснюється в судовому порядку одноосібно з обов’язковою участю прокурора. Суд може визнати необхідним проведення судового слідства в повному обсязі або частково. У цьому разі роль прокурора аналогічна тій, яку він виконує під час розгляду кримінальної справи судом першої інстанції. Суд може постановити й інші рішення: а) про відмову в прийнятті апеляції; б) про зупинення провадження у справі; в) про повернення справ до суду першої інстанції; г) про закриття апеляційного провадження.

Вирок, ухвала чи постанова суду першої інстанції перевіряється апеляційним судом в межах апеляції. Висновки суду першої інстанції щодо фактичних обставин справи, які не оспорювалися і стосовно яких відповідно до вимог частини першої ст. 299 і ст. 301-1 цього Кодексу докази не досліджувалися, не перевіряються. Якщо розгляд апеляції дає підстави для прийняття рішення на користь осіб, щодо яких апеляції не надійшли, апеляційний суд зобов’язаний прийняти таке рішення.

За новим КПК України провадженню в суді апеляційної інстанції присвячені глава 31, статті 392-423. Відповідно до їх положень прокурор має право подати апеляційну скаргу на судові рішення, передбачені, в ст.ст. 392 та 394. До новел КПК України слід віднести оскарження в апеляційному порядку ухвал слідчого судді. Вимоги до апеляційної скарги містяться в ст. 396, які обов’язкові і для прокурора. Повноваження прокурора визначені в ст. 36 КПК України. Серед них, зокрема і право оскаржувати судові рішення в порядку, встановленому цим Кодексом.

Право на подання апеляційної чи касаційної скарги, заяви про перегляд судового рішення Верховним Судом України чи за нововиявленими обставинами мають також незалежно від їх участі в судовому провадженні службові особи органів прокуратури вищого рівня: Генеральний прокурор України, прокурори Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва та Севастополя і прирівняні до них прокурори, їх заступники.

Генеральний прокурор України, прокурори Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва та Севастополя і прирівняні до них прокурори, їх заступники мають право доповнити, змінити або відмовитися від апеляційної чи касаційної скарги, заяви про перегляд судового рішення за нововиявленими обставинами, внесених ними або прокурорами нижчого рівня.

У судовому провадженні з перегляду судових рішень в апеляційному чи касаційному порядку, Верховним Судом України або за нововиявленими обставинами можуть брати участь службові особи органів прокуратури вищого рівня.

Із постановленням апеляційним судом відповідних рішень прокурор, у разі незгоди з ними, може оскаржити їх в касаційному порядку. Згідно з законом (ст. 383 чинного КПК України) у касаційному порядку можуть бути перевірені: вироки і постанови апеляційного суду, постановлені ним в апеляційному порядку; вироки місцевих судів, постанови (ухвали) цих судів у справах про застосування примусових заходів виховного чи медичного характеру, інші постанови (ухвали), які перешкоджають подальшому провадженню у справі, ухвали апеляційного суду, постановлені щодо цих вироків, постанов (ухвал), крім випадків, коли апеляційною інстанцією зазначені рішення скасовано, а справу направлено на нове розслідування чи новий судовий розгляд; ухвали апеляційного суду, постановлені ними в апеляційному порядку, щодо видачі особи (екстрадиції).

Право на касаційне оскарження судових рішень, зазначених у частині першій 383 КПК України має прокурор, який брав участь у розгляді справи судом першої чи апеляційної інстанції, та прокурор, який затвердив обвинувальний висновок. Касаційну скаргу на судові рішення, зазначені у частині другій ст. 383 цього Кодексу, за наявності підстав, може подати прокурор, який брав участь у розгляді справи судом першої чи апеляційної інстанції, а також Генеральний прокурор України та його заступники, прокурор Автономної Республіки Крим, прокурор області, міст Києва і Севастополя, прирівнені до них прокурори їх заступники в межах наданих повноважень – незалежно від їх участі в розгляді справи судом першої чи апеляційної інстанції. (ст. 384 КПК України)

Закон не встановлює якихось вимог до форми та змісту касаційної скарги прокурора, однак вона має бути складена за прийнятою у прокурорській практиці формою, обґрунтована доказами, містити чіткі формулювання порушень закону, допущених у справі та засобів їхнього усунення. Зокрема:

у вступній частині прокурор зазначає найменування касаційної інстанції, місце роботи і свою посаду, а якщо скаргу подає помічник прокурора, прокурор відділу чи управління, то й ту обставину, що він брав участь у розгляді справи, як обвинувач, а також стислі дані про те ким, коли, хто, за що, за яким законом і до якого покарання засуджений чи виправданий;

в описовій частині дається стислий аналіз вироку та наводяться касаційні доводи із зазначенням конкретних підстав для зміни чи скасування вироку;

у заключній частині викладається прохання про скасування вироку, постанови чи ухвали і закриття справи; скасування судових рішень і направлення справи на нове розслідування або судовий чи апеляційний розгляд; про зміну вироку постанови чи ухвали.

Касаційні скарги на судові рішення, зазначені у ч. 1 ст. 383 цього Кодексу подаються прокурором протягом одного місяця з моменту проголошення вироку чи оголошення ухвали або постанови, які оскаржуються через суд, який постановив вирок чи виніс ухвалу або постанову, а на судові рішення зазначені у ч. 2 названої статті та інші рішення – протягом трьох місяців з моменту набрання ними законної сили – безпосередньо до касаційного суду. До скарги можуть бути додані нові матеріали, яких не було у справі.

На відміну від п’яти підстав для скасування або зміни вироку чи постанови апеляційним судом таких підстав у касаційному провадженні лише три:
1) істотне порушення кримінально-процесуального закону; 2) неправильне застосування кримінального закону; 3) невідповідність призначеного покарання тяжкості злочину та особі засудженого. Тому при підготовці касаційної скарги прокурор має враховувати цю обставину, як і результати розгляду справи судом касаційної інстанції, передбачені ст. 396 КПК України для правильного формулювання в ній свого прохання.

Згідно ст. 425 нового КПК України прокурор може подати касаційну скаргу на судові рішення зазначені в ст. 424. Скарга подається безпосередньо до суду касаційної інстанції потягом трьох місяців з дня проголошення судового рішення апеляційним судом. Касаційна скарга має відповідати вимогам, передбаченим у ст. 427 цього Кодексу. Новелою як для апеляційного так і касаційного провадження є письмове провадження. Його сутність полягає в наступному, якщо всі учасники судового провадження заявили клопотання про здійснення провадження за їх відсутності суд має право ухвалити судове рішення без їх участі. Копія судового рішення направляється учасникам провадження протягом трьох діб з дня його підписання. (ст.ст. 406, 435 КПК)

Окрім зазначених вище повноважень кримінально-процесуальне законодавство передбачає ще й право прокурора порушити питання про перегляд судового рішення за нововиявленими обставинами. Йдеться про правову норму закладену в статті 400-7 КПК України, згідно якої заяву про перегляд судового рішення за нововиявленими обставинами мають право подавати Генеральний прокурор України та його заступники, прокурор АРК, прокурор області, прокурор міст Києва і Севастополя, військовий прокурор (на правах прокурора області).

Зміст та структура заяви прокурора законом не передбачені. Проте підстави для перегляду судових рішень у кримінальних справах за нововиявленими обставинами чітко визначені в ст. 400-5 цього Кодексу. До них відносяться:
1) фальсифікація доказів, неправильність перекладу, а також показань свідка, потерпілого, обвинуваченого, підсудного, висновку і пояснень судового експерта, на яких ґрунтується вирок; 2) зловживання прокурора, дізнавача, слідчого чи суддів під час провадження у справі; 3) всі інші обставини, які не були відомі суду при винесенні судового рішення і які самі по собі або разом із раніше виявленими обставинами доводять неправильність засудження або виправдання підсудного. Клопотання про перегляд судових рішень за нововиявленими обставинами вправі подавати прокуророві учасники процесу, а також інші особи, якщо таке право надано їм законом (ст. 400-9 КПК України). Дії прокурора по відновленню справи в зв’язку з нововиявленими обставинами регламентовані статтею 400-8 КПК України. Коли прокурор не вбачає підстав для перегляду справи в зв’язку з нововиявленими обставинами, він відмовляє в цьому своєю постановою, про що повідомляє осіб та підприємства, установи, організації, які подали заяви.

Заява про перегляд справи в зв’язку з нововиявленими обставинами розглядається апеляційним чи касаційним судом за правилами, встановленими для перегляду справ у касаційному порядку. (ст. 400-10 КПК України)

Заяву про перегляд судового рішення за нововиявленими обставинами згідно нового КПК України може подати прокурор на загальних підставах, протягом трьох місяців після того, як стало відомо або могло стати відомо про ці обставини. Вона має відповідати вимогам, передбаченим у ст. 462 Кодексу. Заява подається до суду тієї інстанції, який першим допустив помилку внаслідок незнання про існування таких обставин. Заява про перегляд рішення у разі вчинення суддею злочину, внаслідок якого ухвалено незаконне рішення, подається до суду тієї інстанції, суддею якого він був.

Прокурори зазначені в статті 384 чинного КПК України мають також право звернутися з заявою про перегляд Верховним Судом судових рішень, що набрали законної сили, після їх перегляду в касаційному порядку з такої підстави як неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм кримінального закону щодо подібних суспільно небезпечних діянь (крім питань призначення покарання, звільнення від покарання та від кримінальної відповідальності), що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень (ст. 400-12 КПК України). Заява прокурора про перегляд судового рішення подається до Верховного Суду України через Вищий спеціалізований суд України, протягом трьох місяців з дня його ухвалення, або з дня ухвалення рішення, на яке здійснюється посилання на підтвердження зазначеної підстави. Вона має відповідати вимогам, передбаченим статтею 400-15 цього Кодексу.

Вирішення питання про допуск справи до провадження здійснюється Вищим спеціалізованим судом України з розгляду цивільних і кримінальних справ. Копія ухвали про допуск справи до провадження чи відмову у допуску цим же судом надсилається прокурору. (ст. 400-18 КПК України)

У Верховному Суді України справа про перегляд судового рішення з підстави, передбаченої пунктом 1 частини першої ст. 400-12 цього Кодексу, розглядається на засіданні Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України, а з підстави, передбаченої пунктом 2 частини першої цієї статті розглядається на спільному засіданні всіх судових палат Верховного Суду України (ст. 400-20 КПК України). Зазначена стаття наведена в редакції Закону України від 20 жовтня 2011 року № 3932[1]. Як бачимо нова редакція частини першої та другої цієї статті не містить посилання на те, що у засіданні Верховного Суду України бере участь Генеральний прокурор України або його заступник. У зв’язку з цим напрошується запитання, чи може це бути прикрою помилкою? Напевно ні. Скоріш за все останні зміни в законодавстві, звели повноваження прокурора у розгляді судом цих справ до повноважень особи, яка подала заяву.

Зазначене положення виправлено в абз. 3, ч. 4 ст. 36 нового КПК України, де зазначено, що службові особи органів прокуратури вищого рівня можуть брати участь у судовому провадженні з перегляду судових рішень в апеляційному чи касаційному порядку, Верховним Судом України або за нововиявленими обставинами[2].