Значення ч. 2 ст. 11 КК України для поняття злочину.



Мы поможем в написании ваших работ!


Мы поможем в написании ваших работ!



Мы поможем в написании ваших работ!


ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

Значення ч. 2 ст. 11 КК України для поняття злочину.



Злочин – центральне поняття кримінального права, своїм змістом відображає соціальну суть законодавства, його головні інститути, а також кримінальну політику держави у боротьбі зі злочинністю.

Відповідно до ч.1 ст. 11 КК України злочин – це передбачене цим Кодексом суспільно небезпечне винне діяння (дія або бездіяльність), вчинене суб'єктом злочину (ст. 11 КК).

Згідно ст. 11 КК, поняття злочину включає такі основні ознаки: протиправність, суспільна небезпечність діяння, винність, діяння, вчинення діяння суб’єктом злочину.

Злочин має місце лише тоді, коли особою вчинене певне діяння. Ст. 11 КК тлумачить термін діяння, як дію або бездіяльність. Виступаючи формами різного прояву активності людини, дія і бездіяльність у соціальному змісті мають ознаки подібності. Загальне для них є те, що вони порушують чи ставлять у небезпеку порушення суспільні відносини, охоронювані кримінальним законом від злочинних посягань. Очевидно, це і є насамперед підставою для об'єднання дії і бездіяльності в загальному понятті „діяння”, яке зазначено в ст. 11 КК.

Дія як ознака злочину є активною, усвідомленою та цілеспрямованою суспільно небезпечною поведінкою людини, що заподіює або ставить під загрозу заподіяння шкоди охоронюваним кримінальним законом суспільним відносинам.

Першою злочинною дією людини був такий вчинок, про який згадується в Книзі Старого Заповіту, тобто найперший гріх людини, коли Єва не послухалася Бога, піддалась на спокуси змія і зірвала з дерева знання, добра й зла 2 плоди, які разом з Адамом з'їла. Здійснити такий вчинок Єві не завадила навіть пересторога Бога: „Не їж від нього, бо в день їди твоєї від нього ти, напевно, помреш!”. Цю, певно, першу дію людини можна, у певній мірі, назвати крадіжкою і, безумовно, що вона стала тим першопочатком усіх злочинів, які скоюють люди протягом всього розвитку нашої цивілізації.

З фізичної, виконавчої сторони злочинна дія може характеризуватися різними аспектами. В одних випадках вона містить у собі прості, елементарні акти поведінки, в інших – складається з декількох актів, кожний з яких при відповідних умовах може бути визнаний самостійною дією. Виходячи з цього злочинну дія можна поділити на просту і складну.

Проста дія характеризується тим, що вона складається з одного чи декількох рухів тіла чоловіка, спрямованих на досягнення визначеної мети, на рішення обмеженої, конкретної задачі.

Виконання простої дії за загальним правилом означає одночасне заподіяння шкоди об'єкту, тому що між ним і дією немає ніяких посередніх ланок, тому немає необхідності здійснювати які-небудь додаткові дії для здійснення злочину. Наприклад, навмисне нанесення удару вже утворює склад побоїв та мордування (ст. 126 КК).

Складна дія характеризується тим, що вона складається з декількох актів поведінки людини, кожний з яких, узятий окремо, ізольовано, може бути визнаний як проста дія. Однак на відміну від останньої, акти поведінки, що входять у складну дію в якості складених його елементів, у силу їхньої внутрішньої єдності і нерозривного зв'язку самостійного значення в межах цієї дії не мають. Наприклад, розбій (ст.187 КК). Тут усі дії – напад з метою заволодіння чужим майном і насильство над особою – об'єднані в складній дії єдиною злочинною метою, спрямовані в кінцевому рахунку на заподіяння шкоди основному безпосередньому об'єкту – відносинам власності. Заподіяння ж шкоди додатковому безпосередньому об'єкту – здоров’ю особи – є лише етапом для здійснення посягання на основний об'єкт. Злочини з такого роду складними діями прийнято називати складеними злочинами.

Складна дія іноді містить у собі ряд тотожних актів поведінки, кожний з який може бути визнаний як проста дія. Ці тотожні акти в складній дії об'єднані єдністю наміру, спрямовані на досягнення загальної їм злочинної мети, заподіюють шкоду одній і тій же групі суспільних відносин. У цьому випадку має місце „смуга дій”, між якими може бути навіть значний розрив у часі. Ознаки продовжуваного злочину визначені у ч.2 ст.32 КК: „…при вчиненні продовжуваного злочину, який складається з двох або більше тотожних діянь, об'єднаних єдиним злочинним наміром”.

Тобто для продовжуваного злочину характерна наявність трьох основних ознак: 1) тотожність дій; 2) єдність умислу; 3) наявність загальної мети. Останні дві ознаки передбачають, що винний від початку вчинення першої дії має намір здійснити і подальші дії, спрямовані на досягнення певного кінцевого результату. Як приклад такого злочину можна навести наступну ситуацію: таємне викрадення радіоприймача по частинам (ч.1 ст.185 КК).

Із кількох частин складається і триваючий злочин, для якого характерне вчинення на початку одноактного діяння, а надалі невизначено тривалий час безперервно зберігається злочинний стан. Наприклад, триваючим злочином є незаконне зберігання зброї, наркотичних засобів (ч.1 ст.263, ч.1 ст.307 КК).

Особливістю складеного злочину є те, що його утворює сукупність дій, які самі по собі передбачені в інших статтях КК як самостійні злочини. Наприклад, такі дії, як напад з метою заволодіння майном, поєднаний із насильст­вом, небезпечним для життя або здоров'я потерпілого, характерні для розбою — злочину, передбаченого ст. 187 КК. Але, якщо такі дії вчиняються під час нападу банди, вони підпадають під ознаки бандитизму. Оскільки дії, що утворюють об'єктивну сторону бандитизму, ширші за змістом (вони можуть полягати і в заволодінні майном, і в спричиненні тілесних ушкоджень, і в насильницькому статевому акті тощо), то вони не потребують додаткової кваліфікації за іншими статтями КК. Тому в наведеному вище прикладі все вчинене охоплюється ознаками складу злочину, передбаченого ст.257 КК.

Злочинна бездіяльність як форма суспільно небезпечної поведінки людини істотно відрізняється від дії по зовнішній, фізичній, виконавчій сфері. Так, при бездіяльності особа не робить у конкретних обставинах обстановки, місця і часу конкретних дії, що необхідні для запобігання небезпеки, що загрожує об'єкту кримінально-правової охорони. Дії ж, що суб'єкт фактично робить у період злочинної бездіяльності (або не робить) за загальним правилом не мають правового значення. Отже, бездіяльність може бути охарактеризоване як стан фізичного спокою стосовно тих дій, що особа повинна була і могла вчинити. Тому вона позбавлена виконавчої, фізичної сфери.

Обов'язок діяти може мати такі підстави:

1. Відповідно до закону чи іншого нормативного акту. Наприклад, кримінальний закон зобов'язує надати допомогу особі, що перебуває в небезпечному для життя становищі (ст. 136 КК); а сімейне законодавство сплачувати кошти на утримання дітей (ст. 164 КК);

2. Відповідно зі службовими чи іншими фаховими обов’язками. Наприклад, міліціонер, як представник влади, зобов'язаний затримувати злочинців – невиконання цього обов'язку без поважних причин тягне відповідальність за ст. 367 КК.

3. Відповідно з прийнятих на себе обов'язків за угодою. Наприклад за договором довічного утримання (ст.744 ЦК) набувач житла зобов’язаний піклуватися про відчужувача, зокрема забезпечувати його продуктами харчування – невиконання цього обов'язку без поважних причин, якщо це призвело до смерті особи тягне відповідальність за ст.135 КК.

4. Внаслідок попередніх дій особи, яка сама поставила в небезпеку іншу особу. Наприклад, гр.В. 11.09.2009 р. приблизно о 21 год., внаслідок порушення Правил дорожнього руху України, керуючи автомобілем, на трасі Київ-Варшава в районі вул. Варшавська в м. Ковель, скоїв наїзд на С., спричинивши останній тілесні ушкодження середнього ступеня тяжкості за ознакою тривалого розладу здоров¢я, (тобто, допустив порушення правил безпеки дорожнього руху, що спричинило потерпілій середньої тяжкості тілесні ушкодження – вчинив злочин, передбачений ч.1 ст. 286 КК) після чого втік з місця ДТП, залишивши потерпілу С. без допомоги в небезпечному для її життя стані. Тобто своїми умисними діями, В., завідомо залишив без допомоги особу, яка перебуває в небезпечному для життя стані і позбавлена можливості вжити заходів для самозбереження, поставивши потерпілого в небезпечний для життя стан, тобто вчинив злочин, передбачений ч.1 ст. 135 КК.

Наступною ознакою поняття злочину є передбаченість діяння кримінальним законом. Це означає, що злочин має місце лише тоді, коли те чи інше діяння безпосередньо передбачено статтею Особливої частини Кодексу. Тобто злочин повинен бути чітко зафіксований в кримінальному законі. В цьому виражається найбільш важливий принцип кримінального права – немає злочину без зазначення його у законі (nullum crimen sine lege). Цей принцип випливає зі ст.92 Конституції України, яка вказує на те, що відповідальність за злочини передбачено виключно законами України. Тому вчинення, навіть, суспільно небезпечного діяння, але не передбаченого в КК не може тягнути кримінальну відповідальність.

Кримінальній протиправності властиві специфічні риси. Вони виражаються в порушенні особою норми іншої галузі законодавства, яка забороняє вчинення небезпечного діяння, яке передбачене диспозицією кримінально-правової норми і встановлює за вчинення цього діяння в санкції норми – кримінальне покарання. Конкретні ознаки кримінальної протиправності передбачені законом у складі конкретного злочину. Дія або бездіяльність кримінально-протиправні у межах, визначених у диспозиції кримінального закону, яка забороняє вчинення діяння під загрозою покарання. Ці ознаки в сукупності виражають характер і специфічні особливості суспільної небезпеки конкретного злочину. Так, наприклад, особа вчиняє крадіжку приватного майна гр. А. своїми діями особа порушує конституційне право особи володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, але ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності (ст. 41 Конституції України). Такі суспільно небезпечні дії передбачені диспозицією ч.1 ст.185 КК – таємне викрадення чужого майна, тобто підпадають під ознаки злочину „крадіжка” і караються штрафом до п'ятдесяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або виправними роботами на строк до двох років, або позбавленням волі на строк до трьох років.

Отже, суспільно небезпечні діяння, які передбачені кримінальним законом, – це діяння, що містять склад будь-якого злочину, передбаченого статтею Особливої частини Кримінального кодексу України. Відсутність у діях особи ознак складу злочину означає, що діяння не передбачено кримінальним законом, отже не є злочином і не тягне за собою кримінальної відповідальності.

У ст.1 КК України зазначається, що кримінальне законодавство України визначає, які саме суспільно небезпечні діяння є злочинами, а також, що Кримінальний кодекс встановлює покарання, котрі підлягають застосуванню до осіб, які вчинили злочин.

Суспільна небезпека як ознака злочину полягає в тому, що злочин заподіює або створює загрозу заподіяння шкоди суспільним відносинам які є об’єктам кримінально-правової охорони. Основна соціальна якість злочину міститься в зміні чи знищенні суспільних відносин. Саме ці зміни будуть являтись злочинними наслідками у вигляді фізичної, моральної чи майнової суспільно небезпечної шкоди. Суспільна небезпека – це внутрішня якість злочину, яка надає йому матеріальний характер. Вона закріплена в законі та набуває правового значення, тобто породжує протиправність, яка є юридичним виразом суспільної небезпеки. В цьому розумінні є їх єдність, зв'язок та взаємодія. Ознака протиправності служить мірилом кримінальної політики держави, яка виражається в законах, які визнають в певний відрізок часу, яке саме діяння є суспільно небезпечним та яке покарання за нього може нести злочинець. Тобто суспільна небезпека, як і перелік злочинних діянь носить класовий, історичний характер.

У теорії кримінального права суспільна небезпека визначається двома критеріями: характером і ступенем.

Характер суспільної небезпечності – це якісний показник, що визначається групою соціальних цінностей, на які посягає злочин, а також співставленням у межах одного і того ж об’єкта окремих складів злочину. Якраз за характером суспільної небезпеки злочинів і побудована Особлива частина Кодексу.

Так злочини проти життя та здоров’я населення (Розділ ІІ), наприклад вбивство (ст.115 КК), умисне тяжке тілесне ушкодження (ст.121 КК), є більш небезпечними за характером ніж злочини проти власності (Розділ 6), наприклад крадіжка (ст.185 КК), шахрайство (ст.190 КК). Так згідно п.20 постанови ПВСУ від 26 грудня 2003 р. № 15 „Про судову практику у справах про перевищення влади або службових повноважень” призначаючи покарання особам, винним у перевищенні влади або службових повноважень, суди мають неухильно виконувати вимоги ст. 65 КК щодо індивідуалізації покарання, а саме враховувати характер вчиненого діяння, тяжкість наслідків, що настали, дані про особу винного та інші обставини, які пом’якшують чи обтяжують покарання. Тому що злочини, відповідальність за які передбачена ч. 2 ст. 157 КК (перешкоджання здійсненню виборчого права), ч. 2 ст. 162 КК (порушення недоторканності житла), статтями 371–373 КК (завідомо незаконні затримання, привід або арешт, притягнення завідомо невинного до кримінальної відповідальності, примушування давати показання) та ч. 2 ст. 376 КК (втручання в діяльність судових органів), являють собою спеціальні види перевищення влади або службових повноважень і не потребують додаткової кваліфікації за ст.365 КК. І тому вони відрізняються саме за характером суспільної небезпеки, тобто відмінність полягає найперше в об’єкті кримінально-правової охорони.

Ступінь суспільної небезпечності – це кількісне вираження порівняльної небезпеки діянь одного й того ж характеру. Наприклад, зґвалтування, вчинене групою осіб ч.3 ст.152 КК, становить більшу небезпеку, ніж зґвалтування, вчинене однією особою ч.1 ст.152 КК.

Ступінь суспільної небезпечності злочину визначається сукупністю істотних ознак діяння, що впливають не лише на його юридичну оцінку (кваліфікацію), але й дають можливість відрізнити один злочин даного виду від іншого злочину того ж виду. Він залежить від тяжкості наслідків, що настали, їх характеру: загибель людей, матеріальна чи моральна шкода; способу, яким було скоєно посягання; форми вини: умисел чи необережність у тому чи іншому вигляді; мотивів, якими керувався винний під час вчинення злочину, стадії розвитку злочинної діяльності, якщо остання не була доведена до кінця, та інших обставин.

Злочин – це завжди винне діяння. В ст.11 КК вказано, що злочин це винне діяння.

У цій ознаці відбивається найважливіший принцип криміналь­ного права – принцип суб'єктивного ставлення, тобто відповідаль­ності тільки за наявності вини, що випливає зі ст. 62 Конституції України.

Частина 2 ст. 2 КК закріпила цей принцип, вказавши, що особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в закон­ному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду.

Таким чином, закон про кримінальну відповідальність виключає об'єктивне ставлення, тобто відповідальність за шкоду, заподіяну за відсутності вини. Вина відповідно до ст. 23 КК є психічне ставлен­ня особи до вчинюваної дії чи бездіяльності та її наслідків, вираже­не у формі умислу або необережності.

Злочин являє собою єдність об'єктивного і суб'єктивного: діян­ня і психічного (свідомого і вольового) ставлення до нього. Як ді­яння не може бути розкрите поза зв'язком з психічним ставленням особи до нього, так і зміст психічного ставлення (вини) не може бути визначений поза зв'язком з характером діяння: об'єктом, на який вона посягає, способом, наслідками та іншими його об'єктивними ознаками. Вина значною мірою визначає характер діяння і ступінь його тяжкості і є важливим критерієм визнання його злочином.

Для визнання особи винною необхідно встановити, що вона вчинила суспільно небезпечне діяння умисно (ст.24 КК) чи необережно (ст.25 КК).

В ст.ст. 24 та 25 КК містяться законодавчі визначення цих форм вини. Згідно зі ст.24 КК злочин визнається скоєним умисно, якщо особа, яка його вчинила, усвідомлювала суспільно небезпечний характер своєї дії або бездіяльності, передбачала її суспільно небезпечні наслідки і бажала їх або свідомо допускала настання цих наслідків.

Ст. 25 КК говорить про те, що злочин визнається вчиненим з необережності, коли особа, яка його вчинила передбачала можливість настання суспільно небезпечних наслідків своєї дії або бездіяльності, але легковажно розраховувала на їх відвернення, або не передбачала можливості настання таких наслідків, хоча повинна була і могла їх передбачити. Тобто необережність поділяється на злочинну самовпевненість і злочинну недбалість.

Кримінальна відповідальність за вчинення злочину наступає при наявності будь-якої з форм вини. Однак, злочини, які вчиненні умисно характеризуються значно більшим ступенем суспільної небезпеки, ніж злочини, вчиненні за необережністю. Так кримінальна відповідальність з 14 років настає при вчиненні певних лише умисних злочинів, передбачених ч.2 ст.22 КК.

Новою ознакою поняття злочину за ст. 11 чинного Кодексу є посилання на те, що злочинне діяння вчинюється суб’єктом злочину. Поняття суб’єкта злочину передбачено ч.1 ст. 18 КК: суб'єктом злочину є фізична осудна особа, яка вчинила злочин у віці, з якого відповідно до цього Кодексу може наставати кримінальна відповідальність. Якщо діяння вчинено особою, у якої відсутні ознаки суб’єкта злочину, то таке діяння не можна вважати злочином, воно може визначатись тільки як суспільно небезпечне діяння.

Передбачені і проаналізовані ознаки поняття злочину безпосередньо вказані в ст. 11 КК. У теорії кримінального права злочин визначається дещо по-іншому – це протиправне, винне, суспільно небезпечне і каране діяння.

Тому у теорії кримінального права називається ще одна ознака, характерна для поняття злочину. Мова йде про те, що за вчинення злочину в КК завжди передбачене покарання. Більшість вчених (В.В. Сташис, П.С. Матишевський та ін.) це визначають як караність діяння. При цьому підкреслюється, що кримінальний закон, забороняючи певні діяння, передбачає за порушення цих заборон застосування покарання. Це не означає, що передбачені в кримінальному законі покарання обов’язково і в усіх випадках повинні застосовуватись за вчинення суспільно небезпечного діяння. Якщо таким чином визнавати караність, то вона не може бути ознакою будь-якого злочину (П.П. Михайленко). Тому, що цілий ряд статей КК передбачає можливість звільнення особи, винної у вчиненні злочину, від кримінальної відповідальності або покарання (ст.ст. 44-49, 74 КК). Покарання не може існувати без вчинення злочину і в зв’язку з цим може бути наслідком тільки реально вчиненого особою злочину. Вказана ознака логічно виводиться з ознаки протиправності, яка передбачена в понятті злочину за КК.

 

У ч. 2 ст. 11 КК передбачено положення, згідно з яким, за певних умов діяння не розглядається як злочин. Мова йде про так звані мало­значні діяння, у яких: формально містяться ознаки діяння, передбаче­ного КК, тобто формальна ознака злочину наявна; нема матеріальної ознаки злочину, тобто діяння або зовсім не містить суспільної небез­пеки, або вона є неістотною.

У зв'язку з тим, що чинний КК декриміналізував низку діянь із 1 вересня 2001 р., вони не можуть розглядатись як малозначні, тому що відсутня кримінально-правова заборона їх. Малозначність діяння у зв'язку з відсутністю суспільної небезпеки не містить складу злочину, та може містити склад іншого правопорушення, наприклад, адміні­стративного чи дисциплінарного. У такому разі до особи, яка його вчи­нила, можуть застосовуватися заходи адміністративного чи дисциплі­нарного впливу, що не є кримінальним покаранням.

У частині 2 статті 11 КК України розвивається і конкрети­зується матеріальне визначення злочину, встановлюється, що не є злочином дія або бездіяльність, яка хоча і містить формально ознаки будь-якого діяння, передбаченого Кримінальним кодексом, але через малозначність не становить суспільної небезпеки, тобто не заподіяла і не могла заподіяти істотної шкоди фізичній чи юридичній особі, суспільству, державі.

У цій нормі підкреслюється єдність і зв'язок суспільної небез­печності і протиправності як ознак злочину. Вказуючи на відсу­тність суспільної і небезпечності малозначних діянь, законода­вець має на увазі, як це випливає із співвідношення ч. 1 і ч. 2 ст. 11 7 КК, той ступінь суспільної небезпеки, який необхідний для визнання злочином вчиненого винним діяння. Саме про та­ку суспільну небезпеку йдеться в ч. 1 ст. 7 КК.

Таке розуміння ч. 2 ст. 11 КК дозволяє вважати, що вона передбачає два варіанти:

1) діяння винного певною мірою сус­пільно небезпечне і тому може бути визнано адміністративним чи іншим правопорушенням або дисциплінарним проступком;

2) діяння винного позбавлено суспільної небезпеки взагалі і тому є не правопорушенням, а аморальним проступком, що не зачіпає норми права.

Застосування ч. 2 ст. 11 КК України за таких умов:

1. дія або бездіяльність формально, як говорить закон, тобто з зовнішньої сторони містить ознаки діяння, передбаче­ного будь-якою статтею Особливої частини кримінального ко­дексу;

2. вчинена дія або бездіяльність є малозначною, тобто вона або зовсім не заподіяла і не могла заподіяти шкоди, або ж заподіяла незначну шкоду об'єктові посягання.

Малозначним, діянням, наприклад, визнається придбання і зберігання особою декількох бойових патронів по пістолета Макарова, хоча ст. 263 КК формально передбачає відповідальність за такий злочин як незаконне поводження зі зброєю, бойовими припасами або вибуховими речовинами.

Малозначними визнаються і ті діяння, які не заподіяли і не могли заподіяти істотної шкоди інтересам, що охороняють­ся правом. Наприклад, Л. звинувачувався у самоуправстві (ст. 356 КК) у зв'язку з тим, що після роботи він самовільно взяв закріплений за ним вантажний автомобіль та поїхав на ньому до лікарні, де лікувалась його дружина. Через кілька годин автомобіль було повернуто. Дії Л. за своїм характером малозначні, вони не заподіяли автогосподарству істотної шкоди, в зв'язку з чим справу було припинено за відсутністю складу злочину.

Вирішуючи питання про ступінь суспільної небезпечнос­ті вчиненого винним діяння, не можна залишати поза увагою його небезпечність у конкретних умовах. Паління в залі для глядачів театру – діяння малозначне; паління ж на вибухово-небезпечних підприємствах або у вибухонебезпечних цехах є злочин, він може спричинити вибух або пожежу (ст. 273 КК).

Визнаючи діяння малозначним, потрібно враховувати не тільки фактично заподіяну ним шкоду, але й те, на що воно бу­ло направлено, до яких втрат могло призвести.

Частина 2 статті 11 КК установлює, що при малозначності дії або бездіяльності, діяння не є злочином. Таким чином, виключається злочинність, а не лише караність діяння. Тому у випадку застосування ч. 2 ст. 11 КК до судового розгляду справа припиняється на підставі п. 2 ст. 6 КПК України, тобто за відсутністю в діянні складу злочину. Якщо ж до ви­сновку про застосування ч. 2 ст. 11 КК суд дійде в стадії судо­вого розгляду, то він має винести виправдувальний вирок за відсутністю в діянні підсудного складу злочину (ч. 2 ст. 6 КПК України).

Дія або бездіяльність, яка на підставі ч. 2 ст. 11 КК ви­знається малозначною і тому не є злочином, може бути адмі­ністративним чи дисциплінарним проступком. В таких випадках ці діяння тягнуть за собою адміністративну або дисциплінарну відпові­дальність.

В судово-слідчій практиці виникають іноді проблеми при визначенні малозначності діяння.

Так є спірною постанова суду про відмову у порушенні кримінальної справи, за заявою гр. Ч. про заподіяння тілесних ушкоджень громадянином С., за малозначністю вчиненого. За матеріалами справи встановлено, що С. штовхав Ч., хапав за руки і давив руки. За актом судово-медичного дослідження гр. Ч. були заподіяні легкі тілесні ушкодження, що не спричинили короткочасного розладу здоров’я. Суд, враховуючи що між Ч. і С. виникли непорозуміння щодо спадщини і вчинені дії С. не є суспільно небезпечними відмовив у порушенні кримінальної справи за малозначністю вчиненого.

В іншій ситуації суд правильно визначив малозначність діяння. Так, за вироком суду, з урахуванням змін, внесених касаційною інстанцією, С. визнано винною і засуджено за те, що вона, працюючи головним бухгалтером акціонерного товариства закритого типу „Київська торговельна компанія” (далі - АТЗТ) та будучи службовою собою, використала своє службове становище всупереч інтересам служби – з особистої заінтересованості за відсутності генерального директора АТЗТ протягом 29 червня - 22 липня 2009 р. підробила його підписи у 38 платіжних дорученнях і направила останні до Залізничного відділення „Укрсоцбанку” в м. Києві, який здійснив за ними перерахування відповідних коштів.

Як вбачається зі справи, внаслідок підроблення С. підпису керівника у платіжних документах матеріальної або іншої шкоди інтересам АТЗТ чи інших підприємств, установ або окремим громадянам спричинено не було і не могло бути спричинено, оскільки за платіжними дорученнями було здійснено платежі, які були обов'язковими для підприємства і випливали з договірних правовідносин та законів. Жодних обставин, обтяжуючих відповідальність С., у справі не встановлено, а посилання суду на наявність особистої її заінтересованості не конкретизовано. Характеризується С. виключно позитивно, має на утриманні батька похилого віку – інваліда III групи, учасника Великої Вітчизняної війни. Трудовий колектив просив про передачу С. на поруки. Виходячи з наведеного слід визнати, що хоча дії С. формально і містять ознаки діяння, передбаченого ч.1 ст.366 КК 2001 р., але через малозначність не являють суспільної небезпеки, а тому відповідно до ч. 2 ст. не є злочинними. Верховний Суд України клопотання С. та подання суддів задовольнив, вирок Залізничного районного суду м. Києва від 26 жовтня 2009р. та ухвалу судової колегії в кримінальних справах Київського міського суду від 3 грудня 2009 р. щодо С. в частині її засудження за ч. 1 ст. 366 КК скасував, а справу закрив на підставі п. 2 ст. 6 КПК – за відсутністю в діях складу злочину.

В той же час вважається неточним вжитий законодавцем в ч.2 ст.11 КК термін „істотна шкода”, так як цей термін вживається в окремих кримінально-правових нормах Особливої частини КК, що призводить до колізії між нормами. Так, якщо розповсюдження комп'ютерного вірусу шляхом застосування програмних і технічних засобів, призначених для незаконного проникнення в ці машини, системи чи комп'ютерні мережі і здатних спричинити перекручення або знищення комп'ютерної інформації чи носіїв такої інформації не заподіяло істотну шкоду дії винної особи слід кваліфікувати за ч.1 ст.361 КК, якщо була загроза завдання істотної шкоди – за ч.2 ст.15 і ч.2 ст.361 КК, а якщо істотна шкода завдана – за ч.2 ст.361 КК. Виходячи з цього, дії передбачені ч.1 ст.361 КК можуть визнаватися малозначними, згідно ч.2. ст.11 КК не є злочином дія або бездіяльність, яка хоча формально і містить ознаки будь-якого діяння, передбаченого цим Кодексом, але через малозначність не становить суспільної небезпеки, тобто не заподіяла і не могла заподіяти істотної шкоди фізичній чи юридичній особі, суспільству або державі.

Головним моментом, який може розкрити зміст малозначності діяння, є з’ясування його ознак, тобто як ознак самого малозначного діяння, так і ознак його складу.

Поняття “склад злочину” можна віднести тільки до поняття “злочину”, бо не може бути “складу” малозначного діяння. Склад злочину – це сукупність усіх об’єктивних та суб’єктивних ознак (елементів), які, відповідно кримінальному закону України, визначають конкретне суспільно-небезпечне діяння як злочин.

Таким чином, малозначне діяння повинно формально містити ознаки складу злочину, але коли вони встановлюються і ми робимо висновок про малозначність діяння, цей склад “скасовується”, бо малозначне діяння не може мати складу злочину, а склад злочину, в свою чергу, не може бути наділений ознаками малозначності.

Малозначне діяння може мати лише формальний склад, який міститься в сукупності об’єктивних та суб’єктивних ознак, які характеризують діяння як малозначне.

Об’єкт злочину в значній мірі характеризує соціально-політичний зміст злочину, ступінь його суспільної небезпеки, тому сам по собі об’єкт посягання малозначним бути не може. Об’єкт малозначного діяння визначається не малозначністю, а порівняльною цінністю, яка і враховується при застосуванні ч. 2 ст. 11 КК.

При визначенні малозначного діяння, головним чином, оцінюється шкода, що заподіяна об’єкту, але у випадках, коли предмету діяння також заподіяна шкода в вигляді пошкодження або знищення, до уваги також приймаються кількісні та якісні властивості предмета.

Враховуючи те, що об’єкт злочину – це суспільні відносини, можна зробити висновок, що там, де немає посягання на суспільні відносини або таке посягання носить малозначний характер, в результаті чого суспільним відносинам не завдається шкода, немає злочину. Розрізнення злочину і не злочину – дуже важлива мета, бо від її правильного чи неправильного вирішення залежить, перш за все, доля людини, її права та законні інтереси, а також рівень та стан законності в суспільстві.

Діяння може визнаватися малозначним не лише за властивостями об’єкту, а й за характером способу дії або бездіяльності.

Основною ознакою, що відрізняє кримінально-правову дію або бездіяльність, яка не носить протиправного характеру, є суспільна небезпечність.

Суспільна небезпечність, як ознака кримінально-правового діяння, значить, що дія або бездіяльність завдає або може завдати значну шкоду суспільним відносинам, тому відсутність суспільної небезпечності дії або бездіяльності або її мізерний характер може призвести лише до настання незначної шкоди, яка заподіюється не будь-якими діями, а тільки тими, характер яких визначає властивість самого об’єкту.

Спосіб дії – це певний порядок, метод, послідовність рухів, що застосовує особа. Спосіб – об’єктивна характеристика дії, що не залежить від того, з якою формою вини вона вчинена. Від способу дії залежить характер і тяжкість наслідків, тому він надає дії або бездіяльності якісну визначеність. Це значить, що якщо спосіб дії за змістом не являє великої суспільної небезпеки або, взагалі, є мізерним, може носити незначний характер, та в сукупності з іншими ознаками діяння може бути визначене як малозначне.

Малозначність діяння та відсутність шкідливих наслідків – ознаки, нерозривно пов’язані між собою. Без малозначності не можуть бути відсутні шкідливі наслідки, а при наявності тяжких наслідків не можна говорити про малозначність діяння.

Під злочинними наслідками треба розуміти передбачені кримінальним законом зміни, які мають місце під впливом дії або бездіяльності. Такі наслідки можуть носити матеріальний або нематеріальний характер, де до нематеріальних відносяться : моральні, фізичні та політичні наслідки.

Значність матеріальних наслідків визначається в грошовому еквіваленті за діючим законодавством, а нематеріальних – в кожному конкретному випадку, залежно від багатьох факторів, які можуть виражатися, наприклад, в ступені та тяжкості заподіяних тілесних пошкоджень, в визначенні розміру моральної шкоди, в наслідках тієї чи іншої злочинної діяльності службових осіб тощо.

Суб’єктивна сторона злочину характеризує психічне ставлення особи до вчиненого нею суспільно небезпечного діяння. Тому, в будь-якому випадку, при аналізі об’єктивних ознак діяння, які мають вирішальне значення при малозначності діяння, треба враховувати і особливості суб’єктивної сторони.

Малозначне діяння може бути таким лише тоді, коли і за умислом особа бажала вчинити незначні дії, які тягнуть малозначні наслідки. Якщо умисел та характер дій не збігаються, не можна говорити про малозначність діяння.

Класифікація злочинів.

Під класифікацією злочинів розуміють поділ їх на групи за певним критерієм.

Можна виділити такі основні види злочинів:

1) за ознаками та видами об'єкта злочину (щонайменше 20 видів за розділами Особливої частини КК: злочини проти життя та здоров'я особи, злочини проти власності й ін);

2) за наявністю чи відсутністю предмета злочину (предметні (ст. 185) та безпредметні (ст. 296);

3) за формами вини (умисні, необережні та злочини з подвійною формою вини);

4) за мотивами вчинення (з корисливих мотивів, хуліганських, з інших особистих мотивів та ін.);

5) за суб'єктом (злочини із загальним суб'єктом і спеціальним);

6) за ступенем тяжкості наслідків та ін.

Однак розвиток кримінального права останнім часом нерозривно по­в'язаний із завданням індивідуалізації кримінальної відповідальності та покарання залежно від тяжкості злочину. Кримінальні кодекси багатьох зарубіжних країн класифікують злочини залежно від їхньої тяжкості.

Саме така класифікація міститься в ч. 1 ст. 12 КК, в основу якої по­кладено ступінь суспільної небезпечності, що виражається в санкціях статей. У КК 1960 р. не було чітко визначеної систем класифікації зло­чинів, що створювало певні труднощі на практиці.

При класифікації злочинів зважають на максимальний вид і розмір покарання, передбачені в кримінально-правових нормах Особливої частини КК, а не ті, що визначаються судом при призначенні покарання для певної винної особи. Поряд із матеріальним критерієм класифікації законодавець у ст. 12 КК передбачає її формальний критерій – певний вид і розмір покарання, типовий, такий, що найбільш повно відображає тяжкість конкретної групи злочинів.

Стаття 12. Класифікація злочинів

1. Залежно від ступеня тяжкості злочини поділяються на злочини невеликої тяжкості, середньої тяжкості, тяжкі та особливо тяжкі.

2. Злочином невеликої тяжкості є злочин, за який передбачене покарання у виді позбавлення волі на строк не більше двох років, або інше, більш м'яке покарання за винятком основного покарання у виді штрафу в розмірі понад три тисячі неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.

3. Злочином середньої тяжкості є злочин, за який передбачене основне покарання у виді штрафу в розмірі не більше десяти тисяч неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або позбавлення волі на строк не більше п'яти років.

4. Тяжким злочином є злочин, за який передбачене основне покарання у виді штрафу в розмірі не більше двадцяти п'яти тисяч неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або позбавлення волі на строк не більше десяти років.

5. Особливо тяжким злочином є злочин, за який передбачене основне покарання у виді штрафу в розмірі понад двадцять п'ять тисяч неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, позбавлення волі на строк понад десять років або довічного позбавлення волі.

6. Ступінь тяжкості злочину, за вчинення якого передбачене одночасно основне покарання у виді штрафу та позбавлення волі на певний строк, визначається виходячи зі строку покарання у виді позбавлення волі, передбаченого за відповідний злочин";

Під класифікацією злочинів розуміють поділ їх на групи залежно від того чи іншого критерію (умисні і необережні; закінчені і незакінчені тощо).

Кожна з таких класифікацій може вирішувати конкретні завдання, а тому має і теоретичне, і практичне значення.

Частина 1 ст. 12 КК передбачає класифікацію злочинів залежно від ступеня тяжкості на чотири категорії: а) злочини невеликої тяжкості; б) середньої тяжкості; в) тяжкі та г) особливо тяжкі. Виходячи з цього матеріальним критерієм такої класифікації виступає суспільна небезпечність певних видів злочинів, яка визначає ступінь їх тяжкості (див. коментар до ч. 1 ст. 11 КК).

Формальним критерієм цієї класифікації законодавець передбачає певний вид і розмір покарання, типовий, такий, що найбільш повно відображає тяжкість злочинів, віднесених до певної категорії. Закон визначає межі максимального покарання в санкціях за злочини, які відносяться до однієї категорії. Такі санкції передбачають для злочинів



Последнее изменение этой страницы: 2016-04-18; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы!

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 3.235.11.178 (0.024 с.)