Функції та повноваження прокуратури України



Мы поможем в написании ваших работ!


Мы поможем в написании ваших работ!



Мы поможем в написании ваших работ!


ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

Функції та повноваження прокуратури України



Призначення прокуратури в механізмі держави найбільш повно відображають її функції. Функції прокуратури України являють собою основні напрямки і види діяльності цього органу.

Конституція України суттєво обмежила функції, які здійснювала прокуратура згідно зі ст. 5 Закону України "Про прокуратуру" (далі - Закон), а саме: з компетенції прокуратури виключені такі напрями її діяльності, як нагляд за додержанням законів усіма органами, підприємствами, установами, організаціями, посадовими особами й громадянами (так званий "загальний нагляд"), а також розслідування діянь, що містять ознаки злочину (пункти 1,3 ст. 5 Закону).

Відповідно до ст. 121 Конституції України, прокуратура здійснює такі функції:

1) підтримання державного обвинувачення в суді;

2) представництво інтересів громадян або держави в суді у випадках, визначених законом;

3) нагляд за додержанням законів органами, які проводять оперативно-розшукову діяльність, дізнання, досудове слідство;

4) нагляд за додержанням законів під час виконання судових рішень у кримінальних справах, а також під час застосування інших заходів примусового характеру, пов'язаних з обмеженням особистої свободи громадян.

Після набрання з 1 січня 2006 р. чинності Законом України "Про внесення змін до Конституції України" від 8 грудня 2004 р. прокуратура України почала здійснювати функцію нагляду за додержанням прав і свобод людини і громадянина, додержання законів з цих питань органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування, їх посадовими і службовими особами.

Конституційні функції прокуратури України мають певні юридичні особливості. Так, функція підтримання державного обвинувачення в суді є однією з пріоритетних функцій прокуратури України. її зміст полягає в публічному обвинуваченні прокурором підсудного і привселюдній вимозі справедливого покарання підсудного; допомозі суду в кваліфікованому вирішенні справи; приверненні уваги громадськості до причин і умов скоєння злочину і пошуку шляхів упередження злочинів.

Функція підтримання державного обвинувачення в суді є важливою гарантією забезпечення захисту прав і свобод громадян, а також законних інтересів держави.

Важливою функцією прокуратури є й функція представництва інтересів громадянина або держави в суді у випадках, визначених законом.

Здійснюючи цю функцію, прокуратура України у передбачених чинним законодавством процесуально-правових формах виступає представником законних інтересів особи та держави суді.

Підставою представництва у суді Інтересів громадянина є його неспроможність через фізичний чи матеріальний стан, похилий вік або з інших поважних причин самостійно захистити свої порушені чи оспорювані права або реалізувати процесуальні повноваження, а інтересів держави - наявність порушень або загрози порушень економічних, політичних та інших державних інтересів внаслідок протиправних дій (бездіяльності) фізичних або юридичних осіб, що вчиняються у відносинах між ними або з державою.

Порядок здійснення представництва інтересів громадянина або держави в суді залежить від підсудності справи, в якій прокурор бере участь.

Основними, універсальними для більшості видів судочинства формами представництва прокуратури в суді є: звернення до суду з позовами або заявами про захист прав і свобод іншої особи, невизначеного кола осіб, прав юридичних осіб, коли порушено Інтереси держави, або про визнання незаконними правових актів, дій чи рішень органів і посадових осіб; участь у розгляді судами справ; внесення апеляційного подання на судові рішення або заяви про їх перегляд за нововиявленими обставинами.

Нагляд за додержанням законів органами, які проводять оперативно-розшукову діяльність, дізнання, досудове слідство, спрямований на забезпечення встановленого Конституцією та законами України порядку виявлення й розкриття злочинів, розгляду заяв і повідомлень про них, законності здійснення оперативно-розшукової діяльності, слідства, правомірності прийнятих зазначеними органами рішень. При цьому прокуратура здійснює правозахисну діяльність в інтересах суспільства, держави, прав і свобод людини, законних Інтересів фізичних і юридичних осіб.

Згідно зі ст. 14 Закону України "Про оперативно-розшукову діяльність" нагляд за дотриманням законів під час проведення оперативно-розшукової діяльності (ОРД) здійснюється Генеральним прокурором України, прокурором АРК, прокурорами областей, міст Києва і Севастополя.

Прокурорський нагляд за ОРД поширюється на оперативні підрозділи органів міліції, органів СБУ, прикордонних військ, Управління державної охорони України, органів податкової служби та інше; нагляд за досудовим слідством поширюється на слідчі підрозділи прокуратури, органів внутрішніх справ, СБУ й податкової міліції, об'єднаних процесуальним поняттям "органи досудового слідства".

Функція нагляду за додержанням законів під час виконання судових рішень у кримінальних справах, а також під час застосування інших заходів примусового характеру, пов'язаних з обмеженням особистої свободи громадян, має дуалістичний характер. Вона покликана забезпечити законність перебування затриманих, заарештованих; осіб, які за вироком суду перебувають у місцях відбування покарань у вигляді арешту, обмеження та позбавлення волі, а також законність діяльності закладів для виконання судових рішень у кримінальних справах і закладів, що застосовують інші заходи примусового характеру, пов'язані з обмеженням особистої свободи громадян.

Ця функція прокуратури ґрунтовно відрізняється від інших за методами її здійснення. Прокурор не тільки перевіряє законність правових актів, які видає адміністрація установи виконання покарань, а й здійснює нагляд за законністю всієї діяльності цієї установи.

Згідно з вимогами Закону про прокуратуру, прокурорський нагляд здійснюється з метою своєчасного і правильного виконання вироку; належного утримання засуджених у місцях відбування покарання у вигляді арешту, обмеження та позбавлення волі виключно на підставах і в порядку, встановлених чинним законодавством; забезпечення додержання встановлених законодавством України прав і обов'язків засуджених; виконання законодавства про умовно-дострокове звільнення засуджених від відбуття покарання.

Новелою конституційного законодавства України є віднесення до функції загального нагляду прокуратури функції забезпечення належного стану додержання прав і свобод людини і громадянина та законів з цих питань (ч. 5 ст. 137 Конституції України). Це завдання прокуратури України логічно розвиває положення ст. 3 Основного Закону про визначення змісту і спрямованості нашої держави правами і свободами людини та їх гарантіями як найвищою суспільною цінністю.

З метою здійснення зазначеної функції прокуратура має обмежувати неправомірну або таку, що межує з правопорушенням, дію чи бездіяльність органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб передбаченими Конституцією та законами України засобами в межах своєї компетенції.

Загальний нагляд здійснюється Генеральним прокурором та підпорядкованими йому прокурорами стосовно органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування. їх посадових і службових осіб, а також щодо організацій, підприємств і установ, незалежно від форми їх власності, службових осіб і в окремих визначених законом випадках - громадян України.

Закон України "Про прокуратуру" 1991 року в ст. 5 також визначає ряд основних функцій прокуратури, частина з яких сьогодні втратила своє значення, або, згідно з п. 9 Перехідних положень Конституції України, мають тимчасовий, перехідний характер.

Зокрема, Перехідні положення Основного Закону передбачають, що прокуратура продовжує виконувати відповідно до чинних законів функцію нагляду за додержанням і застосуванням законів та функцію попереднього слідства – до введення в дію законів, що регулюють діяльність державних органів щодо контролю за додержанням законів, та до сформування системи досудового слідства і введення в дію законів, що регулюють її функціонування.

Реалізація п. 9 Перехідних положень Конституції України на сьогодні триває. Тож основними функціями прокуратури України є функції, визначені в ст. 121 Конституції України.

Стаття 5 Закону України "Про прокуратуру" закріпила положення, яке забороняє покладати на прокуратуру України функції, не передбачені чинним законодавством.

Для виконання прокуратурою України своїх основних функцій чинне законодавство визначає повноваження прокуратури - права і обов'язки органів прокуратури, визначені Конституцією та законами України.

За своїм змістом повноваження прокуратури України можуть бути розділені на три основні групи: 1) повноваження у виявленні порушень законів, причин порушень та умов, що їм сприяють; 2) повноваження, спрямовані на усунення порушень законів, причин та умов, що їм сприяють; 3) повноваження у притягненні порушників закону до відповідальності.

До першої групи належать такі повноваження: безперешкодно за посвідченням, що підтверджує займану посаду, входити у приміщення органів державної влади та органів місцевого самоврядування, об'єднань громадян, підприємств, установ та організацій незалежно від форм власності, підпорядкованості чи приналежності, до військових частин, установ без особливих перепусток, де такі запроваджено; мати доступ до документів і матеріалів, необхідних для проведення перевірки, втому числі за письмовою вимогою, і таких, що містять комерційну таємницю або конфіденційну інформацію. Письмово вимагати подання в прокуратуру для перевірки зазначених документів та матеріалів, видачі необхідних довідок, в тому числі щодо операцій і рахунків юридичних осіб та інших організацій, для вирішення питань, пов'язаних із перевіркою. Отримання від банків інформації, яка містить банківську таємницю, здійснюється у порядку та обсязі, встановлених Законом України "Про банки і банківську діяльність", тобто тільки за рішенням суду; у будь-який час відвідувати місця тримання затриманих попереднього ув'язнення, установи, в яких засуджені відбувають покарання, установи для примусового лікування і перевиховання, опитувати осіб, що там перебувають, знайомитись з документам, на підставі яких ці особи затримані, засуджені або до них застосовано заходи примусового характеру (ст. 44 Закону); витребування для перевірки рішень, розпоряджень, інструкцій, наказів та інших актів 1 документів, одержання Інформації про стан законності й заходи щодо її забезпечення (п, 2 ч. 1 ст. 20 Закону, п. 2 ч. 2 ст. 44 Закону); вимога від керівників та колегіальних органів проведення перевірок, ревізій діяльності підпорядкованих та підконтрольних підприємств, установ, організацій та інших структур незалежно від форм власності, а також виділення спеціалістів для проведення перевірок, відомчих та позавідомчих експертиз (п. З ч. 1 ст. 20 Закону); виклик посадових осіб і громадян для витребування від них усних або письмових пояснень щодо порушень закону (п. 4 ч. 1 ст. 20 Закону, п. 2 ч. 2 ст. 44 Закону); перевірка додержання законності під час перебування осіб у місцях тримання затриманих, попереднього ув'язнення, в установах виконання покарань, інших установах, що виконують покарання або заходи примусового характеру, які призначаються судом, додержання встановленого кримінально-виконавчим законодавством порядку та мов тримання або відбування покарання особами у цих установах, їх прав І виконання ними своїх обов'язків (ст. 44 Закону); розгляд заяв, скарг про порушення прав громадян та юридичних осіб, крім скарг, віднесених до компетенції суду (ч. 1 ст. 12 Закону), особистий прийом громадян (ч. 3 ст. 12 Закону); участь у засіданнях органів державної влади (ст. 9 Закону).

До другої групи повноважень прокурора належать: право опротестувати акти Прем'єр-міністра України, Кабінету Міністрів України, Ради міністрів АРК, міністерств та інших центральних органів виконавчої влади, виконавчих органів місцевих рад. підприємств, установ, організацій, громадських об'єднань, а також рішення і дії посадових осіб; вносити подання або протест на рішення місцевих рад залежно від характеру порушень; давати приписи про усунення очевидних порушень закону; вносити подання до державних органів, громадських організацій і посадовим особам про усунення порушень закону та умов, що їм сприяли; звертатись до суду із заявою про захист прав і законних Інтересів громадян, держави, а також підприємств та інших юридичних осіб; негайно звільнити особу, яка незаконно перебуває в місцях тримання затриманих, попереднього ув'язнення, обмеження чи позбавлення волі або в установі для виконання заходів примусового характеру. Постанови і вказівки прокурора щодо додержання встановлених законодавством порядку і умов тримання затриманих, заарештованих, засуджених до позбавлення волі та виконання інших покарань, а також осіб, до яких застосовано заходи примусового характеру, є обов'язковими і підлягають негайному виконанню.

До третьої групи повноважень прокурора включені; право порушувати в установленому законом порядку кримінальну справу, дисциплінарне провадження або провадження про адміністративне правопорушення, передавати матеріали на розгляд громадських організацій з метою захисту інтересів держави і громадян, які за станом здоров'я та з інших поважних причин не можуть захистити свої права, прокурор або Його заступник подає чи підтримує поданий потерпілим цивільний позов про відшкодування збитків, заподіяних злочином.

Повноваження прокурорів за умови їх повного та правильного застосування забезпечують ефективність прокурорського нагляду, своєчасність виявлення порушень закону, причин та умов, що їм сприяють, усунення порушень закону, запобігання їм. притягнення винних до відповідальності.

Реалізація прокурором зазначених повноважень здійснюється у формі відповідних актів, які є юридичними фактами, що породжують прокурорсько-наглядові правовідносини між прокурором, з одного боку, і відповідними посадовими особами, колегіальними органами підприємств, установ та організацій (а у ряді випадків - і з громадянами) з другого.

Акти органів прокуратури

Визначені Конституцією України та Законом України "Про прокуратуру" від 5 листопада 1991 р. повноваження прокурора у виявленні порушень закону, причин та умов, що їм сприяють, усунення порушень закону, поновлення порушених прав громадян та юридичних осіб, притягнення порушників закону до відповідальності реалізуються у формі актів, які містять вимоги прокурора.

Акти, які виражають повноваження прокурора, можуть бути у формі вимоги (пункти 1, 2, 3 ч. 1 ст. 20 Закону); протесту (п. 1 ч. 2 ст. 20 Закону); повістки (п. 4 ч. 1 ст. 20. ч. 1 ст. 28 Закону); припису (п. 4 ч. 2 ст. 20, ст. 22 Закону); подання (пункти 2. 5 ч. 2 ст. 20, ст. 23 Закону); заяви до суду (п. 6 ч. 2 ст. 20 Закону): постанови (п. З ч. 2 ст. 20 Закону) тощо.

Основними вимогами до цих актів є: своєчасність, точність і достовірність фактів, що наведені в них; юридична обґрунтованість та вичерпне вмотивування, правильність вибору адресата. Крім того, у протесті, поданні, приписі або постанові прокурора обов'язково зазначається, ким 1 яке положення закону порушено, у чому полягає порушення та що і в який строк посадова особа або орган мають вжити до його усунення (ст. 25 Закону).

Актам органів прокуратури властивий певний дуалізм, обумовлений функціями прокуратури. За своїми юридичними властивостями акти органів прокуратури поділяються на: загально-наглядові та процесуальні акти.

До загальнонаглядових актів органів прокуратури відносяться протести, приписи, подання і постанови. Ці акти приймаються й реалізуються у процесі здійснення прокурорами функцій нагляду за додержанням і застосуванням законів державними органами, підприємствами, установами, організаціями усіх форм власності, а також посадовими особами і громадянами; реалізації функції нагляду за додержанням прав і свобод людини і громадянина, додержанням законів з цих питань органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування, їх посадовими і службовими особами. Зазначені акти мають на меті запобігання порушенню законів, а у разі здійснення такого порушення - усунення як самого порушення закону, так і його негативних наслідків.

До процесуальних актів органів прокуратури належать постанови, протоколи, касаційні та окремі подання, вказівки і доручення слідчому та органам дізнання тощо. Ці акти приймаються й реалізуються прокурорами у процесі здійснення ними функцій нагляду за дотриманням законів органами, які ведуть боротьбу із злочинністю та іншими правопорушеннями із застосуванням оперативно-розшукової діяльності, функції розслідування кримінальних справ та під час розгляду цивільних і господарських спорів, а також адміністративних справ.

Для кожного виду актів органів прокуратури існують спеціальні умови його застосування, тобто правовий режим акта прокуратури. Так. у разі відхилення протесту або ухилення від його розгляду прокурор може звернутися із заявою до суду про визнання акта чи дії незаконними. Наприклад, протест на акт, що суперечить закону, приноситься прокурором, його заступником до органу, який його видав, або до вищестоящого органу. У такому ж порядку приноситься протест на незаконні рішення чи дії посадової особи. У протесті прокурор ставить питання про скасування акта або приведення його у відповідність із законом, а також припинення незаконної дії посадової особи, поновлення порушеного права. Протест прокурора зупиняє дію опротестованого акта і підлягає обов'язковому розгляду відповідним органом або посадовою особою у 10-денний строк після його надходження. Про наслідки розгляду протесту в цей же строк повідомляється прокурору.

Установивши, що опротестований прокурорський акт органу, рішення або дія посадової особи не відповідають вимогам закону, суддя постановляє рішення про задоволення вимог заявника, визнання акта органу (рішення чи дії посадової особи) незаконними та про його скасування. Якщо буде встановлено, що опротестований акт, рішення або дія посадової особи не суперечать вимогам закону, суддя постановляє рішення про відмову у задоволенні заяви.

Прокурор також має право в необхідних випадках давати доручення керівникам органів досудового слідства, дізнання, внутрішніх справ, національної безпеки, податкової служби, митної служби проведення у підвідомчих їм підрозділах перевірок із метою усунення порушень закону та забезпечення повного розкриття діянь, що містять ознаки злочину.

Прокурор також дає згоду або подає до суду подання про проведення обшуку житла чи іншого володіння, про виїмку документів, що становлять державну та/або банківську таємницю, про накладання арешту на кореспонденцію і зняття інформації з каналів зв'язку; про огляд і виїмку кореспонденції та дослідження інформації, знятої з каналів зв'язку, та в інших випадках, передбачених у Кримінально-процесуальному кодексі України.

При цьому рішення прокурора, які обмежують права громадян, можуть бути оскаржені в суді (розділ II Конституції України).

Спеціальний правовий режим актів прокуратури існує й щодо інших видів цих відомчих актів.

Запитання для самоконтролю

1. Визначте сутність і зміст інституту прокуратури. Запропонуйте власне бачення проблеми співвідношення прокуратури із закріпленим у ст. 6 Конституції України принципом поділу влади у державі на законодавчу, виконавчу та судову.

2. Охарактеризуйте правовий статус прокуратури за Конституцією України Чи відповідає чинний Закон України "Про прокуратуру" реаліям сьогодення? Які його положення вимагають нагального вдосконалення?

3. Визначте та класифікуйте основні функції та повноваження прокуратури в Україні

4. У чому полягає особливість актів органів прокуратури? Яке їх призначення в системі джерел конституційного права України?

5. Проаналізуйте порядок призначення та звільнення Генерального прокурора України й особливості його конституційно-правового статусу.

РОЗДІЛ 16. ТЕРИТОРІАЛЬНИЙ УСТРІЙ УКРАЇНИ 1. Поняття територіального устрою України Важливим інститутом державного ладу України є територіальний устрій наглої держави. Цей інститут характеризує юридичні якості та властивості такого основного складового елементу держави, як її територія. Територіальний устрій є організацією території держави. Відповідно до ст. 2 Основного Закону суверенітет України поширюється на всю її територію. Тобто наша держава наділена виключним правом здійснювати на своїй території всю повноту державної влади і виступати від імені народу, що проживає на цій території, незалежним суб'єктом міжнародних відносин. Тобто у межах своїх територіальних кордонів суверенна держава виступає як єдиний офіційний представник всього народу, що об'єднується за ознакою громадянства. Поняття "територія" вживається в географії та інших науках, але в юридичній науці воно набуває специфічного змісту і вживається як категорія "територія держави". Територія держави (від лат. terra - земля) - це простір, зафіксований державним кордоном, на який поширюється суверенітет держави. Територія держави включає: суху-потну територію, водні простори (внутрішні морські води і територіальне море), повітряну територію (простір над сухопутною і водною територіями, умовно до космічного простору), а також підземну територію (простір під сухопутною і водною територіями до технічно доступної глибини). Особливий правовий режим, що регулюється, в першу чергу, міжнародним правом мають континентальний шельф і виключна (морська) економічна зона. За своїм змістом категорія "територія держави" визначає правовий режим зв'язку держави з певною територією та її окремими складовими елементами. Для визначення адміністративно-територіального устрою у вітчизняній юридичній навчальній і науковій літературі іноді вживаються поняття "адміністративно-територіальний устрій", "адміністративно-територіальний лад", "адміністративно-територіальний поділ держави" та ін. Розрізняють два основних види територіального устрою: політико-територіальний і адміністративно-територіальний. Політико-територіальний устрій передбачає поділ території держави на окремі самостійні частини. Він є характерним для федеративних держав (Бразилія, Індія, США, ФРН та ін.). Адміністративно-територіальний устрій - це внутрішній поділ території держави на адміністративно-територіальні одиниці. Він властивий для унітарних держав (Велика Британія, Китай, Франція, Японія та ін.). Така точка зору обумовлюється тим, що в державах із федеральним устроєм територіальний устрій характеризується наявністю політичних зв'язків між державою і суб'єктами федерації, а в унітарних державах, до яких відноситься й Україна, зв'язок між державою і адміністративно-територіальними одиницями має адміністративний характер. Отже, адміністративно-територіальний устрій - це територіальна організація держави, що характеризується внутрішнім поділом її на складові частини – адміністративно-територіальні одиниці різного рівня, відповідно до яких утворюються місцеві органи виконавчої влади та органи місцевого самоврядування. Територіальний устрій України ґрунтується на певних принципах, керівних засадах, що визначають сутність і зміст цього інституту державного ладу і закріплюються в Конституції та законах України. Відповідно до ст. 132 Конституції України, територіальний устрій України ґрунтується на засадах єдності та цілісності державної території; поєднання централізації і децентралізації у здійсненні державної влади; збалансованості і соціально-економічного розвитку регіонів, з урахуванням їх історичних, економічних, екологічних, географічних і демографічних особливостей, етнічних і культурних традицій. Важливим принципом територіального устрою України є принцип територіального верховенства держави, який є системоутворюючим щодо інших принципів цього інституту державного ладу України. Цей принцип сформульований на основі статей 112 Конституції України, що визначає суверенність України і передбачає, що державна влада в Україні здійснюється відповідно до Конституції та законів України системою відповідних державних органів на всій території держави. Принцип територіального верховенства держави характеризує повноту державної влади у всіх її конституційних формах і виявах на всій території України. Держава самостійно встановлює правовий режим власної території, здійснює її оборону, вирішує питання адміністративно-територіального поділу з метою вибору оптимальної моделі здійснення державного володарювання і місцевого самоврядування тощо. Принцип єдності та цілісності території означає, що складові частини території України - адміністративно-територіальні одиниці - знаходяться у нерозривному взаємозв'язку, визначаються внутрішньою єдністю в межах державного кордону України. Територія України є недоторканою, а її межі визначаються державним кордоном (ст. 2 Конституції України). Це конституційне положення дозволяє виявити ще один принцип, споріднений з основними принципами територіального устрою України, принцип непорушності державного кордону. Під державним кордоном слід розуміти лінію, що визначає межі її території і вертикальну поверхню, що проходить по цій лінії. Правовий режим державного кордону України регулюється Законом України "Про державний кордон України" від 4 листопада 1991 р. Чинне законодавство України охороняє принципи єдності, цілісності та недоторканості території України в межах її державного кордону. Посягання на цілісність і недоторканість території України у формі вчинення умисної дії з метою зміни меж території або державного кордону України, визначених Конституцією та законами України, а також публічні заклики чи розповсюдження матеріалів із закликами до вчинення таких дій є кримінальним злочином (ст. 110 КК України) і тягне за собою кримінальну відповідальність. Принцип централізації та децентралізації в здійсненні державної влади проявляється в тому, що за центральними (загальнодержавними) органами держави Конституцією та законами України закріплюється право забезпечення внутрішніх і зовнішніх загальнонаціональних інтересів, регулювання всіх сфер суспільного і державного ладу-політичної, економічної, соціальної, культурної (духовної), екологічної та зовнішньополітичної, а обов'язок захисту суверенітету і територіальної цілісності України визначається Конституцією України як найважливіша функція держави, справа всього Українського народу (ст. 17). За місцевими органами влади закріплюється право вирішувати питання регіонального і місцевого значення, сприяючи реалізації загальнодержавних програм. Водночас принцип централізації органічно пов'язаний з принципом децентралізації, що знаходить вираження у функціях місцевого самоврядування. Так, відповідно до ст. 7 Основного Закону, в Україні визнається і гарантується місцеве самоврядування, що є правом територіальної громади - жителів, об'єднаних постійним проживанням у межах села, селища, міста, що є самостійними адміністративно-територіальними одиницями, - самостійно вирішувати питання місцевого значення в межах Конституції та законів України. Тобто принцип централізації та децентралізації територіального устрою України знаходить логічне продовження у принципах організації та діяльності органів державної влади та органів місцевого самоврядування і розмежуванні їх компетенції відповідно до Конституції та законів України. Важливим принципом територіального устрою України, який визначає сутність і зміст регіональної політики нашої держави, є принцип збалансованості й соціально-економічного розвитку регіонів, а урахуванням їх історичних, економічних, екологічних, географічних і демографічних особливостей, етнічних і культурних традицій. Цей принцип означає, що держава забезпечує і гарантує право територіальних громад, які, з урахуванням їх історичних, економічних, екологічних, географічних і демографічних особливостей, етнічних і культурних традицій, умовно об'єднуються в певні регіони вирішувати політичні, економічні, соціальні, культурні (духовні) та інші проблеми згідно з інтересами територіальних громад. Поняття "регіон" визначається Законом України "Про стимулювання розвитку регіонів" від 8 вересня 2005 p., відповідно до якого "регіон" - це територія АРК, області, міст Києва та Севастополя. Існують й інші конституційні принципи територіального устрою України. Зокрема, пріоритетним принципом територіального устрою будь-якої держави є принцип народного суверенітету. Зазначений принцип закріплює за народом України виключне право здійснювати свою владу на всій території України безпосередньо і через органи державної влади та органи місцевого самоврядування. Народ України має право безпосередньо вирішувати питання територіального устрою України. Так. ст. 73 Конституції України гарантує громадянам України право вирішувати питання зміни території України шляхом проведення обов'язкового всеукраїнського референдуму. Важливим принципом територіального устрою України є принцип, який визначає форму цього устрою. Зокрема, ст. 2 Конституції України визначає, що Україна є унітарною державою, тим самим закріплюючи принцип унітаризму територіального устрою України. Як відомо, сьогодні у світі найбільш поширеними формами територіального устрою є унітарна (Болгарія, Велика Британія. Польща. Угорщина та ін.), федеративна (Аргентина, Індія, Німеччина. США та ін.) І конфедеративна (Сербія і Чорногорія) форми. Щоправда, конфедерації є швидше винятком з огляду на перехідний характер цієї форми територіального устрою. У кожній країні світу форма територіального устрою сформувалася історично під впливом комплексу об'єктивних і суб'єктивних чинників. Україна тривалий час перебувала в складі різних за територіальним устроєм держав, виступаючи суб'єктом унітарних держав (Польща, Румунія, Російська імперія), федерацій (СРСР) та конфедерацій (Австро-Угорщина), але споконвічним прагненням українського народу було створення власної єдиної унітарної держави. Уперше спроба створити таку державу шляхом Акта злуки між УНР і ЗУНР була здійснена в 1922 році, але утворити єдину унітарну державу вдалося лише з проголошенням незалежності України 24 серпня 1991 р. З того часу принцип унітаризму нашої держави є одним із фундаментальних і найбільш захищених принципів конституційного ладу. Україна, як унітарна держава (від лат. unitas- єдність, єдине ціле) має у своєму складі адміністративно-територіальні одиниці без правового статусу державних утворень. В Україні Існує єдина Конституція, єдина система законодавства, єдині державні символи, єдина для всієї території України державна мова, єдине громадянство, єдина виборча система, єдина система органів державної влади, уніфікована система місцевого самоврядування, яка передбачає спеціальний правовий статус для АРК і міст Києва і Севастополя, єдина фінансово-бюджетна система, єдина грошова одиниця, єдина система оборони і національної безпеки. Важливе значення має і принцип системності територіального устрою України, закріплений у ст. 133 Конституції України. Він передбачає, що територіальний устрій України має певну систему, що складається з взаємопов'язаних адміністративно-територіальних одиниць, які перебувають між собою у структурних і функціональних зв'язках. Існують й інші, інституційні принципи територіального устрою України, закріплені в окремих законах України - "Про державний кордон України". "Про місцеве самоврядування в Україні" та ін.

2. Система адміністративно-територіального устрою України

Внутрішню структуру, побудову територіального устрою України визначає система адміністративно-територіального устрою нашої держави, на основі якої створюються і функціонують органи державної влади та органи місцевого самоврядування.

Адміністративно-територіальний устрій кожної держави зумовлений рядом об'єктивних і суб'єктивних чинників - історичних, географічних, національних, економічних, культурних, мовних та Ін. В одних країнах світу існують складні системи адміністративно-територіального устрою (Велика Британія, Італія, Франція та ін.), тоді як в інших, більш дрібних країнах (Бахрейн, Ватикан та ін.) таких систем взагалі немає. Хоча навіть у дрібних країнах можуть Існувати національні системи адміністративно-територіального устрою. Наприклад, у Князівстві Андорри 8 територією в 453 км2 існує адміністративно-територіальна система у складі семи громад.

Адміністративно-територіальний устрій України сформувався історично. За часів входження України до складу Австро-Угорщини. Польщі, Румунії та Російської Імперії, українські землі були інтегровані до адміністративно-територіальних систем цих держав. Зокрема, українські землі, що ввійшли до Австро-Угорщини, разом із польськими, угорськими та румунськими територіями були інтегровані до складу таких адміністративно-територіальних одиниць, як Буковина, Галичина та Карпатська Україна.

За радянської доби система адміністративно-територіального устрою України створювалася волюнтаристськими методами, без врахування історичних, національних, культурних, мовних та інших традицій. У 1932 році на території радянської України були створено шість областей, у 1937-1939 роках їх стало 15, а після приєднання в 1939-1940 роках до складу СРСР західних областей України та Буковини в Українській СРСР стало нараховуватися 23 області. На час розпаду колишнього СРСР адміністративно-територіальна система України складалася з 24 областей і двох міст республіканського підпорядкування.

Після проголошення незалежності України, в 1991-1992 роках, коли Верховна Рада України поновила в 1992 році територіальну автономію Криму, була сформована нинішня система адміністративно-територіального устрою України, що отримала своє закріплення в Розділі ГХ Конституції України - "Територіальний устрій України".

Відповідно до ст. 133 Конституції України, систему адміністративно-територіального устрою України складають: Автономна Республіка Крим, області, райони, міста, райони в містах, селища і села.

Отже, система адміністративного устрою України - це сукупність адміністративно-територіальних одиниць (АРК, області, райони, міста, райони в містах, селища і села), що складають основу територіального устрою України.

Адміністративно-територіальний устрій - це свого роду внутрішній "каркас" державного устрою, що складається з адміністративно-територіальних одиниць трьох рівнів: 1) Автономна Республіка Крим, області та міста зі спеціальним правовим статусом - Київ і Севастополь; 2) райони, міста республіканського (АРК) та обласного значення; 3) міста районного значення, селища, села.

Стаття 133 Конституції України визначає виключний склад адміністративно-територіальних одиниць першого рівня системи адміністративно-територіального устрою України: АРК, Вінницька, Волинська. Дніпропетровська, Донецька, Житомирська, Закарпатська, Івано-Франківська. Київська, Кіровоградська, Луганська, Львівська, Миколаївська, Одеська, Полтавська. Рівненська, Сумська, Тернопільська. Харківська, Херсонська, Хмельницька, Черкаська, Чернівецька, Чернігівська області, міста Київ та Севастополь.

Автономна Республіка Крим - це адміністративно-територіальна одиниця України зі спеціальним правовим статусом, невід'ємна складова частина України, що вирішує в межах Конституції та законів України питання, віднесені до П відання. Правовий статус Республіки визначається Конституцією України, Конституцією АРК, законами України та іншими нормативно-правовими актами.



Последнее изменение этой страницы: 2016-04-23; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы!

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 3.238.135.174 (0.011 с.)