Реалізація кримінальної відповідальності та роль прокуратури у її здійсненні

Після покладання відповідальності розпочинається її реалізація, тобто реальне буття встановлених законом та визначених обвинувальним вироком суду у конкретній справі форм цієї відповідальності, головною серед яких лишається покарання.

Суб’єктами реалізації кримінальної відповідальності переважно є органи кримінально-виконавчої системи. Деякі з видів покарання реалізуються з участю інших інституцій, наприклад, види громадських робіт, що повинні виконуватися засудженими до них особами, визначають органи місцевого самоврядування (ч. 1 ст. 56 КК України).

Роль прокуратури в реалізації кримінальної відповідальності полягає у виконанні нею конституційної функції нагляду за виконанням судових рішень у кримінальних справах (п. 4 ст. 121 Конституції України).

У наказі Генерального прокурора України від 12 квітня 2013 року
№ 7 гн «Про організацію прокурорського нагляду за додержанням законів при виконанні судових рішень у кримінальних провадженнях, а також при застосуванні інших заходів примусового характеру, пов’язаних з обмеженням особистої свободи громадян» зазначається, що з метою удосконалення організації роботи та підвищення ефективності наглядової діяльності органів прокуратури України за додержанням вимог Конституції України, кримінально-виконавчого законодавства, міжнародних норм і стандартів поводження з ув’язненими та засудженими, ратифікованих Україною, дотримання їх прав, керуючись ст. 15 Закону України «Про прокуратуру», першому заступнику та заступникам Генерального прокурора України, прокурорам Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва і Севастополя, керівникам структурних підрозділів апаратів, міським, районним, міжрайонним прокурорам, районним у містах, спеціалізованим прокурорам з нагляду за додержанням законів у транспортній та воєнній сферах належить забезпечити організацію нагляду за додержанням законів при виконанні судових рішень у кримінальних провадженнях, а також при застосуванні інших заходів примусового характеру, пов’язаних з обмеженням особистої свободи громадян.

Відповідальність за стан організації роботи на цьому напрямі покладається безпосередньо на перших керівників прокуратур, а в регіонах, де функціонує два або більше слідчих ізоляторів, також на одного із заступників прокурора обласного рівня.

Безпосереднє виконання обов’язків щодо нагляду за додержанням законів при виконанні судових рішень у кримінальному провадженні, а також при застосуванні інших заходів примусового характеру, пов’язаних з обмеженням особистої свободи громадян, за можливості доручається найбільш досвідченим працівникам відповідних органів прокуратури.

Рекомендована література для самостійної роботи:

1. Андрушко П.П. Кримінальна відповідальність: поняття, види та диференціація / П.П. Андрушко // Про українське право. Часопис кафедри теорії та історії держави и права Київ. нац. ун-ту імені Тараса Шевченка. / За ред. проф. І. Безклубого. – К., 2010. – Чис. V. – 367 с. – С. 240–254.

2. Бажанов М. И. Множественность преступлений по уголовному праву Украины / М.И. Бажанов. – Х.: Право, 2000. – 128 с.

3. Баулін Ю.В.Кримінальна відповідальність: сутність, зміст та правова форма / Ю.В. Баулін // Вісник Академії правових наук України № 2 – № 3. – Х.: Право, 2003. – С. 626–633.

4. Баулін Ю.В. Кримінальна відповідальність: методологічний підхід до визначення / Ю.В. Баулін // Про українське право. Часопис кафедри теорії та історії держави і права Київ. нац. ун-ту імені Тараса Шевченка. / За ред. проф. І. Безклубого. – К., 2010. – Чис. V. – 367 с. – С. 231–240.

5. Бурчак Ф.Г. Соучастие: социальные, криминологические и правовые проблемы / Ф.Г. Бурчак. – К., 1986.

6. Горностай А.В. Кримінальна відповідальність за замах на злочин:
моногр. / А.В. Горностай. – Х.: Юрайт, 2013. – 232 с.

7. Грищук В.К. Філософсько-правове розуміння відповідальності людини: моногр. / В.К. Грищук. – Хмельницький: Хмельницький університет управління та права, 2012. – 736 с.

8. Журавлев М.Понятие уголовной ответственности и форм ее реализации / М. Журавлев, Е. Журавлева // Уголовное право. – 2005. – № 3.

9. Зінченко І.О.Множинність злочинів: поняття, види, призначення покарання: моногр. / І.О. Зінченко, В.І. Тютюгін / за заг. ред. проф.
Тютюгіна В.І. – Х.: ФІНН, 2008. – 336 с.

10. Зінченко І.О.Одиничні злочини: поняття, види, кваліфікація. /
І.О. Зінченко, В.І. Тютюгін. – Х.: ФІНН, 2009. – 256 с.

11. Кваша О. О. Співучасть у злочині: структура та відповідальність: моногр. / О.О. Кваша. – Луганськ: РВВ ЛДУВС, 2013. – 560 с.

12. Кривоченко Л.М. Класифікація злочинів за ступенем тяжкості у Кримінальному кодексі України: моногр. / Л.М. Кривоченко. – К.: Юрінком Інтер, 2010. – 120 с.

13. Маслак Н.В. Кримінальна відповідальність за готування до злочину: моногр. / Н.В. Маслак. – Х.: Право, 2010. – 232 с.

14. Меркулова В.О. Кримінальна відповідальність: окремі теоретичні та соціально-правові аспекти: моногр. / В.О. Меркулова. – Одеса: ОЮІ ХНУВС, 2007. – 225 с.

15. Навроцький В.О. Склад злочину: юридична фікція чи правова реальність? / В.О. Навроцький // Вісник академії адвокатури України. –
2009. – №1 (14). – С. 237–239.

16. Панов М.І. Кримінальна відповідальність та її підстава /
М.І. Панов // Вісник Національної академії прокуратури України. – 2010. –
№ 4. – С. 45–52.

17. Созанський Т.І. Кваліфікація сукупності злочинів: моногр. /
Т.І. Созанський. – Львів: ЛДУВС, 2012. – 240 с.

18. Ус О.В. Кримінальна відповідальність за підбурювання до злочину: моногр. / О.В. Ус. – Х.: ФОП Вапнярчук Н.М., 2007. – 264 с.

19. Фесенко Є.В. Ознаки злочину та його складу в контексті підстави кримінальної відповідальності / Є.В. Фесенко // Право України. – 2011. –
№ 9. – С. 76–81.

20. Хряпінський П.В. Позитивна кримінальна відповідальність: (зміст, форми та реалізація): науковий нарис / П.В. Хряпінський. – Запоріжжя, 2008. – 105 с.

21. Чучаєв О. Відповідальність у кримінальному праві / О. Чучаєв,
О. Лошенкова // Про українське право. Часопис кафедри теорії та історії держави и права Київ. нац. ун-ту імені Тараса Шевченка. [за ред. проф.
І. Безклубого]. – К., 2010. – Чис. V. – 367 с. – С. 254–266.

22. Шапченко С.Д. Склад злочину як кримінально-правовий феномен: сутність та основні форми існування / С.Д. Шапченко // Вісник академії адвокатури України. – 2009. – №1 (14). – С. 240–243.

Запитання для самоконтролю:

1. Яке визначення кримінальної відповідальності найбільш адекватне її сутності?

2. Що складає зміст кримінальної відповідальності за чинним КК України?

3. Які перспективи вдосконалення змісту кримінальної відповідальності?

4. Які види кримінальної відповідальності виокремлюються кримінально-правовою теорією?

5. Яке існує співвідношення між кримінальною відповідальністю та іншими заходами кримінально-правового характеру?

6. Коли розпочинається та закінчується кримінальна відповідальність?

7. Що таке форма кримінальної відповідальності і яке її співвідношення із змістом цієї відповідальності?

8. Які перспективи вдосконалення форм кримінальної відповідальності в Україні?

9. Що визнається підставою кримінальної відповідальності відповідно до чинного законодавства України?

10. Як визначається поняття складу злочину?

11. Які існують проблемні аспекти кримінально-правової характеристики об’єктивних ознак злочину?

12. Які існують проблемні аспекти кримінально-правової характеристики суб’єктивних ознак злочину?

13. Які умови настання кримінальної відповідальності визначені кримінальним законодавством України?

14. Які форми кримінальної відповідальності визначено кримінальним законодавством України?

15. Які перспективи розвитку форм кримінальної відповідальності відкриваються у зв’язку з приєднанням України до низки міжнародних конвенцій у сфері протидії злочинності та корупції?

16. В чому відмінність між притягненням до кримінальної відповідальності, покладанням її на суб’єкта та реалізацією цієї відповідальності?

РОЗДІЛ 3

ПОКАРАННЯ ЯК ФОРМА КРИМІНАЛЬНОЇ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ, ЙОГО ПРИЗНАЧЕННЯ ТА КОРЕГУВАННЯ

 

Проблемні аспекти кримінально-правової характеристики покарання

 

Правова природа покарання та проблема визначення його

Сутності та змісту

 

У статті 50 КК України покарання визначається як захід державного примусу, що застосовується від імені держави за вироком суду до особи, визнаної винною у вчиненні злочину, і полягає у передбачених законом обмеженнях прав і свобод засудженого. Це визначення є загальним, ним охоплюється будь-який окремий вид покарання, включений до системи покарань.

Попри те, що покарання як засіб протидії злочинності важливе, ним не вичерпується поняття кримінальної відповідальності. Остання, у порівнянні з покаранням, за своїм змістом є більш широким кримінально-правовим явищем. За правовою природою покарання є однією із форм кримінальної відповідальності, як і інші її форми, зокрема, звільнення від покарання та звільнення від відбування призначеного покарання. Покарання є історично першою і найбільш поширеною формою кримінальної відповідальності. Дві інші її форми є відносно новими і свідчать про гуманізацію кримінально-правового реагування на злочинні прояви.

З’явившись на порівняно високому ступені суспільного розвитку, покарання в різні часи й у різних народів пройшло дуже складний шлях формування, зазнаючи великих змін як за суттю, так і за формами вираження, що залежали від змісту політичного режиму, який встановлювався панівним класом у відповідних суспільствах. Навіть в історичних межах існування однієї формації покарання не лишалося незмінним. Як одне з найгостріших знарядь панівних класів покарання видозмінювалося залежно від потреб цих класів, головною серед яких завжди було утримання влади, продовження свого панування.

Покарання як специфічний вид примусового впливу держави на особу, яка вчинила злочин, ніколи не втрачало актуальності в філософії юриспруденції та інших галузях знань. Існують різні теорії покарання та його цілі. Особливий інтерес викликають роздуми про покарання італійського мислителя, просвітителя-гуманіста Чезаре Беккаріа, викладені в його праці «Про злочини і покарання», яка вийшла друком у 1764 році. Вчений сформулював принцип, що вплинув на весь подальший розвиток кримінального права, – головне не суворість покарання, а його невідворотність. Невипадково видатний російський криміналіст
М.С. Таганцев назвав його невелику за обсягом, але потужну за змістом книжку безсмертним внеском у гуманістичну літературу.

Історичний аспект еволюції покарання, його сутності та видів глибоко досліджений у багатьох монографічних працях дореволюційної та радянської доби. Цю тему вивчали російські криміналісти дореволюційного періоду
І.Я. Фойницький «Вчення про покарання у зв’язку з тюрмознавством» (1889); Н.С. Таганцев «Лекції з російського кримінального права. Частина загальна» (1889–1892); Л.С. Білогриць-Котляревський «Підручник російського кримінального права. Загальна й Особлива частини» (1903); С.В. Познишев «Основні питання вчення про покарання» (Вчені записки Московського Імператорського університету, вип. 22, 1904).

У перші роки Радянської влади історія розвитку покарання в різних державах світу, в тому числі й у царській Росії, знайшла своє відображення в праці А.А. Жижиленка «Нариси із загального вчення про покарання» (1923).

Серед публікацій передвоєнного періоду та 50–60-х років ХХ століття широкому загалу представлено п’ятитомник М.Н. Гернета «Історія царської в’язниці» (1938–1952). Розвиткові правових ідей про покарання приділено серйозну увагу в монографії А.А. Герцензона «Кримінально-правова теорія Жана Поля Марата» (1956). Низку наукових публікацій з цієї проблеми здійснив талановитий учений Б.С. Утєвський.

Дослідженню різних видів покарання, його ефективності і виконанню присвятили свої праці криміналісти радянської доби Л.В. Багрій-Шахматов, М.О. Бєляєв, А.А. Герцензон, М.А. Гельфер, М.Д. Дурманов, І.І. Карпєц, В.М. Кудрявцев, І.С. Ной, А.А. Піонтковський, А.Л. Ременсон,
М.О. Стручков, Ю.М. Ткачевський, М.Д. Шаргородський та інші юристи. Деякі монографії присвячені науковому аналізу різних аспектів покарання як основної форми кримінальної відповідальності, зокрема видані колективом авторів під редакцією І.М. Гальпєріна «Покарання, не пов’язані з позбавленням волі» (1972); І.І. Карпєца «Покарання. Соціальні, правові і кримінологічні проблеми» (1973); І.С. Ноя «Сутність і функції кримінального
покарання...» (1973) і М.Д. Шаргородського «Покарання, його цілі й ефективність» (1973).

Продовжували вивчати проблему покарання сучасні українські вчені-криміналісти, серед яких передусім зазначимо професора М.І. Бажанова та його талановитих учнів: професорів Ю.В. Бауліна, В.І. Тютюгіна,
А.Ф. Степанюка.

Багато років тривали бурхливі дискусії про те, якому поняттю належить пріоритет у науці кримінального права – злочину чи покаранню. Хоча в більшості курсів з кримінального права поняття «покарання» викладалося після поняття «злочин», дехто з дослідників цього питання визнавали вчення про покарання основним у кримінальному праві.

Ще Фейєрбах вважав, що основне поняття, з якого виходить все кримінальне право і до якого все зводиться, є поняття покарання. Від визначеності або невизначеності цього поняття залежить істинність або хибність, послідовність або непослідовність усієї теорії і стійкість або нестабільність практики протидії злочинності. Подібні погляди щодо значення покарання в кримінальному праві висловлював і професор
О.Ф. Кістяківський, стверджуючи, що на першому місці в кримінальному праві, безперечно, стоїть покарання. Саме в ньому проявляється душа та ідея кримінального права. Професор А.А. Жижиленко покарання розглядав як основне питання кримінального права, аргументувавши це тим, що покаранням характеризується саме злочинне діяння, яке є ні чим іншим, як кримінально караним діянням.

Такої ж думки щодо співвідношення між злочином і покаранням дотримуються деякі сучасні зарубіжні криміналісти. Аналізуючи певні концепції, польський кримінолог Лєшек Лєрнель зауважує, що є багато прихильників примата покарання над злочином. Абсолютизуючи покарання, вони вважають, що інститут покарання з’явився в суспільному житті й у суспільній свідомості раніше, ніж викристалізувалося поняття злочину.

Проте хоч як би вирішувалося це питання, зрозуміло одне – покарання є важливим засобом протидії злочинності, причому поки що найбільш вживаним. Тому в кримінально-правовій науці проблемі покарання приділялася значна увага.

Для вирішення питання про поняття і сутність покарання потрібно зробити хоча б узагальнений екскурс в історію. Вчення про покарання називають пенологією (від латинського poena – покарання). Цей термін ввів у науку американський юрист Ф. Лібер у ХІХ столітті. Інститут покарання здолав дуже важкий шлях розвитку, постійно змінюючись як за своєю сутністю, так і за формами прояву, що залежали від відповідного політичного режиму у тій чи іншій державі. Філософські вчення про покарання, перші спроби вирішення цієї проблеми знаходимо в релігійних джерелах. Усім релігіям характерна вимога відплати, помсти. Так, у книзі «Буття» Старого Завіту сказано: «Хто проллє людську кров, того кров проллється...». В Євангелії йдеться: «Мені помста – аз віддам».

В Корані майже те саме: «Правовірні, закон відплати установлений... за вбивство: вільний повинний умерти за вільного і слуга за слугу, жінка за жінку...». Індуські релігії також ґрунтуються на вченні про відплату за всі погані вчинки.

Отже, у багатьох релігіях покарання пов’язувалося з ідеєю відплати (кари) злочинцеві за вчинений ним злочин.

Зауважимо, що спочатку помстою за будь-яке злочинне діяння могла бути кров без усякої міри, якщо особу впіймали на місці злочину. Перелюбник, злодій могли бути безкарно вбиті. Пізніше встановлюється принцип таліону («рівним за рівне»), а ще пізніше помста замінюється викупом. Спочатку за менш небезпечні посягання, а згодом – навіть за вбивство. У таліоні, – зазначав М.Д. Шаргородський, – виражено перехід від колективної відповідальності до індивідуальної, і на той час це був крок уперед.

Покарання як відплату трактували найбільш відомі представники ідеалістичної філософії. Зокрема, І. Кант на запитання: «Який вид покарання є достатнім для громадської справедливості?» відповідав, що жоден, окрім принципу рівності. Зло, яке ти вчинив стосовно іншого, ти спричинив самому собі. Якщо ти його ображаєш, ти ображаєш самого себе: вбиваючи його, ти вбиваєш самого себе. Лише право відплати, але, безсумнівно, перед судом може вказати і якість, і міру покарання. Отже, головне в покаранні – це те, що воно є неминучим наслідком злочину, відплатою за спричинене зло.

Ці положення підтримав і Г. Гегель. Причому він вважав, що фактом свого злочину злочинець дає згоду на вчинення щодо нього покарання. Проте, за Гегелем, покарання є не обов’язковою відплатою, а адекватною. Наголошуючи на неприпустимості застосування принципу таліону, Г. Гегель з деякою іронією писав, що, культивуючи правило зуб за зуб, око за око, зрештою можна дійти до того, що всі будуть беззубими та сліпими. Тож гегелівське трактування покарання як відплати відрізняється від трактування його попередників, оскільки він говорить не про рівнозначну відплату, а про відплату як відновлення права, порушеного злочинцем.

Уявлення про покарання як відплату в суспільній свідомості не зникло й до сьогодні. Багато хто у тяжкості покарання вбачає помсту за вчинений злочин. У названій вище монографії І.С. Ноя наводиться витяг з одного листа, в якому кореспондент стверджує, що він – за найжорстокіші покарання, адже злочинці не вважають людей людьми, тому їм треба платити тим же, знищуючи так само безжалісно, нещадно, як вовків або безпритульних собак. Справа це неприємна, але не можна викинути сміття, не забруднивши рук.

Чим же пояснити, що в суспільстві зберігається уявлення про покарання як відплата за вчинений злочин? Безперечно, однією з причин збереження в повсякденній свідомості поглядів на покарання як на засіб відплати є низький рівень загальної та правової культури. Насправді не жорстокість покарання, а безкарність – ось реальна проблема сучасного суспільства.

Критикуючи прихильників покарання-відплати в радянському кримінальному праві, а їх основний аргумент – задоволення за допомогою такого покарання почуття справедливості, А.А. Піонтковський правильно зазначив, що справедливим для нас може бути лише таке покарання, яке буде доцільним і раціональним засобом найбільш успішної протидії злочинності, тобто сприятиме зміцненню суспільної дисципліни, виправленню осіб, які вчинили злочин, попередженню злочинів.

Поняття відплати дослідники розуміють по-різному. С.В. Познишев щодо цього зауважував, що основне розходження в поглядах на покарання здавна полягає в тому, що: одні вбачають у покаранні відплату на основі справедливості; інші вважають, що єдиною підставою покарання є його необхідність для запобігання злочинам. У першому випадку покарання за силою страждань повинно бути еквівалентне злочину; в другому – такої рівності бути не повинно, потрібно лише, щоб покарання здійснювало достатню попереджувальну дію.

М.М. Ісаєв вважав, що відплата – це заподіяння злочинцеві страждання не лише з метою виправлення, спеціального і загального запобігання новим злочинам, а й у деяких випадках заради самого страждання. Іноді покарання переслідує лише одну цю мету – справедливу відплату, зазначав він.

Треба бачити відмінність між карою та відплатою за спричинене зло. Кара полягає в заподіянні позбавлень, страждань злочинцю безвідносно до спричиненої шкоди, тоді як відплата – це заподіяння злочинцю зла, рівного заподіяному ним самим. Кара від відплати відрізняється тим, що перша пов’язана з розумними міркуваннями, а друга – продиктована переважно почуттям помсти до злочинця.

Час лише змінює форму обґрунтування покарання-відплати: спочатку посилалися на релігійну відплату (гріх і спокута), потім на ідею моральної відплати (моральна провина і моральна відповідальність), а нині – виражається у формі гегелівської правової відплати.

Прогресивні філософи, політики і криміналісти вже давно спростували подібні погляди на покарання, визнаючи їх неефективними.

Проти ідеї покарання як відплати виступали ще мислителі доби середньовіччя Г. Гроцій і Т. Гоббс. І. Бентам був переконаний, що будь-яке покарання є саме по собі злом і тому воно допустиме лише тоді й тою мірою, коли й оскільки воно (покарання) здатне усунути (загладити) більше зло. Він висував три умови можливого застосування покарання: по-перше, воно не може застосовуватися, якщо не здатне запобігти новому злочину; по-друге, покарання не має бути занадто дорогим, не дорожчим заподіяної злочином шкоди; по-третє, покарання недоцільне, якщо шкода від нього може бути відвернена іншим, дешевшим способом.

Вирішальний внесок у заперечення покарання як відплати і постановку перед ним позитивних цілей вніс Ч. Беккаріа. Він вважав, що варто застосовувати лише таке покарання, яке при збереженні співвідношення зі злочином справляло б найбільш сильне враження на свідомість і було б найменш болісним для тіла злочинця.

Кару заперечували і деякі утопісти. Наприклад, соціаліст-утопіст
Р. Оуен вважав: оскільки держава сама винна в тому, що людина вчинила злочин, вона не має права карати злочинця. Однак подібні погляди завжди «вибивалися» з «русла» превалюючих філософських течій.

Згадаймо період, коли в радянському кримінальному законодавстві термін «покарання» було замінено поняттям «заходи соціального захисту». Відмова від терміна «покарання» в законі не відображала принципових змін у поглядах на завдання кримінального права, тому невдовзі була визнана помилковою. Намагаючись визначити поняття одного з основних інститутів кримінального права – покарання, М.С. Таганцев писав, що воно є проявом того особливого стану, який виникає між злочинцем і державою у зв’язку із вчиненим злочином. З погляду злочинця покарання є наслідком того, що він вчинив, з погляду держави – мірою, яку вона застосовує внаслідок вчиненого винним діяння.

На думку Н.Д. Сергієвського, покарання є «сумною необхідністю», тому що воно, заподіюючи страждання злочинцеві, заподіює його і всьому суспільству, воно вириває із суспільства його діяльних членів, вимагає величезної витрати коштів і власних сил. При цьому він цитував всесвітньо відомого кримінолога К. Біндінга, який зауважував, що покарання – є мечем без ручки, який уражає й того, хто ним діє.

За висловом іншого відомого кримінолога Е. Феррі, історія покарання пройшла фазу примітивної відплати, релігійну фазу божественної помсти, етичну фазу (фазу середньовічного каяття), юридичну фазу (класична школа); тепер же настає «соціальна фаза», за якої покарання (санкція) слугує меті охорони суспільства. Отже, стверджував учений, кримінальне право повертається до першооснов: воно є рефлексом простого захисту, необхідності збереження суспільства.

Завдяки історії ми маємо змогу аналізувати і обирати ту чи іншу позицію щодо сутності покарання.

За певних причин вчення про покарання в теорії радянського кримінального права тривалий час не досліджувалося. Лише з середини 50-х років ХХ століття воно стало одним із найважливіших завдань кримінально-правової науки. Після відновлення в нашому кримінальному законодавстві понять «покарання» і «кара» уже ніхто не заперечував наявності у «покаранні» кари, хоча нею це поняття не вичерпувалося. Загальноприйнятою стала думка, що зміст покарання – це діалектична єдність каральних і виховних елементів. При цьому дехто з фахівців вважає, що сутність покарання вичерпується карою.

На нашу думку, визнання кари сутністю покарання зовсім не означає заперечення виховних властивостей останнього.

Отже, ми з’ясували, що кримінально-правова природа покарання полягає в тому, що воно є формою кримінальної відповідальності, причому найбільш поширеною. Інші дві форми – звільнення від покарання та звільнення від його відбування – посідають менше місце у структурі кримінальної відповідальності. До того ж, кримінальне покарання – самостійний кримінально-правовий інститут, який є одним із елементів системи кримінального права. Цей інститут є підсистемою, що містить низку елементів: субінститутів і правових норм, які регулюють цілі покарання, зміст його видів і їх систему, питання призначення покарання і звільнення від нього.

Які ж ознаки, особливості кримінального покарання, що фактично визначають сутність цього кримінально-правового інституту? По-перше, покарання – це міра державного примусу, що встановлюється кримінальним законом, застосовується судом і примушує конкретну особу до визначеної, законослухняної поведінки. По-друге, покарання – це міра державного примусу, що призначається особі, яка вчинила злочин, передбачений кримінальним законом. По-третє, покарання – це міра державного примусу, що застосовується лише судом. По-четверте, покарання – це кара за вчинене особою суспільно небезпечне діяння, передбачене кримінальним законом. Ця ознака властива лише покаранню, ніякі інші міри державного примусу такою ознакою чи такою особливістю не володіють, тому й не називаються покаранням (адміністративне стягнення, дисциплінарне стягнення). По-п’яте, покаранням дано негативну оцінку як вчиненого особою злочину, так і самої особи, яка його вчинила. По-шосте, покарання полягає в передбачених законом обмеженнях прав і свобод засудженого або в позбавленні його таких прав.

Така характеристика сутності і правової природи кримінального покарання дає змогу сформувати загальне, розгорнуте визначення поняття покарання.

Отже, покарання – це міра державного примусу, змістом якої є певні позбавлення і обмеження прав і свобод засудженого, що є найбільш поширеним засобом кримінально-правового реагування на вчинення злочину як головної складової спеціальної протидії злочинності, що застосовується до осіб, визнаних винуватими у вчиненні злочину вироком суду з метою запобігання вчиненню злочинів як самим засудженим, так і іншими особами.