Принципи призначення покарання

 

Призначення покарання – це завершальний етап розгляду кримінальної справи, на якому відповідно до КПК України суд вирішує питання: а) чи підлягає підсудний покаранню за вчинений ним злочин; б) чи є обставини, що обтяжують або пом’якшують покарання, і які саме; в) яка саме міра покарання має бути призначена підсудному і чи повинен він її відбувати. При вирішенні цих питань суд керується нормами КК України про мету, систему, види, підстави, порядок та межі призначення покарання, бо, як зазначено у постанові Пленуму Верховного Суду від 24 жовтня 2003 року № 7 «Про практику призначення судами кримінального покарання», саме через ці норми реалізуються принципи законності, справедливості, обґрунтованості та індивідуалізації покарання. Отже, призначення покарання базується на певних принципах, а саме: 1) справедливості, 2) законності,
3) обґрунтованості, 4) індивідуалізації покарання.

1. Справедливість покарання полягає насамперед у тому, що воно має відповідати загальнолюдським цінностям, моральним засадам суспільства і переконувати громадян у захищеності їх прав і свобод та правильності судової політики. Справедливість має два аспекти. Вона повинна стосуватися передусім законних інтересів потерпілих від злочину. Але справедливим має бути і ставлення до обвинувачуваної особи.

Щодо осіб, які вчиняють тяжкі злочини, а також рецидивістів справедливість вимагає призначення зазвичай більш суворих мір покарання. Водночас до осіб, які вперше вчинили злочини невеликої тяжкості, з урахуванням конкретних обставин справи і даних про особу винного, відповідно до принципу справедливості слід застосовувати більш м’які покарання або взагалі звільняти їх від відбування покарання (п. 2 постанови Пленуму Верховного Суду України від 24 жовтня 2003 року № 7). Явно несправедливим визнається таке покарання, яке, хоч і не виходить за межі, встановлені відповідною статтею КК України, але за своїм видом чи розміром не відповідає ступеню тяжкості злочину та особі засудженого.

Справедливість покарання припускає його домірність тяжкості злочину, тобто його відповідність суспільній небезпечності вчиненого. Тому в чинному КК України закріплено диференціацію різних за тяжкістю злочинів і пов’язаних із цим видів та розмірів можливого за них покарання. Так, у ч. 5 ст. 12 КК України виділяють особливо тяжкі злочини, за які суд може призначити покарання у виді позбавлення волі на строк понад десять років або навіть довічне позбавлення волі (наприклад, ст. 115 КК України). Водночас тяжкість злочину може бути порівняно невеликою (частини 2, 3
ст. 12 КК України), і в таких випадках закон встановлює альтернативні санкції, які надають суду досить широкі можливості для призначення покарання відповідно до ступеня тяжкості вчиненого.

Справедливість покарання пов’язана з його гуманністю, бо покарання не може бути справедливим, якщо воно має на меті завдати фізичних страждань або принизити людську гідність засудженого (ч. 3 ст. 50 КК України). Застосовуючи покарання, суд повинен бачити в підсудному людину і керуватися тим, що кожен, хто оступився в житті та знехтував законом, може виправитися і стати законослухняним громадянином. Заборона смертної кари, наявність альтернативних санкцій, широке застосування покарань, не пов’язаних з позбавленням волі, пільгові умови караності за діяння, вчинені, наприклад, неповнолітніми, – усе це яскравий прояв гуманності покарання. Гуманністю пронизані й приписи ст. 69 КК України, згідно з якою суд має право призначити більш м’яке покарання, ніж передбачено законом. Цю ідею закладено і в законодавчий перелік обставин, які пом’якшують та обтяжують покарання, бо якщо суд не обмежений в урахуванні обставин, які пом’якшують покарання (ч. 2 ст. 66 КК України), то наведений у законі перелік обставин, які його обтяжують, є вичерпним
(ч. 3 ст. 67 КК України). Проявом гуманності є і положення ст. 69-1 КК України, згідно з якими за наявності певних обставин, що пом’якшують покарання, строк або розмір призначеного судом покарання не може перевищувати двох третин максимального строку або розміру найбільш суворого виду покарання, передбаченого відповідною санкцією статті Особливої частини КК України.

За влучним висловом видатного криміналіста О.Ф. Кістяківського, покарання необхідне суспільству не тому, що воно справедливе,
а справедливим воно є саме тому, що необхідне суспільству. Тобто покарання – це необхідний засіб кримінально-правового впливу на злочинців, без якого людству обійтися неможливо, інакше справедливість буде недосяжною.

2. Законність покарання полягає у вимозі призначення покарання в точній і повній відповідності із кримінальним законом. Згідно з цим принципом: а) покаранню підлягає лише та особа, яку визнано винною у вчиненні злочину; б) покарання призначається лише за вироком суду; в) усі види покарань передбачено в законі; г) кожен з цих видів покарань може призначатися судом лише на підставі, у порядку та межах, установлених законом. Принцип законності припускає також визначеність покарання в судовому вироку. Це зазначено і в положеннях ст. 73 КК України, де встановлено правила обчислення строків покарання.

Нині постає проблема співвідношення законності покарання з його правомірністю. Усе частіше суди орієнтуються при прийнятті рішення не на «букву» закону, а на «дух» права, тобто на справедливість. Зазначена проблема вирішується в контексті більш загальної філософсько-правової проблеми співвідношення права і закону, як сутності і явища, змісту і форми.

3. Обґрунтованість покарання у вироку полягає в тому, що останнє застосовується лише тоді, коли це дійсно необхідно і доцільно (ч. 2 ст. 65 КК України). Там, де немає в цьому потреби, а, навпаки, доцільним є звільнення від покарання, суд керується положеннями Розділу XII Загальної частини КК України. З обґрунтованістю покарання тісно пов’язана і обов’язковість його мотивування у вироку. Необхідність такого мотивування зумовлена єдністю злочину і покарання, яка у вироку набуває свого конкретного прояву. Покарання призначається лише обвинувальним вироком суду, в якому доводиться винність підсудного у вчиненні певного злочину. Тому мотивування, що обґрунтовує факт вчинення злочину і його кваліфікацію, визначає як свій наступний елемент і необхідність мотивування покарання, призначеного цим вироком. Як застосування покарання неможливе без вчинення злочину, так і констатація у вироку винності підсудного у певному злочині неможлива без мотивування не тільки цього висновку суду, а й призначеного за злочин покарання.

Обов’язковість мотивування покарання випливає також із структури (конструкції) санкцій статей Особливої частини КК України, бо всі вони є відносно визначеними, альтернативними або кумулятивними (в яких поряд з основним покаранням фігурує додаткове) тим самим припускають, що призначення того чи іншого виду основного покарання, обрання конкретної його міри, приєднання додаткового покарання до основного обов’язково мають бути вмотивовані у вироку. Вимога мотивування покарання є загально відомою. Її закріплено як у КПК України, так і в деяких положеннях КК України. Так, у ст. 69 КК України закон зобов’язує суд мотивувати призначення більш м’якого покарання. Урахування при призначенні покарання тяжкості вчиненого і особи винного (п. 3 ч. 1 ст. 65 КК України), обставин, які пом’якшують (ст. 66 КК України) та обтяжують (ст. 67 КК України) покарання, теж припускає належне мотивування у вироку обраної судом конкретної міри покарання. Тому Пленум Верховного Суду України звертає увагу судів на те, «... що висновки з усіх питань, пов’язаних із призначенням покарання, необхідно належним чином мотивувати у вироку» (п. 2 постанови Пленуму Верховного Суду України від 24 жовтня 2003 pоку).

4. Індивідуалізація покарання як принцип його призначення випливає зі змісту низки приписів закону про кримінальну відповідальність. Вона полягає в обов’язковому врахуванні при призначенні покарання індивідуальних особливостей конкретної справи та особи винного. Відповідно до п. 3 ч. 1 ст. 65 КК України суд при призначенні покарання обов’язково враховує ступінь тяжкості вчиненого злочину, особу винного та обставини, що пом’якшують та обтяжують покарання. Індивідуалізація покарання припускає і його доцільність, оскільки тільки на підставі всебічного і повного врахування судом конкретних обставин справи особі, яка вчинила злочин, може бути призначено таке покарання, яке дійсно є необхідним і достатнім для її виправлення та попередження нових злочинів (ч. 2 ст. 65 КК України).

Слід розрізняти законодавчу та судову індивідуалізацію покарання. Законодавець, встановлюючи норми, що регулюють застосування покарання, враховує всю різноманітність ситуацій, що можуть виникнути на практиці, і вже в самому законі формулює відправні положення, які дають змогу індивідуалізувати покарання. Зокрема, у самій системі покарань, закріпленій в ст. 51 КК України, вже є елементи законодавчої індивідуалізації, бо встановлення чіткої «сходинки» покарань залежно від ступеня їх суворості, їх розподіл на основні та додаткові (ст. 52 КК України) свідчать про те, що покарання розрізняються між собою за ступенем їх суворості, підставами, порядком та межами їх призначення і застосовуються за наявності необхідних для цього умов. Передбачаючи у статтях Особливої частини КК України відповідні санкції, надаючи суду можливість призначити більш м’яке покарання, ніж передбачено законом, законодавець тим самим прагне індивідуалізувати процес призначення покарання. Проте цих загальних законодавчих положень недостатньо, щоб подолати можливу розбіжність між його абстрактними дефініціями і конкретними обставинами справи. Тому для усунення такої розбіжності й існує судова індивідуалізація, коли покарання застосовується до конкретної особи з урахуванням ступеня тяжкості вчиненого нею злочину, даних про особу засудженого та обставин, що пом’якшують і обтяжують покарання.

Слід враховувати, що принципи призначення покарання, які розглядаємо, не існують ізольовано, а становлять їх певну систему, перебуваючи у взаємозв’язку та взаємодії. Так, законність покарання якнайтісніше пов’язана з його обґрунтованістю в судовому вироку, а справедливість покарання неможлива без його гуманності, і все це в остаточному результаті досягається тільки шляхом індивідуалізації покарання.