Царство Боже. Царство небесне (апокаліпсис, 21: 1—4)

 

 

І сторія появи цієї книги Нового Заповіту звичайно описується так.

Апостола Івана на схилі років кесар Доміціан заслав на маленький скелястий острівець поблизу Греції, назва якого — Патмос. Туди потрапляли лише за тяжкі злочини. Засланці працювали в копальнях. Острів Пат­мос в чотири рази менший за Мальту, його можна обійти за один день. На ньому було більше скель і каміння, ніж дерев, багато печер, де ховалися змії. Одного недільного дня Іван, гуляючи, почув позад себе громовий голос, який нагадував звук сурми: це був Ісус Христос, але зовсім інший, не той, до якого припадав юний апостол під час Таємної вечері.

Іван упав до ніг Ісуса, який поклав на нього свою праву руку і наказав написати сім листів до християн, що жили в різних містах Азії. Після того, як послання були написані, він побачив відчинені двері на небо і почув голос: "Увійди сюди — і Я покажу тобі, що має статися після цього".

Усе, що Іван там побачив, він описав у своєму Апока­ліпсисі. Багато з того, про що говориться в Апокаліпсисі, є в Старому Заповіті та в апокрифічних джерелах (особливо в текстах великих і малих пророків Старого Заповіту).

Грецьке слово "апокаліпсис " перекладають як "одкро­вення", "об'явлення". Таку назву дістала остання частина Нового Заповіту. Вона, як ми вже знаємо, приписується авторові четвертого Євангелія і трьох послань — Івану Богослову.

За своїм змістом — це велична драма боротьби Бога з сатаною за володіння світом, яка закінчується картиною вселюдського воскресіння, Страшного суду, вічного Царства Божого.

Слово "апокаліпсис" у наш час широко вживається на позначення грізних змін:

 

Картина була страшна. Колорит її й величність нагадали мені величні й страшні картини Апока­ліпсиса (І. Нечуй-Левицький).

 

Пророцтва цієї книги вражають, особливо, коли йдеться про чорнобильську катастрофу. Згадка про зірку Полин сприймається як розповідь про місто, яке носить назву одного з видів полину — чорнобилю. В Апокаліпсисі сказано: "І засурмив третій Ангол, — і велика зоря спала з неба, палаючи, як смолоскип. І спала вона на третину річок та на водні джерела. А ймення зорі тій Полин. І стала третина води, як полин, і багато людей повмирали з води, бо згіркла вона..." (Апокаліпсис, 8: 10-11).

Ось сучасне вживання цих слів:

Звізда Полин впала на нас не сама по собі. Вона виникла із самої потворності тоталітарного режиму, зі всевладдя відомчої імперської бюрократії, яка звикла дивитися на Україну як на свою соцколонію, не захищену ніяким міжнародним правом (О. Гончар).

 

Ви мовчите, діти страшного віку.

І мовчить забута світом Україна, яка стала відома по всій землі в імені чорного полину - звізди Полин - Чорнобиль... (Є. Сверстюк).

"Альфа і омега" — словосполучення з такої фрази Апокаліпсису: "Я Альфа й Омега, говорить Господь Бог, Той, Хто є. І Хто був, і Хто має прийти. Вседержитель!" (1: 8); «І коли я побачив Його, то до ніг Йому впав, немов мертвий. І поклав Він на мене правицю Свою та й промовив мені: "Не лякайся! Я — Перший, і Останній, і Живий. І був Я мертвий, а ось Я Живий на вічні віки. І маю ключі Я від смерті й від аду"» (Апокаліпсис, 1: 17—19).

Альфа — це перша, а омега — остання літера грецького алфавіту. Звідси значення цього вислову — початок і кінець; все існуюче; сутність явища:

Альфо й омего, колиско і мавзолею —

Земле!

З тебе пішов і в тебе вернусь.

Власні планетки ліплять жуки-скарабеї.

Ат суєта...

З тебе пішов і в тебе вернусь.

(Б. Олійник)

 

Світло місяця тіл не вміє ділити, хоч уміє жалом протяти скроні. Місяць - так. Місяць знає. Місяць - альфа. Місяць - омега. (Б. Рубчак)

"Грона гніву достигли" — це слова ангела на початку Суду Божого: «І інший Ангол вийшов із храму, що на небі, — і він мав гострого серпа. І інший Ангол, що мав владу над огнем, вийшов від жертівника. І він гучним голосом кликнув до того, що мав гострого серпа, говорячи: "Пошли свого гострого серпа і позбирай грона земної виноградини, бо грона її вже доспіли". І Ангол кинув додолу серпа свого, і зібрав виноград на землі, і вкинув в велике чавило Божого гніву. І потовчене було чавило за містом, і потекла кров із чавила аж до кінських вуздечок, на тисячу шістсот стадій..." (Апокаліпсис, 14: 17-20).

У переносному, розширеному вживанні образний вислів "грона гніву достигли" означає наближення докорінних змін, викликаних попередніми тривалими стражданнями людей.

Антихрист, — як розповідається в Апокаліпсисі, — це ворог, супротивник, суперник Ісуса Христа, який з'явиться "в кінці часів" і очолить боротьбу проти Ісуса, але буде переможений. Антихрист — це не сатана, це людина, яка перейняла всю його силу, це посланець сатани, який діє за його велінням. Він прагне зайняти місце Христа, хоче, щоб люди саме його вважали Христом.

Традиція зображення Антихриста складалась у XV— XVI століттях. На фресках того часу ми бачимо людину, дуже схожу на Христа, але вираз обличчя у Антихриста не Ісусів, а похмурий, гордовитий. Це "звір, що виходить з безодні" (Апокаліпсис, 11: 7).

Про Антихриста в апокрифічних джерелах розпо­відається, що він "іудей з коліна Давидового", наро­джений у Вавилоні від монаха і блудниці, що йому вдалося перемогти трьох царів і примусити повірити в себе як у Христа. Коли ж настане строк, загибель його воїнства буде продовжуватися з третьої години дня до вечора, і долина між Маслиновою горою і Єрусалимом наповниться кров'ю цього воїнства. Деякі апокрифи твердять, що Антихрист, тікаючи від Ісуса Христа, який наближається, підніметься на високу гору і кинеться з неї в безодню.

Антихристами називали багатьох відступників від віри і гонителів віри.

"Антихристова печать", "начертания звіра" — знак, яким Антихрист позначає своїх слуг. У переносному значенні "антихрист" — запеклий злочинець:

На опасці стоїть тільки антихристова печатка "Дозволено Цензурою" — та й годі (М. Коцю­бинський, лист до В. Гнатюка, 20.11.1905 p.).

В українській мові "антихрист " ("анцихрист ") вжива­ється і як лайливе слово:

Тщегласов (вказує на оздоблений ґанок). Ач, святкувати напосудились, антихристи. Добре тепер святкуватимуть, ха-ха-ха (І. Кочерга).

Про книгу за сімома печатями в Апокаліпсисі розпо­відається так: «І я побачив у правиці Того, Хто сидить на престолі, книгу, написану всередині й назовні, і запеча­тану сімома печатками. І бачив я потужного Ангола, який гучним голосом кликав: "Хто гідний розгорнути книгу і зламати печатки її?" І не міг ніхто ні на небі, ні на землі, ані під землею розгорнути книгу, ані навіть зазирнути в неї» (5: 1-3).

У переносному значенні "книга за сімома печатями" — щось неясне, приховане, те, що не можна осягнути розумом:

 

Школа познайомила його з Гегелем, з філософією, з тисячними абстракціями,— життя зосталось для нього книгою семипечатною (І. Франко).

Агнець Божий (Боже ягня) в Апокаліпсисі — це той, хто відкрив книгу за сімома печатями: «І плакав я гірко, що не знайшовся ані один гідний розгорнути й прочитать книгу, ані навіть зазирнути в неї. А один із старців промовив до мене: "Не плач! Ось Лев, що з племені Юдиного, корінь Давидів, переміг так, що може розгор­нути книгу і зламати сім печаток її"» (5: 5). Усі падали ниць перед Агнцем і співали: "Ти достойний узяти цю книгу і розкрити печатки її, бо Ти був заколений і кров'ю Своєю Ти викупив людей Богові з усякого племені, і язика, і народу, і люду" (Апокаліпсис, 5: 9).

Агнець Божий — це Ісус Христос, який своєю кров'ю змив людські гріхи. Він відкрив книгу за сімома печатями: «І я бачив, що Агнець розкрив одну з семи печаток і почув я одну з чотирьох тих тварин, яка говорила голосом грому: "Підійди!". І я глянув, — і ось кінь білий, а той, хто на ньому сидів, мав лука... І коли другу печатку розкрив... і вийшов кінь другий,— червоний [рудий]. А тому, хто на ньому сидів, було дано взяти мир із землі та щоб убивали один одного. І меч великий був даний йому. І коли третю печатку розкрив.., і я глянув, — і ось кінь вороний. А той, хто на ньому сидів, мав вагу в своїй руці. І коли Він четверту печатку розкрив... і ось кінь чалий [блідий]. А той, хто на ньому сидів, на ім'я йому Смерть, за ним же слідом ішов Ад. І дана їм влада була на четвертій частині землі забивати мечем, і голодом, і мором, і земними звірми» (Апока­ліпсис, 6: 1—8).

Коні Апокаліпсису знайшли своє відображення в літературі і мистецтві: це гравюра великого німецького художника XVI століття Альбрехта Дюрера "Чотири вершники Апокаліпсису", картина Віктора Васнецова "Вершники Апокаліпсису" та ін.

У переносному значенні "коні апокаліпсису", "кінь блідий" — провісники катастрофи:

 

... тільки Твого Коня хіба впізнаю, Господи, — Блідого змиленого Коня на тому горизонті... (О. Пахльовська).

 

Коли знімається п'ята печатка, перед престолом з'являються одягнені в біле душі тих, хто загинув за віру. Після шостої печатки починаються космічні катастрофи: "... і ось сталось велике трясіння землі, і сонце зчорніло, як міх волосяний, і ввесь місяць зробився, як кров... І на землю попадали зорі небесні, як фігове дерево ронить свої недозрілі плоди, коли потрясе сильний вітер... І небо сховалось, згорнувшись, немов той сувій пергаменту, і кожна гора, і кожен острів порушилися з своїх місць..." (Апокаліпсис, 6: 12—14).

Дюрер "Чотири вершники апокаліпсису"

 

Та ось знімається сьома печатка. "І коли сьому печатку розкрив, німа тиша настала на небі десь на півгодини. І я бачив сімох Анголів, що стояли перед Богом. І дано було їм сім сурем" (Апокаліпсис, 8: 1—2).

З цього тексту походять вислови " труба архангела", "архангельські труби", "сім архангельських труб" — грізне попередження, несподіванка:

 

 

Щось було пекельне й фантастичне перед моїми очима і загалом — страшне. Здавалось, ніби сім апокаліпсичних янголів одразу валили на Київ усі сім фіялів людського горя та пожежі, та крові (І. Нечуй-Левицький).

 

 

О, думка, що тіло без жалю руба,

Що очі й уста твої сушить.

Архангельська срібноголоса труба

Гримить крізь простори і душі.

(О. О л ь ж и ч)

"І сім Анголів, що мали сім сурем, приготувалися, щоб сурмити. І засурмив перший Ангол, і вчинилися град та огонь, перемішані з кров'ю, і впали на землю. І спалилась третина землі, і згоріла третина дерев, і всіляка зелена трава погоріла... І засурмив другий Ангол, — і немовби велика гора, розпалена огнем, була вкинена в море. І третина моря зробилася кров'ю, і померла третина морського створіння, що мають життя, і загинула третина кораблів... І засурмив третій Ангол, — і велика зоря спала з неба, палаючи, як смолоскип... І засурмив Ангол четвертий, — і вдарено третину сонця, і третину місяця, і третину зір... І засурмив п'ятий Ангол — і я бачив зорю, що спала із неба додолу. І їй даний був ключ від криниці безодньої, — і дим повалив із криниці... А з диму на землю вийшла сарана, і дано їй міць, як мають міць скорпіони земні" (Апокаліпсис, 8: 6—13; 9: 1—3).

Далі говориться, що сарана не могла шкодити природі, а лише людям, і не вбивати їх, а муки завдавати, щоб шукали смерті і не знаходили.

І коли засурмив шостий ангел — з'явилося кінне військо, яке мало знищити третину людей — сіркою, вогнем і димом з ніздрів коней. Коли засурмив сьомий ангел, "на небі зчинились гучні голоси, що сказали: "Перейшло панування над світом до Господа нашого та до Христа Його, — і Він зацарює на вічні віки!" (Апокаліпсис, 11: 15).

Страшний суд — це суд, який має бути після другого пришестя Ісуса Христа, над усіма людьми, які жили на землі. Вони воскресають, "одягаються" в своє тіло і чекають на присуд залежно від своїх земних справ — або вічне блаженство в раю, або вічну кару в пеклі. "І бачив я мертвих малих і великих, що стояли перед Богом. І розгорнулися книги, і розгорнулась інша книга,— то кни­га життя. 1 суджено мертвих, як написано в книгах, за вчинками їхніми" (Апокаліпсис, 20: 12—13).

Страшний суд — день гніву (Dies irae) — став темою заупокійної молитви у католиків — реквієму (з XIII сто­ліття).

У часи середньовіччя були створені багатофігурні композиції, де Христос сидить на престолі в центрі, по обидва боки од нього стоять дванадцять апостолів, які теж судять воскреслих разом з Ісусом. Матір Божа та Іван Хреститель стоять перед престолом, Адам і Єва при­падають до ніг Христа, молячи його за грішне людство, ангели сурмлять, апостол Петро впускає праведників у рай, грішників заганяють в пекло. З'явилися такі картини у Візантії, звідти потрапили до Італії, далі до південних слов'ян і до нас. Традиція такого зображення Страшного суду була порушена Мікеланджело, який на своїх фресках зобразив те, що здавалось йому найважливішим: гнів Христа на людство і відчай у людей. Крилатий вислів "страшний суд" вживається у кількох мовних ситуаціях — коли говориться про щось жахливе:

...Що з Павлюка, живого, шкіру здерли. Що з ним взяли ще четверо старшин. Що проти того, як вони умерли, і Суд Страшний не здасться вже страшним! (Л. Костенко)

Вислів уживається і тоді, коли йдеться про ни мір найвищої справедливості ("до страшного суду" довіку):

 

Це було небо Страшного суду, як уявлялося колись у дитинстві... — А хмар наперло... Ач, що робиться. Страшний суд, чи що, починається... (О. Дов­женко).

 

— Ятри, не делікатничай. Нас тепер уже нічим не здивуєш, навіть страшним судом (М. Стельмах).

Царство Небесне (Новий Єрусалим) — це те, що Бог приготував праведникам: "І бачив я небо нове й нову землю, перше: бо небо та перша земля проминули, і моря вже не було. І я, Іван, бачив місто святе. Новий Єрусалим, що сходив із неба від Бога, що був пригото­ваний, як невіста, прикрашена для чоловіка свого" (Апокаліпсис, 21: 1—2).

Царство Боже, Царство Небесне — це щось вимріяне, прекрасне і недосяжне для людини:

 

Я з ними ["просвітителями народу"] на Україні попробую поговорити ще про Царство Небесне і прогрес, хоч, певне, толку вийде мало (Леся У країн к а).

 

 

Мікеланджело "Страшний суд"

— А ти до неба подайся, бабуню. Аж до самого апостола Петра чи то до Гаврила-архангела, який там воротарює біля брами небесного царства. Хай він тобі на хвилиночку правду викличе. їй і подай протестацію, — глузливо відгукується з дерева козак (3. Тулу б).

 

Вислів "Царство (йому, їй) Небесне" звичайно вико­ристовують, коли згадують когось померлого:

 

А коли кинеш дома Чіпку, хоч і на бабу, — царство їй Небесне, — то за думками світа білого не бачиш... (Панас Мирний).

 

І не чула, щоб хто лихим словом обніс нашого покійника: всі Царства Божого йому жадають (Марко Вовчок).

 

Дві тисячі років минуло, і вже ніколи, мабуть, не будуть встановлені імена авторів-євангелістів, ані знайдені перші тексти Євангелій, — та житимуть у пам'яті людей написані незнаними авторами щирі, пройняті гарячою вірою поетичні твори, а в мовах багатьох народів крилаті слова з Біблії.