Марія магдалина (лука, 7: 37-48, 8: 2)

 

 

Щ о відомо про автора цього Євангелія?

Є писемні свідчення про те, що Лука походив з Антіохії, що він грек, який прийняв хри­стиянську віру; він був лікарем (дослідники кажуть, що він ще був почасти художником, а трохи — прав­ником).

Те, що він був лікарем, підтверджує текст Євангелія: тут багато медичних термінів, якими користувалися такі знамениті лікарі, як Гіппократ, Діоскоридес, Гален. Автор був знайомий з їхніми творами. Євангеліє писалося не для іудеїв: усі арамейські терміни Лука переклав грецькою мовою.

В Антіохію часто приїздив апостол Павло. Лука познайомився і зблизився з ним; вони навіть подорожу­вали разом. Новонавернений християнин Лукіос-Лукас-Лука перебував під величезним впливом Павла — людини зовні непоказної, але наділеної глибоким розумом і гарячим серцем (Іван Златоуст вважав третє Євангеліє творінням Павла, а не Луки).

Лука написав також "Дії святих апостолів"; ця книга присвячена в основному діяльності Павла. Євангеліє написано біля 90 року; Лука на той час був уже дуже старою людиною.

У чому полягає своєрідність цього Євангелія?

Мабуть, в самій особистості автора. Лука — освічена людина, вихована на грецькій культурі. Це людина, яка вміла писати: він був справжнім письменником, володів високою культурою слова і літературною майстерністю. Його стиль відзначається тактовністю і благородством, словник його дуже багатий, граматичні форми осмислені й уважно відібрані; синтаксис гнучкий і ритмізований. Герої його описані так виразно, що надовго залишаються в пам'яті.

Композиція цього Євангелія свідчить, що його автор добре знає літературні прийоми свого часу: є передмова, де говориться про мету написання твору, є посвята ("високодостойному Теофілу", про якого ми нічого не знаємо).

Але, мабуть, основною рисою цього Євангелія є спо­сіб зображення Ісуса та його учнів: Ісус у нього — ідеалізований благородний образ, це людина, яка любить увесь рід людський; апостоли також описані у м'якій манері (відчувається, що автор хоче знайти нових при­хильників християнства серед греків і римлян). Лука використовує Євангеліє від Марка, але пише свою книж­ку, розраховуючи на зовсім іншого читача.

Дослідники звичайно називають це Євангеліє самим поетичним і високохудожнім Євангелієм Нового Заповіту.

Завдяки любові автора до поезії ми маємо змогу познайо­митися з гімнами раннього християнства, яких немає в інших Євангеліях і які стали справжньою окрасою 'Нового Заповіту.

Не дивно, що з цього Євангелія до нас прийшла знач­на кількість крилатих слів. Вислів "лікарю, зцілися сам!" або "лікарю, вилікуй себе самого!" був приказкою уже тоді, коли писалося це Євангеліє. «І всі [в Назареті] Йому стверджували й дивувались словам благодаті, що линули з уст Його. І казали вони: "Чи ж то Він не син Йосипів?" Він же промовив до них: "Ви Мені конче скажете приказку: "Лікарю, — уздоров самого себе! Учини те й тут, у вітчизні Своїй, що сталося — чули ми — у Капернаумі". І сказав він: "По правді кажу вам: жоден пророк не буває приємний у вітчизні своїй"» (Лука, 4: 22-24).

Ми вживаємо цей вислів, коли хочемо сказати: "Перш ніж осуджувати когось, подивися на себе і виправся сам":

 

Олекса Загайчик, якому Бронко не переставав допікати боягузством, міг тепер йому відповісти: "Ліка­рю, вилікуй себе самого" (І. В і л ь д е).

Лікарю, зцілися сам! Чи ж тобі нести свободу Непідкупному народу, Непідробним небесам! (І. Р и м а р у к)

 

У письменника Юрія Шовкопляса є роман, який так і зветься: "Лікарю, вилікуй себе самого" (1964 p.).

З цього ж євангельського тексту походить і вислів "немає пророка у вітчизні своїй", який звичайно вживають тоді, коли хочуть сказати, що людину скоріше оцінять і пошанують люди чужі, далекі, аніж свої, близькі, рідні; швидше оцінять на чужині, ніж на рідній землі:

.

..певне, те неправда, що не можна бути пророком у рідному краю, бо, отже, можна бути навіть в очах рідного брата (Леся Українка).

 

Мабуть, як немає пророка в своїй вітчизні, так немає і генія, визнаного за життя. Бо геній — це завжди і пророк (Л. Костенко).

 

Вислів цей є в усіх чотирьох Євангеліях: у Матвія (13: 57), у Марка (6: 4), у Луки (4: 24), у Івана (4: 44). Церковнослов'янською мовою він звучить так: "неєсть пророка в отечестве своем".

У цьому Євангелії розповідається про те, як під час своїх мандрів Ісус побував у домі Марти (Марфи). «Одна ж жінка, Марта їй на ім'я, прийняла Його в дім свій. Була ж в неї сестра, що звалась Марія; вона сіла в ногах у Ісуса та й слухала слова Його. А Марта великою послугою клопоталась, а спинившись, сказала: "Господи, чи байду­же Тобі, що на мене саму полишила служити сестра моя? Скажи ж їй, щоб мені помогла". Господь же промовив у відповідь їй: "Марто, Марто, — турбуєшся й журишся ти про багато чого, а потрібне одне. Марія ж обрала найкращу частку..."» (Лука, 10: 38—42).

Коли про когось кажуть: "Марта (Марфа) і Марія" ("оце Марта, а ото Марія" ), — то мають на увазі когось, хто дбає про звичні, повсякденні турботи ("Марта"). "Марія" ж турбується про духовні потреби. Коли ж ка­жуть: "благую часть ізбрать", — це означає "вибрати собі щось краще, вигідніше, доцільніше":

 

Прости, що лист такий сухий, "хозяйственний". Що ж робить, перший раз беру на себе роль Єван­гельської Марфи, тоді як перше скоріш наближалась до Марії, отже, й мова у мене відповідна новій ролі' (Леся Українка, лист до сестри, 29.08.1895 p.).

 

З однієї притчі, розказаної Ісусом, взято вислів "кому багато дано, з того багато спитають". Це притча про раба, поставленого над іншими рабами: "А раб той, що знав волю свого господаря, але не приготував, ані не вчинив згідно волі його, буде тяжко побитий. Хто ж не знав, а вчинив кари гідне, буде мало він битий. Тож від кожного, кому дано багато, багато від нього й жадати­муть. А кому багато повірено, від того ще більше жадати­муть" (Лука, 12: 47—48). Ось приклад вживання:

 

Що ж сказати про становище молодого вченого у нас? Тут все ясно і так. Йому багато дасться, але з нього багато й спитають (І. Павлов).

 

Притча про блудного сина належить до загально­відомих місць Євангелія від Луки. Написана вона так просто, лаконічно й дохідливо і стільки разів переказу­вана і згадувана в художній літературі — і як зразок стилю також, — що, мабуть, не зайвим буде її повністю навести тут, дати її біблійне першоджерело.

«У чоловіка одного було два сини. І молодший із них сказав батькові: "Дай мені, батьку, належну частину маєтку!" І той поділив між ними маєток. А по небагатьох днях зібрав син молодший усе та й подавсь до далекого краю, і розтратив маєток свій там, живучи марнотратно. А як він усе прожив, настав голод великий у тім краю і він став бідувати. І пішов він тоді і пристав до одного з мешканців тієї землі, а той вислав його на поля свої пасти свиней. І бажав він наповнити шлунка свого хоч стручками, що їли їх свині, та ніхто не давав їх йому. Тоді він спам'ятався й сказав: "Скільки в батька мого найми­тів мають хліба аж надмір, а я отут з голоду гину! Устану, і піду я до батька свого та й скажу йому: "Прогрішився я, отче, против неба та супроти тебе... Недостойний я вже зватись сином твоїм; прийми ж мене, як одного з твоїх наймитів..." І, вставши, пішов він до батька свого. А коли він далеко ще був, його батько вгледів його — і перепов­нився жалем: і побіг він, і кинувсь на шию йому, і зачав цілувати його! І озвався до нього той син: "Прогрішився я, отче, против неба та супроти тебе, і недостойний вже зватися сином твоїм..." А батько рабам своїм каже: "Принесіть негайно одежу найкращу, і його зодягніть, і персня подайте на руку йому, а сандалі на ноги. При­ведіть теля відгодоване та заколіть, — будемо їсти й радіти, бо цей син мій був мертвий — і ожив, був пропав — і знайшовся!" І почали веселитись вони» (Лука, 15: 11-24).

Ця історія безліч разів повторювалася поміж людьми протягом віків, які минули з часу її написання. Але чи завжди сторони — батько і син — дорівнювали до своїх попередників із притчі? Чи завжди батько прощав синові його гріхи без нарікань і сварки, з такою ж безмежною любов'ю і добрістю, як це ми бачимо на картині Ремб­рандта? Чи завжди син знаходив у собі силу переступити через свою пиху, зарозумілість, гонор і прийти до батька проситися не в сини, а в наймити, бо усвідомив усю глибину своєї провини?

Тому крилатий вислів "блудний син" (він ще вжива­ється у формі "син марнотратний" ) позначає людину, яка розкаялася, усвідомила свої помилки:

 

Поклонюся я низько житам: "Ви простіть мене, блудного сина, Що вас проміняв, прогадав На сирени, на брук, на машини..." (А. Фальківський)

 

Агапіт же перепочив, устав, і вже зовсім повільно почвалав у той бік, де безперемінно мала бути батьківська хата. Стояв на порозі тої хати старий сивий дід і надчікував, чи прийде до нього марнотратний син (Валерій Шевчук).

Дуже поширеним у минулому, але вживаним і сьогодні є вислів "співати Лазаря" — скаржитися, прибіднюватись; а ще "бідний, як Лазар" — про не імущого і його нестатки; "Лазар" — бідна, хвора, стара, немічна людина.

Притчу про бідного Лазаря співали старці в супроводі ліри, кобзи, бандури або й без музичного супроводу — на базарах та ярмарках, викликаючи співчуття, а то й сльози у слухачів. А ось і сама притча.

Рембрандт "Повернення блудного сина"

«Один чоловік був багатий і зодягався в порфиру (це довга пурпурова мантія, символ влади монарха) й вісон (тонке єгипетське полотно) і щоденно розкішно бенке­тував. Був і вбогий один, на ім'я йому Лазар, що лежав у воріт його, струпами вкритий, і бажав годуватися кришками, що зо столу багатого падали; пси ж при­ходили й рани лизали йому... Та ось сталось, що вбогий умер, — і на Авраамове лоно віднесли його Анголи. Умер же й багатий, — і його поховали. І, терплячи муки в аду, звів він очі свої, та й побачив здаля Авраама та Лазаря на лоні його. І він закричав та й сказав: "Змилуйся, отче Аврааме, надо мною, і пошли мені Лазаря, — нехай умочить у воду кінця свого пальця, і мого язика прохолодить, бо я мучаюсь в полум'ї цім!.." Авраам же промовив: "Згадай, сину, що ти вже прийняв за життя свого добре своє, а Лазар так само — лихе; тепер він тут тішиться, а ти мучишся. А крім того всього, поміж нами та вами велика безодня поставлена, так що ті, що хочуть, переходити не можуть ізвідси до вас, ані не переходять ізвідти до нас". А він відказав: "Отож, отче, благаю тебе, щоб його ти послав у дім батька мого, бо п'ять братів маю, — хай він їм засвідчить, щоб і вони не прийшли на це місце страждання!" Авраам же сказав: "Вони мають Мойсея й Пророків, — нехай слухають їх!" А він відказав: "Ні ж бо, отче Аврааме, — але коли прийде хто з мертвих до них, то покаються". Йому ж він відказав: "Як Мойсея й Пророків не слухають, то коли хто й із мертвих воскресне, — не йнятимуть віри!"» (Лука, 16: 19-31).

Ось як вживається цей крилатий вислів:

 

Спасибі тобі за гроші. У мене їх тепер так небагато, як у того Лазаря, що співці співають по ярмарках (Т. Шевченко, лист до М. Лазаревського).

 

Цвітете, як повна рожа, рум'янець на всю щоку! Т з лиця не старі, і душею молоді! Годі вам Лазаря співати! Ще й заміж підете, - говорить Христина (Т. Нечуй-Левицький).

 

Чи повірите? — оповідав він тоном насмішку­ватого обурення. — Лазарем співав\.. І хазяїна приплів, і слабого сина, і те, і се (А. К р и м с ь к и й).

 

Авраам у притчі — це постать зі Старого Заповіту — праведник, якого вивів Бог у землю Ханаанську (він від багатобожжя своїх батьків перейшов до віри в одного бога).

"Лоно Авраамове", "на лоні Авраама" — образний ви­слів, який вживається, як синонім до слів "рай", "потой­бічний світ":

Насамперед треба всіх тиранів послати на лоно Авраама і Ісаака, — говорив Комар з п'яним запалом, — а тоді вже й полегшає (О. М а к о в е й).

Вислів "влада темряви" походить з того місця в Єван­гелії, де говориться про арешт Ісуса. Він каже: "Як щоденно Я з вами у храмі бував, не піднесли на Мене ви рук. Та це ваша година тепер, і влада темряви..." (Лука, 22: 53).

Популярності цього крилатого вислову сприяла поява драми Льва Толстого "Власть тьмы или Коготок увяз — всей птичке пропасть" (1887 р.). Найчастіше вживається на позначення відсталості, жорстоких звичаїв та забо­бонності:

 

Однак, звичайно, це п'єса про злидні, відсталість дореволюційного українського села, про "владу темря­ви ", яка в ньому панувала (М. Рильський).

 

Вислів "кожен камінь кричить" походить з такого тексту Євангелія від Луки: «Коли ж Він їхав, вони простилали одежу свою по дорозі. А як Він наближався вже до сходу з гори Оливної, то ввесь натовп учнів, радіючи, почав гучним голосом Бога хвалити за всі чуда, що бачили... А деякі фарисеї з народу сказали до Нього: "Учителю, — заборони Своїм учням!" А Він їм промовив у відповідь: "Кажу вам, що коли ці замовкнуть, то каміння кричатиме!"» (Лука, 19: 36—40).

У переносному значенні цей вислів означав — "щось жахливе, обурливе: навіть камені, якби вони могли, то кричали б, висловлюючи своє обурення":

 

Привид цього короля, такий блідий напередодні, почервонів від радощів, почувши ваших пісень у місті Парижі, цьому царевбивчому місті, кожен камінь якого кричить: "Геть тиранію!" (Леся Українка).

Т

и купив собі віллу без крику (Той не дурень, хто добре мовчить), Але чуєш навколо музику: Навіть мертве каміння кричить.

(О. Олесь)

"Не залишити каменя на камені" — це вислів, який, мабуть, уже в час написання Євангелія був усталеним, узвичаєним прислів'ям, судячи з того, як він вживається у тексті: "Бо прийдуть на тебе ті дні, і твої вороги тебе валом оточать, і обляжуть тебе, і стиснуть тебе звідусюди, і зрівняють з землею тебе, і поб'ють твої діти в тобі, і не позоставлять у тобі каменя на камені..." (Лука, 19: 43-44).

Тут вислів "не залишити каменя на камені" вжито у переносному, образному значенні: йдеться й про моральне, а не лише про фізичне знищення людини. Цікаво, що тоді, коли треба надати цьому крилатому вислову прямого значення, слід спеціально обумовлю­вати, — настільки ми вже звикли до переносного значення. Наприклад:

 

Жодна європейська столиця не зазнала такої руйнації, як Варшава. Фашистські орди буквально не залишили від міста каменя на камені, ("Літературна

Україна").

 

— Звичайно, — Микола Ілліч хитро посміхнувся, — в цьому дискусійному клубі ми каменя на камені не лишаємо від програм меншовиків та есерів (Ю. Смолич).

 

Ім'я Марії Магдалини (Марії з Магдали) зустрічається у двох Євангеліях. Марк у своєму Євангелії (16: 1) згадує її серед інших жінок, які йшли до гробу Ісуса, щоб умастити його тіло миром.

Лука в Євангелії описує зустріч Марії з Ісусом: "І ось жінка одна, що була в місті, грішниця, як дізналась, що

Він у фарисеєвім домі засів при столі, алябастрову пляшечку мира принесла і, припавши до ніг Його ззаду, плачучи, почала обливати слізьми Йому ноги і волоссям своїм витирала, ноги Йому цілувала та миром мастила..." (Лука, 7: 37-38).

Ісус простив їй гріхи її, а також оздоровив її ("з не: сім демонів вийшло", Лука, 8: 2). Вона першою побачила воскреслого Ісуса, але не впізнала його, а подумала, ще це садівник. Коли ж вона впізнала його і кинулася радісно до нього, він зупинив її словами: "Не доторкайся до мене". Марії Магдалині випала доля повідомити апо­столів про воскресіння Ісуса.

В апокрифічній літературі є дуже багато розповідей про Маріїну проповідницьку діяльність після смерті Ісуса, про її життя в пустелі та інше. Тому так багато художників зображувало різні події з її життя. Так, ми можемо побачити Марію Магдалину, яка кається, на картинах Тиціана, Корреджо, Гвідо Рені. Зображувалися також Марія і воскреслий Ісус, Марія в пустелі, де замість одягу, який на ній зотлів, вона вся загорнута у своє розкішне волосся.

Ім'я Марії Магдалини стало крилатим. Так називають жінок легкої поведінки, які повернулися на шлях чесного життя (або й не повернулися):

 

Як покаянна Магдалена,

Сам виверни гниле нутро,

Сам випечи на нім тавро...

(І. С в і т л и ч н и й)

 

Там, в гущавині узбічних заростей, дівчаткам зручно було ховатися від полісменів, там їх для маскування чекають наймані рикші зі своїми візками, і звідти ж, із сутіні, ці юні магдалини із щебетанням зовсім пташиним вискакують цілим з'юрмиськом на лови, тільки з'явиться на трасі бульвару якась вечірня машина (О. Гончар).

 

Іронічно це ім'я позначає людину, яка плаксиво або й нещиро кається в чомусь:

—...Обіцяв, неборачок, монахові, що грішниця покається, як біблійна Магдалена, просив пробачення від її імені у бельгійця-монаха, а вона он як "покая­лась"! (І. Віл ьде).

 

 

Євангеліє від Івана