Проблема визначення мети покарання

 

Одним із складних проблемних аспектів вчення про покарання є визначення його мети. Зрозуміло, що пізнання сутності мети покарання – не самоціль. Сенс такого пізнання у створенні необхідних умов для подальшого вивчення різних аспектів покарання, особливо його ефективності – найбільш складної, але доволі важливої на сьогодні проблеми.

Стосовно мети покарання триває багаторічна дискусія. Ця проблема перебуває у центрі уваги представників різних галузей знання – теологів, філософів, правознавців, соціологів, психологів.

Сам факт формулювання цілей і закріплення їх у кримінальному законі має політичне, ідеологічне і виховне значення. Те, що визначається в законі як цілі покарання, по суті є «закодованою» інформацією щодо змісту кримінально-правової політики в сфері застосування покарання.

Основні концепції цілей покарання можна звести до двох груп:
а) абсолютні теорії покарання; б) відносні теорії покарання. Такий поділ визнає відомий український дослідник інституту покарання професор
В.А. Ломако. Представниками абсолютних теорій він називає І. Канта,
Г. Гегеля та їхніх послідовників, які не бачили в покаранні іншого змісту, крім відплати за вчинений злочин.

Прихильників відносних теорій об’єднувало те, що вони бачили сенс покарання в досягненні якоїсь конкретної мети (І. Бентам, А. Фейєрбах та ін.) і вважали, що покарання повинно стримувати інших осіб від вчинення злочинів, тобто виконувати мету загального попередження злочинів. На думку А. Фейєрбаха, воно має спричиняти злочинцю більше невдоволення, ніж те задоволення, яке він одержує від вчинення злочину. Отже, застосовуване покарання психологічно впливає на інших осіб, утримуючи їх від вчинення злочинів.

Дослідники проблеми покарання називали його дволиким Янусом. Щодо минулого покарання є відплатою за спричинене зло; щодо майбутнього – попередженням про невигідність вчинення злочину. Відповідно до цього і теорії про зміст, і цілі каральної діяльності поділяються на дві основні групи: теорії, що належать до минулого і вбачають у покаранні тільки відплату за вчинене злочинцем зло – теорії відплати, і ті, що належать до майбутнього, вбачаючи в покаранні прояв доцільної правоохоронної діяльності держави – теорії запобігання (превенції).

У сучасній кримінально-правовій літературі останнім часом активно обговорюється мета відновлення соціальної справедливості, що, як відомо, знайшло своє відображення у чинному російському кримінальному законі.

Виникає запитання, чому так багатозначно та іноді суперечливо доктринально тлумачаться цілі покарання. Видатний російський криміналіст М.С. Таганцев пояснював це наявністю в покаранні ретроспективного і перспективного початку. Однак хоч якими б різноманітними були багатовікові теорії цілей покарання, підсумовуючи, вони зводяться до:
1) відплати (кари); 2) виправлення; 3) загального і спеціального запобігання злочинам.

Цікаво, що попередження злочинів визнається метою покарання одноголосно, на відміну від інших його цілей. Сучасні дослідження цієї проблеми ґрунтуються на тому, що цілі покарання багатогранні. Це, насамперед, захист суспільства від злочинних посягань, що немислимо без відплати за вчинений злочин; обов’язковий виправний вплив на засудженого з метою перетворення його на законослухняного громадянина і попередження вчинення злочинів у майбутньому як засудженим, так і іншими особами. Таке тлумачення цілей покарання відповідає самій природі цього заходу державного примусу. Всі зазначені види цілей покарання органічно взаємозалежні й обумовлюють одна одну.

Найбільше дискусій точиться щодо визнання метою покарання кари. Розробники КК України 2001 року вирішили це питання позитивно. При обговоренні проекту КК України 2001 року народний депутат України Зорислава Ромовська пропонувала відобразити в КК України, що ціллю покарання є захист потерпілого. Її думку справедливо критикували, адже охорона особи, в тому числі й потерпілого, є швидше завданням кримінального законодавства в цілому, оскільки вирішити її шляхом покарання можна не завжди. Наприклад, це неможливо при вбивстві потерпілого. Тому вирішення цього завдання забезпечується не обов’язково лише за допомогою покарання, а й шляхом застосування інших кримінально-правових засобів.

У ч. 2 ст. 50 КК України визначено, що мета покарання – не лише кара, а й виправлення засуджених, а також запобігання вчиненню нових злочинів як засудженими, так і іншими особами.

А.Ф. Степанюк, говорячи про єдине розуміння цілей покарання, вказує на те, що воно повинно бути загальним для всіх наук кримінально-правової спрямованості: кримінального права, кримінального процесу, кримінології і кримінально-виконавчого права. Зазначені цілі зводяться і до кари, і до виправлення засуджених, і до попередження нових злочинів як засудженими, так і іншими особами. Тому в науці і практиці виконання покарань повинні застосовувати це потрійне розуміння цілей покарання. При цьому характер цілі прямо визначає характер тієї теорії, що може бути використана як засіб її досягнення.

Перед тим, як розглядати кару як ціль покарання, хотілося б зауважити, що деякі автори вважають, що не кара, а відновлення соціальної справедливості є ціллю покарання. У підручниках і коментарях КК України найчастіше трактують принцип справедливості як відповідність покарання злочинові і заборону подвійної відповідальності за злочин. Більш широко розглядаючи цю ціль, у деяких підручниках наводять аргументи на користь відшкодування і відновлення порушених злочином соціальних інтересів. Також ціль покарання трактується як відновлення соціальної справедливості стосовно потерпілих, з одного боку, і справедливе покарання злочинця, з іншого. Відновлення соціальної справедливості як ціль кримінального покарання вперше визначено безпосередньо в російському кримінальному законодавстві.

Відомо, що поняття справедливості виникло як етична категорія, що характеризує співвідношення визначених явищ з погляду розподілу добра і зла між людьми: співвідношення між роллю людей (класів, соціальних груп, окремих осіб) і їхнім соціальним станом; правами й обов’язками; діянням і відплатою (окремий випадок – співвідношення між злочином і покаранням). Відповідність між характеристиками першого і другого порядку оцінюється в етиці як справедливість, невідповідність – як несправедливість.

Засудження від імені держави в обвинувальному вироку суду до покарання несе сатисфакцію за заподіяну морально-психологічну шкоду особистості й суспільству.

Відповідність злочину і покарання як вимога справедливості не обмежується відповідністю діяння і покарання. Вона також передбачає відповідність покарання особистості винного, пом’якшуючим та обтяжуючим покарання обставинам.

Відновлення соціальної справедливості, закладене в кримінальному покаранні і пов’язане з його каральним змістом, не означає, що покарання має на меті кару стосовно злочинця. Покарання, навіть найсуворіше, застосовується не для того, щоб заподіяти засудженому моральні й фізичні страждання. Зазначені правообмеження і примусові позбавлення, пов’язані з виконанням покарання, переслідують інші цілі, в тому числі і розглянуту мету відновлення соціальної справедливості.

Отже, ціль покарання у виді відновлення соціальної справедливості припускає:

– оптимально можливе відшкодування, залагодження за допомогою покарання заподіяної злочином шкоди особі, суспільству, державі;

– відповідність жорстокості покарання небезпеці злочину, особистості винного, пом’якшуючій і обтяжуючій обставинам;

– заборона подвійного покарання;

– недопущення як цілі покарання заподіяння фізичних страждань або приниження людської гідності.

Ця дискусія розгорілася після того, як вказану ціль закріпили в КК Російської Федерації, в ч. 2 ст. 43 якого проголошується: «Покарання застосовується з метою відновлення соціальної справедливості, а також з метою виправлення засудженого і попередження здійснення нових злочинів». Як бачимо, закон передбачає три цілі: відновлення соціальної справедливості; виправлення засудженого; попередження здійснення нових злочинів. До цілей покарання не ввійшла кара, на яку вказувалося в ст. 20 КК РСФСР 1960 року. Мабуть, російський законодавець відмовився від останньої через гострі дискусії, що постійно точилися навколо кари як мети покарання. З прийняттям КК РФ суперечки про кару як ціль покарання, здавалося б, мали б утратити свою актуальність, оскільки про неї тепер не згадується в законі. Однак, як свідчать публікації, суперечки про цілі покарання, зокрема про кару і соціальну справедливість, тривають.

Так, В.К. Дуюнов, критикуючи КК Російської Федерації 1996 року за невключення кари до цілей покарання, стверджує, що кара є одночасно і змістом, і його метою. Автор розуміє кару як широкий спектр впливу. Вона є реакцією на вчинок особи і засудженням як цієї особи, так і вчиненого нею злочину. Кара може проявитись не лише в засудженні, а й у застосуванні до винного визначених позбавлень і обмежень. За його влучним висловом, кара міцно тримає нас за фалди сюртука, незважаючи на наші спроби відбитися від цього скомпрометованого спорідненістю з помстою і таліоном терміна чи будь-яким чином облагородити його, наприклад, високим порівнянням зі справедливістю, тому відбувається проста заміна термінів: незручний термін «кара» замінюється зворотом «відновлення соціальної справедливості».

На думку Ю.М. Ткачевського, визначення судом справедливого покарання – це лише початковий етап відновлення соціальної справедливості, необхідна передумова її основної реалізації в процесі виконання покарання; ціль – це той результат, що визначений у законі, наприклад, відновлення соціальної справедливості в процесі виконання покарання.

Трохи ширшою є позиція А.В. Наумова, який вказує, що покарання слугує відновленню порушених у результаті вчинення злочину прав і свобод потерпілого, тобто в кінцевому рахунку відновленню справедливості. Відновлюючий характер носять майнові кримінально-правові санкції – штраф, конфіскація майна.

Важливим є висновок Н.А. Павлухіна, що соціальну справедливість неможливо відновити кримінальним покаранням, тому ставити таку мету перед кримінальним покаранням в законі неприпустимо. Можна відновити лише почуття соціальної справедливості. Але така морально-психологічна категорія не може міститися в законі.

На мою думку, останнє зауваження є надто категоричним. Мета відновлення почуття соціальної справедливості шляхом покарання злочинця є цілком реальною, але не завжди, не у всіх випадках його застосування. Проте, хто довів, що й інші цілі покарання досяжні завжди? Будь-яка з відомих цілей покарання може бути досягнута за певних умов, а може й не бути досягнута. Від цього вона не перестає бути метою покарання. Мета – це те, до чого прагнуть, а не те, чого досягли. Отже, позицію російського законодавця сприймаю як правильну по суті, але вона недостатньо досконало сформульована в законі. Тобто метою покарання слід визнати не поновлення соціальної справедливості, а поновлення її почуття.

Натомість кару не варто визнавати метою покарання, оскільки вона є складовою змісту покарання, його ознакою. Слушним є зауваження з цього приводу Л. Ременсона, який вважає, що приписувати покаранню ціль кари означає стверджувати, що покарання має на меті покарання, тобто не має мети, а є самоціллю. Від положення «ціль покарання покарати, заподіяти страждання» лише один крок до висновку «... чим більше заподіяв страждань, тим точніше досягнута ціль покарання, тим більш повно вона виконана...».

Виключення кари з цілей покарання аж ніяк не означає відмови від кари як одного з найважливіших елементів покарання, складових його змісту.

Кара як важливий елемент покарання є мірилом справедливості покарання і тому за більш небезпечні злочини настає і більш тяжка кара. Справедливість же покарання необхідна як для досягнення цілі виправлення, так і здійснення загальної превенції. В ім’я досягнення цих цілей одному злочинцеві необхідно призначити лише рік, іншому – чотири, а третьому – сім років. Пояснити причину визначення в конкретному випадку чотирьох, а не трьох років позбавлення волі інтересами виправлення дійсно неможливо, також це було б нез’ясовно, якби кара визнавалася метою покарання.

Отже, покарання немислиме без заподіяння страждання, позбавлення. Тому покарання завжди є карою. Саме така необхідна ознака покарання як спричинення страждання робить його карою. Це означає, що кара є змістом покарання, а не його метою.

Щодо такої мети покарання як виправлення засудженого немає єдиної думки серед фахівців. Одні з них вважають, що виправлення, поряд з карою, є самостійною ціллю покарання, інші – навпаки, не вважають виправлення самостійною ціллю покарання.

За радянських часів виправленням вважалося «перековування» засудженого з індивідуаліста в людину, здатну особисті інтереси правильно поєднувати із суспільними, володіти собою, розумно регулювати свої потреби, а не задовольняти їх за рахунок порушення законних інтересів інших громадян.

Виправлення й донині вважається чи не найважливішою метою покарання. Постановка законодавцем такої мети перед покаранням має за основу «науково» обґрунтоване положення про те, що людина не народжується злочинцем, вона стає ним через несприятливі умови життя, тому може змінитися, стати на шлях виправлення та перевиховання.

До кінця 50-х років ХХ сторіччя в теорії кримінально-виконавчого права поняття «виправлення» і «перевиховання» вважалися тотожними. В сімдесяті роки цю ж позицію усе ще відстоював І.С. Ной, у той час як інші дослідники проблеми намагалися розмежувати їх. Так, деякі з них вважали, що кінцева мета виховного процесу – перевиховання,а виправлення – проміжний етап на шляху до перевиховання, і навпаки, пропонувалося терміном «виправлення» охопити і «перевиховання».

Професор І.В. Шмаров, розмірковуючи над виправленням і перевихованням засудженого, дійшов висновку, що потрібно відмовитися від подвійних термінів. Як засвідчив багаторічний досвід, розмежування тут можливе лише в теоретичному сенсі. На практиці спроби суду або органів, що виконують покарання, розмежувати ці терміни стосовно оцінки особистості підсудного або засудженого не дають плідних результатів. Зрозумівши це, український законодавець у КК України 2001 року закріпив метою покарання лише «виправлення» злочинця.

Подібну позицію відстоював і М.І. Бажанов, який вважав, що ставити перед покаранням, особливо за нинішньої організації нашої пенітенціарної системи, досягнення цілі перевиховання, означає створювати ще один міф про можливості покарання. Він під виправленням засудженого розумів юридичне виправлення, тобто досягнення шляхом покарання такого результату, щоб особа після відбування покарання не вчинила нового злочину.

До речі, така позиція цілком відповідає переконанню Ч. Беккаріа в тому, що ціль покарання полягає ні в чому іншому, як у попередженні нових діянь злочинця, що завдають шкоди його співгромадянам, і в утриманні інших від подібних дій.

Не можна не зазначити, що «надприродні» можливості вітчизняних місць позбавлення волі і нездійсненні завдання, що ставлять перед покаранням, зазнали критичних зауважень зарубіжних вчених. Так, польський кримінолог С. Леленталь зазначає, що постановка завдання виправити засудженого перевершує дійсні можливості виправних закладів, свідчить про перебільшені наміри, що існують поза реальною пенітенціарною дійсністю, призводить до ідеалізації цілей покарання. З теоретичної точки зору це помилково, з практичної – зовсім небажано.

Нині відомий український дослідник проблеми покарання А.Ф. Степанюк цілком реалістично заявляє, що в концепції виправлення немає змістовності, конкретності; немає позитивних відповідей на реальні проблеми, а є лише дещо затьмарена, абстрактна, хоч і приваблива, мрія, парадоксальна теорія, яку намагалися реалізувати в радянській виправно-трудовій системі, незважаючи на її абсурдність і утопію.

З огляду на зазначене з роками в теорії виникла своєрідна термінологічна «алергія» на категорії «виправлення» та «перевиховання». Тому зростає тенденція їх заміни поняттям «ресоціалізація» (Г.А. Радов,
В.М. Трубніков та інші). Це поняття хоч і звучить по-новому, однак на практиці інтерпретується в тому ж значенні, що й «виправлення» та «перевиховання». Отже, зречення від застарілих підходів до цілей покарання в Україні є лише термінологічною мімікрією, пристосуванням до нових
умов – не більше. Кінцева мета цього «модернізму» у кризовий для системи виконання покарань період легко прочитується – це збереження позицій прихильників соціально-педагогічної діяльності в органах і установах виконання покарань. На сьогодні досвід людства, і тим більше наш власний, із усією наочністю засвідчив нереальність перевиховання правопорушників працею. Ідея створення, а тим більше «переробки» нової людини шляхом застосування насильства – абсурд, шкідливий міф.

Отже, виправлення засуджених як мета покарання є чи не найнереальнішою із всіх, задекларованих у ч. 2 ст. 50 КК України цілей покарання. Хоча на практиці можливі випадки, коли покарання дійсно відіграє роль засобу виправлення колишнього злочинця.

Натомість ще одна мета покарання – запобігання вчиненню нових злочинів є цілком реальною.

Одним із перших запобіжний потенціал покарання усвідомив Платон, висловивши думку, що ціль покарання полягає не в тому, щоб помститися за несправедливість, вчинену в минулому, а в тому, щоб думати про майбутнє і запобігати іншим злочинам як тими, хто піддається покаранню, так і тими, хто присутній при його виконанні. Платон надавав запобіжним властивостям покарання основне значення, закликаючи, щоб законодавство прагнуло відвернути людей від злочинних діянь, а якщо ці діяння все-таки вчинено, карало за них.

Ч. Беккаріа також наголошував на важливому значенні запобігання злочинам. Остання, найважливіша глава його безсмертного твору присвячена саме запобіжній силі покарання. Вона містить відому формулу, яка проголошує, що злочин краще попередити, ніж карати. Цю ідею згодом розвивали відомі мислителі. Вона є наскрізною у працях І. Бентама, Фейєрбаха, Романьйози, Марата. Останній, зокрема, наголошував, що, караючи винного, правосуддя повинно не стільки шукати помсти за порушений закон, скільки стримувати тих, хто міг би спокуситися його порушенням.

Долучилися до неї і вітчизняні кримінологи та криміналісти. Зокрема, М.Д. Шаргородський зазначав, що запобіжний вплив покарання поділяється на три стадії:

1) покарання, встановлюване законодавцем у законі, впливає як загальнопопереджувальна сила: сам факт видання нового закону, його публікація, оголошення діяння злочином або підвищення покарання спричиняє загальнопопереджувальний вплив;

2) покарання, призначене судом, справляє як загальний, так і спеціальний превентивний вплив;

3) покарання в процесі його виконання здійснює і загальний, і спеціальний попереджувальний вплив, спрямований, головним чином, на самого злочинця.

Щодо загальної превенції як специфічної властивості покарання в юридичній літературі існує дві думки: 1) вона поширюється на всіх членів суспільства; 2) стосується лише «нестабільних» осіб (у криміногенному сенсі).

На мою думку, ця мета покарання звернена насамперед до осіб, схильних до вчинення злочину. Обвинувальний судовий вирок з покаранням здійснює попереджувальну дію на нестабільний тип особистості, який допускає передкримінальні вчинки, і ситуативний тип, здатний вчинити злочин за сприятливих криміногенних умов.

Є. Саркісов зазначає, що законослухняних і морально-стійких осіб немає потреби залякувати покаранням, попереджувати погрозою його застосування. Основне населення навіть за існування широкої системи правової пропаганди і правового виховання не знає і не цікавиться, які покарання встановлені законом за ті чи інші злочини, і, звісно, такі люди не вчиняють злочинів не через страх перед покаранням, а через моральні переконання.

Із загальним запобіганням злочинів як метою покарання тісно пов’язане спеціальне їх запобігання (спеціальна превенція). Ще в 20-х роках минулого століття А.А. Піонтковський прогнозував, що розвиток кримінальної політики здійснюватиметься від загальної превенції до спеціальної. Діалектична єдність цілей спеціальної і загальної превенції пояснюється не тим, що обидві цілі у всіх випадках рівнозначні, а тим, що залежно від конкретних умов кожна з цих цілей проявляється різними ступенями й різними формами. При цьому говорити про пріоритет якоїсь однієї з них перед іншою не варто. Пояснюється це тим, що за відсутності надзвичайних обставин у звичайних умовах усі цілі покарання рівнозначні.

Мета спеціальної превенції полягає в такому впливі покарання на засудженого, яке позбавляє його можливості знову вчиняти злочин. Як свідчить практика, виправлення засудженого досягається далеко не завжди, а отже, спеціально-попереджувальна роль кримінального покарання ще невелика. Важливою умовою забезпечення ефективності спеціального запобігання є дотримання багатьох кримінально-правових принципів: соціальної справедливості при призначенні й виконанні покарань, індивідуалізації покарання, гуманізму тощо. Якщо засуджений сприймає призначене йому покарання як несправедливе, навряд чи зможуть позитивно на нього вплинути засоби виховного характеру під час виконання покарання.

Запобігання вчиненню нових злочинів засудженими досягається самим фактом його засудження і тим більше – виконанням покарання, коли особу поставлено в такі умови, що значною мірою перешкоджають або унеможливлюють вчинення нових злочинів. Зазначена мета вважається досягнутою, якщо покарана особа втрачає свою рецидивонебезпечність, тобто не проявляє бажання вчиняти нові злочини.

Спеціальна превенція, на думку деяких фахівців, передусім досягається виправленням засудженого. Це зайвий раз свідчить, що саме по собі виправлення недоцільно декларувати як мету покарання. Воно, швидше, є засобом досягнення мети спеціальної превенції.

Популярний нині у всьому світі кримінолог Н. Крісті стверджує, що «криза покарання» проявляється, по-перше, в тому, що після Другої світової війни спостерігалося зростання злочинності, незважаючи на всі зусилля поліції, кримінальної юстиції. По-друге, людство перепробувало всі можливі види кримінальних репресій без очевидних результатів (неефективність загальної превенції). По-третє, рівень рецидиву відносно сталий для кожної конкретної країни і не знижується, що свідчить про неефективність спеціальної превенції. По-четверте, на думку психологів, довготривале (понад 5–6 років) перебування в місцях позбавлення волі призводить до незворотних негативних змін у психіці людини.

Про це писав ще М.Н. Гернет, зауважуючи, що в’язниця слугує школою кримінальної професіоналізації, а не місцем виправлення. Інститути кримінальної юстиції та покарання існують лише тому, що суспільство не знає, що реально потрібно робити для зменшення і стримування злочинності.

Проаналізувавши кожну з цілей покарання, які закріплені в КК України, можна зробити такі висновки: 1) кара в сучасних умовах не може визнаватися метою покарання, вона становить його сутність; 2) виправлення злочинця є не метою покарання, а засобом досягнення іншої його мети – спеціальної превенції; 3) досягнення мети загальної превенції забезпечується, по-перше, самим оприлюдненням законів, санкції яких попереджують про покарання кожного, хто порушить ці закони, по-друге, засудженням винного за вчинення злочину, по-третє, відбуванням покарання та його виконанням; 4) самостійною метою покарання, яка заслуговує її декларування в КК України, є поновлення почуття справедливості потерпілим від злочину та іншими особами.