Проблемні аспекти визначення та побудови системи покарань

 

Передбачені у чинному КК України окремі види покарань утворюють певну систему, яку закріплено у ст. 51 КК України у формі встановленого законом про кримінальну відповідальність і обов’язкового для суду вичерпного переліку видів покарань, розташованих у певному порядку – відповідно до ступеня їх суворості.

Встановлюючи цей перелік, законодавець, по-перше, створює основу для побудови санкцій у відповідних нормах Особливої частини КК України, де передбачено окремі види покарань і визначено межі їх призначення за певні злочини, і, по-друге, при застосуванні судами конкретних покарань забезпечує необхідну їх індивідуалізацію відповідно до ступеня тяжкості вчиненого злочину, з урахуванням особи винного та обставин, що пом’якшують і обтяжують покарання. Отже, система покарань є тією юридичною основою, на якій ґрунтується діяльність судів із застосування покарань.

Існує безліч визначень системи покарань. Ми використаємо лише кілька із них, які, на нашу думку, є найбільш слушними, адже відповідають загальновизнаним уявленням про системність явищ.

Загальнофілософське визначення системи – це сукупність явищ, що перебувають у взаємозалежності, взаємній підпорядкованості. Законодавчий перелік видів покарань у ст. 51 КК України – це відображення системи, а реальне застосування цих покарань свідчить про реальність цієї системи.

Система покарань – це передбачена кримінальним законом та суворо диференційована законодавцем за об’єктивною стороною, об’єктом та суб’єктом сукупність різних видів покарань, об’єднаних спільністю поставлених законодавцем цілей.

У статті 51 КК України закріплено систему покарань, розміщених у певному порядку відповідно до ступеня їх жорсткості. Це дає змогу суду при призначенні покарання здійснювати його індивідуалізацію, враховувати ступінь тяжкості вчиненого злочину, особу винного і обставини, що пом’якшують чи обтяжують покарання. В статті наведено 12 видів покарання, 4 з яких – громадські роботи, службові обмеження для військовослужбовців, арешт і обмеження волі – є новими для кримінального законодавства України.

Законодавчий перелік покарань, зазначений у цій статті, в основі містить один критерій – ступінь суворості покарання. Причому розподіл покарань за цим критерієм здійснюється в законі безвідносно до того, чи є той або інший вид покарання основним чи додатковим, носить строковий або безстроковий характер, належить до числа загальних або спеціальних. Тож перелік покарань є своєрідними «сходами», де кожен вид покарання посідає відповідну «сходинку».

Така побудова переліку покарань у Загальній частині КК України багато в чому визначає і підхід законодавця до визначення санкцій статей Особливої частини КК України, оскільки порівняльна суворість покарань зумовлює і ту послідовність, у якій основні види покарань перелічуються (розташовуються) в альтернативних санкціях, і ті правила, на основі яких установлюється визначене співвідношення (сполучення) основних і додаткових покарань у кумулятивних санкціях.

Установлення законодавчої градації (ієрархії) покарань за ступенем їх суворості формує і судову практику. Адже з такого поділу постає, що один вид покарання (наприклад, арешт) завжди визнається більш суворим, ніж інший (наприклад, штраф), незалежно від того, що він призначений судом як основне чи додаткове покарання, яким терміном (мірою) визначений у вироку і при застосуванні якої норми або інституту (при приєднанні додаткового покарання до основного, призначенні більш м’якого покарання або заміні невідбутої частини покарання більш м’яким покаранням тощо) він використовується.

Види і система покарань є відображенням пануючих в певному суспільстві поглядів на засоби протидії злочинності. Звідси – система покарань у суспільстві створюється і формулюється в законі згідно з існуючими поглядами на цю протидію і відображає результати розвитку суспільства, відповідає певним етапам цього розвитку. Система покарань створюється державою, тобто волею людей. Проте, по-перше, вона не може вибудовуватися на свавільній основі. Створення окремих елементів системи, тобто видів покарань, з певним змістом і формою, специфічним порядком застосування кожного з них повинно бути соціально обумовлено. Це – необхідна умова побудови системи покарань, тут не повинно бути волюнтаризму. По-друге, створена волею людей система покарань отримує своє об’єктивне існування як сукупність видів покарань, що застосовуються судами за вчинення злочинів, і в процесі її функціонування набуває якихось нових якостей, іноді і непередбачених законодавцем.

Відповідно до ст. 52 КК України всі покарання поділені на основні й додаткові (самостійні підсистеми). Причому в ній закріплено не тільки поділ покарань на основні й додаткові, а й визначено значення цієї класифікації як для порядку їх призначення, так і для правил співвідношення (сполучення) їх один з одним. Саме в цій нормі (у ч. 4 ст. 52 КК України) відображено ті відмінні ознаки правового статусу інституту основних і додаткових покарань, які визначають різну їх функціональну роль. Викладене свідчить, що вперше на законодавчому рівні в спеціальній нормі встановлено не лише порядок призначення основних і додаткових покарань, а й визначено їх різну функціональну роль. Основному покаранню закон надає значення головного, визначального, вирішального, цілком самостійного засобу впливу на засудженого і саме з його застосуванням насамперед пов’язує досягнення цілей покарання. Цим характеризується наявність у санкціях низки статей лише основних покарань (без додаткових), а також обов’язковість їх призначення за злочин і детальніша регламентація порядку їх застосування.

Основні покарання – це ті, які можуть застосовувати як самостійний засіб впливу, містять основну кару і не можуть призначатися на додаток до інших видів покарань. Основні покарання вважаються найбільш суворими, вони можуть призначатися лише самостійно і незалежно один від одного. Вони не можуть поєднуватися з іншими видами покарань. За один злочин може бути застосовано лише одне основне покарання, вказане в санкції статті (частини статті) Особливої частини КК України. Призначення іншого, не вказаного в санкції норми основного покарання, можливе лише у разі застосування більш м’якого покарання (ст. 82 КК України), а також за амністії чи помилування (статті 85–87 КК України). І лише у тих випадках, коли особу засуджено за кілька злочинів, за які призначаються різні покарання, остаточно може бути призначено кілька видів основних покарань (ч. 3 ст. 72 КК України).

Відповідно до ст. 52 КК України основними покараннями є: громадські роботи, виправні роботи, службові обмеження для військовослужбовців, арешт, обмеження волі, утримання в дисциплінарному батальйоні військовослужбовців, позбавлення волі на певний термін, довічне позбавлення волі.

Додатковими називаються покарання, які не можуть застосовуватися самостійно і завжди лише приєднуються на додаток до основних видів покарань. Вироком суду може бути призначено кілька додаткових покарань (ч. 4 ст. 52 КК України). Додатковими покараннями є: позбавлення військового, спеціального звання, рангу, чину чи кваліфікаційного класу і конфіскація майна.

Покарання, які можуть застосовуватися і як основні, і як додаткові називаються змішаними. Це – штраф і позбавлення права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю. Як основні вони застосовуються на загальних підставах. Як додаткові – штраф може застосовуватися лише у випадках і межах, встановлених в Особливій частині КК України, а позбавлення права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю – і в тих випадках, коли не передбачено санкцією норми Особливої частини КК України.

Деякі автори, наприклад, З. Ромовська, виступали проти поділу покарань на основні й додаткові, але законодавець не дослухався до їхніх заперечень.

Система покарань встановлюється виключно законом про кримінальну відповідальність (ст. 51 КК України). Ця ознака системи є свідченням того, що в сучасній кримінально-правовій доктрині домінує принцип, згідно з яким «немає злочину без вказівки про те в законі» (nullum crimen sine lege) щодо покарання доповнюється вимогою про те, що «немає і покарання без вказівки про те в законі» (nulla poena sine lege).

Система покарань за чинним КК України є достатньо розгорнутою: містить 12 видів покарань. Характеризуючи її, на нашу думку, слід звернути увагу на наступні її властивості.

По-перше, система покарань є достатньо чисельною. Така кількість видів покарань у цілому є характерною для пострадянських і постсоціалістичних країн Східної Європи. Наприклад, у Кримінальному кодексі Російської Федерації міститься 12 видів покарань, у Кримінальному кодексі Республіки Білорусь система покарань складається із 13 видів, у Кримінальному кодексі Республіки Болгарія – 11 видів покарань. Водночас у багатьох західноєвропейських країнах кількість видів покарань є значно меншою: часто законодавець обмежується 4–5 їх видами. Утім стверджувати, що наш законодавець обрав хибний шлях, навряд чи буде справедливо. За чинним КК України система суттєво розширилася за рахунок виокремлення як самостійних тих видів покарань, які в зарубіжних країнах почасти об’єднані в один вид.

Цілком очевидно, що в чинному КК України, як і в багатьох сучасних європейських кримінальних кодексах, передбачено три групи основних видів покарань, що можуть бути застосовані до осіб, які вчинили злочини: громадські роботи, штраф і позбавлення волі. До різновидів позбавлення волі можна віднести: арешт, обмеження волі, тримання в дисциплінарному батальйоні військовослужбовців, позбавлення волі на певний строк і довічне позбавлення волі. При цьому лише одне покарання – тримання в дисциплінарному батальйоні військовослужбовців – є спеціальним, а всі інші види позбавлення волі – це загальні види покарань. Штраф як самостійний вид покарання представлений звичайним штрафом (тобто грошовим стягненням, яке обчислюється у встановлених законом неоподатковуваних мінімумах доходів громадян і накладається судом у випадках і розмірах, встановлених в Особливій частині КК України) і його спеціальними різновидами – виправними роботами і службовими обмеженнями для військовослужбовців. Виправні роботи в сучасних умовах – це, по суті, грошове стягнення, що обчислюється в установлених відсотках від місячного заробітку засудженого і накладається судом у випадках, передбачених КК України, і в часових межах, встановлених у його Особливій частині. Подібним чином характеризується і службове обмеження для військовослужбовців – покарання, яке, за визнанням багатьох українських криміналістів, є спеціальним різновидом виправних робіт та застосовується до специфічної категорії осіб – військовослужбовців, крім військовослужбовців строкової служби.

На виконання вимог Конституції України, міжнародно-правових зобов’язань України, а також Рішення Конституційного Суду України від 29 грудня 1999 року у справі про смертну кару, законодавець в КК України остаточно відмовився від смертної кари як виду покарання. Україна долучилася до тих держав світу, які повністю скасували цей вид покарання за будь-які види злочинів, вчинені як у мирний, так і воєнний час.

Отже, у чинному КК України, як і в законодавстві про кримінальну відповідальність більшості європейських країн, система покарань містить різні види штрафу, громадських робіт, позбавлення волі, а також позбавлення військового чи спеціального звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу, позбавлення права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю та конфіскацією майна.

По-друге, система покарань у КК України традиційно є закритою. Закріплений у ст. 51 КК України перелік покарань є обов’язковим для суду. Отже, суд, прерогативою якого є призначення покарання, «зв’язаний» системою покарань, не може відступити від неї і не має права вийти за межі законодавчого переліку видів покарань. Ця ознака свідчить, що система покарань є засобом, який забезпечує необхідну однаковість і законність у діяльності суду щодо застосування покарання. Крім того, згаданий перелік покарань є вичерпним і не може бути довільно розширений на розсуд суду. Вичерпний характер цього переліку означає, що з позиції закону система покарань на сьогодні є цілком завершеною. Цією ознакою наголошено соціальну зумовленість системи покарань і вона свідчить про те, що лише законодавець, зважаючи на потреби суспільства, має право звузити чи розширити існуючий нині та закріплений у законі перелік видів покарань.

Однак таке розширення системи покарань законодавець може здійснити виключно шляхом внесення змін до ст. 51 КК України. При встановленні ж санкції у статтях Особливої частини КК України законодавець так само зв’язаний системою покарань і може передбачати в них лише такі види покарань, які містяться у системі. У чинній редакції КК України цієї вимоги загалом дотримано.

Триває дискусія щодо того, чи не порушив законодавець вимоги про закритість системи покарань, встановивши у 64 санкціях статей Особливої частини КК України так звану спеціальну конфіскацію. Одні науковці вважають, що «спеціальній конфіскації» притаманні ознаки покарання і у зв’язку з цим доходять висновку, що законодавець тим самим передбачив у санкціях такий вид покарання, який не встановлений у системі покарань. Вихід з цього вони вбачають у необхідності доповнення системи покарань новим видом покарання – «спеціальною конфіскацією». На думку інших фахівців, «спеціальна конфіскація» не наділена ознаками покарання і має особливий статус самостійного засобу кримінально-правового реагування на вчинення злочину. На нашу думку, така позиція відповідає положенням кримінального і кримінально-процесуального законодавства про статус так званої спеціальної конфіскації. Тому навряд чи можна погодитися із твердженням, що, встановивши її в санкціях цілої низки статей Особливої частини КК України, законодавець тим самим вийшов за межі системи покарань.

Намагання порушити систему покарань все-таки мало місце. Йдеться про проект Закону України «Про внесення змін до Кримінального кодексу України (щодо злочинів, пов’язаних з порушенням правил поводження з тваринами та добування тварин)», яким передбачалося встановити у санкції ч. 1 нової ст. 128 КК України за порушення правил поводження з домашніми тваринами, що спричинило легкі тілесні ушкодження, покарання у виді громадської догани. При цьому пропозиції про доповнення системи покарань цим видом покарання в законопроекті не містилося. Цілком обґрунтовано цей законопроект було відхилено законодавцем.

По-третє, система покарань за чинним КК України побудована за принципом від менш суворого покарання до більш суворого. Отже, порівняльна суворість покарання є саме тим критерієм, який покладено в основу побудови законодавчого переліку покарань. Зокрема, найменш суворим покаранням у чинній системі покарань визнається штраф, а найбільш суворим – довічне позбавлення волі. Такий принцип розміщення покарань відображається і в альтернативних санкціях норм Особливої частини КК України. Сенс такої побудови санкцій полягає в тому, що суд, відмовляючись від призначення менш суворого покарання, повинен навести мотиви, які свідчили б про необхідність і доцільність призначення більш суворого виду покарання. Враховуючи, що санкції норм Особливої частини КК України зазвичай передбачають в альтернативі не два, а три, а то й більше видів покарань, стає очевидним, що рішення про призначення найбільш суворого виду покарання вимагає пошуку зважених і обґрунтованих для цього аргументів.

Проте деякі українські вчені сумніваються, що законодавець правильно визначив порівняльну суворість окремих видів покарань, і висловлюють пропозиції про зміну місця тих чи інших видів покарання у системі. Зокрема,
В. Козирєва вважає, що штраф є більш суворим покаранням, ніж виправні роботи. А на думку В. Попраса, штраф у чинному КК України не зовсім обґрунтовано поміщений на перше місце в системі покарань як найбільш м’який його вид. У зв’язку з цим автор пропонує перемістити штраф з першої позиції на четверту – після позбавлення військового, спеціального звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу, позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю та громадських робіт. Видається, що робити такі висновки наразі передчасно. Річ у тім, що розробники проекту чинного КК України, розміщуючи види покарань саме в тій послідовності, як вони наведені нині у ст. 51 КК України, керувались багаторічним досвідом практичного застосування попередніх законів про кримінальну відповідальність, глибоким аналізом кримінологічних досліджень, результатами численних наукових праць як власних, так і зарубіжних учених. Саме на цій підставі після багатьох обговорень, дискусій та критики розміщення окремих видів покарань у системі було запроваджено саме такий порядок. Тому для зміни цього порядку у тому чи іншому напрямі необхідно спочатку теоретичне осмислення проблеми розробки «єдиного мірила» кари, що міститься в різних видах покарання. Вочевидь, це є одним із важливих завдань сучасної науки кримінального права України.

По-четверте, окремі елементи системи покарань не лише співвідносяться за ступенем суворості, а перебувають між собою в інших зв’язках та залежностях. За певними ознаками, безпосередньо закріпленими в законі про кримінальну відповідальність або такими, що випливають з його змісту, покарання можуть бути класифіковані за різними підставами.

Так, за порядком їх призначення (способом застосування) у законі
(ст. 52 КК України) надається поділ усіх видів покарань на основні, додаткові й такі, що можуть бути призначені як основні й додаткові. Основними є покарання, передбачені у статтях 56, 57, 58, 60–64 КК України, і за вироком суду визначені тільки як самостійні заходи впливу, і за жодних умов не можуть приєднуватися на додаток до інших видів покарання і поєднуватися одне з одним при засудженні особи за один злочин. Додатковими є покарання, передбачені у статтях 54, 59 КК України як допоміжні, тому призначаються за вироком суду лише шляхом їх приєднання на додаток до основних покарань і самостійно (без поєднання з основним покаранням) не можуть бути застосовані. У ч. 3 ст. 52 КК України виділяється також група покарань, які умовно можуть бути названі «змішаними», бо закон (статті 53 і 55 КК України) надає суду право призначити їх або як основні, або як додаткові. В законі не встановлено якихось особливих (спеціальних) правил їх застосування, тому порядок їх призначення залежить від того, як саме – як основне чи додаткове покарання – вони застосовуються судом за конкретний злочин. Отже, сформульовані у законі норми, які визначають порядок призначення основних і додаткових покарань, цілком поширюються і на цю групу покарань.

У статті 52 КК України зазначається не лише поділ усіх видів покарань на основні й додаткові, а й регламентація особливості їх застосування. Так, відповідно до ч. 4 ст. 52 КК України за один злочин може бути призначене тільки одне основне покарання, передбачене в санкції статті Особливої частини КК України, а до основного покарання можна долучити одне або кілька додаткових покарань у випадках і порядку, передбачених КК України. Отже, із змісту ч. 4 ст. 52 КК України зрозуміло, що порядок призначення (спосіб застосування) основних і додаткових покарань має свої особливості, тому при їх призначенні закон зобов’язує суд керуватися не тільки санкцією статті Особливої частини КК України, де передбачені конкретні види покарань (п. 1 ч. 1 ст. 65 КК України), а й враховувати приписи тих норм Загальної частини КК України, в яких сформульовані підстави, порядок і межі їх застосування (п. 2 ч. 1 ст. 65 КК України).

За суб’єктом, до якого застосовуються покарання, вони можуть бути класифіковані як загальні та спеціальні. Загальні покарання можуть бути призначені будь-якій особі, яка вчинила злочин (наприклад, штраф, позбавлення волі). Спеціальними є покарання, які передбачені у статтях 54, 55, 58, 62 КК України і призначаються лише певному (більш вузькому) колу суб’єктів. Наприклад, тримання в дисциплінарному батальйоні (ст. 62 КК України) може бути призначено тільки військовослужбовцям строкової служби, які вчинили злочин, а позбавити військового спеціального звання, рангу чину або кваліфікаційного класу можна лише таку особу, яка вчинила тяжкий або особливо тяжкий злочин і з законних підстав має таке звання, ранг, чин або клас.

За можливістю визначення строку (терміну дії тих обмежень, що складають зміст покарання) покарання поділяються на строкові та безстрокові. Строковими є покарання, що зазначені у статтях 55–58, 60–63 КК України, щодо яких у законі встановлено мінімальні та максимальні межі їх призначення, а у вироку суду завжди визначається конкретний строк (міра) їх застосування до засудженого. Особливість їх полягає у тому, що суд за жодних умов не має права вийти за межі строків, які встановлено для цих видів покарань у нормах Загальної частини КК України, за винятком випадків застосування ч. 2 ст. 71 КК України щодо максимального строку позбавлення волі, призначеного за сукупністю вироків. Безстроковими є покарання, дії яких у часі необмежені, законом не встановлюються і які передбачено у статтях 53, 54, 59 та 64 КК України. Безперечно, і ці види покарань мають певні межі їх застосування (наприклад, розмір штрафу у ч. 2 ст. 53 КК України встановлений у межах від 30 до 1000 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян), проте особливість їх полягає у тому, що ці межі не мають термінового (строкового) вираження в законі. Особливе місце серед цих покарань посідає довічне позбавлення волі, яке хоча й триває в часі, проте ні в законі, ні у вироку суду певний строк його застосування до засудженого не встановлюється. Застосування таких безстрокових покарань як штраф і конфіскація майна, навпаки, вичерпується самим фактом виконання вироку, тому ці види покарань прийнято називати одноактними.

Класифікація покарань можлива і за іншими ознаками, на підставі яких можуть бути виділені, наприклад, покарання, пов’язані й не пов’язані з позбавленням волі; застосовувані й не застосовувані до неповнолітніх; від відбування яких можливе або, навпаки, неприпустиме звільнення з випробуванням, умовно-дострокове звільнення чи заміна невідбутої їх частини більш м’яким тощо. Варто враховувати, що як наведені, так і інші можливі класифікації покарань мають не тільки теоретичне, а й важливе практичне значення, бо сприятимуть максимальній індивідуалізації покарання, правильному встановленню підстав, порядку, меж застосування та виявленню тих особливостей призначення окремих видів покарань, які має враховувати суд у кожному конкретному випадку.

По-п’яте, крім загальної системи покарань, у чинному КК України зазначено і спеціальну систему покарань для неповнолітніх. На підставі принципу гуманізації кримінальної відповідальності осіб, які вчинили злочини у віці до 18 років, ця система покарань має певні відмінності порівняно із загальною.

Передусім у системі покарань для неповнолітніх, яка передбачена у
ст. 98 КК України, скорочено кількість видів покарань, які підлягають застосуванню до такої категорії осіб. Цих покарань усього шість, на відміну від 12 видів покарань у загальній їх системі. Зокрема, це: штраф; позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю; громадські роботи; виправні роботи; арешт; позбавлення волі на певний строк. Якщо оцінювати цю систему покарань у цілому, то стає очевидним, що законодавець передбачив для неповнолітніх більш м’які види покарань і не допускає застосування до них таких суворих видів покарань, як конфіскація майна чи довічне позбавлення волі. При цьому штраф для неповнолітніх є «змішаним» покаранням, тобто може бути призначений і як основний, і як додатковий; позбавлення права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю – тільки додатковим; решта покарань – основними.

Крім того, законодавець також суттєво знизив розміри всіх (крім позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю) покарань, що підлягають застосуванню до неповнолітніх. Зокрема, штраф може бути призначений їм у сумі, що не перевищує 500 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян (тоді як для повнолітніх – 1000 неоподатковуваних мінімумів або навіть і більше у випадках, встановлених в Особливій частині); громадські роботи – на строк від 30 до 120 годин (тоді як для дорослих – від 60 до 240 годин), позбавлення волі – від 6 місяців і, за загальним правилом, до 10 років (тоді як для повнолітніх – від 1 до 15 років) тощо. Більше того, позбавлення волі не може бути призначено неповнолітньому, який вперше вчинив злочин невеликої тяжкості (ч. 2
ст. 102 КК України).

Науковці висловлюють пропозицію розширити систему покарань для неповнолітніх за рахунок передбачення в ній таких видів, які були б спеціальними саме для цієї категорії злочинців і не застосовувалися б до повнолітніх. Зокрема, В. Бурдін пропонує встановити такі покарання, як покладення обов’язку усунути заподіяну шкоду чи виконати на користь потерпілого певні роботи з метою компенсації заподіяної шкоди; обов’язок відвідувати заняття за визначеною навчальною програмою; поміщення до спеціального виховного закладу закритого типу.

Є підстави стверджувати, що сама ідея встановлення в законодавстві про кримінальну відповідальність спеціальних покарань для неповнолітніх заслуговує на увагу. Однак це повинні бути саме такі заходи впливу, яким були б притаманні ознаки, що властиві загальному поняттю покарання. Як зазначалося вище, вимоги ч. 1 ст. 50 КК України є загальними і поширюються на всі види покарань. Тому навряд чи всі запропоновані
В. Бурдіним нові види покарань для неповнолітніх відповідають таким ознакам. Ці заходи впливу за своєю правовою природою, на нашу думку, ближче до примусових заходів виховного характеру, аніж до покарання.

Розгляд окремих актуальних питань системи покарань за чинним КК України дає змогу дійти висновку, що вітчизняне законодавство про кримінальну відповідальність в цілому відображає досягнення сучасної науки кримінального права, ґрунтується на Конституції України та загальновизнаних принципах і нормах міжнародного права, стверджує принципи гуманізму та законності.