Склад злочину та його кримінально-правове значення



Мы поможем в написании ваших работ!


Мы поможем в написании ваших работ!



Мы поможем в написании ваших работ!


ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

Склад злочину та його кримінально-правове значення



 

Традиційно склад злочину визначається як сукупність об’єктивних та суб’єктивних ознак, які характеризують діяння як злочинне. Об’єктивні ознаки характеризують такі елементи складу злочину, як його об’єкт, предмет та об’єктивну сторону, суб’єктивні ознаки – суб’єкта та суб’єктивну сторону складу злочину.

Щодо об’єкта злочину слід зауважити, що формальне його визначення не викликає суперечок серед дослідників цієї проблеми; воно полягає у тому, що: об’єкт – це те, що зазнає суспільно небезпечного впливу від злочинного діяння, в результаті якого об’єкт або зазнає шкоди, або йому створюють небезпеку її настання.

Щодо сутності та змісту об’єкта злочину існує безліч концепцій. Найбільш поширені серед них – захищений правом інтерес (Р. Ієрінг, Ф. Ліст); суб’єктивне право (В.Д. Спасович, А. Фейєрбах); безпека і добробут громадян (О.Ф. Кістяківський); блага та інтереси, що охоплюються законом (правові блага) (Г.В. Колоколов, Є.Я. Немировський, О.М. Круглевський); правові норми (М.Д. Сергієвський); норма права в її реальному бутті (М.С. Таганцев); у розумінні посереднього об’єкта, порушуваний припис, норма, а в розумінні безпосереднього об’єкта – суспільне відношення, що є реальним проявом цього припису (І.Я. Фойницький); з формального боку, норма права, а з матеріального – блага та інтереси, що охоплює ця норма (Л.С. Білогриць-Котляревський); окремі особи чи групи осіб (П.Д. Калмиков); охоронювані кримінальним законом суспільні відносини (Б.С. Нікіфоров, А.А. Піонтковський, Є.А. Фролов, М.Й. Коржанський,
В.Я. Тацій та інші).

Теорія «об’єкт злочину – суспільні відносини» тривалий час була домінуючою, але останнім часом висловлено думку про її нерезультативність з погляду теорії та практики протидії злочинності.

Сьогодні немає жодних підстав для повсякденного звернення до такої високої філософської категорії, як суспільні відносини, а особливо для оперування нею при визначенні об’єкта злочину. Категорійний статус суспільних відносин більшою мірою відповідає досить абстрактному рівню соціально-філософського погляду на суспільство. Суспільні відносини як соціально-філософське поняття з успіхом можуть виконувати роль сутнісної характеристики суспільства, а не вузької юридичної категорії, якою є склад злочину.

У понятті «суспільні відносини» акцент зроблено на його першій частині – «суспільні», – що наголошує на надіндивідуальному характері соціальних залежностей і, відповідно, трансіндивідуальній сталості сторін суспільних відносин. Справжніми суб’єктами суспільних відносин є не індивідууми, не локальні соціальні групи, а винятково великі соціальні спільноти (класи, нації тощо), які становлять надіндивідуальну реальність.

Отже, суспільні відносини – це категорія, що виражає спосіб суспільного взаємозалежного співбуття великих соціальних груп, а не окремих індивідуумів.

Теза про те, що об’єктом злочину виступають суспільні відносини, дуже віддалена від безпосередньої практики юриста, оскільки окремому суб’єкту чи їх групі (співучасть у злочині) ні прямо, ні опосередковано непосильно порушити суспільні відносини у названому вище їх розумінні.

Категорія «суспільні відносини» відображає дійсність на надзвичайно високому рівні абстракції. Як правило, правознавець з такими рівнями абстракції не працює. Він має справу з питаннями правового захисту життя, здоров’я, гідності, власності, політичної системи тощо, але при цьому завдяки існуючій теорії «суб’єкт злочину – суспільні відносини» схильний трактувати злочин як посягання саме на суспільні відносини.

Це непорозуміння виникає через те, що суспільні відносини змішують з формами їх зовнішнього прояву. Найчастіше суспільні відносини ототожнюють з міжособистісними відносинами, а інтереси, потреби, цінності та ідеали вважають змістом цих відносин. Більш коректним було б таке вирішення цього питання: об’єктом злочину є не суспільні відносини, а певні цінності, щодо яких вони виникають.

Отже, в злочинних діяннях окремих осіб немає небезпеки суспільним відносинам, тому вони не є об’єктами злочину. Норми чинного кримінального права охоплюють сферу конкретних діянь індивідуумів стосовно одне одного і прямо не згадують про суспільні відносини. Це обмежує можливість спекуляцій навколо суспільних відносин як об’єкта злочину. У злочинних діях окремих осіб немає загрози суспільним відносинам. Від злочину страждають не міфічні суспільні відносини, а конкретні цінності: особистість, життя, здоров’я, громадська безпека, власність тощо.

Неабияке кримінально-правове значення має поділ об’єктів злочину на види. Зазвичай їх поділяють на три види: загальний, родовий та безпосередній. Останній вид поділяють на підвиди: основний та додатковий. При цьому додатковий об’єкт буває обов’язковим та факультативним.

Зазначений підхід потребує деяких уточнень. Зокрема, перш ніж поділяти об’єкти на зазначені вище види, слід виокремити два явища та поняття про них: об’єкт кримінально-правової охорони та об’єкт злочину. Перше охоплює всю сукупність цінностей, визначених у ч. 1 ст. 1 КК України, до моменту злочинного посягання на них. Тобто про загальний об’єкт можна говорити лише в його «статиці», а не як про елемент складу вчиненого злочину («динаміка»). До складу конкретного злочину загальний об’єкт не включається.

Щодо родового об’єкта слід зазначити, що він є структурним елементом так званого родового складу злочину як певної абстракції, теоретичної категорії, яка забезпечує пізнання кримінально-правових ознак групи однорідних злочинів. Родовим об’єктом є сукупність однорідних цінностей, які охороняються групою однорідних кримінально-правових норм. (Звідси – друга назва цього об’єкта: груповий). Родовий об’єкт є частиною загального об’єкта кримінально-правової охорони.

Із змісту Особливої частини КК України постає, що родові об’єкти поділяються на окремі, більш дрібні групи цінностей. Інколи їх називають видовими об’єктами кримінально-правової охорони, хоча з позиції теорії класифікації явищ ця назва не зовсім вдала. Наприклад, громадську безпеку утворюють такі її види, як загальна, транспортна та виробнича безпеки.

Своєю чергою так звані видові об’єкти поділяються на безпосередні об’єкти, які зараховують до складів конкретних злочинів як їх елементи.

Поділ об’єктів кримінально-правової охорони (об’єктів злочину) на зазначені види має пізнавальне (гносеологічне), аксіологічне (ціннісне) та кримінально-правове значення. Останнє полягає передусім у тому, що саме за родовим та видовим об’єктами має систематизуватися Особлива частина «кримінального» закону. За родовим об’єктом доцільно виокремлювати її розділи, а за видовим – глави. Зазначену частину чинного КК України побудовано по-іншому: в основу виокремлення одних її розділів покладено родові об’єкти, а в основу інших – видові (Розділи ІХ, Х, ХІ тощо), тому не можна назвати її досконалою.

Щодо поділу на види безпосереднього об’єкта злочину варто зазначити, що в теорії досі немає усталеної думки про ознаки основного безпосереднього об’єкта злочину. Таким об’єктом, по-перше, є цінність, заради охорони якої встановлено відповідну кримінально-правову норму-заборону; по-друге, цінність, яка у всіх без винятку випадках страждає від забороненого цією нормою злочинного діяння. Дотримання зазначеного правила забезпечує правильне визначення місця відповідного складу злочину в системі Особливої частини КК України. Під час написання цієї частини чинного КК України це правило було порушено, в результаті чого низку кримінально-правових норм розміщено не за призначенням (статті 148, 149, 150, 151-1 тощо).

Наступною складовою структури складу злочину є предмет злочину.Щодо його сутності та змісту в теорії кримінального права висловлюються різні думки. Превалююча серед них та, що предмет – це річ матеріального світу, вказана в законодавчому визначенні певного злочину, або така, що постає з цього визначення, з певними ознаками якої пов’язується наявність відповідного складу злочину. Тож можна зробити висновок, що є предметні та безпредметні склади злочину.

Подане означення предмета злочину не витримує критики. По-перше, кримінологічні реалії та зміст вітчизняного кримінального законодавства свідчать, що предметом злочину є не лише речі, а й будь-які інші субстанції, незаконно впливаючи на які, вчиняється злочин. Такими субстанціями закон називає інформацію, людину тощо.

По-друге, безпредметних злочинів немає. Інша річ, що в одних випадках предмет прямо називається в законодавчому визначенні складу певного злочину, а в інших – інформація про предмет здобувається шляхом тлумачення відповідної кримінально-правової норми.

Наступним елементом складу злочину, яким об’єднано групу його об’єктивних ознак, є об’єктивна сторона злочину. Вона є зовнішньою стороною злочину в тому сенсі, що більшість її ознак людина сприймає, на відміну від сторони суб’єктивної, яка такому сприйняттю не піддається, тому називається внутрішньою стороною злочинного діяння.

Об’єктивна сторона – це зовнішній процес вчинення злочинного діяння та його шкідливі наслідки. Її утворюють обов’язкові та факультативні кримінально-правові ознаки. До обов’язкових належать: злочинне діяння, спричинена ним шкода чи створена небезпека її спричинення та причинний зв’язок між ними. Остання ознака викликає інколи серйозні труднощі в правозастосовній діяльності. Не слід забувати, що існують два види зв’язку між діянням і спричиненою ним шкодою: безпосередній і опосередкований. Лише перший із них є власне зв’язком причинним. В ситуаціях, коли шкоду спричиняє не діяння суб’єкта, а щось інше, причинний зв’язок між діянням і шкодою шукати марно, його не існує. Натомість в таких випадках має місце обумовлюючий зв’язок тому, що діяння виступило необхідною умовою настання шкоди в результаті дії якоїсь іншої сили. Наприклад, суб’єкта, який, маючи реальну можливість, не надав допомоги особі, яка взимку впала з мосту в глибоку ріку і втопилася, може бути засуджено за ч. 3 ст. 136 КК України, але це жодним чином не означає, що спричинником смерті був саме він. Його бездіяльність лише створила умови для спричинення смерті в результаті впливу на потерпілого вказаних чинників.

Групу факультативних ознак об’єктивної сторони злочину утворюють: спосіб, місце, час, обстановка, засоби та знаряддя вчинення злочину.

Кримінально-правове значення факультативних ознак об’єктивної сторони складу злочину полягає в наступному:

– у випадках, визначених відповідними статтями Особливої частини КК України, вони «трансформуються» з факультативних в обов’язкові
(спосіб – у складі крадіжки, грабежу, шахрайства, розбою тощо; місце – у складі контрабанди; час – у складі державної зради; обстановка – у складі залишення в небезпеці);

– у випадках, визначених відповідними частинами статей Особливої частини КК України, вони визнаються кваліфікуючими та особливо кваліфікуючими обставинами вчинення певного злочину;

– у випадках, визначених статтями 66, 67 Загальної частини КК України, вони визнаються обставинами, які пом’якшують або обтяжують покарання.

Суб’єктивні ознаки складу злочину, як відомо, зосереджені у двох його елементах: суб’єктивній стороні злочину та суб’єкті злочину. Означені елементи складу злочину, на відміну від розглянутих вище його об’єктивних елементів, достатньо відображені в тексті КК України, тому при їх вивченні та тлумаченні в процесі правозастосування виникає значно менше проблемних питань. Зосередимо увагу лише на деяких із них.

Зокрема, дискусійним є питання проблеми вини у так званих формальних складах злочину. Щодо цього слід зауважити, що, за загальновизнаною думкою, злочини з формальним складом можуть вчинятися лише умисно. З огляду на те, що законодавче визначення необережної вини сфокусоване на суспільно небезпечних наслідках діяння, а вони не входять до структури об’єктивної сторони формальних складів злочину, можливість вчинення такого злочину з необережності виключається. Отже, без зміни теоретичного розуміння та законодавчого визначення форм вини необережний злочин з формальним складом уявити неможливо. Такі злочини є тільки умисними.

Умисел є формою вини, для якої характерне найбільш негативне (зневажливе) психічне ставлення суб’єкта суспільно небезпечного діяння до охоронюваних законом цінностей, що обумовлює його підвищену, у порівнянні з необережністю, небезпечність.

Відповідно до ст. 24 КК України умисел поділяється на прямий і непрямий (евентуальний). Прямий – якщо особа під час вчинення злочину усвідомлювала суспільно небезпечний характер свого діяння, передбачала його суспільно небезпечні наслідки і хотіла їх настання.

Непрямим є умисел, якщо особа усвідомлювала суспільно небезпечний характер свого діяння, передбачала лише можливість настання його суспільно небезпечних наслідків і, не бажаючи цього, свідомо припускала їх настання. Як зазначав відомий дослідник складу злочину О.М. Трайнін, евентуальний умисел (і в цьому його особливість) передбачає, що наслідок, який не бажає, але свідомо припускає винний, є саме евентуальним, тобто може настати, а може і не настати.

Отже, розмежування видів умислу здійснюється шляхом співвідношення його інтелектуальних та вольових ознак. Розмежування видів умислу значною мірою впливає на ступінь вини, а тому на межі відповідальності та покарання виступає одним із чинників їх індивідуалізації.

Законодавець визначає види умислу відповідно до матеріальних складів злочину, вказуючи на психічне ставлення суб’єкта як до діяння, так і до наслідків (ст. 24 КК України). При цьому у злочинах з формальним складом, де наслідки не є його елементом, вольова ознака у виді психічного ставлення до них, на перший погляд, не впливає на визначення виду умислу. Саме тому цю ознаку вини визначають через психічне ставлення не щодо наслідків, а щодо самого діяння.

У теорії склалося щонайменше два підходи до визначення психічного ставлення суб’єкта до об’єктивних ознак формального складу злочину. Одні криміналісти вважають, що в цих складах злочину суб’єкт усвідомлює суспільну небезпечність діяння і хоче його вчинити, не формуючи свого психічного ставлення до наслідків діяння. На думку іншої групи фахівців, усвідомлення суспільної небезпечності діяння неможливе без усвідомлення небезпечності його наслідків навіть тоді, коли останні винесено за межі законодавчого визначення складу злочину.

Окремим проблемним аспектом є визначення виду умислу у злочинах з формальним складом. Більшість фахівців стверджують, що такі злочини вчиняють лише з прямим умислом. Однак існує і протилежна думка.

З погляду представників першої групи вчених, оскільки у злочинах з формальним складом наслідки не є обов’язковим його елементом, психічне ставлення до них відсутнє. На їхню думку, ознакою об’єктивної сторони, яка втілює суспільну небезпечність діяння у зазначених складах, є заборонене законом діяння. Усвідомлення суспільної небезпечності цього діяння та бажання вчинити його і складають зміст інтелектуального та вольового моментів умислу у формальному складі злочину. Тому непрямий умисел при вчиненні злочинів з таким складом виключається, адже передбачення як різновид психічного ставлення до дійсності згідно зі ст. 24 КК України стосується лише наслідків суспільно небезпечної дії чи бездіяльності, які у злочинах з формальним складом перебувають за межами об’єктивної сторони.

Аргументуючи висновок, що у формальних складах вольовий зміст умислу обмежується лише вольовим ставленням до суспільно небезпечних діянь, О.І. Рарог наводить такий приклад: ґвалтівник, усвідомлюючи, що вчиняє статевий акт з жінкою всупереч її волі шляхом застосування насильства, у будь-якому разі бажає вчинити дії, що мають саме такі соціальні ознаки. Це свідчить про те, що у разі вчинення злочинів з формальним складом вольовий елемент умислу завжди полягає у бажанні вчинити суспільно небезпечні діяння, заборонені кримінальним законом, тобто умисел може бути лише прямим.

Подібну позицію відстоює І.Г. Філановський, який стверджує, що прогалину у законодавстві щодо визначення видів умислу лише для матеріальних складів злочину практично можливо усунути за допомогою прийому, згідно з яким психічне ставлення до наслідків діяння повинно проектуватись на саме діяння. Це дає змогу ігнорувати факт відсутності наслідків.

Неможливість існування непрямого умислу у злочинах вказаної категорії підтримував і П.С. Дагель, вважаючи, що у формальних складах зміст вини визначається психічним ставленням до діяння. Водночас він зазначав, що для характеристики злочину як умисного достатньо усвідомлення особою суспільно небезпечного характеру своєї дії чи бездіяльності, а у зв’язку з тим, що види умислу відрізняються один від одного різним психічним ставленням особи до суспільно небезпечних наслідків своєї дії, поділ умислу у формальних складах на прямий і непрямий не має сенсу. Тому правильніше говорити просто про умисел, або лише про прямий умисел.

Щодо останнього висловлює влучні критичні зауваження В.А. Ломако, наголошуючи на неможливості існування, окрім закріплених у КК України видів умислу, ще й «універсального», побудованого на основі лише інтелектуального моменту – усвідомлення суспільної небезпечності діяння. Подібне міркування, зазначає дослідник, не лише не узгоджується із загальним поняттям вини, а й суперечить законодавчому опису окремих видів умислу.

Протилежну позицію щодо характеристики вини у формальних складах злочину висловлював Б.С. Нікіфоров. На його думку, суспільно небезпечний результат завжди є органічно включеним у діяння. Вчинення діяння – ні що інше, як спричинення певних наслідків. Умисел є формою психічного ставлення не до власне діяння, а до його соціальної сутності, тобто до його наслідків.

Зазначене підтримував Г.А. Кригер, який вважав, що психічне ставлення як до діяння, так і до наслідків потрібно встановлювати незалежно від того, йдеться про матеріальний чи формальний склад злочину. Цю позицію поділяв М.Й. Коржанський, наголошуючи на обов’язковості встановлення вольової ознаки відносно наслідків злочину.

Ще більш категоричний В.М. Мельничок, який стверджує, що встановлювати вину у злочинах з формальним складом необхідно лише на підставі психічного ставлення суб’єкта до можливих наслідків цього злочину, до заподіяння шкоди об’єкту посягання. При цьому потреби у з’ясуванні вольової ознаки стосовно діяння взагалі не існує.

Послідовним прихильником необхідності встановлення психічного ставлення до наслідків злочинного діяння у будь-якому складі злочину (в тому числі й у формальному, усіченому) є відомий український криміналіст, професор А.О. Пінаєв. Він влучно зазначає, що у формальних складах злочину за межі складу виводяться не наслідки посягання, а лише їх розміри. На думку вченого, яку важко спростувати, у злочинах з формальним складом особа не лише усвідомлює суспільно-небезпечний характер своєї дії чи бездіяльності, а й передбачає її суспільно небезпечні наслідки, бажаючи їх настання.

Викладене вище дає змогу зробити висновок, що необхідною та достатньою умовою наявності вини у злочинах з формальним складом можна вважати усвідомлення особою суспільно небезпечного характеру свого діяння та бажання його вчинити, але за умови, що усвідомлення суспільної небезпечності діяння розуміється як результат усвідомлення його наслідків, а бажання вчинити злочинне діяння одночасно означає наявність бажання досягти злочинних наслідків. Та обставина, що ці наслідки у формальному складі злочину «опинилися» за межами складу, жодним чином не змінює змісту вини суб’єкта. У формальному складі злочину порівняно із матеріальним модифікується лише форма вини, а не її зміст.

Оскільки діяння є засобом досягнення певного результату в процесі осмислення діяння, в тому числі й усвідомлення його суспільної небезпечності, то результат діяння «вмонтовано» в структуру осмислення (усвідомлення) його сутності. Тож доходимо висновку, що процес усвідомлення сутності діяння одночасно є процесом усвідомлення наслідків, до яких воно призводить. Діяння і його наслідки можна вважати елементами одного об’єкта усвідомлення (осмислення) суб’єктом, який його вчиняє, а отже – досягає. Роз’єднання діяння та його наслідку повинно мати виключно умовний характер. Насправді діяння та його результат у свідомості суб’єкта злиті воєдино, інакше неможливо адекватно усвідомити та оцінити ні перше, ні друге. За дотепним висловом В.М. Мельничка, інакше ми не зможемо відрізнити подвиг героя, який вдався до самопожертви, від самогубства.

Стосовно іншого аспекту дискусії щодо змісту вини у формальних складах злочину, а саме – виду умислу, зауважимо, що для злочинів з формальним складом характерною є вина у виді прямого умислу. Але не тому, що суб’єкт не має психічного ставлення до наслідків діяння. Навпаки, саме наявність такого ставлення до наслідків визначає зміст ставлення до діяння. До слова, саме тому законодавча формула умислу є універсальною і не потребує змін та «уточнень».

Дехто з учених припускають можливість вчинення злочину з формальним складом і з непрямим умислом. Зокрема, В.Г. Макашвілі вбачає непрямий умисел у формальних складах злочину, коли суб’єкт, вчинюючи діяння, не впевнений у його злочинному характері і лише припускає, що воно є суспільно небезпечним.

На нашу думку, у зазначених складах злочину має місце лише прямий умисел. Проте ситуації, змодельовані прихильниками іншої думки, нетипові для практики. При цьому ми усвідомлюємо, що теоретично зазначений аспект характеристики вини у злочинах з формальним складом є дискусійним, тому повинен бути предметом подальших наукових досліджень.

Щодо суб’єкта злочину традиційно його поняття формулюється так: це фізична, осудна особа, яка у віці, з якого настає кримінальна відповідальність, вчинила злочин (ст. 18 КК України). Це свідчить про три ознаки загального суб’єкта – його «фізичність», осудність та досягнення віку кримінальної відповідальності. Якщо ж суб’єкт наділений бодай однією додатковою ознакою, він автоматично зараховується до так званих спеціальних суб’єктів.

Подібне визначення суб’єкта злочину має суттєві вади, головна – недостатня вичерпність ознак і як наслідок – недостатньо детальна характеристика явища, що відображається у визначенні. Це призводить, окрім іншого, до формальної класифікації суб’єктів, що породжує суперечність та труднощі в кримінально-правовій оцінці суспільно небезпечних діянь, зокрема, під час кваліфікації співучасті у злочині зі спеціальним суб’єктом.

Суб’єкт злочину доцільно визначати як фізичну, осудну особу, яка вчинила у віці, з якого настає кримінальна відповідальність, суспільно небезпечне діяння, заборонене кримінальним законом, та має інші ознаки, закріплені в Особливій частині КК України. Це визначення дає змогу виокремити дві групи ознак суб’єкта – обов’язкові та факультативні.

До обов’язкових ознак належать: фізична природа, осудність, факт вчинення саме цією особою суспільно небезпечного діяння та досягнення нею на той час віку кримінальної відповідальності.

Факультативні ознаки суб’єкта – це обставини, що обмежують коло можливих суб’єктів окремих злочинів та характеризують особу, правове становище чи специфіку злочинних діянь. Ці обставини або прямо закріплені в Особливій частині КК України, або містяться в її змісті. На відміну від невеликої кількості обов’язкових ознак, факультативних ознак суб’єкта налічується кілька десятків, і їх кількість зростає, що віддзеркалює природне розмаїття людської життєдіяльності.

Особливий інтерес становить друга, обов’язкова ознака суб’єкта – осудність, формула якої є однією з аксіом кримінального права. Осудність традиційно визначають як можливість особи під час вчинення злочину усвідомлювати своє діяння та керувати ним (ст. 19 КК України).

Недоліком цього визначення є те, що воно фокусує увагу лише на психологічному боці явища, залишаючи осторонь не менш важливі його аспекти – соціально-медичний та юридичний. Більш точним за змістом могло б бути таке визначення осудності: це – здатність особи в момент вчинення злочину за своїм психічним станом усвідомлювати фактичний характер і суспільну небезпечність діяння та керувати ним, а внаслідок
цього – здатність підлягати кримінальній відповідальності за вчинене. Отже, осудність характеризує не один критерій (психологічний), а щонайменше три: соціально-медичний, психологічний та юридичний.

Соціально-медичний критерій визначається словами «за своїм психічним станом» і означає, що суб’єкт під час вчинення злочину, по-перше, досяг такого рівня розвитку психічних функцій та соціалізації*, які дають можливість йому усвідомлювати справжній сенс того, що діється, та керувати своїми вчинками, по-друге, він не страждає на жодну з хворобливих вад психіки, що позбавляє його спроможності звітувати за свої дії чи керувати ними.

Соціально-медичний критерій є показником певного вікового розвитку та психофізіологічного стану людини. Він слугує своєрідною основою наступного, психологічного критерію.

Психологічний критерій осудності – це здатність особи усвідомлювати фактичний характер і суспільну небезпечність діяння та керувати ним. Цей критерій характеризує людину з соціально-психологічного боку, засвідчуючи, що вона є не безвольною істотою, залежною від біофізичних факторів, а особистістю, яка має розум та волю і здатна емоційно переживати. Особистість, котра спроможна не лише адекватно відображати об’єктивну реальність, розуміти антисоціальну суть своєї злочинної поведінки, а й вільно обирати той чи інший варіант поведінки взагалі, тобто керувати нею.

Психологічний критерій характеризують дві відносно самостійні ознаки – інтелектуальна і вольова. Інтелектуальна – це здатність усвідомлювати фактичний характер своєї злочинної поведінки та її суспільну небезпечність, а вольова – спроможність керувати такою поведінкою. Здатність усвідомлювати свою поведінку та керувати нею – ще не усвідомлення та керування. Інтелектуальна та вольова ознаки психологічного критерію осудності характеризують потенційні психічні можливості особистості, її статику. Набуваючи динаміки, від можливості до реального усвідомлення та керування, ці властивості інтелекту та волі автоматично стають ознаками суб’єктивної сторони злочину. У цьому відмінність ознак вини, особливо навмисної, від ознак осудності.

Для визнання особи осудною необхідно встановити обидві зазначені ознаки в їх сукупності. Відсутність цих ознак або однієї з них, наприклад, вольової, трансформує осудність в неосудність. Ситуацію, коли немає інтелектуальної ознаки, а є вольова, уявити неможливо (внаслідок послідовності розвитку психічних процесів – від інтелектуального до вольового, а не навпаки).

Інтелектуальна та вольова діяльність психіки супроводжується багатьма емоціями, відбувається у своєрідному емоційному полі, що впливає як на першу, так і на другу сфери психічної діяльності. Однак емоційна ознака самостійного значення, мабуть, не має, оскільки емоції, хоч якими б сильними вони були, безпосередньо не породжують здатності усвідомлення сенсу діяння та керівництва ним. Вони лише впливають на цю здатність, через те повинні враховуватись при встановленні психологічного критерію осудності. З цих міркувань емоційну ознаку не включено і в запропоноване визначення осудності.

Юридичний критерій осудності немов би постає з двох попередніх: соціально-медичного та психологічного. Він означає здатність особи, яка вчинила злочин, бути відповідальною за вчинене, підлягати кримінальній відповідальності. Зрештою, осудність – це здатність особи до усвідомлення та сприйняття сенсу осуду. Лише спроможна до цього людина піддається кримінально-правовому впливу. Стосовно суб’єкта, позбавленого здатності усвідомити та сприйняти осуд своєї поведінки, право взагалі (кримінальне зокрема) безсиле, тут потрібні інші засоби – медико-психіатричні.

Потреба відокремлення юридичного критерію від інших у формулі осудності та самостійний його розгляд обумовлені насамперед тим, що без юридичного критерію установлення інших – соціально-медичного та психологічного – перетворюється на самоціль, що позбавлена юридичного сенсу. Але ж осудність – це передусім категорія юридична, оскільки вона є ознакою суб’єкта як елемента саме юридичної конструкції – складу злочину. Розуміння цього, мабуть, і пояснює те, що в літературі ототожнюють терміни юридичного критерію з психологічним.

Доцільність самостійного виокремлення юридичного критерію осудності підтверджує і аналіз чинного кримінального законодавства. Відповідно до ч. 1 ст. 19 КК України «не підлягає кримінальній відповідальності особа, яка під час вчинення суспільно небезпечного діяння... перебувала в стані неосудності». Продовжуючи думку законодавця, можна сказати: «Не підлягає тому, що неосудна особа не здатна сприймати зміст цієї відповідальності, не здатна бути відповідальною за вчинене, тобто відсутній самостійний юридичний критерій осудності, а отже, і сама осудність».

Визнання відносної самостійності юридичного критерію в структурі осудності не свідчить про повернення до так званої концепції доцільності в формулі осудності, відповідно до якої осудність розглядалась тільки як здатність до сприйняття впливу покарання безвідносно до того, звітувала особа собі про свої дії, керувала ними чи ні. Осудність – це здатність адекватного сприйняття та відображення дійсності в момент вчинення злочинного діяння та розуміння можливих наслідків його вчинення у формі кримінальної відповідальності, тобто сукупність трьох критеріїв: соціально-медичного, психологічного та юридичного як органічного поєднання.

Таке розуміння осудності, окрім теоретичного, має і прикладний аспект. Воно дає змогу відповісти на одне непросте запитання: хто повинен встановлювати факт осудності чи неосудності, хто в цьому компетентний – юрист, психіатр чи вони разом? Якщо разом, то як це зробити? Запропонована концепція осудності дає змогу сформулювати наступну відповідь: перші два критерії повинен встановлювати психіатр, а третій, юридичний, звісна річ, – юрист. Чітка правова регламентація процесу встановлення осудності/неосудності повинна бути відображена в новому КПК України, так само, як і визначення осудності в новій редакції КК України.

Обов’язкові ознаки суб’єкта злочину характеризують його як загального суб’єкта. Однак у КК України питому вагу мають склади злочинів із спеціальним суб’єктом.

Поділ суб’єктів на загальний та спеціальний здійснюється в теорії кримінального права за суто формальною ознакою, а саме: за наявністю або відсутністю бодай однієї обставини, яка доповнювала б обов’язковий перелік основних ознак злочину («фізичність», осудність та досягнення певного віку). Такий підхід до вирішення питання є спрощеним, механічним і не відповідає суті справи. Будь-яка додаткова обставина в характеристиці суб’єкта не завжди автоматично «перетворює» його із загального в спеціальний. Річ у тім, якщо є додаткові ознаки, причому прямо передбачені в законі, суб’єкт може залишатись загальним. На наш погляд, загальний суб’єкт – це та особа, котра вчиняє діяння, заборонене кримінальним законом взагалі, в принципі. Ніхто з фізичних осудних осіб, які досягли віку кримінальної відповідальності, не повинен їх скоювати під страхом кримінального покарання. Вчинюючи таке діяння, суб’єкт порушує загальну кримінально-правову заборону.

Спеціальний суб’єкт – це той, хто вчиняє діяння, заборонене не для всіх осіб, а лише для певної їх категорії, до якої ця особа належить. Наприклад, службова особа, військовослужбовець визнаються спеціальними суб’єктами не взагалі, а лише щодо відповідної групи злочинів – службових, військових тощо. Ці суб’єкти порушують не загальну, а спеціальну кримінально-правову заборону, що адресується тільки їм. Особа, наділена лише обов’язковими ознаками суб’єкта, одна порушити спеціальну заборону не зможе. Найбільше, на що вона здатна, – виступити в ролі співучасника в злочині, виконавцем якого є спеціальний суб’єкт. Особа, яка має ознаки і спеціального суб’єкта, у разі порушення загальної заборони нестиме відповідальність як загальний суб’єкт злочину. Наприклад, посадова особа чи військовослужбовець, які вчинили крадіжку чи зґвалтування, відповідають на загальних підставах як цілком звичайні загальні суб’єкти.

Отже, поділ суб’єктів злочину на види повинен проводитись не формально, механічно, а за характером кримінально-правової заборони діяння, яке вчиняє суб’єкт, або характером кримінальної протиправності діяння.

Загальні та спеціальні суб’єкти, в свою чергу, мають ще дрібнішу класифікацію. Це відіграє не лише пізнавальну, а й практичну роль. Загальні суб’єкти залежно від того, чи мають вони поряд з обов’язковими ще й додаткові ознаки, можна поділити на загальні та загальні з додатковими ознаками.

Загальний суб’єкт першого виду – це фізична осудна особа, яка вчинила злочин у віці кримінальної відповідальності. Цей суб’єкт вільний від будь-яких кримінально значущих ознак, окрім вказаних.

Загальний суб’єкт другого виду – це суб’єкт, котрий має поряд з обов’язковими ще й додаткові ознаки, передбачені кримінальним законом, але внаслідок цього він не стає спеціальним суб’єктом, оскільки ним порушується не спеціальна, «вузька» заборона, а загальна, обов’язкова для всіх: не вбий, не вкради тощо. Сюди слід віднести, наприклад, матір новонародженої дитини у складі злочину дитиновбивства, службову особу – у складі злочинів вимагання чи торгівлі людьми тощо.

Класифікація спеціальних суб’єктів злочину набагато складніша і різноманітніша. Так, останнім часом виділяють три їх групи залежно від:
1) правового становища; 2) особливостей особи винного; 3) специфіки злочинних діянь; але їх детальний аналіз виходить за межі цієї публікації.

 



Последнее изменение этой страницы: 2016-04-26; просмотров: 459; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы!

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 18.212.120.195 (0.013 с.)