Ієрихонські труби (сурми) (6: 1-4)

ІЄРИХОНСЬКІ МУРИ (6: 20)

 

І сус Навин — продовжувач справи Мойсея: він, після смерті Мойсея, веде свій народ в обітовану землю. На шляху до тої землі лежало місто Ієрихон (Єрихон). "І Єрихон замкнувся, і був замкнений зо страху перед Ізраїлевими синами, — ніхто не входив і не виходив" (5: 16). Тоді Бог, через свого ангела послан­ця наказує Ісусу Навину: "Ось, я дав у твою руку Єрихон та царя його, сильних вояків. І обійдете навколо це місто,; всі вояки — обхід навколо міста один раз. Так зробиш шість день. А сім священиків будуть нести сім сурем із! баранячих рогів перед ковчегом. А сьомого дня обійдете те місто сім раз, а священики засурмлять у роги. І станеться, коли засурмить баранячий ріг, коли ви почуєте голос тієї сурми, а весь народ крикне гучним криком, то мур цього міста впаде на своєму місці, а народ увійде кожен перед себе" (6: 1—4). І сталося так: "І здобули вони те місто. І зробили вони закляттям усе, що в місті, — від чоловіка й аж до жінки, від юнака й аж до старого, і аж до вола, і штуки дрібної худоби, і осла, — усе знищили вістрям меча" (6: 20—22).

Вислів " єрихонська труба" в переносному значенні -потужний, оглушливий звук; гучний голос:

 

Взяли були в мене оце недавно квартирку отам за тією стіною два студенти! Та як почали співать вночі та ревти, неначе дві єрихонські труби, то я зараз-таки їх і попроганяла з двора... (І. Нечуй-Левицький).

 

А читає Косинка як свою "Політику"! Голос, голос Косинчин — це неоєрихонська сурма (Б. Антоненко-Давидович).

 

Вислів "ієрихонські мури (стіни)" в переносному значенні — те, що має здатися, впасти, бути знищеним:

 

І німці є.

Теж лицарі тевтонські.

Усе кричить, нуртується, гуде,

Звалити хочуть стіни єрихонські,

Нічого. Вал міцненький. Не впаде.

(Л. Костенко)

 

 

Книга Суддів

 

САМСОН (13: 24)

САМСОН I ДАЛІЛА (16)

 

 

Ч аси, про які розповідається в легенді про Самсона, були для іудеїв дуже сумні. Ось як про це говориться у Книзі Суддів: "А Ізраїлеві сини й далі робили зло в Господніх очах. І Господь віддав їх у руку филистимлян на сорок літ" (13: 1), тобто ізраїльтяни прогнівили Бога і були покарані — підкорені сусідами.

Саме в цей час і народжується Самсон. Перед його народженням майбутній матері Самсона, дружині Маноаха, являється ангел, який попереджає про те, що її син буде "назореєм від утроби" (посвяченим Богові), і він "зачне спасати Ізраїля з руки филистимлян" (13: 5). Тому вона не повинна пити вина, їсти заборонену законом Мойсея їжу, а дитину ніколи не стригтиме. Коли хлопчик народився, його назвали Самсон — "сонечко".

І от Самсон виріс. В одному селищі він побачив дівчину з ворожого табору і задумав з нею одружитися. Батьки його всіляко відмовляли від цього одруження: "Чи ж нема жінки серед дочок братів твоїх серед усього мого народу, що ти йдеш узяти жінку необрізаних филистимлян?" (14: 3). Самсон наполягає — батьки пого­джуються. "А батько та мати його не знали, що це наполягання від Господа, бо він шукав зачіпки з филистимлянами" (14: 4).

Ідучи в селище своєї нареченої, Самсон зустрів молодого лева. "І зійшов на нього Дух Господній, і він розірвав того левчука, як розривають ягня..." (14: 6).

Ідучи знову тією ж дорогою, Самсон вирішив погля­нути на мертвого лева. Він побачив що в тілі мертвого лева поселився рій диких бджіл і що там є навіть мед. Він вишкріб той мед на долоню, сам покуштував його і дав батькам, але не сказав їм, звідки в нього той мед.

Батьки його нареченої влаштували гостину, на яку було запрошено тридцять юнаків. Вони всі розважалися згадками. Самсон приєднався до їхніх розваг і загадав свою загадку: "З їдячого вийшло їстівне, а з сильного вийшло солодке" (14: 14). При цьому він сказав: "Якщо справді розгадаєте її мені за сім день прийняття... то я лам вам тридцять лляних сорочок та тридцять змін одежі. А якщо не зможете розгадати мені, то ви мені дасте тридцять лляних сорочок та тридцять змін одежі" (14: 12—13). Дні проходили, а розгадки все не було. Тоді ці молоді филистимляни почали загрожувати Самсоновій нареченій, що вони спалять дім її батька, якщо вона не випитає у Самсона розгадку. Дівчина сім днів плакала й просила Самсона сказати розгадку. Самсон опирався, та па сьомий день сказав їй, а вона одразу ж переказала розгадку тим молодикам. «І сказали йому люди того міста сьомого дня, поки зайшло сонце: "Що солодше від меду, і що сильніше від лева?" А він їм відказав: "Якби ви не орали моєю телицею, то ви загадки не відгадали б моєї"» (14: 18).

Але, програвши, треба платити: Самсон пішов у сусід­нє місто, вбив там тридцять филистимлян, зняв з них одяг і віддав його тим, хто розгадав загадку. "І запалився гнів його, і він пішов до дому батька свого. А Самсонова жінка досталася дружкові його, що приятелював із ним" (14: 19-20).

Під час жнив пішов Самсон до батьків своєї нареченої, намагався увійти до її кімнати, але батьки не пустили його, бо дочка їхня уже вийшла заміж за іншого. Самсон розсердився: "Цього разу я не буду винний перед филистимлянами, коли я зроблю їм зло" (15: 3). Тоді він (ловив три сотні лисиць, зв'язав хвостами по дві й прив'язав до хвостів смолоскипи, запалив їх і пустив лисиць на поля филистимлян. Згоріло достигле жито, і скирти, і оливкові сади. Филистимляни за це покарали батьків нареченої Самсона, спаливши їхню садибу. Самсон сказав, що він ще помститься, і сховався в горах.

Тоді в Іудею вирушає ціле військо филистимлян. Три тисячі іудейських посланців приходять до Самсона, щоб віддати його филистимлянам, бо інакше вони спустошать усю землю іудеїв. Самсон дозволяє зв'язати себе і видати ворогам. Але коли він опиняється у ворожому стані, на нього сходить "Дух Господній, і стали ті сукані шнури, що на раменах його, як лляні, що перегоріли в огні, — і поспадали з його рук пута його. І знайшов він свіжу ослячу щелепу, і протяг свою руку й узяв її та й побив нею тисячу чоловік" (15: 14—15).

Після цієї битви Самсон відчув страшну спрагу і звернувся до Бога з молитвою — дати йому води, і тут же із землі пробилося джерело, яке було назване пізніше Ен­Геккоре ("джерело того, хто кличе"), а вся місцевість на честь бою була названа "Рамат-Лехі" ("пагорб щелепи"). Після цих подій Самсон всенародно обирається суддею Ізраїлю і править 20 років.

Розповідають про Самсона таку історію. Самсон прийшов до однієї жінки в місто Газу Филистимську, а жителі міста це побачили і вирішили чатувати всю ніч, щоб убити Самсона. Довідавшись про це, Самсон устав опівночі, вирвав міські ворота, поклав їх собі на плечі і, пройшовши з ними половину Ханаану, поставив їх на вершині гори поблизу Хеврону.

Та ось прийшла загибель Самсонова. Винною в цьому була филистимлянка Даліла, в яку був закоханий Самсон, Її підкупила филистимлянська старшина, щоб вона допомогла вбити Самсона. Для цього треба було випи­тати у нього, в чому таємниця його величезної сили.

Тричі Даліла запитувала Самсона, в чому таємниця його сили. І тричі Самсон говорив їй неправду. Тоді Даліла сказала йому: "Як ти говориш: кохаю тебе, а серце твоє не зо мною? Оце тричі обманув ти мене, і не розповів мені, у чому твоя велика сила" (16: 15).

Самсонові набридли нарікання Даліли, і він сказав: "Бритва не торкалась моєї голови, бо я Божий назорей від утроби своєї матері. Якщо я буду оголений, то відступить від мене сила моя, і я ослабну та й стану, як кожна людина" (16: 17).

І от Самсон заснув, а Даліла наказала оголити йому голову, а потім розбудити його вигуком: "Филистимляни на тебе, Самсоне!" Та на цей раз сила залишила Самсона. Пороги спочатку осліпили його, а потім, зв'язавши лан­цюгами, відвели в дім ув'язнених, де примусили крутити жорна і молоти борошно.

Поки Самсон, сліпий і нещасний, страждає в неволі, волосся його потроху відростає. Щоб одержати повне задоволення від приниження Самсона, филистимляни приводять його на свято в храм Дагона і примушують розважати натовп. «І сказав Самсон юнакові, що держав його за руку: "Пусти мене, і дай доторкнутися мені до тих стовпів, що на них цей дім стоїть міцно, і нехай я обіпруся на них". А той дім був повен чоловіків та жінок, і туди зібралися всі филистимські володарі, а на даху було близько трьох тисяч чоловіків та жінок...» (16: 26—27). Тоді Самсон звернувся до Бога, щоб той зміцнив його: "Нехай я пімщу филистимлянам одну пімсту за двоє очей своїх!" (16: 28).

Бог дав йому силу, «і обняв Самсон обидва серединні стовпи, що на них міцно стояв той дім, і обперся на них, — на одного правицею своєю, а на одного лівицею своєю. І сказав Самсон: "Нехай помру я разом із филистимлянами!" І він з великою силою сперся на стовпи, — і впав той дім на володарів та на весь той народ, що в ньому... І були ті померлі, що він повбивав їх при своїй смерті, численніші за тих, що повбивав їх за свого життя» (16: 29—30).

Чи не нагадує Самсон чимось Геракла та інших велетенської сили героїв із міфів та легенд? Не дивно, що його образ так приваблював митців. Усі основні події його життя зобразив Рембрандт: "Самсон задає загадку на бенкеті", "Самсон і Даліла", "Осліплення Самсона" таін. Гендель створив ораторію "Самсон", Сен-Сане — оперу "Самсон і Даліла". Джон Мільтон написав драматичну поему "Самсон —борець".

У переносному, образному значенні Самсон — велетень, але зранений, полонений і згублений; Даліла — підступна жінка. Найчастіше ці імена вживаються у формі порівнянь:

.

..Перша річ, ніколи жодним робом

Не відкрий своєї тайни жінці.

Тямиш, як Самсон відкрив свою Далілі

І за те свободу й зір утратив.

(І. Фра н ко)

 

Вірю я, що обороне

Сам себе мій край...

О мій велетню Самсоне,

Пута розривай!

(О. Олесь)

 

Любов підкралась тихо, як Даліла,

а розум спав, довірливий Самсон.

(Л. К о с т е н к о)

 

 

Перша книга Самуїлова (Перша книга Царств)

ДАВИД І ГОЛІАФ (17: 11-58)

 

 

О дин із героїв легенди про Давида і Голіафа юний пастух Давид був молодшим сином Єссея з Віфлеєму. І саме на нього вказав Бог як на майбутнього царя над Ізраїлем, а правив країною у цей час Саул. Помазаний на майбутнє царство Давид пас батькові вівці й не думав про царювання.

Та ось вороги Ханаану, филистимляни, знову розпочали воєнні дії: вони прийшли і розгорнули свої намети на одному з горбів землі Ханаанської. Почувши про це, цар Саул зібрав своє військо і став табором на протилежному горбі. Ворогуючі війська могли бачити табори один одного і підготовку до бою.

У таборі филистимлян гордо походжав велетень Голіаф. Він і справді був велетнем: перевершив усіх зростом — майже три метри; крім того, він був дуже сильним, сміливим і досвідченим воїном. Голіаф ходив зі списом, великий меч висів у нього на поясі, зодягнений пін був у залізний панцир, на голові — мідний шолом, на ногах — мідні наколінники. Попереду нього завжди ходив зброєносець з великим мідним щитом Голіафа в руках.

Так яскраво описаний у Біблії образ цього велетня-воїна, що Голіафом стали називати кожну людину, яка вирізнялася серед інших могутністю, зростом, фізичною силою:

 

Служили у Троян два брати,

Із них був всякий Голіаф

Широкоплечий і мордатий,

І по вівці цілком глитав.

(І. Котляревський)

 

Дитина ти, дитяча в тебе зброя!

Ти, може, хтів улучить горобця,

А дав Господь, що влучив Голіафа.

(Леся Українка)

 

Велетень Голіаф був упевнений, що ніхто з ізраїльтян не здатний дорівнятися йому. Тому він щодня так звертався до них: "Чого ви вийшли ставати до бою? Чи ж я не филистимлянин, а ви не раби Саулові? Оберіть собі кого, і нехай він зійде до мене. Якщо він зможе воювати зі мною і вб'є мене, то ми станемо вам за рабів. А якщо я переможу його і вб'ю його, то ви станете нам за рабів і будете служити нам" (17: 8—9). Це була свідома образа для іудейського війська: "Я цього дня зневажив Ізраїлеві полки. Дайте мені чоловіка, і будемо битися вдвох" (17: 10). Та з війська Саулового не вийшов ніхто.

У цей час Давид пас вівці, а старші три брати були у війську Саула. Та ось батько сказав Давидові: "Візьми-но для братів своїх ефу цього пряженого зерна, і десять цих хлібів, та й віднеси скоренько до табору до своїх братів. А цих десять кусків сиру віднеси для тисячника: розізнаєш про поводження братів своїх, і вивідай про їхні потреби" (17: 17-18).

Давид устав рано, доручив пасти свої вівці сторо­жам, узяв зерна, хліба й сиру і пішов до ізраїльського табору.

Уже в таборі Давид почув, як Голіаф вигукував: "Пошліть мені воїна — і ми будемо битися вдвох!" Воїни Саула розповіли Давидові таке: "Того чоловіка, що вб'є Голіафа, цар збагатить великим багатством, і дочку свою віддасть йому, а дім його батька зробить вільним в Ізраїлі" (17: 25). Вислухавши ізраїльтян, Давид вирішив битися з Голіафом.

Воїни з табору Саула пішли до царя і сказали, що в таборі є юнак, який хоче битися з Голіафом: це — Давид, якого цар вже бачив (Давид грав йому), але забув про нього. Цар здивувався, що Давид, — такий молодий, —хоче битися з Голіафом: "Ти не можеш піти на того филистимлянина битися з ним, бо ти малий, а він вояк від своєї молодості" (17: 33). І Давид, юнак "рум'яний, із гарними очима та хорошого стану" (16: 12), сказав Саулові: "Твій раб був пастухом свого батька при отарі, і приходив лев, а також ведмідь, та й тягнув штуку дрібної худоби зо стада, а я виходив за ним, і побивав його, і виривав те з пащі його. І лева, і ведмедя побивав твій раб. Господь, що врятував мене з лапи лева та з лапи ведмедя, він урятує мене з руки цього филистимлянина" (17: 34— 37 ). Почувши ці слова, Саул дав згоду на те, щоб Давид виступив на бій з велетнем. У Давида не було зброї: тому Саул одяг на нього свій панцир, свій шолом і дав йому свого меча. Але Давид не звик до такої зброї; він повернув її Саулові: "Не можу в цьому ходити, бо я не звик!" (17: 39).

Тоді "взяв він кия свого в свою руку, і вибрав собі п'ять вигладжених камінців із потоку і поклав їх у пастушу торбу, яку мав, а його праща — у руці його" (17: 40).

Голіаф почув, що якийсь ізраїльтянин хоче битися з ним, і вийшов проти Давида. Побачивши Давида, Голіаф був дуже здивований: він сподівався побачити могутнього воїна, озброєного, як і він сам, а побачив молодого хлопця з красивим дитячим личком, одягненого, як пастух, з палицею в руці. Для Голіафа це була образа: "Чи ж япес, що ти вийшов на мене з києм?.. Ходи ж до мене, а я твоє тіло віддам птаству небесному та звірині польовій" (17: 43-44).

На це Давид відповів так: "Ти йдеш на мене з мечем і списом та ратищем, а я йду на тебе в ім'я Господа Саваофа, Бога військ Ізраїлевих, які ти зневажив. Сьогодні віддасть тебе Господь у мою руку, — і я поб'ю тебе, і відітну голову твою з тебе, і для цього я дам падло филистимського табору птаству небесному та чемній звірині. І пізнає вся земля, що є Бог Ізраїлів" (17: 45-47).

Коли ж Голіаф почав наближатися до Давида, той опустив руку в торбину, витяг звідти камінь і кинув його із пращі (своєрідної рогатки). Камінь поцілив у лоба Голіафа і пробив йому череп. Голіаф упав. Давид підбіг до нього, витяг із піхов непритомного Голіафа меча, і його ж мечем відтяв йому голову.

Г.Доре "Давид відтяв голову Голіафу"

Филистимляни, побачивши це, злякалися і кинулися тікати. Ізраїльтяни доганяли їх і вбивали. Так Давид став героєм.

Давид — історична, а не міфічна особа. Після смерті Саула та його синів Давид став царем Іудейської держави. Це було у X столітті до н. е. Нащадки Давида царювали 400 років — до завоювання Іудейського царства Навуходоносором II у 587—586 роках до н. е.

Вислів "Давид і Голіаф" уживають, коли хочуть під­креслити неспівмірність порівнюваного:

 

— Боротьба мухи проти Голіафа, -гірко зітхнув Юстовський, одвідавши хворого вранці перед лекцією (3. Тулуб).

 

Образ Давида широко представлений у європейському мистецтві. Найпопулярніший сюжет — Давид як переможець Голіафа. Де тільки нема цих зображень: є вони на саркофагах, у римських катакомбах; це скульп­тури, які прикрашають собор у Реймсі (XIII століття), пізніше це твори таких скульпторів, як Донателло, Вероккйо та ін. Неперевершеним витвором світового мистецтва визнана статуя Давида, створена Мікеланд-жело. У XV — XVI століттях його зображували такі художники, як Тінторетто, Караваджо, Рені, Гверчино, Пуссен та ін. На цих картинах Давид — музикант (з арфою в руках), як-от у Рембрандта, Давид — закоха­ний — з Вірсавією, Давид — помазаник Божий та інші сюжети з його життя.

Знайшли своє місце ці сюжети і в художніх творах: написано величезну кількість драм, романів і поем. Є й музичні твори — ораторії, опери, симфонії (симфонічна поема Й. Вагенара "Саул і Давид", ораторія А. Онеггера "Давид", опера Л. Кортезе "Давид, цар-пастух").

Досі вважалося, що Голіаф — істота міфічна. Та нещодавно міжнародна експедиція археологів у печері на північний захід від Єрусалима знайшла величезну муміфіковану голову людини (майже ЗО см від нижньої щелепи до маківки і 25 см від однієї вилиці до іншої). Ці лані дозволяють ученим встановити розміри цієї людини: зріст 260 — 270 см, вага 227 — 272 кг. Якщо врахувати, що середній зріст тогочасної людини не перевищував 160 см, то такий велетень був серед них чимось диво­вижним.

Чи є підстави припустити, що знайдена голова і величезний бронзовий шолом біля неї належали Голіафу? Так, є. Як свідчать арамейські тексти, озброєний загін филистимлян відбив у ізраїльтян голову свого воїна, і поховав її окремо, бо на той час тіло Голіафа вже було поховане в печері (цю печеру археологи шукають, сподіваючись знайти там не лише тіло Голіафа, а і його зброю: меч, щит, лати).

Внесли дослідники й уточнення в біблійний опис смерті Голіафа. В Біблії говориться, що камінь із пращі Давида потрапив Голіафові прямо в лоб. Арамейські писання свідчать, що камінь ударив Голіафа позаду правого ока. Саме тут на знайденому черепі є велике пошкодження черепної кістки. Так стає історичним фактом ще одна біблійна легенда.

 

 

Перша книга Царів (Третя книга Царств)