Дія кримінального закону у просторі.

Кримінальний кодекс України передбачає просторову та часову юрисдикцію закону про кримінальну відповідальність (статті 4 - 10). Просторова юрисдикція означає поширення закону про кримінальну відповідальність України в межах певної території та щодо певного кола осіб. Часова юрисдикція закону про кримінальну відповідальність України означає тривалість дії закону в межах певного часового інтервалу.

Просторова юрисдикція закону про кримінальну відповідальність ґрунтується на чотирьох основних принципах: територіальному, громадянства, універсальному та реальному.

Територіальний принцип регламентує чинність закону про кримінальну відповідальність на території України. Винятком із територіального принципу є принцип дипломатичного імунітету. Він передбачає, що кримінально-правова юрисдикція України не поширюється на осіб, що мають дипломатичний імунітет, але зберігається щодо вчинених ними в Україні злочинів. Тому до відповідальності за ці злочини вони притягаються в державі, яка є акредитуючою.

Принцип громадянства регламентує чинність закону про кримінальну відповідальність щодо діянь, вчинених за межами України її громадянами та особами без громадянства, що постійно проживають в Україні.

Універсальний та реальний принципи передбачають поширення чинності закону про кримінальну відповідальність України щодо діянь, вчинених за межами України іноземними громадянами, у випадках, передбачених міжнародними договорами або вчинення ними тяжких або особливо тяжких злочинів проти прав і свобод громадян України або інтересів України.

Територіальний принцип просторової чинності (дії) закону про кримінальну відповідальність України сформульовано у ст. 6. Він полягає в тому, що усі особи, які вчинили злочин на території України, підлягають кримінальній відповідальності на підставі КК та імплементованих норм міжнародного права. "Особи, які вчинили злочини на території України", про яких ідеться в ст. 6, – це громадяни України, іноземні громадяни, які не користуються правом особистої недоторканності і дипломатичного імунітету, а також особи без громадянства.

Поняття "територія України" визначається нормами національного та міжнародного права. Основні положення щодо цього поняття закріплено у статтях 1-6 Закону "Про державний кордон України" від 4 листопада 1991 р. Стаття 1 цього Закону визначає: "Державний кордон України є лінія і вертикальна поверхня, що проходить по цій лінії, які визначають межі території України – суші, вод, надр, повітряного простору".

Поняттям "територія України" охоплюються: 1) суша, море, річки, озера та інші водойми, надра землі в межах кордонів України, а також повітряний простір над сушею і водним простором, в тому числі й над територіальними водами (територіальним морем); 2) військові кораблі, приписані до портів на території України, які знаходяться під прапором України у відкритому морі, у територіальних водах або портах іншої держави; 3) невійськові кораблі, приписані до портів на території України, які знаходяться під прапором України у відкритому морі; 4) військові повітряні судна України, приписані до аеропортів на території України, які під розпізнавальним знаком України знаходяться у відкритому повітряному просторі, у повітряному просторі чи на аеродромі іншої держави; 5) невійськові повітряні судна України, які приписані до аеропортів на території України та знаходяться поза її межами у відкритому повітряному просторі під розпізнавальним знаком України.

Територіальна чинність кримінального закону України поширюється і на іноземні невійськові судна, які знаходяться у територіальних водах чи портах України. Згідно з п. 5 ст. 28 зазначеного Закону прикордонні війська України мають право знімати з судна і затримувати осіб, які вчинили злочин і підлягають кримінальній відповідальності за законодавством України, передавати цих осіб органам дізнання і слідства, якщо інше не передбачено міжнародними договорами України.

Злочин (у формі готування, замаху, виконання, підбурювання, пособництва, організаційної діяльності) визнається вчиненим на території України у випадках: 1) коли він розпочатий і закінчений на території України; 2) коли він розпочатий за межами України, а дії, що утворюють його, вчинені на території України. Наприклад, якщо особа за межами України придбала обладнання для виготовлення підроблених білетів Національного банку України, а надрукувала їх на території України, то місцем вчинення цього злочину треба вважати територію України; 3) коли суспільно небезпечні дії були розпочаті або вчинені за межами України, а закінчені або злочинний наслідок настав на території України (наприклад, постріл було зроблено з території Молдови, а смертельне поранення особи сталося на території України); 4) коли виконавець або хоча б один із співучасників діяв на території України.

Юрисдикція української держави щодо вирішення питання про злочинність і караність діянь, вчинених на її території, може зазнавати часткових обмежень на підставі норм міжнародного права (Європейської конвенції про передачу провадження у кримінальних справах 1972 р; Конвенції про передачу засуджених осіб 1983 р.; Європейської конвенції про нагляд за умовно засудженими або умовно звільненими правопорушниками 1964 р.), або ж навпаки, доповнюватися ще й делегованими повноваженнями договірних держав щодо паралельного застосування їхнього законодавства в іноземній державі (в Україні), тобто може ґрунтуватися на одночасному застосуванні національного (українського) та іноземного законодавства (Мінська конвенція країн СНД про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних і кримінальних справах, 1993). Відповідні повноваження в аналогічних випадках делегує також українська держава іншим договірним державам.

Вирішення питання про злочинність і караність діяння, вчиненого на території України іноземним громадянином або особою без громадянства, яка проживає в іншій державі, у певних випадках може відбуватися відповідно до їх національного законодавства, якщо Україна передасть відповідній договірній державі повноваження кримінального переслідування таких осіб (так звана передача кримінального провадження). Передача кримінального провадження передбачена Європейською конвенцією про передачу провадження у кримінальних справах від 15 травня 1972 р., до якої Україна приєдналася 22 вересня 1972 р. Чинності для України Конвенція набула 1 січня 1996 р.

Ця Конвенція, як і ряд інших ратифікованих Україною міжнародних договорів, згідно із Законом України "Про дію міжнародних договорів на території України" від 10 грудня 1991 р. є невід'ємною часткою національного законодавства України (в даному випадку – кримінального) і має пріоритетну чинність, оскільки вирішує питання територіальної чинності кримінального закону та деякі інші питання інакше, ніж статті КК України, і застосовується в такому ж порядку, як і норми національного законодавства.

Передача кримінального провадження, згідно зі ст. 2 Конвенції, полягає в тому, що одна договірна держава передає іншій договірній державі "повноваження переслідувати в судовому порядку згідно зі своїм кримінальним законодавством будь-який злочин, до якого застосовується кримінальне законодавство іншої Договірної Держави"'.

Юрисдикція України може обмежуватися і стосовно виконання вироку щодо засуджених в Україні до позбавлення волі за вчинення злочину іноземних громадян певних договірних держав у випадках передачі Україною цих громадян договірній державі для виконання вироку. Таку передачу передбачає Конвенція про передачу засуджених осіб від 21 березня 1983 р., до якої Україна приєдналася 22 вересня 1995 р. Чинності для України Конвенція набула 1 січня 1996 р. Учасниками Конвенції — договірними державами – є 37 країн.

Підставою передачі засудженого для відбування покарання у державі, громадянство якої він має, є сукупність таких фактів: 1) засудження іноземного громадянина українським судом за злочин, вчинений на території України, до позбавлення волі на такий строк, який на момент отримання запиту іноземної держави про передачу засудженого становив би не менш як 6 місяців (ч, 2 ст. 2, 0, "с" ч. 1 ст. 3 Конвенції); 2) наявність у засудженої особи громадянства договірної держави (п. "а" ч. 1 ст. 3 Конвенції); 3) добровільна згода засудженої особи щодо її передачі для відбування покарання у своїй державі або згода законного представника засудженої особи, якщо вона за віком чи станом здоров'я не здатна прийняти самостійне рішення (ч. 2 ст. 2, ч. 2 ст. 4, п. "д" ч. 1 ст. 3 Конвенції); 4) вчинене засудженим діяння визнається злочином згідно з кримінальним законодавством держави винесення вироку і держави виконання вироку (п. "є" ч. 1 ст. 3 Конвенції").

Певних обмежень зазнає територіальний принцип чинності закону про кримінальну відповідальність і стосовно тих осіб, які користуються дипломатичним імунітетом.

Норми міжнародного права, зокрема Віденської конвенції про дипломатичні зносини від 18 квітня 1961 р., Віденської конвенції про консульські зносини від 24 квітня 1963 р., та внутрішнього – прийнятого на основі цих конвенцій Положення про дипломатичні представництва та консульські установи іноземних держав в Україні від 10 червня 1993 р. надають особистої недоторканності та виключають з-під кримінальної юрисдикції України дипломатичних представників іноземних держав та певне коло інших іноземних громадян або частково обмежують таку юрисдикцію щодо консульських посадових осіб і консульських службовців, виходячи з принципу взаємності. Ці особи за вчинений злочин на території України підлягають юрисдикції лише держави, яка їх акредитувала, тому питання про їх відповідальність вирішується дипломатичним шляхом. На цих осіб кримінальна юрисдикція України, відповідно до ст. 13 Положення, поширюється як виняток лише у випадках ясно наданої згоди на це держави, що їх акредитувала, яку вона, згідно з пунктами 1, 2 ст. 32 Конвенції, висловлює позбавленням певної особи імунітету від кримінальної юрисдикції держави перебування (України). На загальних підставах кримінальній юрисдикції України можуть підлягати такі особи лише у разі втрати ними такого імунітету з інших причин. Наприклад, після того, як Україна сповістила державу, котра їх акредитувала, про те, що згідно з п. 2 ст. 9 Конвенції вона вже не визнає співробітником дипломатичного представництва дипломатичного агента, якого раніше Україна, згідно з п. 1 ст. 9 Конвенції, визнала неприйнятною особою і сповістила про це дану державу, а та протягом розумного строку не відкликала цю особу або не припинила її повноважень чи відмовилась це зробити.

Крім КК, на території України мають чинність і загальновизнані норми міжнародного права – норми прямої дії, імплементовані у національне законодавство України як його невід'ємна частина Законом України "Про дію міжнародних договорів на території України" від 10 грудня 1991 р. Оскільки ця імплементація є загальногалузевою, то стосується вона і кримінального законодавства України. "Чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України" (ч. 1 ст. 9 Конституції України). Згідно з преамбулою Закону від 10 грудня 1991 р. у випадках суперечності між нормами міжнародного права та КК пріоритетну чинність мають міжнародні норми.

Гарантуючи права і свободи людини і громадянина, ч. 4 ст. 55 Конституції України надає право кожному "після використання всіх національних засобів правового захисту звертатися за захистом своїх прав і свобод до відповідних міжнародних судових установ чи до відповідних органів міжнародних судових установ, чи до відповідних органів міжнародних організацій, членом або учасником яких є Україна".

Чинність Кримінального кодексу України щодо діянь, вчинених за межами України, визначена в ст. 7 КК. Передбачена ч. 1 ст. 7 відповідальність за злочини, вчинені за межами України, ґрунтується на принципі громадянства (національному) просторової чинності закону про кримінальну відповідальність. Підстави такої відповідальності відображають зумовлений громадянством України постійний правовий зв'язок особи з державою у формі їх взаємних прав та обов'язків. Зокрема, громадяни України згідно з Конституцією України зобов'язані неухильно додержуватися Конституції та законів України, не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей, а держава зобов'язана відповідати перед людиною за свою діяльність. Держава також гарантує піклування та захист своїм громадянам, які перебувають за її межами.

Згідно з ч. 1 ст. 7 КК громадянин України несе відповідальність на батьківщині за вчинене за кордоном діяння лише за умови, що воно визнається злочинним даним КК та законом іноземної держави або лише даним КК, якщо воно посягало на інтереси правопорядку України. Якщо діяння не посягало на інтереси іноземного правопорядку і реально не завдало і не могло завдати шкоди інтересам українського правопорядку, то воно є малозначним діянням (ч. 2 ст. 11). Згідно з діючим законодавством на таких само підставах за дані діяння несуть відповідальність і "особи без громадянства, які постійно перебувають в Україні", тобто особи, які не мають доказів належності до громадянства жодної держави і постійно проживають в Україні.

Притягнення до відповідальності за злочини, вчинені за кордоном, передбачає необхідність точного встановлення, що дана особа на момент вчинення цього діяння була громадянином України чи особою без громадянства, що постійно проживає в Україні. Питання про належність до громадянства України вирішується згідно з відповідними статтями Закону "Про громадянство".

Частина 2 ст. 7 КК передбачає, що громадянин України чи особа без громадянства, які вчинили злочин в іноземній державі і там же зазнали покарання, не можуть бути притягнені до кримінальної відповідальності за цей злочин і в Україні. Це положення повністю відповідає Конституції України, яка проголошує: "Ніхто не може бути двічі притягнений до юридичної відповідальності одного виду за одне й те ж саме правопорушення" (ч. 1 ст. 61).

Універсальний принцип чинності закону про кримінальну відповідальність у просторі закріплює ст. 8 КК. Вона передбачає відповідальність лише іноземних громадян та осіб без громадянства, які постійно в Україні не проживають, тільки щодо вчинених за межами України і не проти її інтересів злочинів, боротьбу з якими веде світове співтовариство на основі міжнародних договорів, якщо учасницею їх є Україна.

Особлива частина КК визначає діяння, криміналізація яких відбулася на підставі укладених колишнім СРСР, а також Україною міжнародних договорів щодо боротьби з окремими видами злочинів (наприклад, ст. 157 "Захоплення заручників").

Реальний принцип чинності закону про кримінальну відповідальність у просторі також закріплений у ст. 8 КК, де передбачена відповідальність лише іноземних громадян та осіб без громадянства, які постійно в Україні не проживають, тільки щодо вчинених за межами України передбачених Кримінальним кодексом тяжких і особливо тяжких злочинів проти прав і свобод громадян України або інтересів України.

Важливе значення при характеристиці дії закону про кримінальну відповідальність у просторі має інститут екстрадиції (ст. 10 КК). Взагалі, екстрадиція – це передача однією державою особи, яка вчинила злочин або була затримана на території цієї держави, іншій державі громадянином якої ця особа є для притягнення її до кримінальної відповідальності і віддання до суду або для відбування покарання.

Видача громадянина України іноземній державі є неприпустимою. Відповідно до ч. 2 ст. 25 Конституції України громадянин України не може бути виданий іншій державі. Це не стосується випадків видачі громадянина України повноважному міжнародному судовому органу у зв'язку з можливим вчиненням ним передбачених міжнародними конвенціями злочинів (скажімо, злочинів проти миру і людства та воєнних злочинів).

Видача інших осіб – іноземних громадян і осіб без громадянства – може здійснюватися на основі міжнародних конвенцій, міжнародних договорів та угод, які безпосередньо укладені Україною або були укладені колишнім СРСР і зберігають чинність для України.

Україна 25 вересня 1995 р. приєдналася до Європейської конвенції від 13 грудня 1957 р. про видачу правопорушників. Україна повинна видавати іншим договірним державам, з урахуванням положень та умов Конвенції, осіб, які переслідуються компетентними органами сторони, яка робить запит, за вчинення правопорушення або які розшукуються цими органами з метою виконання вироку або постанови про утримання під вартою (ст. 1 Конвенції).

Це положення про видачу не стосується громадян України, оскільки видача громадян України заборонена її Конституцією (ч. 2 ст. 25). Крім того, дана Конвенція, як й інші конвенції, передбачає право держави відмовити у видачі свого громадянина (п. "а" ч. 1 ст. 6).

Видача правопорушників здійснюється у зв'язку з правопорушеннями, які караються законами сторони, що робить запит, та сторони, якій робиться запит, позбавленням волі або згідно з постановою про утримання під вартою на максимальний термін не менше одного року чи більш суворим покаранням. Якщо особа визнається винною і вирок про ув'язнення або постанова про утримання під вартою проголошується на території сторони, що робить запит, термін призначеного покарання має складати не менше чотирьох місяців (ч. 1 ст. 2 Конвенції).