Звільнення від притягнення до кримінальної відповідальності у зв’язку з передачею особи на поруки



Мы поможем в написании ваших работ!


Мы поможем в написании ваших работ!



Мы поможем в написании ваших работ!


ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

Звільнення від притягнення до кримінальної відповідальності у зв’язку з передачею особи на поруки



 

У статті 47 КК України йдеться про те, що особа, яка вперше вчинила злочин невеликої або середньої тяжкості та щиро покаялася, може бути звільнена від кримінальної відповідальності з передачею її на поруки колективу підприємства, установи чи організації за їхнім клопотанням за умови, що вона протягом року з дня передачі її на поруки виправдає довіру колективу, не ухилятиметься від заходів виховного характеру та не порушуватиме громадського порядку.

У разі порушення умов передачі на поруки особа притягається до кримінальної відповідальності за вчинений нею злочин.

Матеріально-правовим елементом передумови звільнення особи від кримінальної відповідальності у зв’язку з передачею її на поруки є вчинення нею вперше злочину невеликої або середньої тяжкості (ст. 12 КК України). Злочином середньої тяжкості відповідно до ч. 3 ст. 12 КК України визнається такий злочин, за який законом передбачено покарання у виді позбавлення волі на строк не більше п’яти років. До таких злочинів належать, наприклад, умисне вбивство, вчинене у стані сильного душевного хвилювання (ст. 116 КК України), необережне вбивство (ч. 1 ст. 119 КК України), крадіжка (частини 1, 2 ст. 185 КК України), шахрайство (частини 1, 2 ст. 190 КК України) тощо.

Процесуальним елементом передумови цього виду звільнення від кримінальної відповідальності є клопотання колективу підприємства, установи чи організації про передачу на поруки особи, яка вчинила хоча б один із зазначених злочинів.

Підставою звільнення такої особи від кримінальної відповідальності є її щире каяття у вчиненому злочині. Таке каяття, як уже зазначалося, передбачає усвідомлення особою своєї вини, щирий жаль щодо вчиненого злочину та осуд своєї поведінки.

Цей вид звільнення від кримінальної відповідальності належить до необов’язкових (факультативних) та умовних. Факультативність звільнення від кримінальної відповідальності полягає в тому, що суд, навіть за передумови і підстави, не зобов’язаний звільняти особу від кримінальної відповідальності. Крім того, це звільнення застосовується за певної умови, а саме: особа протягом року після передачі її на поруки повинна виправдати довіру колективу, не ухилятися від заходів виховного характеру та не порушувати громадського порядку. У разі порушення цих умов стосовно особи, переданої на поруки, застосовується кримінальна відповідальність за вчинений нею злочин.

 


5.2.4. Звільнення від притягнення до кримінальної відповідальності
у зв’язку із зміною обстановки

 

Іноді діяння, будучи суспільно небезпечним у момент його вчинення, втрачає цю властивість через зміни, що сталися у суспільстві, регіоні, окремій місцевості тощо. Якщо такі обставини виявилися під час розслідування або розгляду справи в суді, то це й обґрунтовує можливість звільнення особи від кримінальної відповідальності. Можливість такого звільнення може виникнути й у разі, якщо до зазначеного часу буде встановлено, що внаслідок зміни обстановки сама особа, яка вчинила злочин, перестала бути суспільно небезпечною. У цьому разі втрачається сенс притягувати особу до кримінальної відповідальності, оскільки її цілі вже досягнуті на стадії розслідування або розгляду справи в суді. З огляду на це у ст. 48 КК України зазначено, що особу, яка вперше вчинила злочин невеликої або середньої тяжкості, може бути звільнено від кримінальної відповідальності, якщо буде визнано, що на час розслідування або розгляду справи в суді внаслідок зміни обстановки вчинене нею діяння втратило суспільну небезпечність або ця особа перестала бути суспільно небезпечною.

Отже, у вказаній статті передбачено дві підстави факультативного та безумовного звільнення особи від кримінальної відповідальності 1) втрата діянням суспільно небезпечного характеру; 2) втрата особою суспільної небезпечності внаслідок зміни обстановки.

Передумовою обох видів звільнення є вчинення особою вперше злочину невеликої або середньої тяжкості (ст. 12 КК України). Тому вчинення тяжкого або особливо тяжкого злочину (закінченого чи незакінченого, однією особою чи у співучасті) виключає застосування даного виду звільнення.

Умовою застосування такого звільнення є вчинення вказаного злочину вперше. Тому вчинення особою злочину невеликої або середньої тяжкості, але не вперше, а повторно, також унеможливлює застосування ст. 48 КК України.

Злочини завжди вчинюються у певній обстановці, тобто за тих чи інших об’єктивних умов, що характеризують соціальні, економічні, правові, політичні, духовні, організаційні, міжнародні та інші процеси, що відбуваються в масштабах країни, області, міста, району, підприємства, установи, організації, родини, оточення тощо. Зазвичай у такий спосіб враховують обстановку на момент вчинення особою злочину невеликої або середньої тяжкості з тим, щоб порівняти й оцінити її зміну на час розслідування або розгляду справи в суді. Для застосування ст. 48 КК України має бути встановлено, що після вчинення особою злочину змінилася та обстановка, в якій свого часу було вчинено цей злочин. Зміна обстановки може стосуватися всієї країни, цілого регіону, окремої місцевості, конкретного підприємства, оточення тощо (наприклад, припинення стану війни, зміна економічного або політичного курсу країни, зміна підходів держави до розв’язання тієї чи іншої проблеми, ухвалення різних рішень органами влади, зміна масштабу цін, високі темпи інфляції, ліквідація чи реорганізація підприємства тощо). Подібні зміни обстановки повинні таким чином вплинути на оцінку раніше вчиненого злочинного діяння або особи, яка його вчинила, за якої суд визнає, що це діяння вже не може розглядатися як суспільно небезпечне або особа перестала бути суспільно небезпечною. Втрата діянням суспільно небезпечного характеру – це або повна втрата ним суспільної небезпечності, або втрата її такою мірою, за якої діяння через малозначність (ч. 2 ст. 11 КК України) визнається незлочинним.

Втрата діянням суспільно небезпечного характеру може бути двох видів. Перший пов’язаний із втратою суспільної небезпечності певного виду злочину. Така втрата може мати місце насамперед внаслідок швидких змін у тих чи інших сферах життя суспільства, за яких законодавець не встигає відповідним чином змінити ознаки складу злочину. Крім того, втрата суспільної небезпечності певного виду злочинів може бути спричинена змінами місця, часу та інших обставин, за яких конкретне діяння визнається суспільно небезпечним. Нарешті, зміна обстановки може вплинути на оцінювання небезпечності і таких видів діянь, реальний зміст яких є нестабільним. Так, якщо службова особа внесла явно неправдиві відомості до офіційних документів державної звітності, а потім форми цієї звітності було скасовано, раніше вчинене службове підроблення документа в цій частині (ст. 366 КК України) втрачає характер суспільно небезпечного діяння. Другий вид втрати діянням суспільно небезпечного характеру має місце тоді, коли зміна обстановки тягне втрату суспільної небезпечності лише окремого, конкретного діяння, вчиненого особою, хоча в цілому цей вид діянь, як і раніше, визнається злочинним. Зазвичай це характерно для зміни обстановки локального масштабу. У цьому разі раніше вчинене діяння в конкретних умовах зміни обстановки визнається таким, що не заподіяло істотної шкоди конкретному об’єкту кримінально-правової охорони. На практиці були випадки звільнення від кримінальної відповідальності за незаконну порубку лісу, оскільки після вчинення злочину було прийняте рішення про проведення меліораційних робіт на цій ділянці з вирубуванням усього лісу.

Звільнення від кримінальної відповідальності при втраті діянням суспільно небезпечного характеру слід відрізняти від випадків декриміналізації цього діяння, за якої законодавець виключає його з числа кримінально караних. У такому разі застосовуються правила про зворотну дію в часі кримінального закону, що усуває злочинність діяння (ст. 5 КК України).

Стаття 48 КК України може застосовуватися й тоді, коли після вчинення злочину обстановка змінилася так, що внаслідок цього особа, яка його вчинила, перестала бути суспільно небезпечною. Відомо, що така небезпечність виражається передусім у вчиненні особою злочину, а в подальшому найперше визначається ступенем можливості вчинення нею нового тотожного чи однорідного злочину. Висновок про це ґрунтується на основі характеристики даної особи (соціальної, психологічної, демографічної, кримінально-правової тощо), а також оточуючої її обстановки, тобто зовнішніх умов (оточення в побуті, родині, на роботі тощо). Встановлення такої обстановки має значення для оцінювання її зміни і впливу на суспільну небезпечність даної особи під час розслідування або розгляду справи в суді. У такому разі діяння залишається злочинним як на момент його вчинення, так і під час розслідування або розгляду справи в суді, проте сама особа перестає бути суспільно небезпечною. На практиці до змін обстановки зараховують призов особи до Збройних Сил України, влаштування на роботу, тяжке захворювання, переїзд до іншого місця проживання, поміщення неповнолітнього до інтернату, усунення тяжких особистих обставин, під впливом яких було вчинено злочин, розірвання зв’язків з особами, які схиляли до вчинення злочину, тощо.

 

5.2.5. Звільнення від притягнення до кримінальної відповідальності
у зв’язку із закінченням строків давності

 

Досягнення цілей кари і виправлення особи, яка вчинила злочин, загального і спеціального попередження іноді стає або взагалі неможливим (наприклад, унаслідок закінчення тривалого строку після вчинення злочину), або зайвим. Тому недоцільним є і притягнення особи до кримінальної відповідальності, адже зникає чи істотно зменшується суспільна небезпечність особи, яка вчинила злочин. До того ж, можуть бути втрачені речові та інші докази у справі.

Унаслідок цього у ст. 49 КК України встановлено строки давності, тобто строки, після закінчення яких особа не може бути притягнута до кримінальної відповідальності за раніше вчинений злочин. Закінчення цих строків є підставою обов’язкового і безумовного звільнення особи від кримінальної відповідальності.

Існують такі строки давності:

– два роки з дня вчинення злочину невеликої тяжкості, за який законом передбачене покарання менш суворе, ніж обмеження волі;

– три роки з дня вчинення злочину невеликої тяжкості, за який законом передбачене покарання у виді обмеження або позбавлення волі;

– п’ять років з дня вчинення злочину середньої тяжкості;

– десять років з дня вчинення тяжкого злочину;

– п’ятнадцять років з дня вчинення особливо тяжкого злочину.

Для правильного обчислення цих строків потрібно визначити початковий та кінцевий моменти їх закінчення.

Початковим моментом спливу строків давності є день, коли злочин закінчено (завершено). Іноді визначення цього моменту утруднено, проте наука і практика виробили щодо цього певні рекомендації. Так, закінчення строку давності для злочинів із матеріальним та формальним складами починається з дня завершення суспільно небезпечного діяння (дії або бездіяльності), передбаченого кримінальним законом. Строк давності щодо триваючих злочинів обчислюється з дня припинення їх з волі або поза волею особи (наприклад, з дня з’явлення особи із зізнанням, затримання тощо), а щодо продовжуваних злочинів – з дня вчинення останнього діяння з тих, що утворюють продовжуваний злочин.

Початком обчислення строків давності при незакінченому злочині слід вважати день, коли були припинені чи не вдалися підготовчі дії або злочин не було доведено до кінця з інших причин, що не залежать від волі зловмисника. При співучасті початковим вважається день, в який було завершено ту роль, яку виконував конкретний співучасник.

У ч. 1 ст. 49 КК України встановлено кінцевий момент обчислення строків давності – ним є день набрання законної сили обвинувальним вироком суду. Відповідно до процесуального законодавства обвинувальний вирок місцевого суду набирає законної сили після закінчення строку на подання касаційної скарги, внесення касаційного подання, якщо його не було оскаржено. У разі подачі апеляції, касаційної скарги, якщо його не скасовано, вирок набирає законної сили після розгляду справи відповідно апеляційною чи касаційною інстанцією, якщо інше не передбачено КПК. Отже, якщо зазначені в ч. 1 ст. 49 КК України строки закінчилися до дня набрання законної сили обвинувальним вироком суду, то особа, яка вчинила даний злочин, підлягає звільненню від кримінальної відповідальності.

Сприятливе закінчення строків давності можливе лише у разі додержання особою, яка вчинила злочин, двох умов: 1) така особа протягом строків, зазначених у ч. 1 ст. 49 КК України, не повинна переховуватися від слідства та суду; 2) не вчинити нового середньої тяжкості, тяжкого чи особливо тяжкого злочину.

Якщо особа, яка вчинила злочин, ухиляється від слідства або суду, то відповідно до ч. 2 ст. 49 КК України перебіг давності зупиняється. У цих випадках перебіг давності відновлюється з дня з’явлення особи із зізнанням або її затримання. Але в будь-якому разі особа звільняється від кримінальної відповідальності, якщо з часу вчинення нею злочину минуло п’ятнадцять років (недиференційований строк) і давність не було перервано вчиненням нового злочину.

Переховування від слідства або суду – це вчинення особою дій, що свідчать про її прагнення уникнути кримінальної відповідальності (наприклад, зміна місця проживання, нез’явлення без поважних причин до слідчого або суду тощо). Однак при цьому особа має бути відома органам слідства або суду, які повинні вести розшук злочинця, який переховується. Зазвичай це відбувається після винесення постанови про притягнення конкретної особи як обвинуваченого та оголошення її розшуку чи обрання запобіжного заходу.

Зупинення давності означає, що час, який минув з дня вчинення злочину до дня, коли особа стала переховуватися від слідства або суду, не втрачає свого значення, він зберігається і зараховується в строк давності, що продовжує свій перебіг (а не починається спочатку) із дня з’явлення особи із зізнанням або її затримання. З’явлення із зізнанням – це добровільне особисте з’явлення особи, яка переховується від слідства або суду, до прокурора, слідчого, органу дізнання або суду з усною або письмовою заявою про обставини вчинення злочину і переховування від слідства та суду. Затримання – це захід процесуального примусу, відповідно до якого особу на короткий строк поміщають до приміщення для утримання затриманих і в такий спосіб позбавляють волі.

Особа, яка вчинила злочин і переховується від слідства або суду, не може все життя перебувати під постійним страхом того, що в будь-який час, хоч скільки б його минуло з дня вчинення злочину, вона може бути за нього притягнута до кримінальної відповідальності. Тому в частинах 2 та 3 ст. 49 КК України передбачено, що особа, яка переховується від слідства або суду, в будь-якому разі звільняється від кримінальної відповідальності, якщо: 1) з дня вчинення злочину минуло не менше п’ятнадцяти років і 2) давність не було перервано вчиненням нового злочину – середньої тяжкості, тяжкого або особливо тяжкого.

Якщо до закінчення зазначених у ч. 1 або ч. 2 ст. 49 КК України строків особа вчинить новий середньої тяжкості, тяжкий або особливо тяжкий злочин, то відповідно до ч. 3 ст. 49 КК України перебіг давності переривається. Переривання давності означає, що час, який минув з дня вчинення першого злочину, втрачає своє значення. Він визнається юридично незначущим і при новому обчисленні давності взагалі не береться до уваги. Обчислення давності в цьому разі починається з дня вчинення нового злочину.

Якщо ж протягом строку давності особа вчинить злочин невеликої тяжкості, то перебіг давності за перший злочин не переривається, а продовжується. Одночасно з ним паралельно і самостійно починає спливати строк давності щодо нового злочину невеликої тяжкості з дня його вчинення.

Додержання умов, передбачених у частинах 1–3 ст. 49 КК України, зазвичай є підставою звільнення особи від кримінальної відповідальності. Проте це правило містить два винятки: один факультативний, а другий обов’язковий.

Факультативний виняток полягає в тому, що якщо після вчинення особливо тяжкого злочину, за який законом передбачено довічне позбавлення волі, минув п’ятнадцятирічний строк давності, то питання про застосування давності розглядає суд, у якого є два варіанти його вирішення: 1) застосувати давність і на цій підставі звільнити особу від кримінальної відповідальності за раніше вчинений нею особливо тяжкий злочин або 2) не застосовувати давність, у зв’язку з чим постановити обвинувальний вирок, а також призначити винному покарання. При цьому, якщо суд переконається, що винний усе таки заслуговує на довічне позбавлення волі, він не може його призначити (ч. 4 ст. 49 КК України), а заміняє його позбавленням волі на певний строк відповідно до санкції статті КК України, за якою кваліфіковано злочин.

Обов’язковий виняток із загального правила про застосування строків давності полягає в тому, що давність не застосовується до осіб, які вчинили злочини проти миру і безпеки людства (планування, підготовка, розв’язання і ведення агресивної війни, порушення законів і звичаїв війни, застосування зброї масового знищення, геноцид). Це положення відповідає міжнародним зобов’язанням України, яка 25 березня 1969 року ратифікувала Конвенцію ООН «Про незастосування строку давності до воєнних злочинів і злочинів проти людства», згідно з якою строки давності не застосовуються до воєнних злочинів і злочинів проти людства незалежно від часу їх вчинення. Ця Конвенція з 11 листопада 1970 року має для України обов’язкову силу. Законом України від 6 березня 2008 року ратифіковано Європейську Конвенцію 1974 року про незастосування строків давності до злочинів проти людяності та воєнних злочинів. Відповідно до ст. 9 Конституції України положення міжнародних договорів є частиною національного законодавства України.



Последнее изменение этой страницы: 2016-04-26; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы!

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 35.172.223.30 (0.037 с.)