Види суб’єктів злочину за чинним кримінальним кодексом України. 


Мы поможем в написании ваших работ!



ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

Види суб’єктів злочину за чинним кримінальним кодексом України.



Стаття 18. Суб'єкт злочину

1. Суб'єктом злочину є фізична осудна особа, яка вчинила злочин у віці, з якого відповідно до цього Кодексу може наставати кримінальна відповідальність.

2. Спеціальним суб'єктом злочину є фізична осудна особа, яка вчинила у віці, з якого може наставати кримінальна відповідальність, злочин, суб'єктом якого може бути лише певна особа.

3. Службовими особами є особи, які постійно, тимчасово чи за спеціальним повноваженням здійснюють функції представників влади чи місцевого самоврядування, а також постійно чи тимчасово обіймають в органах державної влади, органах місцевого самоврядування, на підприємствах, в установах чи організаціях посади, пов'язані з виконанням організаційно-розпорядчих чи адміністративно-господарських функцій, або виконують такі функції за спеціальним повноваженням, яким особа наділяється повноважним органом державної влади, органом місцевого самоврядування, центральним органом державного управління із спеціальним статусом, повноважним органом чи повноважною службовою особою підприємства, установи, організації, судом або законом.

4. Службовими особами також визнаються посадові особи іноземних держав (особи, які обіймають посади в законодавчому, виконавчому або судовому органі іноземної держави, у тому числі присяжні засідателі, інші особи, які здійснюють функції держави для іноземної держави, зокрема для державного органу або державного підприємства), іноземні третейські судді, особи, уповноважені вирішувати цивільні, комерційні або трудові спори в іноземних державах у порядку, альтернативному судовому, посадові особи міжнародних організацій (працівники міжнародної організації чи будь-які інші особи, уповноважені такою організацією діяти від її імені), а також члени міжнародних парламентських асамблей, учасником яких є Україна, та судді і посадові особи міжнародних судів.

Поняття осудності.

Стаття 19. Осудність

1. Осудною визнається особа, яка під час вчинення злочину могла усвідомлювати свої дії (бездіяльність) і керувати ними.

2. Не підлягає кримінальній відповідальності особа, яка під час вчинення суспільно небезпечного діяння, передбаченого цим Кодексом, перебувала в стані неосудності, тобто не могла усвідомлювати свої дії (бездіяльність) або керувати ними внаслідок хронічного психічного захворювання, тимчасового розладу психічної діяльності, недоумства або іншого хворобливого стану психіки. До такої особи за рішенням суду можуть бути застосовані примусові заходи медичного характеру.

3. Не підлягає покаранню особа, яка вчинила злочин у стані осудності, але до постановлення вироку захворіла на психічну хворобу, що позбавляє її можливості усвідомлювати свої дії (бездіяльність) або керувати ними. До такої особи за рішенням суду можуть застосовуватися примусові заходи медичного характеру, а після одужання така особа може підлягати покаранню.

 

Правильне трактування поняття осудності відіграє важливу роль у здійсненні правосуддя. Правова держава не допускає засудження людини, яка при скоєнні суспільно небезпечного діяння не давала звіт своїм діям або не могла керувати ними. Така людина, з точки зору вітчизняного кримінального права, не може розглядатися як злочинець і відповідати за суспільно небезпечні діяння нарівні із психічно здоровили людьми, здатними пізнавати об’єктивний світ і внаслідок цього правильно орієнтуватися в реальній дійсності.

Людина, яка володіє нормальними розумовими і вольовими якостями, здатна свідомо сприймати вплив на її мозок впливу зовнішнього світу, а значить і здатна критично підходити до своєї поведінки, розуміти вимоги, які пред’являються до неї встановленими в суспільстві правилами поведінки.

Володіючи цими якостями, кожна психічно здорова людина може нести відповідальність за свої дії і вчинки, в тому числі і за суспільно небезпечні діяння. Таким чином, осудність особи є необхідною передумовою її відповідальності за кримінальним законом. Це принципове положення кримінального права базується на вченні про детермінованість поведінки людини, у відповідності з яким свідомість і воля – основні психічні функції, які визначають її вчинки.

Вже підкреслювалося, що осудність – обов’язкова ознака суб’єкта злочину, яка призначена забезпечувати кримінальну відповідальність тільки тих осіб, які здатні нести таку відповідальність. Осудність являється самостійною категорією кримінального права і має свої специфічні риси.

Осудність – перш за все ознака людини, яка володіє психічним здоров’ям. Однак іноді осудними можуть бути не тільки особи, які не мають ніяких недоліків психічного характеру, але і особи, які страждають психічними захворюваннями і недоліками розумового розвитку. До останніх при вивченні питання про вплив психічного здоров’я на осудність необхідний диференційований підхід.

Осудність має соціально-психологічну характеристику, яка виражається у рівні інтелектуального розвитку, у володінні особою певними вольовими якостями, в емоційних рисах характеру. Такі феномени, як свідомість і воля, обумовлені об’єктивною дійсністю, матеріальними умовами життя суспільства і, в першу чергу, тим суспільним середовищем, в якому формується особа.

Таким чином, кримінальне право України розглядає людину не як безвільну біологічну істоту, яка цілком залежить від біопсихофізіологічних факторів, а як особистість, наділену розумом і волею, здатну вільно вибирати той чи інший соціально значущий варіант поведінки. Така позиція ґрунтується на тому науковому висновку правової теорії, що тільки поведінка осудної особи може бути предметом правового регулювання, інакше право було б безсильним і тому неефективним у якості інструмента соціального спливу. Виходячи з активної ролі свідомості і волі, людина може певним чином скеровувати свої дії. Активна роль свідомості і волі людини виражається у свідомому сприйнятті зовнішнього світу, а відповідно і здатності критично підходити до своєї поведінки, розуміти вимоги, які пред’являються до неї встановленими у суспільстві правилами поведінки. Тобто особа здатна усвідомлювати вчинене і керувати своїми діями.

Для осудності важливий і певний рівень соціалізації особи: її участь у суспільних відносинах у різних сферах життя, усвідомлення прав і обов’язків, ролі і відповідальності за свою поведінку. Тому осудність як певний рівень соціального розвитку набувається із досягненням певного віку.

Значення осудності, в першу чергу, полягає в тому, що вона означає здатність особи бути винною у скоєному нею суспільно небезпечному діянні. Інакше кажучи, осудність є: 1) обов’язковою умовою вини; 2) вина – це обов’язкова умова кримінальної відповідальності (ст. 2 КК України); 3) кримінальна відповідальність – реалізація у покаранні.

Таким чином, перед нами, за образним висловом професора М.І. Бажанова, ланцюжок: осудність – вина – кримінальна відповідальність – покарання. Це так звана теорія чотирьох ланок чи теорія чотирьох обручок. На думку М. Бажанова, вона потребує доповнення ще однією ланкою: між виною і кримінальною відповідальністю – складом злочину.

Деякі вчені стверджують, що осудність це передумова вини або передумова вини і відповідальності. Однак, такі твердження викликають заперечення. В дійсності осудність – ознака суб’єкта злочину. Вина ж – ознака суб’єктивної сторони як елементу складу злочину. Осудність не випереджує вину (її може і не бути), а свідчить лише про наявність за цією ознакою суб’єкта злочину. Осудність пов’язана з виною тільки через склад злочину, через суб’єкта і суб’єктивну сторону. Це не виключає того, що осудність як ознака суб’єкта в складі злочину пов’язана з виною як ознакою суб’єктивної сторони, разом вони забезпечують дію принципу суб’єктивного ставлення в вину у кримінальному праві.

Таким чином, осудність – це психічний стан особи, який полягає у її здатності за станом психічного здоров’я, за рівнем соціально-психологічного розвитку і соціалізації, а також за віком усвідомлювати фактичний характер і суспільну небезпеку своїх дій, керувати ними під час скоєння злочину і нести у зв’язку з цим кримінальну відповідальність.

Кримінальний кодекс 2001 р. закріпив поняття осудності, передбачивши, що “осудною визнається особа, яка під час вчинення злочину могла усвідомлювати свої дії (бездіяльність) і керувати ними” (ст. 19 КК). Таким чином, презумпція осудності стала законодавчою вимогою, яка не тільки є юридичною новацією, але і дозволила сформулювати важливий для теорії і практики кримінального права принцип настання кримінальної відповідальності і покарання тільки осіб, які скоїли злочин у стані осудності.

Необхідно визначити основні значущі риси осудності.

По-перше, осудність – не тільки фактична, але і логічна підстава кримінальної відповідальності.

По-друге, осудність є юридичною передумовою кримінальної відповідальності, так як співвідношення вини і кримінальної відповідальності, осудності і вини реалізується в нормах права. Іншими словами, осудність – це правова категорія. Оскільки вона характеризується формалізованими показниками і відображає інтелектуальні, вольові і емоційні можливості людини як особистості, тобто соціально-психологічну сторону особи злочинця.

Кримінально-правове визначення осудності дало можливість законодавчо закріпити формулу осудності через поєднання двох критеріїв: юридичного (психологічного) і медичного (біологічного). Юридичний критерій осудності характеризує її як здатність особи усвідомлювати фактичний характер скоєного суспільно небезпечного діяння і керувати цим діянням під час його вчинення. Медичний (біологічний) критерій осудності означає такий рівень розвитку психічних функцій особи, який обумовлює здатність цієї особи під час скоєння злочину усвідомлювати свої дії (бездіяльність) або керувати ними. Згаданий критерій осудності охоплює психічний стан практично здорових людей і людей, у психіці яких є відхилення, що межують з патологією, але які не виключають здатності усвідомлювати свої дії або керувати ними. При наявності цього критерію кримінальну відповідальність може нести як практично здорова людина, так і особа з пограничними розладами психіки, які не виключають її осудності.

Обмежена осудність. Питання кримінальної відповідальності та покарання обмежено осудних осіб.

Стаття 20. Обмежена осудність

1. Підлягає кримінальній відповідальності особа, визнана судом обмежено осудною, тобто така, яка під час вчинення злочину, через наявний у неї психічний розлад, не була здатна повною мірою усвідомлювати свої дії (бездіяльність) та (або) керувати ними.

2. Визнання особи обмежено осудною враховується судом при призначенні покарання і може бути підставою для застосування примусових заходів медичного характеру.

 

В Кримінальному кодексі 2001 р. знайшла юридичне закріплення норма про обмежену осудність. Уже на ранніх етапах розвитку судової психіатрії було помічено, що немає ніякої межі між психічною хворобою і повним психічним здоров’ям. Для оцінки суміжних станів ще в минулому столітті була сформована концепція зменшеної осудності. Як відомо, ця концепція не отримала широкої підтримки. Серед противників інституту зменшеної осудності був і один із основоположників судової психіатрії професор Московського університету В.П. Сербський. Він писав, що введення у законодавство цього поняття – при неможливості дати яку-небудь правильну мірку для застосування його на практиці – викликало б значні непорозуміння і дало б хибний напрямок вирішенню питання про неосудність, який допускає тільки два рішення: або людина володіла свободою дій – тоді вона осудна, або ж не володіла нею і тоді вона неосудна.

Дискусія серед юристів і психіатрів про доцільність введення в законодавство поняття зменшеної осудності не припиняється на протязі багатьох років. Сучасне зарубіжне законодавство Європи визнає інститут зменшеної осудності (поняття зменшеної осудності дають кримінальні кодекси Чехії і Словакії, Угорщини, Польщі, Куби, Данії, Італії, Фінляндії, Німеччини, Швейцарії, Японії та ін.), а також успіхами психіатрії у вивченні так званих суміжних станів і аномалій психічного розвитку, які не досягли рівня психічного захворювання (до таких станів відносять різні форми психопатії, неврози, алкоголізм та ін.).

На формування негативного відношення до зменшеної осудності значний вплив мали погляди представника класичної школи кримінального права М.С. Таганцева та прибічника соціологічної школи кримінального права Ф. Ліста. Перший з них, не заперечуючи різні відтінки осудності, виступав проти внесення до закону категорії зменшеної осудності, виходячи при цьому із обов’язкового її впливу на зменшення відповідальності; другий відзначав, що зменшена осудність як в інтересах злочинця, так і в інтересах суспільства не потребує ніякого покарання, а інших методів обходження зі злочинцем, наприклад, лікування. Не кращу послугу в цій справі дала практика судово-психіатричних експертиз, яка призвела до того, що лише незначний відсоток осіб було визначено осудними, і вже в 1928 р. визнання обмежено осудними припинилось.

Необхідно підкреслити, що обмежена осудність – об’єктивна реальність, відображення особливостей свідомості психічно хворої людини, які характеризують зменшену здатність керувати своїми діями і давати в них звіт. Обмежена осудність не являється реакційним чи ненауковим поняттям, як це стверджувалося в 30-40 роки. Наукові дослідження, проведені в Інституті держави і права РАН, ВНДІ МВС Росії і Інституті загальної та судової психіатрії ім. В.П. Сербського, показали, що серед осіб, які скоїли злочини проти особи, кількість осіб з психічними аномаліями досягає 65-70% від загальної кількості всіх засуджених за злочини цієї категорії. Більшість цих осіб потребують індивідуального підходу при застосуванні кримінального закону та при відбуванні покарання.

Стаття 20 КК України передбачає, що “підлягає кримінальній відповідальності особа, визнана судом обмежено осудною, тобто така, яка під час вчинення злочину, через наявний у неї психічний розлад, не була здатна повною мірою усвідомлювати свої дії (бездіяльність) та (або) керувати ними.

Визнання особи обмежено осудною враховується судом при призначенні покарання і може бути підставою для застосування примусових заходів медичного характеру”.

Аналіз і порівняння категорії обмеженої осудності з категоріями осудності і неосудності, з деякими іншими інститутами кримінального права (відповідальність, вина, покарання) дозволяє стверджувати, що трактування обмеженої осудності класичною школою кримінального права та законодавства деяких зарубіжних країн (наприклад, Угорщини, Німеччини, Польщі, Чехії, Югославії) як обставини, яка в усіх випадках пом’якшує вину, непереконлива і суперечлива. У зв’язку з цим необхідне нове тлумачення обмеженої осудності, яка відображала б сучасні погляди науковців в доктрині кримінального права.

Категорія обмеженої осудності у кримінальному праві має такі основні риси: 1) характеризує стан особи з психічними аномаліями, яка скоїла злочин; 2) являється не проміжною категорією між осудністю і неосудністю, а складовою частиною осудності; 3) як складова частина осудності служить передумовою кримінальної відповідальності осіб з психічними аномаліями, які скоїли злочин; 4) являється обставиною, яка пом’якшує кримінальну відповідальність, не має самостійного визначального значення і враховується судом при призначенні покарання у сукупності з іншими даними і обставинами, які характеризують злочин і особу винного; 5) ніколи і ні при яких умовах не може бути витлумачена як обставина, яка обтяжує відповідальність; 6) може служити підставою для визначення режиму утримання засуджених до позбавлення волі і призначення примусового лікування, яке поєднується з покаранням; 7) може мати кримінально-правове значення для визначення розподілу ролей співучасників у злочинах, скоєних у співучасті; 8) відноситься тільки до часу скоєння особою злочину і самостійно ніяких правових та інших наслідків після відбування покарання не тягне; 9) може визнаватись тільки слідчим в постанові і судом у вироку на підставі компетентного висновку про це експерта-психіатра.

Як підсумок всього вищевикладеного можна зазначити, що під обмеженою осудністю слід розуміти психічний стан особи, при якому під час скоєння злочину у винного була обмежена здатність усвідомлювати фактичний характер або суспільну небезпеку своїх дій (бездіяльності) або керувати ними в силу розладу психічної діяльності або інших психічних аномалій, що не виключає кримінальну відповідальність та покарання такої особи.

Значення обмеженої осудності полягає в тому, що вона враховується судом при призначенні покарання і є підставою для застосування примусових заходів медичного характеру.



Поделиться:


Последнее изменение этой страницы: 2016-04-18; просмотров: 420; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы!

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 44.193.29.184 (0.015 с.)