Мотив та мета: поняття, кримінально-правове значення.

Факультативними ознаками суб’єктивної сторони складу злочину виступають мотив, мета та емоційний стан.

Під мотивом (від лат. “moveo” – рухаю, штовхаю), як психологічною категорією, передусім розуміють те, що спонукає діяльність людини, те, чому здійснюється така діяльність. Вважається, що мотив є обов’язковим чинником при здійсненні психічно нормальною особою своєї поведінки (як правомірної, так і злочинної), діяльності, вчинку або діяння. Їх безмотивність є нонсенсом. Цікаво, що кримінально-процесуальне право відносить мотив до предмета доказування у кожному злочині (ст. 64 КПК України), що свідчить про визнання існування мотиву в будь-якому суспільно небезпечному діянні. При провадженні дізнання, досудового слідства та розгляді кримінальної справи у суді мотив підлягає обов’язковому доказуванню, а також зазначенню в обвинувальному висновку слідчого та обвинувальному вироку суду. Якщо суд (суддя), який розглядав кримінальну справу, не встановив конкретні мотиви злочину, не зазначивши їх у мотивувальній частині обвинувального вироку, то це, як видається, є підставою для скасування або зміни вироку.

Навпаки, у кримінальному праві більшість вчених продовжує вважати мотив злочину необов’язковою (факультативною), другорядною ознакою суб’єктивної сторони складу злочину. Однак, саме завдяки категорії “мотив” отримується інформація про потреби, наміри, прагнення, інтереси, спонуки цілі, які були в наявності у суб’єкта злочину; про зовнішні фактори, що впливали на злочинну поведінку; про керування злочином у процесі його вчинення тощо. Тому неможливо правильно та повною мірою визначити кримінально-правовий зміст внутрішніх (а певною мірою і зовнішніх) складових конкретного злочину, не з’ясувавши питання, чому було вчинено суспільно небезпечне діяння, іншими словами, які його спонукальні мотиви. Деякі науковці прямо зазначають, що “безмотивних” злочинів не буває, без мотиву “не можна сказати, що трапилося – злочин чи подвиг”. Слід підкреслити, що непоодинокі випадки неправильного встановлення окремих мотивів у практиці правоохоронних органів і суду в Україні викликають неабияке занепокоєння у міжнародної спільноти. Зокрема, у звіті щодо моніторингу правового реагування України на злочини, вчинені з мотивів упередження (2008 р.), було зазначено про те, що зазвичай міліція від самого початку не проводить розслідування таких злочинів, а українські міліціонери не навчені ані розпізнавати упередження (як мотив вчинення злочинів), ані належним чином розслідувати такі злочини.

Варто наголосити, що у наукових працях з кримінального права кінця XIX – початку XX ст.ст. проблема мотиву злочину мала особливу значущість в теоретичному та практичному аспектах. Зокрема, М. Чубинський бачив у мотиві первісну ланку вольового процесу і підкреслював, що мотив є джерелом злочину, конкретним фактом, що підлягає обов’язковому судовому розгляду. В разі ігнорування мотиву, на думку І. Фойницького, виникає загроза неповноти судового дослідження. В. Спасович порівнював кримінальну справу, в якій не було встановлено мотивів злочину, зі статуєю без голови чи без рук, чи без тулуба. М. Таганцев називав мотиви підставами, що спонукали особу до злочинної дії. Л. Владимировим наголошував, що мотив пояснює виникнення конкретного злочину і має глибоке значення для психологічного розуміння діяння.

У сучасному кримінальному праві існує багато визначень поняття мотиву злочину. Так, Б. Харазишвілі вважає, що мотив – це емоційний стан особи, який виявляється у прояві волі, пов’язаної з розумінням необхідності даної поведінки і бажанням її здійснення. На інших позиціях стоїть І. Філановський, який відносить до мотиву злочину усвідомлений і конкретно опредмечений інтерес, що спонукав до вчинення суспільно небезпечного діяння. На думку А. Тузова, мотиви злочинів – це пов’язані із задоволенням певних потреб антисоціальним способом активні стани людської психіки, стани спонукання особи, які визначають її суспільно небезпечне діяння. Чимало вчених (зокрема, Б. Волков, К. Ігошев, Д. Котов, А. Наумов, А. Піонтковський, С.А. Тарарухін) вважають, що мотив злочину – це спонукання, яким керувалася особа, вчиняючи злочин.

Це означає, що мотив є внутрішнім висхідним моментом злочину, його причиною та приводом. Мотив – це підвалини для кожного суспільно небезпечного діяння. Дослідивши мотив, можна дізнатись про зміст і сенс злочину. Отже, мотив виступає рушійною силою злочинного діяння, його внутрішнім джерелом, звідси злочин – це лише форма виразу й об’єктивізації мотиву суб’єкта. З’ясування мотиву злочину дає можливість відповісти на питання чому особа вчинила злочин, з’ясувати причини протиправної поведінки особи та її психічний стан у момент вчинення злочину, прослідкувати усі кримінальні мотиваційні чинники, правильно встановити ступінь суспільної небезпеки суб’єкта. З урахуванням вищенаведеного пропонуємо визначити мотив злочину як інтегральне психічне утворення, який спонукає особу до вчинення суспільно небезпечного діяння та є його підставою. Таке розуміння мотиву злочину має багато позитивних рис: 1) наведена дефініція відкриває шлях до найбільш узагальненого уявлення про мотив злочину та може певною мірою претендувати на місце універсального поняття; 2) дефініція мотиву злочину є невід’ємною від уявлення про нього, як про комплексну та системну категорію; 3) в межах дефініції мотиву злочину вказується на його спонукальну та сенсоутворюючу функції, які характеризують мотив в якості спонуки та сенсу (підстави, підґрунтя) до злочину.

Існують різні класифікації мотивів злочинів, про що докладно зазначається в кримінально-правовій літературі (при цьому мотиви злочину диференціюються за різними вихідними критеріями за змістом у найважливіших сферах суспільства; за часом прояву; за силою прояву; за ступенем сталості; за безпосереднім проявом у злочині; за ступенем домінування). Видається, що класифікацією, яка найбільш суттєво відбиває кримінально-правовий підхід до розуміння мотивів (з урахуванням їх первинної психологічної природи), є така, котру запропонував П. Дагель. У нашому варіанті вона має такий вигляд: 1) суспільно-негативні (низькі) мотиви злочину – це ті, які завжди, в будь-якому випадку, антисоціальні, негідницькі і засуджуються всім суспільством (корисливі; хуліганські; помсти за правомірну діяльність; національної, расової, релігійної ворожнечі чи розбрату тощо); 2) суспільно-нейтральні мотиви злочину (прагнення задовольнити природні потреби; образа у зв’язку з діями потерпілого або інших осіб; сором; захоплення якимись предметами або діяльністю, що не має низького характеру тощо); 3) суспільно-позитивні (мотив захисту; бажання допомогти потерпілому; співчуття; бажання виконати службовий наказ чи доручення тощо). Загалом законодавець виділяє різні мотиви злочину (корисливі або інші особисті мотиви – ст. 148 КК України; мотиви явної неповаги до суспільства – ст. 296 КК України; хуліганські мотиви – ст. 299 КК україни тощо). Подекуди у злочині можуть відбиватися кілька мотивів, серед яких слід розрізняти основні, тобто ті, що надають голвну спрямованість суспільно небезпечному діянню особи, та додаткові (факультативні), ті, що є супутніми до основних. У цьому випадку йдеться про полімотивацію злочинів.

Значення мотиву злочину полягає в тому, що він у повному обсязі повинен враховуватися при: а) визначенні характеру суспільної небезпечності вчиненого діяння і ступеня суспільної небезпечності особи; б) звільненні особи від кримінальної відповідальності та покарання; в) кваліфікації злочинів; г) призначенні особі виду та розміру покарання; ґ) врахуванні в якості обставини, що пом’якшує або обтяжує покарання; д) визначенні особі режиму утримання у місцях позбавлення волі; е) застосуванні заходів щодо виправлення засуджених тощо. Відтак мотив злочину має важливе та вирішальне значення для правозастосовчої практики.

Від мотиву злочину слід відрізняти мотивацію злочину та мотивування злочину. Мотивація злочину – це цілісний внутрішній процес формування, розвитку і реалізації мотиву злочину; процес внутрішньої (суб’єктивної) детермінації суспільно небезпечного діяння. До складу мотивації входить не тільки мотив, але й інші складові компоненти мотиваційної сфери особи (потреби, цінності, цілі, емоції, почуття, ідеали тощо). Структура мотивації злочину загалом включає такі етапи: 1) актуалізація певного психічного компонента (потреби, інтересу, потягу, ідеалу, прагнення тощо) або їх сукупності; 2) усвідомлення мотиву; 3) цілеутворення (утворення мети); 4) вибір і оцінка засобів і способів реалізації мотиву та досягнення мети; 5) прогнозування можливих результатів; 6) прийняття рішення про вчинення суспільно небезпечного діяння; 7) виконання прийнятого рішення; 8) контроль і корекція своїх дій чи бездіяльності; 9) аналіз насталих наслідків тощо. Крім того, мотивації властиві такі функції: відображувальна; спонукальна; сенсоутворююча; селективна; регулятивна; контролююча. Також мотивація злочину має чотири типи (форми): 1) мотивація злочинної діяльності; 2) мотивація імпульсивних злочинів; 3) мотивація звичних злочинів; 4) мотивація необережних злочинів.

Мотивування злочину – це раціональне пояснення особою, яка вчинила злочин, причин своїх суспільно небезпечних дій або бездіяльності шляхом висвітлення тих прийнятних для неї обставин, котрі спонукали її до вчинення суспільно небезпечного діяння. Аналіз кримінальних справ демострує, що мотивування часто використовується особами для виправдання своєї протиправної поведінки. Так, в Ухвалі апеляційного суду Закарпатської області від 4 липня 2006 р. за апеляцією засудженого на вирок Тячівського районного суду Закарпатської області від 6 травня 2006 р., були чітко встановлені та описані такі мотивування засудженого: “Засуджений А. мотивує свою невинуватість тим, що потерпіла Б., будучи сердитою на нього, в ході досудового слідства оговорила його у вчиненні зґвалтування малолітньої, 2-х річної доньки К. Крім того, вказує, що тілесні ушкодження на тілі доньки не є характерними для зґвалтування, що в достовірність судово-медичної експертизи не вірить. Вважає, що такі тілесні ушкодження могли виникнути від удару рукою, а сумніви по справі не усунуті. Таку ж версію засуджений А. виказував і в судовому засіданні”. Однак, як констатував суд, вказані доводи засудженого повністю спростовані висновком судово-медичної експертизи, а також показаннями потерпілих.

Якщо мотив злочину відповідає на питання “чому вчиняється суспільно небезпечне діяннямета злочину – на питання “заради чого воно вчиняється Хоча мотив і мета поняття взаємообумовлені (мета не виникає без мотиву і мотив отримує свій зміст завдяки меті), все ж таки вони мають різне психологічне та кримінально-правове значення. Під метою злочину слід розуміти уявлення про той ідеальний образ бажаного майбутнього результату суспільно небезпечного діяння. Її утворення передбачає формування ідеального уявлення про той предмет чи явище, якого намагається досягнути певна особа. У КК України законодавець вказує на мету злочину по-різному, використовуючи при цьому розширенний (на відміну від позначення мотивів за обсягом і змістом) опис: приховати інший злочин або полегшити його вчинення (п. 9 ч. 2 ст. 115); залякування потерпілого або інших осіб (ч. 2 ст. 121); отримати прибуток (ст. 150); прикрити незаконну діяльність або здійснити види діяльності, щодо яких є заборона (ст. 205); припинити діяльність службової особи чи громадянина, який виконує громадський обов’язок, або змінити характер цієї діяльності в інтересах того, хто погрожує (ч. 1 ст. 350). Зрозуміло, що там, де мета (як і будь-яка інша факультативна ознака складу злочину) безпосередньо зазначена в диспозиції кримінально-правової норми або прямо з неї випливає, вона стає обов’язковою ознакою суб’єктивної строни складу злочину.

Мета охоплює не тільки образ бажаного результату, а й “передбачення у свідомості людини засобів, використання яких призведе до досягнення бажаного результату”. Мета характеризується змістом (чого хочу, що треба), рівнем та якістю (який результат потрібен – високий, низький). Якщо мета є змістом злочину, якщо виключно заради цієї мети він вчиняється, то в такому випадку мета збігається з мотивом і виникає феномен “мотиву-мети”. За ступенем усвідомлення розрізняють: мотив-спокуса, мотив-бажання, мотив-мета (при цьому серед згаданих конструкцій найбільш виразно усвідомлюється лише конструкція “мотив-мета” і саме вона найбільш виразно відбиває мотиваційну сферу конкретного злочину).

Емоційний стан – це сукупність емоцій і переживань, які були в особи під час вчинення нею злочину. У більш конкретному розумінні це особливий психоемоційний стан у рамках осудності, який раптово виникає внаслідок протизаконного насильства, систематичного знущання або тяжкої образи з боку потерпілої особи. За таких умов емоції можуть відчутно впливати на формування вини, мотиву та мети злочинів. Слід погодитися з позицією Ю. Александрова та В. Клименко, що емоції мають самостійне кримінально-правое значення тільки тоді, коли вони представлені станом сильного душевного хвилювання (фізіологічним афектом), а це можливо тільки при вчиненні умисного вбивства та умисного тяжкого тілесного ушкодження в стані сильного душевного хвилювання в стані сильного душевного хвилювання (ст.ст. 116 і 123 КК України). Отже, у решті злочинів емоційний стан лежить за межами їх складів і тому не може прямо впливати на кваліфікацію вчиненного.