Колос на глиняних ногах (2: 31-35)

ВАЛТАСАРІВ БЕНКЕТ (5: 1-4)

ВОГНЕННІ СЛОВА. ПИСАТИ ВОГНЕННІ СЛОВА(5:5)

МЕНЕ, МЕНЕ, ТЕКЕЛ, УПАРСІН (5: 25-28)

ПРЄДЄЛ, ЄГО ЖЕ НЄ ПРЄІДЄШІ (6: 7-8)

МЄРЗОСТЬ ЗАПУСТЄНІЯ (ГИДОТА СПУСТО­ШЕННЯ) (9: 27)

СВІТОЧ. СВІТИЛО (12: 3)

 

 

Д аниїл — легендарний іудейський пророк —мудрець і праведник. Він, серед інших юнаків знатного походження, здорових, "красивих на вигляд і сприйнятливих для всякої науки", за велінням царя Навуходоносора, був привезений до Вавилону після падіння Єрусалима. Даниїла залишили при дворі, але він там не прижився: від царської їжі відмовився — вживав самі овочі та воду, проте залишався здоровим і красивим. Мудрість його — нагорода за побожність; Бог дає йому також уміння тлумачити сни.

Вислів "колос на глиняних ногах" походить з того роз­ділу книги, де говориться про сон царя Навуходоносора. Уві сні він побачив величезну металеву, зроблену із золота, срібла та міді, статую на глиняних ногах. Камінь, який відірвався від гори, вдарив по глиняних ногах велетня і розбив їх; велетень упав. Пророк Даниїл розгадав цей сон — це провіщення вже недалекого краху царства Навуходоносора: "Того часу розтрощилося, як одне, — залізо, глина, мідь, срібло та золото, і вони стали, немов та полова в току жнив, а вітер їх розвіяв, і не знайшлося по них жодного сліду..." (2: 35).

Вислів уживається тоді, коли мова йде про щось величне зовні, але насправді слабке, нетривке, недовго­вічне.

Вислови "Валтасарів бенкет", "жити Валтасаром", "писати вогненні слова", "мене, мене, текел, упарсін" походять з однієї всесвітньовідомої легенди, записаної в цій книзі.

Валтасар був останнім вавилонським царем. У ту ніч, коли Вавилон мали взяти перси, він влаштував пишний бенкет для тисячі своїх вельмож. У "Книзі пророка Даниїла" так описано цей бенкет: "Коли вино опанувало розум, Валтасар наказав принести золотий та срібний посуд, який виніс був його батько Навуходоносор із храму, що в Єрусалимі, щоб із нього пили цар та вельможі його, його жінки та його наложниці. Тоді принесли золотий посуд, що винесли з храму Божого дому, що в Єрусалимі, і пили з них цар та вельможі його, жінки його та його наложниці. Пили вони вино й слави­ли богів золотих та срібних, мідяних, залізних, дерев'яних та камінних" (5: 2—4).

Це було святотатство — осквернення речей, що нале­жали чужій вірі, чужому храмові. "Аж ось тієї хвилини, — говориться далі в книзі, — вийшли пальці людської руки, і писали навпроти свічника на вапні стіни царського палацу, і цар бачив зарис руки, що писала" (5: 5). Слова, написані таємничою рукою, були незрозумілими.

Цар наказав привести вавилонських мудреців, щоб вони розтлумачили написане. Того, хто зуміє це зробити, Валтасар пообіцяв зробити третім володарем свого царства. Та ніхто з вавилонських мудреців не зумів пояснити таємничого напису, і цар дуже розгнівався на них.

Тим часом прийшла до бенкетуючих цариця і розпо­віла про Даниїла, полоненого іудея, дуже мудру людину. Коли до Валтасара привели Даниїла, цар сказав йому: "Якщо можеш прочитати це писання і розповісти мені його розв'язку, то зодягнеш пурпуру, а золотий ланцюг — на твою шию, і ти будеш третім володарем царства" (5: 16). Даниїл відповів цареві, щоб той залишив собі всі ці дари, а напис він прочитає і пояснить його значення. Слова "мене, мене, текел, упарсін" означають "порахо­ване, пораховане, поважене і поділене", а розуміти їх треба так: Валтасар буде вбитий, а його царство буде поділене між персами та мідянами. З біблійною лаконіч­ністю останнє речення цього розділу свідчить: "Тієї ж ночі був забитий Валтасар, цар халдейський" (5: ЗО).

Сюжет цей належить до особливо популярних: він послужив багатьом письменникам, художникам і музи­кантам. В юності Й. В. Гете написав драму "Валтасар", яку сам потім спалив, вважаючи її слабкою. Д. Байрон написав вірші "Видіння Валтасара" і "Валтасару"; Г. Гей­не — вірш "Валтасар". Малювали Валтасарів бенкет художники Гоццоні, Тінторетто, Рембрандт. Композитор Гендель написав ораторію "Валтасар".

Вислови "Валтасарів бенкет", "жити Валтасаром" означають: жити весело, безтурботно, в той час як над головою вже збираються грізні хмари близького нещастя.

Вислів "писати вогненні слова" вживається у значенні: попереджати про нещастя, віщувати щось недобре:

 

Те могутнє чуття поета, мов блискавка, розсвічує густий, віковий суморок "темного царства", пише огняним пальцем таємні слова над розкошуючими тиранами... (І. Франко).

 

Слова "мене, мене, текел, упарсін" або "мене, текел, фарес" вживаються з тим же значенням — попереджати про небезпеку.

 

...письмена його пристрасті горіли в ньому нероз­шифрованими ієрогліфами туги: мене, мене, текел, упарсін... (П. Загребельний).

 

Історія крилатого вислову "предел, его же не прєідєші" (6: 7—8), який звичайно цитується церковнослов'янською мовою, така.

Після падіння вавилонського царя Валтасара Даниїл потрапив на нову службу — він опинився при дворі нового царя, який підкорив Валтасара, — перського царя Дарія. Це була людина зарозуміла й пихата; він поклонявся ідолам, однак дуже полюбив Даниїла і призначив його старшим над усім своїм царством.

Багато вельмож не любили Даниїла — вони заздрили йому і намагалися зробити так, щоб цар розгнівався на нього. Та це їм ніяк не вдавалося — Даниїл не чинив нічого поганого. Нарешті вони надумали, як це зробити.

Вельможі знали, що він часто молиться своєму Богові. Тому вони прийшли до царя і попросили його оголосити такий закон: протягом тридцяти днів ніхто не має права звертатися до жодного бога чи людини, окрім царя Дарія, а коли хто знехтує цим законом, то буде вкинутий до рову з левами. Оце і був той закон, якого не переступиш ("предел, его же не прєідєші").

Дарій, нічого не підозрюючи, погодився. Даниїл довідався про цей закон, але не перестав молитися своєму Богові. Люди, котрі ненавиділи Даниїла, знали, що він продовжує молитися Богові, і донесли царю на нього. Вони так сказали Дарію: "Чи ж не написав ти заборони, що кожна людина, яка буде просити аж до тридцяти день від якого-небудь бога чи людини, окрім від тебе, царю, буде вкинена до лев'ячої ями?" Цар відповів на те і сказав: "Це слово певне, як право мідян та персів, що не може бути відмінене" (6: 13).

Тоді ці люди сказали, що Даниїл, полонений іудей, не зважає на слова царя і тричі на день молиться своїми молитвами.

Почувши це, цар дуже засмутився, почав думати, як йому врятувати Даниїла, але так нічого і не надумав.

Увечері того ж дня вельможі знову прийшли до Дарія і нагадали йому про те, що за законами держави Дарія жоден царський наказ не може бути відмінений. Тоді Дарій наказав покликати Даниїла і вкинути його до глибокої підземної ями, в якій тримали левів. Вечорами леви були завжди голодні і шукали собі поживи.

Цар, сподіваючись на чудо, сказав Даниїлові: "Твій Бог, що ти Йому служиш, Він завжди врятує тебе!" (6: 17).

Даниїла вкинули до ями, вхід закрили великим каменем, і цар наклав на камінь печатку свою, а також печатки своїх вельмож, щоб ніхто не міг відчинити. Потім цар повернувся додому і ліг спати, не повечерявши, та сон все не йшов до нього.

На світанку, коли ще й на світ не благословлялося, пар підійшов до лев'ячої ями і сумним, жалібним голосом почав гукати: "Даниїле, рабе Бога Живого, чи твій Бог, якому ти завжди служиш, міг урятувати тебе від левів?" Годі Даниїл заговорив із царем: "Царю, навіки живи! Мій Бог послав свого Ангола і позамикав пащі левів, і вони не пошкодили мені, бо перед Ним знайдено було мене невинним, а також перед тобою, царю, я не зробив шкоди!" (6: 21-23).

Цар дуже зрадів, що Даниїл живий і неушкоджений. Він наказав витягти його з ями і впевнився, що леви не зробили Даниїлові ніякого зла.

Цар Дарій дуже розгнівився на своїх вельмож, які змусили його вкинути Даниїла до лев'ячої ями. Тепер він наказав вкинути їх туди ж з жінками й дітьми. Леви тут же розшматували їх. Після цього цар Дарій звернувся до всіх народів племен, що населяли його землю: "Нехай мир вам примножиться! Від мене виданий наказ, щоб у всьому пануванні мого царства тремтіли та боялися перед Даниїловим Богом, бо Він Бог Живий і існує повіки і царство Його не буде зруйноване, а панування Його — аж до кінця. Він рятує та визволяє, і чинить знаки та чуда на небі та на землі. Він урятував Даниїла від лев'ячої сили. І той Даниїл мав поводження за царювання Дарія та за царювання Кіра перського" (6: 26—29).

З цієї розповіді нам залишився вислів "предел, его же не прєідєші" — межа, рубіж, який не може людина переступити:

 

...є люди... які тільки те й роблять, що вишукують найдрібніші несхожості й суперечності особисті, суспільні й міжнародні, щоб ставити між ними межі, стовпи і "предел, его же не прєідєші" (П. В'язем-ський).

 

Церковнослов'янською мовою цитується і вислів "мерзость запустєнія" (у перекладі — "гидота спусто­шення").

Говорячи про майбутнє свого народу, Даниїл про­рокує: "І на святиню прийде гидота спустошення, поки знищення й рішучий суд кари не виллється на опустошителя" (9: 27).

Про це пророцтво згадує у своєму Євангелії Матвій: «Тож, коли ви побачите ту "гидоту спустошення", що про неї звіщав був пророк Даниїл, на місці святому, — хто читає, нехай розуміє, — тоді ті, хто в Юдеї, нехай в гори втікають» (24: 15—16).

Так само цитується в цьому Євангелії й інший вислів пророка Даниїла — "світоч, світило" (12: 2—3).

Останній розділ "Книги пророка Даниїла" зветься "Час кінця". В ньому Даниїл розповідає про своє видін­ня — провіщення ангелами кінця світу, коли буде останній суд над людьми: "І багато хто з тих, що сплять в земному поросі, збудяться, одні на вічне життя, а одні на наруги, на вічну гидоту. А розумні будуть сяяти, як світила небозводу, а ті, хто привів багатьох до правед­ності, немов зорі, навіки-віків" (12: 2—3).

У Євангелії від Матвія в розділі "Завдання апостолів" Ісус так звертається до них: "Ви світло для світу... Отак ваше світло нехай світить перед людьми, щоб вони бачи­ли ваші добрі діла..." (Євангеліє від Матвія, 9: 14—16).

 

Але я впевнився, що життєдайна сила є лише в слові, освітленому вірою і спорідненому з тим, що "найперше було слово". Саме воно було світлом супро­ти дрімотної стихії ночі на землі, саме воно будило, кликало, поривало. Ми всі це знаємо, відчуваємо, але час від часу треба нам нагадувати про джерело того світла, що благословляло пас життям: "Я є світло... — ви світло для світу... " (Є. Сверстюк).

 

Уже в цих текстах слова "світло", "світило" (в інших перекладах — "світоч") вжиті в переносному значенні — це мудра, велична людина:

 

Він [Франко] був світочем рідного народу — світло це було настільки яскравим, що розходилося і розхо­диться далеко за межами його батьківщини (О. Б і л е ц ь к и й).

 

Дослідники дійшли висновку, що "Книга пророка Даниїла" була написана значно пізніше подій, які в ній зображені, і не там, де вона мала б бути написана. Іншими словами, вона була написана не у Вавилонії, а в Палестині, і не в VI, а в II столітті до н. е. (між 168 і164 роками до н. е.). Автором її був не Даниїл, а невідомий нам автор, який приховав своє ім'я. Чому він свою працю приписав Даниїлові? Бо про Даниїла збе­реглися на той час легенди як про людину мудру й благочестиву, гідну довіри й наслідування.

Книга ця в усі часи була популярна: майже всі епізоди її зображувалися на іконах та інших видах церковного та світського мистецтва.

Із зображення Даниїла в лев'ячій ямі, яке зустріча­ється вже у фресках катакомб та на ранньохристиянських саркофагах, видно, що Даниїл серед левів став символом воскресіння мертвих.

Крім цієї легенди, предметом для зображення була також історія Сусанин, яку Даниїл урятував від обмови ("Сусанна і старики") і Валтасарів бенкет.

Зображували його при опорядженні багатьох соборів: до його образу зверталися живописці — Лейденський, Тінторетто, Роза. Мікеланджело увічнив славетного про­рока на одній із фресок у Сікстинській капелі Ватикану.

Книга пророка Осії