Призначення покарання за наявності обставин, що пом’якшують покарання

 

Прийнятий Верховною Радою України 15 квітня 2008 року Закон України «Про внесення змін до Кримінального та Кримінально-процесуального кодексів України щодо гуманізації кримінальної відповідальності» є одним із небагатьох законів, яким до чинного КК України внесено положення, спрямовані на пом’якшення кримінально-правового впливу на суб’єктів злочинних діянь. Згідно з цим законом Загальну частину КК України доповнено статтею 69-1, яка регламентує призначення покарання за наявності пом’якшуючих обставин. Зокрема, визначає, що за наявності обставин, які пом’якшують покарання, передбачених пунктами 1, 2 ч. 1 ст. 66 КК України та за відсутності обставин, що обтяжують покарання, а також при визнанні підсудним своєї вини, строк або розмір покарання не може перевищувати двох третин максимального строку або розміру найбільш суворого виду покарання, передбаченого відповідною санкцією статті (частини статті) Особливої частини цього Кодексу.

Впровадження зазначеного положення до національного законодавства про кримінальну відповідальність спонукатиме осіб, які вчинили злочин, до позитивної посткримінальної поведінки, а саме: критично оцінювати своє суспільно небезпечне діяння та його наслідки; до щирого каяття у вчиненому, добровільного надання інформації про злочин та обставини його вчинення, а також про співучасників, місцезнаходження знарядь та засобів вчинення злочину тощо. Крім того, усвідомлення злочинцем можливості пом’якшення покарання на умовах, визначених цією статтею, стимулюватиме бажання добровільного відшкодування завданої потерпілому шкоди, що обумовлює її мінімізацію. Реалізація положення, визначеного зазначеною статтею КК України, спрямована також на підвищення ефективності діяльності із розкриття та розслідування злочинів, зокрема на скорочення строків їх проведення.

Важливим аспектом ефективного застосування зазначеної кримінально-правової норми є правильне законодавче визначення та чітке розуміння умов зменшення строку або розміру покарання.

У навчальній літературі з кримінального права та науково-практичних коментарях законодавства про кримінальну відповідальність автори лише стисло коментують законодавчі положення на цю тему, не намагаючись висловити критичні зауваження та висновки щодо можливого вдосконалення законодавства. Поки що немає жодного фундаментального дослідження цієї проблеми в Україні. Самостійним завданням є визначення напряму подальших наукових розвідок на цю тему.

Проаналізувавши ст. 69-1 КК України, можемо виокремити три умови для застосування кримінально-правової норми, закріпленої у ній:

1) наявність обставин, що пом’якшують покарання, передбачених у пунктах 1, 2 ч. 1 ст. 66 КК України;

2) відсутність обставин, що обтяжують покарання;

3) визнання підсудним своєї вини у вчиненні злочину.

З’ясовуючи сутність першої з них, зазначимо, що з огляду на використану законодавцем множину (обставин), а також те, що в п. 1 ч. 1
ст. 66 КК України міститься три окремі обставини, що пом’якшують покарання – з’явлення із зізнанням, щире каяття, активне сприяння розкриттю злочину – виникає запитання: для застосування норми, що характеризується, потрібна їх сукупність чи достатньо однієї з них? На наш погляд, достатньо хоча б однієї обставини, визначеної в п. 1 ст. 66 КК України, але за умови, що є хоча б одна обставина, визначена в п. 2 цієї статті. Це витікає з логічного та граматичного тлумачення положень ч. 1
ст. 69-1 КК України, зокрема із застосування законодавцем єднального сполучника «та». Причому зазначена норма може застосовуватися за наявності цих обставин у будь-якому їх сполученні. Наприклад, в одних випадках може бути щире каяття та добровільне відшкодування завданого збитку, в інших – активне сприяння розкриттю злочину й усунення заподіяної шкоди, в третіх – щире каяття й добровільне відшкодування завданого збитку тощо. Такої думки дотримуються й інші науковці.

Окремої уваги заслуговує питання щодо можливості застосування
ст. 69-1 КК України у випадку вчинення злочину, який не завдав збитку та не заподіяв шкоди. Відповідно до п. 6-2 постанови Пленуму Верховного Суду України від 24 жовтня 2003 року № 7 «Про практику призначення судами кримінального покарання» зі змінами і доповненнями від 6 листопада 2009 року зазначена умова у цьому випадку не враховується. З цим слід погодитися. Протилежне вирішення цього питання унеможливило б застосування цієї норми у разі неспричинення злочинним діянням шкоди. Скажімо, при визначенні покарання за незакінчений злочин, злочин з формальним складом тощо. Але тоді постає ще одне непросте запитання: як діяти у разі вчинення злочинного діяння за наявності лише однієї з пом’якшуючих покарання обставин, передбачених у п.1 ч. 1 ст. 66 КК України за відсутності збитку або шкоди від його вчинення? Відповіді на нього в чинній редакції ст. 69-1 КК України немає. Буквальне та інші види її тлумачення призводять до висновку про неможливість скорочення строку або зменшення розміру покарання у такому випадку. Але відсутність можливості пом’якшити покарання за таких обставин навряд чи є справедливою. Тому потрібно вдосконалювати цю статтю з метою розширення можливостей пом’якшення покарання. Це відповідало б тенденції гуманізації кримінально-правового впливу на злочинні прояви. Як варіант вирішення цього проблемного питання було б закріплення в ст. 69-1 КК України положення, що за відсутності при вчиненні злочину реальних збитку або шкоди ця стаття застосовується лише за наявності обставин, визначених у п. 1 ч. 1 ст. 66 КК України.

Наступною умовою застосування цієї статті є відсутність обставин, що обтяжують покарання. Як відомо, обставинами, що обтяжують покарання, є визначені законом про кримінальну відповідальність чинники, які характеризують підвищений ступінь суспільної небезпечності особи винного та вчиненого ним злочину. Тобто це – встановлені законом засоби індивідуалізації покарання, що свідчать про підвищений ступінь суспільної небезпечності діяння чи особи, яка його вчинила, і які слід враховувати при визначенні виду та міри покарання щодо кожної особи і в кожному випадку вчинення злочину.

Відомо, що не всі обставини, які обтяжують покарання, є обов’язковими для врахування при його призначенні. У частині 2 ст. 67 КК України суду надано право залежно від характеру вчиненого злочину не визнати деякі з них такими, що впливають на тяжкість покарання. У зв’язку з цим постає запитання: чи вважати відсутністю обставин, що обтяжують покарання, ситуацію, коли фактично такі обставини мають місце, але суд не враховує їх через їхню факультативність?

Якщо зазначені обставини за певних умов не впливають на, так би мовити, первинний вибір виду і розміру покарання, тобто не враховуються як обтяжуючі у конкретній справі, вони не повинні враховуватись і на наступній стадії визначення міри покарання, тобто при застосуванні ст. 69-1 КК України. Якщо ж суд вирішив врахувати одну з цих обставин як таку, що обтяжує покарання, застосувати зазначену ст. 69-1 КК у цьому випадку неможливо.

Отже, «відсутність обставин, що обтяжують покарання» як друга умова застосування ст. 69-1 КК України означає безумовну відсутність обставин, передбачених у пунктах 2, 6, 7, 9, 10, 12 ч. 1 ст. 67 КК України за умови, що суд не скористався правом не визнавати обтяжуючими обставинами ті з них, що передбачені у пунктах 1, 3, 4, 5, 8, 11, 13 ч. 1 ст. 67 КК України.

Характеризуючи цю умову застосування ст. 69-1 КК України, виникає ще одне важливе запитання, чи може суд застосувати її за відсутності обставин, передбачених ст. 67 КК України, але за наявності кваліфікуючих обставин, передбачених статтями Особливої частини КК України, з огляду на те, що ці обставини за своїм характером також є обтяжуючими покарання? На нашу думку, на це питання слід дати негативну відповідь. Незважаючи на обтяжуючий покарання зміст, вони, як відомо, передусім впливають на кримінально-правову оцінку самого злочину, а тому обумовлюють встановлення більш жорстких санкцій за його вчинення. Надавати таким обставинам ще й значення блокуючого фактора в застосуванні ст. 69-1 КК України було б несправедливо. Це порушувало б кримінально-правовий принцип економії репресії.

Остання умова застосування ст. 69-1 КК України – визнання підсудним своєї вини. Йдеться про визнання підсудним своєї вини у вчиненні злочину, який йому інкримінують. Визнання вини в іншому злочині до уваги не повинно братися. Під час розгляду справи, з огляду на сукупність усіх її обставин, суд має встановити: таке визнання є щирим чи удаваним. Щирість визнання вини може підтверджуватися добровільним зізнанням у вчиненні злочину, щирим каяттям або активним сприянням розкриттю злочину, тобто тими обставинами, що складають першу умову застосування ст. 69-1 КК України. Але щирість каяття не виключається й у випадку відсутності названих вище обставин, інакше не було б жодного сенсу виокремлювати третю умову застосування цієї статті як окрему. Визнання суб’єктом злочинного діяння своєї вини має бути всебічно перевірене. При зміні під час розгляду справи в суді підсудним показань, наданих ним на досудовому слідстві, суд має з’ясувати причину цього, а також ретельно перевірити всі його показання і дати їм належну оцінку.

Важливим є те, що визнання вини здійснюється підсудним. Особа набуває процесуального статусу підсудного після винесення постанови про призначення справи до судового розгляду. До цього моменту вона перебуває в статусі підозрюваного чи обвинуваченого і користується їх правами та зобов’язана виконувати обов’язки. Це дає змогу визначити стадію кримінального процесу, на якій стає можливим дотримання зазначеної умови. Визнання вини підсудним, як видається, є підтвердженням під час судового розгляду своїх показань, оформлених як з’явлення із зізнанням, у порядку, передбаченому КПК України. Але таке визнання може проявитися і в іншому. Наприклад, у випадку, коли з’явлення із зізнанням з боку суб’єкта не було, факт вчинення злочину встановлено оперативним шляхом, а після цього суб’єкт активно сприяв розкриттю злочину, усунув заподіяну шкоду, під час судового розгляду справи визнав свою вину, є всі умови для застосування ст. 69-1 КК України.

Наявність серед умов застосування цієї статті закону про кримінальну відповідальність такої обставини як визнання суб’єктом вини у вчиненні злочину вказує на мінімальну ступінь суспільної небезпечності особи і відсутність, з огляду на це, потреби застосовування до неї суворого покарання.

Підсумовуючи викладене, доходимо висновку, що визначені законодавцем у ст. 69-1 КК України умови зменшення строку або розміру покарання через наявність пом’якшуючих обставин є оптимальними. У своїй сукупності їх можна вважати підставою зменшення строку або розміру покарання. Визнання кожної із зазначених умов окремою підставою застосування ст. 69-1 КК України сприймається як не зовсім точне, адже підстава – це своєрідна причина чогось. Причиною застосування ст. 69-1 КК України є не одна із обставин, визначених нею, а їх сукупність, комплекс таких обставин, кожну з яких пропонуємо визнавати умовами зменшення строку або розміру покарання через наявність пом’якшуючих обставин.

Подальші наукові дослідження із зазначеної проблематики доцільно продовжити в напрямі порівняльно-правового аналізу норм, передбачених у ст. 69-1 КК України та ч. 4 ст. 74 КК України з метою вдосконалення законодавчої регламентації форм кримінальної відповідальності. Відомо, що остання з названих норм є кримінально-правовим підґрунтям застосування однієї з форм кримінальної відповідальності – звільнення від покарання. Передумовою можливості такого звільнення в законі визначено вчинення суб’єктом злочину невеликої або середньої тяжкості, а умовами звільнення – бездоганна поведінка особи та її сумлінне ставлення до праці.

Є підстави для гіпотези щодо доцільності перенесення умов, зазначених у ст. 69-1 КК України, до ч. 4 ст. 74 КК України. Натомість
ст. 69-1 КК України варто «присвятити» лише тяжким, а можливо, й особливо тяжким злочинам. Так званий склад звільнення від покарання, або матеріально-правова його формула, не витримують критики. Оціночні поняття «бездоганна поведінка» (до того ж, не зрозуміло, в який період часу – до, під час чи після вчинення злочину), а також «сумлінне ставлення до праці», (знову ж таки, не зрозуміло, коли, до якої праці) сприймаються як відвертий анахронізм. Якщо до цього додати, що злочини невеликої тяжкості в результаті реалізації Концепції реформування кримінальної юстиції можуть трансформуватися у злочинні проступки, потреба вдосконалення зазначених кримінально-правових норм стає більш очевидною.