Звільнення від кримінальної відповідальності у зв’язку з примиренням винного з потерпілим.

Стаття 46 КК України передбачає: “Особа, яка вперше вчинила злочин невеликої тяжкості або необережний злочин середньої тяжкості, звільняється від кримінальної відповідальності, якщо вона примирилася з потерпілим і відшкодувала заподіяні нею збитки або усунула заподіяну шкоду”. Звільнення від кримінальної відповідальності на підставі ст. 46 є обов’язковим для суду і безумовним для особи, що вчинила злочин.

Включення ст. 46 до КК України засвідчує шанобливе ставлення держави до інтересів потерпілого, виходить з недоцільності звернення до заходів кримінально-правової репресії у ситуаціях, коли відновлення соціальної справедливості можливе шляхом примирення винного у злочині із потерпілим. Стаття 46 є закріпленням відомого зарубіжному законодавству інституту медіації як альтернативного способу врегулювання кримінально-правових конфліктів, в основу якого покладено посередництво у примиренні сторін. Звільнення від кримінальної відповідальності у зв'язку з примиренням винного з потерпілим, втілюючи ідею відновлювального правосуддя, дає змогу: потерпілому - більш оперативно отримати належну компенсацію заподіяної йому шкоди; особі, яка вчинила злочин, - уникнути кримінальної відповідальності; державі - зекономити фінансові та інші ресурси для боротьби зі злочинністю.

Передумовою даного виду звільнення є вчинення особою вперше злочину невеликої тяжкості або необережного злочину середньої тяжкості. Особливістю такого злочину в даному випадку є обов'язкова наявність потерпілого, тобто фізичної особи, якій заподіяна фізична, моральна або матеріальна шкода (ч. 1 ст. 49 КПК) і яка визнана потерпілою відповідно до ч. 2 ст. 49 КПК, про що свідчить особа, яка проводить дізнання, слідчий і суддя – вони виносять постанову, а суд – ухвалу (абзац 2 п. 4 Постанови № 12 від 23 грудня 2005 р.). Йдеться про такі, наприклад, злочини, як умисне або необережне заподіяння тілесних ушкоджень різної тяжкості (статті 122 – 125, 128), побої і мордування (ст. 126), погроза вбивством (ч. 1 ст. 129) тощо.

Поряд із звільненням від кримінальної відповідальності у зв’язку з примиренням винного з потерпілим як інститутом матеріального права (ст. 46 КК) існує кримінально-процесуальний інститут примирення у справах приватного обвинувачення (ч. 1 ст. 27 КПК). Злочини, передбачені ст. 125, ч. 1 ст. 126 і ст. 356, не становлять значної суспільної небезпеки, а тому конфлікти, які призвели до їх вчинення, можуть бути розв’язані з мінімальними витратами, без засудження винного і призначення йому кримінального покарання. Справи про зазначені злочини порушуються не інакше, як за скаргою потерпілого і підлягають закриттю, якщо потерпілий примириться з обвинуваченим (підсудним). При цьому кримінальні справи про злочини, за якими можливе примирення на підставі ст. 46 КК, порушуються на загальних підставах, тобто і за відсутності волевиявлення потерпілого. До того ж, у випадку примирення у справах приватного обвинувачення від винного (на відміну від ст. 46 КК Ураїни) не вимагається відшкодування завданих збитків (усунення заподіяної шкоди) і того, щоб злочин був вчинений ним уперше.

Для застосування аналізованого виду звільнення від кримінальної відповідальності необхідною є сукупність таких умов: 1) особа вчинила злочин вперше; 2) діяння належить до злочинів невеликої тяжкості (при цьому не вимагається, щоб ними були так звані злочини приватного обвинувачення) або необережних злочинів середньої тяжкості; 3) особа, яка вчинила такий злочин, примирилася з потерпілим; 4) вона відшкодувала завдані нею збитки або усунула заподіяну шкоду. При цьому не вимагається, щоб суб'єкт, який вчинив злочин, щиро покаявся і активно сприяв розкриттю злочину. Встановивши сукупність вказаних умов, суд зобов'язаний звільнити особу від кримінальної відповідальності.

Відшкодування завданої шкоди в плані ст. 46 може бути і неповним (на відміну від ст. 45), але у будь-якому разі воно має бути достатнім. Цей критерій визначається за угодою потерпілого, який пропонує конкретні форми та механізми відшкодування завданих збитків або усунення заподіяної шкоди, та особи, яка вчинила злочин. Так, усунення негативних наслідків вчиненого злочину може пов'язуватись учасниками конфлікту з укладенням або виконанням відповідного цивільно-правового договору. Винна особа, прагнучи до примирення, може домовитися із потерпілим про передачу йому матеріальних благ понад шкоду, заподіяну злочином. КК подібні примирювальні домовленості не забороняє.

У разі наявності декількох потерпілих винний може бути звільнений від кримінальної відповідальності за ст. 46 за умови досягнення ним примирення з кожним із потерпілих і відшкодування кожному із них завданих збитків або усунення заподіяної шкоди.

Відшкодування завданих збитків або усунення заподіяної шкоди (одномоментне або у декілька прийомів) може як передувати примиренню, так і здійснюватись одночасно з ним, але у будь-якому разі повинно мати місце до винесення постанови суду про звільнення особи від кримінальної відповідальності.

Відповідно до ЦК до спадкоємця переходить право на відшкодування: 1) збитків, завданих спадкодавцеві лише у договірних зобов’язаннях; 2) моральної шкоди, присудженої судом спадкодавцеві за його життя. Не входять до складу спадщини права та обов'язки, що нерозривно пов’язані з особою спадкодавця, зокрема право на відшкодування шкоди, завданої ушкодженням здоров'ю. Однак значення наведених цивільно-правових положень у контексті розглядуваного виду звільнення від кримінальної відповідальності не слід перебільшувати. Стаття 46 КК України не містить заборони на відшкодування заподіяної злочином фізичної, майнової або моральної шкоди спадкоємцям потерпілого. Тому у наведеній ситуації закриття кримінальної справи на підставі ст. 46 КК України (за наявності всіх інших передбачених нею умов) не виключається.

Особливістю передбаченого ст. 46 КК України звільнення від кримінальної відповідальності є те, що для його застосування вимагається не лише позитивна посткримінальна поведінка винного, а й добровільне волевиявлення потерпілого. Якщо заподіяна злочином шкода повністю відшкодована, проте примирення потерпілого з винним не відбулося, останній не може бути звільнений від кримінальної відповідальності за ст. 46 КК України. Разом з тим відсутність зазначеного примирення не перешкоджає застосуванню у цьому разі ст. 45 КК України (за наявності всіх передбачених нею умов). Взагалі, вирішуючи питання про застосування ст. 45 або ст. 46 КК України, пріоритет слід віддавати нормі, що передбачає такі умови звільнення від кримінальної відповідальності, які у конкретній ситуації склалися раніше.

Під примиренням розуміється добровільна відмова потерпілого від поданої ним заяви про притягнення до кримінальної відповідальності особи, яка вчинила злочин (у разі, коли справу ще не порушено), або прохання закрити вже порушену щодо винного кримінальну справу. Потерпілий примирившись із винною особою, звертається до суду з клопотанням звільнити від кримінальної відповідальності особу, яка вчинила злочин, або принаймні не заперечує проти такого звільнення. Факт примирення потребує відповідного процесуального закріплення у матеріалах справи. Мотиви, якими керується потерпілий, погоджуючись на примирення (жалість, релігійні переконання, сподівання на дружбу, бажання поліпшити своє майнове становище тощо), для застосування ст. 46 КК України значення не мають. Не є важливим також, хто саме виступив ініціатором примирення (винний, потерпілий, їхні знайомі, працівники правоохоронних органів). При цьому слід враховувати, що примирення – це акт прощення потерпілим винного в результаті вільного волевиявлення. Звільнення від кримінальної відповідальності за ст. 46 КК України не допускається, якщо встановлено, що заяву про припинення подальшого кримінального переслідування винного потерпілий зробив не добровільно, а вимушено - в результаті погроз, залякувань або іншого неправомірного впливу з боку винного чи його оточення.

 

Обов’язково необхідна також згода винної особи на звільнення від кримінальної відповідальності за цією підставою. При цьому на досудовому слідстві та в суді необхідно з’ясувати, чи було це примирення дійсним (добровільним, усвідомленим), без застосування погроз і насильства. Неврахування цієї умови призводить до таких випадків.

Судова колегія у кримінальних справах Апеляційного суду Черкаської області в 2005 році винесла ухвалу щодо скасування постанови Лисянськрго районного суду про звільнення С. від кримінальної відповідальності у зв’язку з тим, що примирення обвинуваченого з потерпілим Я. не було, заподіяні збитки не відшкодовані, думку учасників судового розгляду про закриття справи не з’ясовано.

Примирення має відбутись саме з потерпілим, а не з іншими особами, які беруть участь у кримінальному процесі. Потерпілий – це фізична особа, якій злочином заподіяно моральну, фізичну або майнову шкоду і яка визнана потерпілим постановою органу дізнання, слідчого, прокурора, судді або ухвалою суду. Для визнання особи потерпілим закон не вимагає її заяви. Особа повинна бути визнана потерпілим після того, як у справі зібрані докази того, що злочином їй заподіяно шкоду. З урахуванням того, що кримінальну відповідальність тягне також готування (крім злочинів невеликої тяжкості) і замах, особа визнається потерпілою і в тому разі, коли щодо неї був вчинений відповідний незакінчений злочин. У справах про злочини, внаслідок яких сталася смерть потерпілого, права потерпілого мають його близькі родичі, які в установленому порядку визнані потерпілими. Не є потерпілими у кримінально-процесуальному аспекті юридичні особи, які, у разі заподіяння їм майнової шкоди, визнаються цивільними позивачами, а так само держава. Подібне обмеження сфери застосування ст. 46 КК України є невиправданим як з погляду реалізації прав того, хто вчиняє злочин, так і з точки зору задоволення інтересів відмінних від фізичних осіб соціальних суб’єктів, охоронюваним благам, правам або інтересам яких злочином заподіюється шкода або створюється загроза заподіяння такої шкоди.

Угоду про примирення з особою, яка вчинила злочин, якщо потерпілим є неповнолітній або недієздатний, можуть укласти законні представники такого потерпілого (ними відповідно до КПК можуть бути визнані батьки, усиновителі, опікуни, піклувальники або представники установ та організацій, під опікою чи піклуванням яких перебувають вказані потерпілі).