Страха ради іудейська (іван, 19: 38)

 

М и вже говорили, що Євангеліє від Івана помітно відрізняється від трьох поперед­ніх, "синоптичних".

Коли воно було написане? Хто його автор? Чим воно не схоже на попередні?

Ось як дослідники відповідають на ці запитання.

Написане було це Євангеліє в 95—100 роках. Таку дату встановили завдяки одній знахідці, а саме — най­давнішому папірусові, де міститься уривок з 18-ї глави Євангелія. Зберігається цей папірус у Манчестері. З'явився він у Північній Африці, куди християнство прийшло пізніше, і переписаний був, найімовірніше, десь між 175 і 200 роками. Тому вчені й дійшли висновку, що Євангеліє могло бути написане в кінці століття, а вже потім переписувалося і так потрапило до Африки.

З середини II століття вважають, що автор цього Євангелія — апостол Іван, рибалка з Тиверіадського озера, один з учнів Ісуса.

Проте автор Євангелія, судячи з того, як воно написане, — високоосвічена людина свого часу: він добре знає грецьку філософію, користується прийомами викла­ду грецького філософа Платона.

Іван був іудеєм, християнським богословом, який одержав ґрунтовну грецьку освіту. Життя він провів, мабуть, в Єрусалимі, бо дуже добре його знає, та в Едисі (до відомих вже маршрутів про Ісуса він вводить ще й едиські легенди).

Отож, чи звали справжнього автора Іваном, чи якось інакше, він лише використав Ім'я одного з апостолів. Для нас він — Іван, автор четвертого Євангелія, а значить і автор кількох дуже поширених і загальновідомих крила­тих слів.

Чи не найвідомішим з цього Євангелія є вислів "спо­чатку було Слово". Так починається Євангеліє від Івана: "Споконвіку було Слово, а Слово в Бога було, і Бог було Слово. Воно в Бога було споконвіку. Усе через Нього повстало, і ніщо, що повстало, не повстало без Нього" (Іван, 1: 1-3).

Що ж означає це таємниче і могутнє "Слово"?

Ви пам'ятаєте про те, що всі Євангелія дійшли до нас не арамейською, а грецькою мовою — чи написані, чи перекладені. По-грецьки "слово" — "логос", і одразу стає зрозуміло, звідки це "Слово" взялося в Євангелії і хто його автор.

Початки вчення про логос закладалися дуже давно, ще у філософії Стародавнього Сходу, а пізніше Греції та Риму. Вчення про логос виклав у своїй книжці "Про природу" грецький філософ Геракліт, який жив у Едисі в VI—V століттях до н. е.

В основі філософії Геракліта лежить переконання, що світ перебуває в стані постійного виникнення і знищен­ня, що все в ньому тече й змінюється, що джерелом розвитку є боротьба протилежностей. Але це зовсім не означає, що у світі панує безладдя, хаос. Навпаки, у світі діють певні закономірності, певні правила, які Геракліт і назвав логосом. Якби спробувати це "перекласти" мовою сучасних нам понять, то виходило б, що у світі панує якийсь всеохоплюючий розум, що він вічний і незалеж­ний, що ніякі грецькі боги не мають над ним влади.

У ті часи, коли писалося Євангеліє від Івана, це вчення про логос було відоме і поширене; ним просякну­ті учення таких філософів, як Платон, Арістотель, Філон Александрійський.

Під впливом Філона Александрійського і перебував, очевидно, автор четвертого Євангелія. Грецький філософ вважав, що Бог — це якась недоступна для людського розуму духовна сила, безособова і безтілесна. А життя навколо нас і ми самі — матеріальні, тілесні. І от посередником між цими двома силами — духом і матерією — і виступає логос. Значить, логос — це слово Бога, це знаряддя, за допомогою якого безтілесний Бог керує матеріальним світом і підтримує в ньому порядок.

На думку Філона, логос править світом так само, як душа править тілом. Щоб бути зрозумілішим для своїх учнів, Філон називає логос "Сином Божим", "первород-ним Сином Бога". Так і в автора четвертого Євангелія логос, слово ототожнюється з Ісусом Христом: адже він Син Божий, а значить, і є втіленням Бога на землі.

У переносному значенні вислів найчастіше стосується мови, слова, яким надається дуже важливе значення:

 

Й тоді причиною причин —

Гримить суремно і громово

Першопочаток чину — Слово. (

І. Св ітл и ч н и й)

 

Інквізитор: То лиш слова...

Джордано: "Спочатку було Слово!" Воно безсмертне...

(О. Бердник)

 

Прислухаючись - співає колискову, Не знати, чи дитині, чи собі... І мати молода, і юне Слово, І яблуні у ранішній журбі.

(Л. К и с е л ь о в)

 

Говорячи про слово, Іван каже: "До свого Воно прибуло — та свої відцурались його" (1: 11). Цей вислів став крилатим церковнослов'янською мовою: "своя своїх не познаша" (точніше — "своя своя нє познаша", бо форми називного і знахідного відмінків множини тут однакові). Вислів уживається іронічно, коли говорять про якесь непорозуміння і мають на увазі не "відцурались", а "не впізнали", або, навпаки, "впізнали":

—

— Своя своїх не познаша, отче, — сказав Сагайдач­ний з удаваною добротою

(3. Тулуб).

 

— Не штовхайтеся, жінко! Яке знущання!

— Пробачте, мадам! Мене штовхнули ззаду. Ці люди зовсім не виховані!.. (Як бачите, сигнал "Яке знущання!" сприйнятий. Своя своїх познаша.) (Ю. І в а к і н).

 

Вислів "кинути камінь" (у значенні "побити камін­ням") нам уже зустрічався у Старому Заповіті. Там Бог, звертаючись до блудниці, каже: "І скличуть протебе громаду, і поб'ють тебе камінням, і порубають мечами своїми" (Книга пророка Єзекіїля, 6: 40). Це був спосіб розправи з людиною, яка вчинила тяжкий злочин. Означає цей вислів "засуджувати когось", "ставитись до когось з погордою, з презирством":

... Пожерли жертву! Омерзились!

І мужа свята... Горе вам!

На стогнах каменем побили.

(Т. Шевченко)

 

Але слова "кинути камінь", "кинути каменем" — це ще й частина повного вислову, який звучить так: "Хто з вас без гріха, нехай перший на неї той каменем кине!.." (Іван, 8: 7). У Євангелії від Івана розповідається, що «книжники та фарисеї приводять до Нього [Ісуса] в перелюбі схоплену жінку, і посередині ставлять її, та й говорять йому: "Оцю жінку, Учителю, зловлено на гарячому вчинку перелюбу... Мойсей же в Законі звелів нам таких побивати камінням. А Ти що говориш?" Це ж сказали вони, Його спокушуючи, та щоб мати на нього оскарження. А Ісус, нахилившись додолу, по землі писав пальцем... А коли ті не переставали питати Його, він підвівся й промовив до них: "Хто з вас без гріха, — нехай перший на неї той каменем кине!.." І Він знов нахилився додолу, і писав по землі... А вони, це почувши й сумлін­ням докорені, стали один по одному виходити, почавши з найстарших та аж до останніх. І зоставсь Сам Ісус і та жінка, що стояла всередині... І підвівся Ісус, і нікого, крім жінки, не бачивши, промовив до неї: "Де ж ті, жінко, що тебе оскаржали? Чи ніхто тебе не засудив?" А вона сказала: "Ніхто, Господи..." І сказав їй Ісус: "Не засуджую й Я тебе. Іди собі, але більш не гріши!" (Іван, 8: 3-11).

 

І хто мене розуміє серцем, той, може, не кине на мене каменем за змальованих мною досі осіб з низів чи передових інтелігентів (О. К о б и л я н с ь к а).

 

— Чи осмілишся кинути каменем в мене за те, що я покинула тебе (І. Франко).

Хто праведний — хай перший кине на інших камінь/ Суддів завжди знаходиться більше, ніж тих, що тихенько принесли в'язневі сумління вузлик з вечерею і тихесенько попросили: "Не згоряй, не згоряй одразу!" (Є. С в е р с т ю к).

 

є Образ пастуха (пастиря) доброго і стада походить з притчі про Доброго Пастиря. В ній Ісус каже: "Я — Пас­тир Добрий! Пастир добрий кладе життя власне за вівці" {Іван, 10: 11). Далі є й такі слова: "... і буде отара одна й Один Пастир!" (Іван, 10: 16). Тут вівці — це віруючі,, а пастир — сам Ісус Христос.

"Пастир і стадо" — звичайно так називають духовних осіб та віруючих:

 

Куди ж іти? В попи? Накласти на себе вічне ярмо, що його ні скинути, ні послабити? Ні, на це треба інших сил і іншої натури. Бути нечесним пастирем чи попросту пастухом — це гріх перед власною совістю. А бути дійсним отцем своєї пастви — о, це так трудно, майже непосильно (Г. Хоткевич).

— Не будеш ти, святий отче, патріархом, не будеш пастирем добрим, — різко пролунав металевий баритон Сагайдачного, — не будеш ти наступником Христа і апостолів, якщо не даси нам архієреїв і залишиш серед гнобителів безпорадною отарою без пастирів

(3. Ту­луб).

"Пастирями духовними" звичайно називали не лише служителів церкви, а й різних ідеологічних провідців. Тому цей вислів часто вживається іронічно:

 

Наші пастирі духовні поробилися вовками, Шарпають Христове стадо І отруту в душі ллють. (І. Ф р а н ко)

 

— Ну, я писареві цього так не подарую! Я тут пастир, я тут духовний отець, а він мене ганить та обносить перед слугами, перед моїми духовними овечками (І. Н е ч у й - Л е в и ц ь к и й).

 

Іронічно вживається і вислів "агнець Божий", "Боже ягня" ("Божа вівця" ) — на позначення смирної громади, що не має власної думки, сліпо йде за провідцями:

 

 

Ти захотів у безконечне поле Ягнят святої церкви розігнати... А де там паша? Де зелені трави? Де Божий затишок від злочину і страху? (О. Бердник)

Воскресіння Лазаря, точніше смерть і воскресіння Лазаря, — це сюжет, який протягом віків був увесь час у центрі людської уваги: з'являлися фрески з зображенням Лазаря, мозаїка, картини; сюжет цей використовують у художніх творах; вислів "воскресіння Лазаря" стає крилатим.

У притчі про воскресіння Лазаря розповідається про події, які відбувалися в родині жителів Віфанії. Родина — дві сестри, Марта і Марія, та брат їх Лазар — була друзями Ісуса. Вони приймали його у себе, пригощали його та учнів. Звістка про хворобу Лазаря застала Ісуса далеко від Іудеї. Незважаючи на пряму небезпеку, яка чекала на нього в Іудеї, Ісус іде туди. Марта виходить йому назустріч і, не насмілюючись просити про чудо воскресіння, говорить: "Коли б, Господи, був ти отут, — то не вмер би мій брат... Та й тепер, — знаю я, — що чого тільки в Бога попросиш, то дасть Тобі Бог!" (Іван, 11: 21—22).

Ісус з Мартою розмовляють за містом. Туди ж прямує Марія і ті люди, які прийшли потішати обох сестер. Уже минуло чотири дні після смерті Лазаря. Розмовляючи з Мартою, Ісус вимагає від неї віри в те, що він є "воскресіння і життя". Він каже: "Хто вірує в Мене, — хоч і вмре, буде жити. І кожен, хто живе та хто вірує в Мене, — повіки не вмре. Чи ти віруєш в це?" Вона каже йому: "Так, Господи! Я вірую, що Ти Христос, Син Божий, що має прийти на цей світ" (Іван, 11: 2—27). І всі вони: Марта, Марія, люди, що прийшли з Марією, — почали плакати; Ісус плакав разом з ними.

Далі події розвивалися так: «Ісус же розжалобивсь знову в Собі і до гробу прийшов. Була ж то печера, і камінь на ній налягав. Промовляє Ісус: "Відваліть цього каменя!" Сестра померлого Марта говорить до Нього: "Уже, Господи, чути — бо чотири вже дні він у гробі..." Ісус каже до неї: "Чи тобі не казав Я, що як будеш ти вірувати, — славу Божу побачиш?" І зняли тоді каменя. Ісус ізвів очі до неба й промовив: "Отче, дяку приношу Тобі, що Мене ти почув. Та Я знаю, що Ти завжди почуєш Мене, але ради народу, що довкола стоїть, Я сказав, щоб увірували, що послав Ти Мене". І, промо­вивши це, Він скричав гучним голосом: "Лазарю, — вийди сюди!". І вийшов померлий, по руках і ногах обв'язаний пасами, а обличчя у нього було перев'язане хусткою... Ісус каже до них: "Розв'яжіть його та й пустіть, щоб ходив..."» (Іван, 11: 38—44).

І в інших Євангеліях Ісус воскрешає людей: воскресла за велінням Ісуса дочка Іаїра (Матв., 9: 18—26), син удови з Наїну (Лука, 7: 11 — 17). Ці воскресіння описуються просто, як щось природне (Ісус каже: "Дівчинка не померла. Вона спить"). Іван зображує воскресіння Лазаря як подію надзвичайну, недоступну людському розумінню, страшну, а самого Ісуса як постать, наділену неземною силою. Тут Ісус — Син Божий, бо тільки маючи не людські, а надлюдські сили, можна здійснити таке

Крилатий вислів "воскресіння Лазаря" вживається у кількох значеннях — це і "відновлення чогось старого, забутого", і "оновлення після духовного занепаду":

 

А все-таки ті краї [Німеччина, Австрія] представ­ляють собою того дивовижного, воскресаючого Лазаря, що півтілом уже виліз з гробу, а долом ще в нім; положення з обох боків невигідне: і новий економіч­ний лад не приносить їм ніякого хісна, і старі феодальні тягарі давлять їх цілою силою переживших і перегнивших останків. (І. Ф р а н к о)

 

Вислів вживають і на позначення "одужання після хвороби":

Посеред саду стоячи і дивлячись на ту безмежну зграю, він [Сковорода] наливався силою, немов воскреслий Лазар. Його худе, кістляве тіло ставало пружним, дужим (Василь Шевчук).

 

Дуже далеко від свого первісного значення відійшов крилатий вислів, звичайно вживаний церковнослов'ян­ською мовою, — "страха ради іудейська". Сьогодні він означає страх перед сильними світу цього і взагалі перед будь-якою силою. А все тому, що його переклали з церковнослов'янської мови як "заради іудейського стра­ху", а він перекладається інакше: "заради страху перед іудеями". Ось подивіться, як цей вислів уживається в Євангелії (українською мовою): "Потім Йосип із Аріматеї, що був учень Ісуса, але потайний, — бо боявся Юдеїв, — став просити Пілата, щоб тіло Ісусове взяти" (Іван, 19: 38):

 

Намісник з боку юридичного і з боку політичного діяв бездоганно. Але морально-християнське судження прочитало в його серці негідні мотиви {"задля страху перед юдеями") і навіки записало йому гріх умивання рук (Є. С в е р с т ю к).

 

Неточний переклад не став на перешкоді вживанню цього крилатого вислову, але вже з іншим, ніж в Євангелії, значенням:

Багатство автографів із найдавніших часів, почина­ючи 1861 роком, дає можність контролювати всякі зміни, роблені в різних часах різними редакторами в Федьковичевих творах, декуди доповнювати пропуски, роблені редакторами чи то для якихось власних уподобань, чи "страха ради іудейська" (І. Франко).

 

 

Дії святих апостолів