Проблемні аспекти визначення основних і додаткових покарань та перспективи їх законодавчої оптимізації




ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

Проблемні аспекти визначення основних і додаткових покарань та перспективи їх законодавчої оптимізації



 

Незважаючи на те, що в кримінально-правовій теорії і в судовій практиці майже завжди успішно вирішувалося питання про те, які покарання повинні призначатися як основні, а які – як доповнення до них, існують різні думки щодо їх співвідношення в системі покарань.

Критерієм поділу покарань на основні й додаткові є порядок їх застосування. Послідовний поділ видів покарань за цим критерієм потребує розуміння того, що якщо покарання застосовується окремо, самостійно, воно є основним. Коли ж воно застосовується на додаток до основного, його слід називати додатковим, а не основним. Ці поняття взаємовиключні і не існують «до» і «поза» порядком застосування покарань, встановленим кримінальним законодавством.

Поділ системи покарань на основні й додаткові види має важливе значення, оскільки дає змогу більш точно врахувати специфіку злочину і особистість винного при призначенні покарання, ефективніше застосовувати карально-виховний вплив на засудженого і на умови, які сприяли здійсненню ним злочину.

Відповідно до принципу індивідуалізації основні покарання є головним засобом реалізації загальних цілей покарання: вони встановлюються в санкціях статей за здійснення кожного злочину і несуть основне навантаження щодо виправлення винного, забезпечення загальної і спеціальної превенції.

Додаткові покарання – це допоміжний засіб, що суд використовує як додаток до міри основного покарання, коли за обставинами справи і залежно від особи винного необхідно посилити карально-виховні можливості основної міри, надати їй специфічної направленості проти конкретних причин і умов здійснення злочину. Додаткові покарання встановлюються в санкціях статей кримінального закону за вчинення не кожного, а лише деяких злочинів.

Судова практика за тривалий період часу засвідчила дуже низький відсоток застосування додаткових видів покарань. Здається, причини такого стану слід шукати як у законодавстві про додаткові покарання, так і у вадах правосвідомості осіб, які мають призначати і застосовувати ці покарання, а також і серед сукупності різних факторів, що впливають на формування та функціонування системи покарань.

Ставлення суддів до додаткових покарань значною мірою визначається ставленням до них законодавця. Додаткові покарання виконують важливі функції в протидії злочинності, проте в кримінальному законодавстві відображені слабо. Звідси й уявлення суддів про їх несуттєвість, необов’язковість. Назріла, на нашу думку, потреба «підняти престиж» додаткових видів покарань, надавши їм більше ваги в законодавстві шляхом удосконалення окремих видів покарань у Загальній частині кримінального закону і системі санкцій у його Особливій частині. В.К. Дуюнов, наприклад, вважає, що необхідно було б виділити самостійну статтю про додаткові покарання, їх систему.

Чи існує такий феномен, як система додаткових покарань? Чи містить сукупність додаткових покарань, перерахованих у законі, системні ознаки, які б давали можливість говорити про неї не як про випадково створений конгломерат, а як про системне утворення?

Ми вважаємо, що відповідь на ці запитання має бути ствердною. Види додаткових покарань, представлені в системі покарань, різноманітні за своїми властивостями і можливостями. Кожен із них має поряд із специфічними, лише йому притаманними особливостями і такі якості, які ріднять його з іншими додатковими покараннями, але які дають змогу відмежувати від основних покарань. Співвідношення цих властивостей виражається діалектикою одиничного, особливого і загального, правильне врахування якої має велике пізнавальне і практичне значення. На основі «особливих» властивостей виокремлюються підсистеми додаткових і основних покарань, а «одиничні» властивості дають змогу здійснити подальшу класифікацію цих підсистем.

Сукупність додаткових покарань може розглядатися як система: вона підпадає під загальні критерії системності, що вказані вище, і характеризується в основному тими самими ознаками, що і система покарань. Вона, як і система покарань, складається із сукупності елементів, встановлених законом, обов’язкова для суддів і вичерпно визначена. Головне, що в системі додаткових покарань є потреба. Отже, законодавчий поділ видів кримінального покарання на основні й додаткові – реальна передумова виокремлення із системи покарань (як її підсистеми) додаткові покарання.

Основну правову норму, зміст якої є підґрунтям існування і застосування в кримінальному праві додаткових покарань, закріплено в ст. 52 КК України. В ч. 2 цієї статті зазначено, що додатковими покараннями є позбавлення військового спеціального звання, рангу, чину чи кваліфікаційного класу і конфіскація майна. В її ч. 3 встановлено, що штраф і позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю можуть застосовуватися як основне, так і додаткове покарання. З цих положень маємо загальне правило: особі, яка вчинила злочин, суд може призначити, крім основного, ще й додаткове покарання. Отже, основне і додаткове покарання, визначене судом у конкретному випадку, утворюють єдине ціле, єдине сукупне покарання, яке складається з двох невід’ємних частин. Цей факт є вкрай важливим; він є основою для правильного формулювання і вирішення головних теоретичних і практичних проблем правового регулювання і застосування додаткових покарань у кримінальному праві.

Закон не диференціює цілі покарання залежно від їх виду. Призначення додаткових покарань слугує тим же цілям, що і призначення основних, – виправленню засуджених, спеціальній і загальній превенції. Спроба розмежувати основні і додаткові покарання за цілями, що ставляться, є необґрунтованою. Думка Г.А. Крігера і Г.Л. Крігер про те, що з основним покаранням «законодавець пов’язує завдання досягнення в основному цілей покарання або принаймні щонайменше – досягнення виправлення винного», а додаткове покарання призначене для завершення його перевиховання, ґрунтується на помилковому уявленні про виправлення як перший етап перевиховання і про розходження в результатах, що досягаються за допомогою процесів виправлення і перевиховання. Критично проаналізувавши цю концепцію, доходимо висновку про її необґрунтованість. Ніяких інших аргументів на користь розмежування основних і додаткових покарань за цілями їх застосування не наводиться.

Як слушно зазначають І.М. Гальпєрін і Ю.Б. Мельникова, немає ні теоретичних, ні емпіричних даних для висновку про різний вплив основних і додаткових покарань з погляду досягнення цілей кримінального покарання. На підтвердження цієї думки автори приводять ще переконливіший аргумент: значна частина покарань може призначатися як основні, так і додаткові, тобто є «змішаними». Звичайно, застосування одного й того ж покарання не може вибірково впливати на процес досягнення його мети залежно від того, призначено воно як основне чи додаткове.

Якщо визнавати виправлення першим етапом перевиховання, можна було б стверджувати, що засуджений, який виправився під впливом основного покарання, надалі перевиховується під впливом додаткового. Однак засуджений, який виправився, не має потреби в перевихованні; для досягнення мети виправлення і перевиховання досить виправлення – часткового поліпшення його свідомості. Якщо ж засуджений, який відбув основне покарання, не виправився, то процес його виправлення продовжується під впливом вже не основного, а додаткового покарання, яке «переключається» на виконання ролі основного. Тим більше, що у КК України 2001 року закріплено як мету покарання лише «виправлення» без «перевиховання».

Єдність основного і додаткового покарань утворюють систему, функції якої співвідносяться з функціями її компонентів відповідно до системної концепції функціональності соціальних об’єктів. Основні положення цієї концепції полягають у наступному. Кожна соціальна система – є доцільною, тобто прагне до досягнення визначеної мети. Ціль вимагає засобів її досягнення. Основне та додаткове покарання і є засобами досягнення мети двоєдиного покарання.

Система «двоєдине покарання» доцільна: вона повинна забезпечити досягнення цілей покарання. У цьому полягає її функція. Компоненти цієї системи – основне і додаткове покарання – виконують функції, похідні від функції системи, спрямовані на досягнення цілей системи вцілому. Проте ці функції – неоднакові, вони своєрідні: один із компонентів є основним (покаранням), а інший – додатковим. Основне покарання виконує основну функцію забезпечення досягнення його цілей; при цьому вона виконується однаково стосовно різних осіб, які вчинили різні злочини.

Сам термін «додаткове покарання» означає, що це покарання, у порівнянні з основним, є допоміжним засобом примусового впливу на засудженого, який застосовують не завжди, а лише тоді, коли виникає потреба домогтися за допомогою застосування покарання такого ефекту, досягти якого призначенням лише основного покарання виявляється складним або зовсім неможливим.

Проблемним аспектом додаткових покарань є конфіскація майна. Постає риторичне запитання: якого ефекту хотів досягти законодавець, закріпивши як додаткове покарання загальну конфіскацію майна? Залишити сім’ю засудженого в принизливому становищі без засобів для існування?

Допоміжна роль додаткового покарання в тому, що воно полегшує досягнення сукупним покаранням цілей, що ставляться перед ним. Можливо, і навпаки – ускладнює в разі застосування загальної конфіскації. Залежно від його характеру, додаткове покарання може посилювати або виправно-допоміжні, або попереджувальні сторони основного покарання. Відповідно до змісту його існування додаткове покарання повинно бути специфічним для злочину цього виду й особистості особи, яка його вчинила, і додавати сукупному покаранню визначеного якісного відтінку, що відповідає завданню його індивідуалізації. Тому навряд чи можна цілком погодитися з категоричною думкою І.М. Гальпєріна, що види покарання, забезпечуючи каральний і виховний вплив, неминуче абстрагуються від властивостей злочину.

По-перше, є види покарання, що зовсім не абстрагуються від властивостей злочину; по-друге, потрібно прагнути до того, щоб додаткове покарання завжди призначалося з урахуванням властивостей злочину і особи, яка його вчинила, характеру їхньої суспільної небезпеки. Це завдання охоплюється поняттям індивідуалізації покарання, одним із інструментів якої виступає додаткове покарання.

Дослідники проблеми виокремлюють чотири функціональні можливості додаткового покарання:

1) забезпечення індивідуалізації покарання;

2) посилення його карального змісту;

3) пом’якшення основного покарання;

4) реадаптація до умов вільного життя осіб, звільнених з місць позбавлення волі.

Запропонований перелік функціональних можливостей додаткового покарання сприймається як обґрунтований. Звісно, не виключається виконання цим покаранням ще якихось функцій, але вони або не будуть специфічними для них, або неприйнятні з принципових позицій (наприклад,функція поповнення доходів бюджету за допомогою конфіскації майна).

Головною, визначальною функцією додаткового покарання є забезпечення індивідуалізації покарання. Не можна не погодитися з
І.М. Гальпєріним і Ю.Б. Мельниковою, які вважають, що значення принципу розподілу покарань на основні й додаткові полягає у встановленні широких меж індивідуалізації покарання, забезпеченні вибірковості впливу на злочинця з обліком як характеру і ступеня суспільної небезпеки вчиненого злочину, так і особистісних властивостей винного. Механізм посилення сукупного покарання за рахунок додаткового полягає в тому, що додаткове покарання доповнює і підкріплює окремі сторони дії основного покарання, чим посилює сукупне покарання якісно, різноманітить вплив на свідомість засудженого відповідно до особливостей особистості.

Функція посилення карального змісту єдиного покарання за рахунок додаткових правообмежень виявляється лише в тих (досить рідкісних) випадках, коли каральний зміст основного покарання, призначеного в максимальному розмірі, визнається все-таки недостатнім стосовно конкретної особи. Заслуговує на увагу позиція В.І. Тютюгіна, який переконаний, що в поєднанні з основним додаткове покарання виконує функцію допоміжного засобу, що визначає і порядок його призначення: його взагалі може не бути у санкції; може фігурувати в ній як обов’язкове або факультативне; не може бути призначеним самостійно без основного покарання. Мабуть, приєднання додаткового покарання до основного об’єктивно посилює загальну міру покарання в цілому. Однак існування інституту додаткових покарань навряд чи було б доцільним, якби вони використовувалися тільки (і винятково) як засоби посилення карального впливу. Адже в багатьох випадках цей результат може бути забезпечений і за рахунок збільшення терміну (посилення міри) основного покарання або обрання судом більш суворого його виду в межах альтернативної санкції. Тому додаткове покарання покликане не тільки (і не стільки) збільшити обсяг кари, скільки змінити її характер (зміст) для того, щоб «пристосувати» загальну міру покарання до індивідуальних особливостей вчиненого й особистості винного.

Дійсно, додаткові покарання призначаються не лише тоді, коли суд вичерпав усі інші можливості посилення жорсткості покарання, наприклад, призначив основне покарання як верхню межу санкції; навпаки, у більшості випадків суди не застосовують вищої межі основного покарання, однак призначають додаткові покарання. Отже, річ не в тім, щоб за допомогою додаткового покарання посилити покарання, тобто посилити його кількісно (збільшити обсяг кари в ньому), а в тім, щоб посилити його якісно, у забезпеченні вибірковості його впливу на злочинця. Аналіз наявної системи покарань в Україні породжує запитання, а чи не занадто посилив законодавець основне покарання таким додатковим, як загальна конфіскація майна?

Не можна заперечувати, що додаткове покарання посилює покарання в цілому, сприяючи збільшенню обсягу карального впливу на засудженого. Але головним носієм кари в двоєдиному покаранні є основне покарання, що за будь-яких умов відіграє переважну роль у досягненні цілей покарання. Однак є підстави вважати, що загальна конфіскація майна у багатьох випадках є більш жорстоким покаранням, аніж основне.

Викладене дає можливість сформулювати визначення поняття додаткового покарання. Додаткове покарання – передбачений законом допоміжний примусовий захід, призначений для індивідуалізації кримінальної відповідальності, застосовуване судом на додаток до основного покарання за вчинення злочину, яке утворює з ним єдине сукупне покарання і сприяє досягненню єдиних цілей покарання.

Посилений в останні роки інтерес до соціології кримінального права, до вивчення ефективності покарань обумовив дискусію з питань доцільності збереження в чинному законодавстві деяких його видів. Під час обговорення цих питань необхідно спиратися на теоретичні положення не лише щодо юридичної природи окремих покарань, а й їх соціальної значущості, можливості ефективного використання в сучасних умовах для досягнення цілей покарання і посилення його ролі в протидії злочинності. Оскільки йдеться про покарання як соціальне явище, зрозуміло, що повинна визначатися, так би мовити, «соціальна ціна», яку державі і суспільству необхідно і доцільно заплатити за досягнення цілей покарання. На нашу думку, при застосуванні загальної конфіскації майна так звана соціальна ціна виявляється занадто високою і тому потреба суспільства у збереженні вказаного виду покарання повинна бути поставлена під сумнів.

Сам факт соціальної неефективності такого додаткового покарання, як загальна конфіскація майна, досить показовий і змушує нас шукати шляхи його удосконалення. Отже, в структурі і функціонуванні підсистеми додаткових покарань є недоліки, які потребують подальшого вдосконалення.

 

3.3.Загальні засади призначення покарання

 





Последнее изменение этой страницы: 2016-04-26; Нарушение авторского права страницы

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 3.221.159.255 (0.01 с.)