Перетворити савла в Павла (дії святих апостолів, 9: 1—30)

 

 

А постоли, про яких говориться в Євангелі­ях, — це учні Ісуса Христа. Грецьке слово "апостолос" означає "посланий", "посланець". Так у перші століття існування християнства називались мандрівні проповідники.

В Ісуса було дванадцять апостолів. За Ісусом ходило значно більше його послідовників, але цих дванадцятеро він вважав своїми учнями.

Імена дванадцяти апостолів називаються в Євангеліях від Матвія (10: 2-4), Марка (3: 16—19), Луки (6: 14—16), а також у "Діях святих апостолів" (1: 13). Тільки порядок перерахування їх неоднаковий. Ось ці імена: брати Симон (Петро) і Андрій; брати Яків Старший та Іван Богослов, сини Заведея; брати Іуда Леввей і Фаддей; Матвій Левій (митар); Фома (Хома Невірний); Пилип; Варфоломій (інше його ім'я — Нафанаїл); Симон Кананіт; Іуда Іскаріот.

Деякі з цих імен досить часто зустрічаються в Єван­геліях, про інших апостолів майже нічого не сказано. Що робили апостоли? Судячи з Євангелій, апостоли проповідували вчення Ісуса там, куди він їх посилав, а після його смерті там, де це, на їхню думку, було найпотрібніше. Направляючи учнів на проповіді, Ісус давав їм владу над нечистими духами, силу чудотворення і навіть силу воскрешати мертвих. Вони не брали з собою нічого, крім палиці. Не брали вони ні торбинок з хлібом, ні гаманців з грішми, бо Ісус обіцяв їм прихилити до них серця багатьох людей, а вже ці люди дадуть їм і їжу, і одяг, і дах над головою. Після таких подорожей апостоли поверталися до Ісуса і розповідали йому про те, що вони (робили.

Звідси й переносне, розширене значення слова "апостол" — проповідник нових ідей:

 

І день іде, і ніч іде.

І, голову схопивши в руки,

Дивуєшся, чому не йде

Апостол правди і науки!

(Т. Шевченко)

 

І відродиться в міліонах мас,

А не лише зорітиме з портрета,

Змагань безсмертних символ і прикмета,

Апостол правди, селянин Тарас.

(Є. Плужник)

 

Першим, кого покликав Ісус, був Андрій, якого пізніше назвали Андрій Первозванний ("першим покли­каний"). Це був брат апостола Петра, рибалка з Тиверіадського озера (в Євангеліях воно зветься "море Галілей­ське"). Спочатку він належав до учнів Івана Хрестителя, але потім пішов за Ісусом.

Про Андрія розповідають, що він проповідував християнство балканським і причорноморським народам, дійшов туди, де в майбутньому з'являться міста Київ і Новгород.

Про смерть апостола Андрія в "Діях святих апостолів" говориться так: римський магістрат в грецькому місті Патри видав наказ про його страту, і він був розіп'ятий на хресті, який мав форму літери X. Цей хрест зветься Андріївським.

Ще з часів Київської Русі Андрій Первозванний вважався покровителем її державності; пізніше, в Росії, він був також покровителем російського військово-морського флоту. Петро І увів Андріївський прапор і Андріївський орден — найстаріший з російських орденів.

Київська Андріївська церква, побудована за проектом славетного архітектора Растреллі, а також вулиця біля церкви — Андріївський узвіз — дістали свою назву на честь цього першого апостола.

На зображеннях Андрія Первозванного завжди є хрест, схожий на літеру X, — це так званий атрибут цього апостола.

Проте чи не найбільше уваги приділяють Євангелія апостолу Петру.

Петро — брат апостола Андрія — в дитинстві був названий Симоном. Перейменував його Ісус. Ім'я Петро по-грецьки означає "скеля", "камінь". У Євангелії від Матвія Ісус так говорить до Петра: "І кажу Я тобі, що ти скеля, і на скелі оцій побудую Я Церкву Свою, — і сили адові не переможуть її" (16: 18). Ця цитата дала підставу образно називати католицьку церкву "Петрова скеля".

Далі йде епізод, пов'язаний зі знаменитою фразою: "'Ти тричі відречешся від мене", сказаною Ісусом апо­столу Петру. А було це так. Після Таємної вечері, про яку ми ще будемо говорити, Ісус каже, що "розпорошаться вівці отари", як тільки його не стане. Петро починає гаряче запевняти його: "Якби й усі спокусились про Тебе, — я не спокушуся ніколи" (Матв., 26: 33). Ісус на це йому відповів: "По правді кажу тобі, що ночі цієї, перше, ніж заспіває півень, — відречешся ти тричі від Мене..." (Матв., 26: 34). Петро знову твердить: "Коли б мені навіть умерти з Тобою, — я не відречуся від Тебе!" {Матв., 26: 35).

Та незважаючи на ці всі обітниці, Петро таки відрікся від Ісуса. Коли Ісус молився вночі в Гефсиманському саду, він попросив апостолів посторожу вати. Та Петро, як і інші, заснув. Іуда привів сторожу, Ісуса забрали і повели до первосвященика. Петро пішов слідом за ним і потрапив на подвір'я первосвященика, де навколо багаття грілася сторожа: «А Петро перед домом сидів на подвір'ї. І приступила до нього служниця одна та й сказала: "І ти був з Ісусом Галілеянином!" А він перед всіма відрікся, сказавши: "Не відаю я, що ти кажеш..." А коли до воріт він підходив, побачила інша його та й сказала приявним там людям: "Оцей був з Ісусом Назарянином!" І він знову відрікся та став присягатись: "Не знаю Цього Чоловіка!.." Підійшли ж трохи згодом присутні й сказали Петрові: "І ти справді з отих, та й мова твоя виявляє тебе". Тоді він став клястись та божитись: "Не знаю Цього Чоловіка!" І заспівав півень хвилі тієї... І згадав Петро сказане слово Ісусове: "Перше ніж заспіває півень, — відречешся ти тричі від Мене". І, вийшовши звідти, він гірко заплакав...» (Матв., 26: 69-75).

Вислів "друг, що тричі відрікся" став крилатим; так говорять про людину, дружба якої не витримує важких випробувань:

 

Що скажеш ти тоді? Чи, може, й ти Пошлеш мені веселу звістку дати Твоїм забутливим і потайним друзям, Що тричі одрікалися від тебе?

(Леся Українка)

 

І все ж Петро був першим апостолом, кому з'явився Ісус після воскресіння. Тричі спитав Ісус Петра, чи він його любить, і тричі Петро відповів: "Так". Це було прощення йому від Ісуса за три відречення від нього. Після цього Ісус дає йому пастирську владу над віруючими.

Далі Петро — учитель іудеїв: він проповідує серед них, вчить тих, хто приймає нову віру, воскрешає дівчину Гавіфі. Ірод Агрипа, намагаючись догодити іудеям — ворогам нової — християнської — віри, ув'язнює Петра в темницю, та звідти його виводить ангел.

Деякий час Петро подорожує і проповідує разом з братом, але потім іде один до Рима. Там він своїми проповідями викликає незадоволення влади; його мають заарештувати. Учні умовляють Петра втікати, і вночі він залишає Рим. Далі розповідь про Петра продовжує не Євангеліє, а апокриф.

За міською брамою Петро зустрічає Ісуса, якого вже давно немає серед живих, і питає його: "Куди йдеш, Господи?" І чує у відповідь: "У Рим, щоб бути знову розі­п'ятим". Сказавши це, Ісус возноситься на небо, а Петро повертається до Рима: він зрозумів, що Ісус напророкував йому мученицьку смерть.

Вислів "куди йдеш?" став крилатим і вживається і по-українськи, і по-латині ("Quo vadis?"), і по-церковно­слов'янськи (камо грядеші?), коли йдеться про вибір мети, вибір долі:

"Камо грядеші?"— питає Хвильовий. "До джерел", — відповідає Зеров. [Збірка памфлетів М. Хвильового мала назву "Камо грядеші?"] (Д. П а в л и ч к о).

 

У польського письменника Генрика Сенкевича є роман "Камо грядеші?", перекладений багатьма мовами. Ось згадка про нього:

 

Наша машина — марка "фіат" — величезний комфортабельний автомобіль, прозваний в Спілці "Антилопа гну" і в цій подорожі переіменований нами на "Камо грядеші", бо прізвище шофера було Сенкевич, а до самої машини, що обламувалась щодесять кілометрів, інакше, як з запитанням "Камо грядеші", неможливо було і звернутися {Ю. Смоли ч).

 

У Римі Петра схопили і засудили до розп'яття. Він не хоче рівнятися з Ісусом мученицькою смертю на хресті, тому просить розіпнути його інакше — головою донизу. Уже на хресті Петро звертається до народу з проповіддю про значення хреста, про його таємниці.

Так, Петро пояснює, що хрест, перевернутий корот­шим кінцем донизу, — це символ Адама, гріх якого імінив увесь Божий устрій. Хрест неперевернутий — це символ Ісуса Христа, який відновив Божий порядок. Вертикальна частина хреста символізує логос, слово, Сюжественне начало в боголюдині — Ісусі, а горизон­тальна частина хреста — людську природу в ньому. Після (скінчення проповіді на хресті Петро помирає.

Яким зображують апостола Петра? У нього широке обличчя, кучеряве волосся, невелика кругла борідка. Таким його почали малювати уже в IV столітті н. е. Зображення Петра на східнослов'янських іконах майже не зустрічаються, а от на католицькому заході їх дуже багато. У середні віки в ньому бачили основоположника римської церкви, тому малювали його в одязі папи, а пізніше — і в папській тіарі. На старовинних зобра­женнях у руці апостола Петра — пастуший посох з хрестом зверху; пізніше — два ключі (один від раю, другий — від пекла).

Художники для своїх картин брали не лише єван­гельські сюжети, а й апокрифічні. Так, втеча Петра з Рима і зустріч з Христом — це апокрифічний сюжет, відсутній у Євангеліях; на цей сюжет є картина Караччі, яка так і зветься:"Quо vadis?" ("Куди йдеш?").

Розповідь про розп'яття Петра — теж апокриф. Цей сюжет зображено на картині Караваджо, а також на фресці Мікеланджело. Звільнення Петра з темниці анге­лом ми бачимо у Рафаеля; сльози Петра, який усвідомив своє відступництво, — у Ель Греко (це справді звору­шливо: могутній Петро, Петро-скеля — і раптом сльози!).

Мікеланджело "Розп`яття Святого Петра"

 

 

Серед апостолів був і Фома (або Тома, або Хома, залежно від того, як вимовлялася перша літера імені). Апостоли звали його Близнюк, але нам він відомий як Хома Невірний (Невіруючий).

У Євангелії від Івана розповідається, що Хоми не було серед апостолів, коли до них приходив воскреслий Хрис­тос, тому він і не повірив у воскресіння Христа: "Коли на руках Його знаку відцвяшного я не побачу, і пальця свого не вкладу до відцвяшної рани, і своєї руки не вкладу до боку Його,— не ввірую!" (20: 25).

Далі Іван розповідає так: «За вісім же день знов удома були його учні, а з ними й Хома. І, як замкнені двері були, прийшов Ісус, і став посередині, та й проказав: "Мир вам!"» (20: 26).

"Мир вам!" — цей вислів-привітання Ісуса Христа — пізніше став ритуальною формулою християнських відправ, зокрема в католицькій церкві, латинською мовою:

 

Цей оригінальний спосіб примирення ксьондз закінчив повчальним вигуком: "Pax Vabiscum!" — "Мир вам!" (М. Рильський).

 

«Потім каже Хомі: "Простягни свого пальця сюди, та на руки Мої подивись. Простягни й свою руку, і вклади до боку Мого. І не будь ти невіруючий, але віруючий!" А Хома відповів і сказав Йому: "Господь мій і Бог мій!" Промовляє до нього Ісус: "Тому ввірував ти, що побачив Мене? Блаженні, що не бачили й увірували!"» (Іван, 20: 27-29).

 

У сучасній мові "Хомою невірним" називають людину, яка не хоче повірити очевидним фактам, сумнівається в тому, що є істиною для інших:

 

Мало у нас уяви, ми, як невірний Хома, віримо тільки в ті рани, в які вкладаємо наші персти (Леся Українка).

 

Та ба, не на тім кінець атеїзму Д. Куліша! Хоч він і сам каже, що "не вірить в чортів і святих", але зараз же признає, що проте "чорти й святі є". І знає, що є, а не вірить. Се вже більше невірство, як у Хоми (І. Ф р а н ко).

 

У книзі "Дії Хоми" (вона не ввійшла до канонічного тексту Біблії) розповідається, що Хома побачив уві сні Христа, який велів йому йти до індійського царя Гондофера (цар саме шукав будівничого для свого палацу). Хома показує йому креслення чудового палацу; цар щедро винагороджує його і залишає наглядати за будівництвом. Хома роздає навколишнім біднякам кошти, залишені царем на будівництво палацу, а сам проповідує слово Боже. Розгніваний цар кинув Хому до в'язниці. У цей час брат царя помирає, але воскресає на четвертий день і розповідає цареві, де він побував. Ангели віднесли його в рай, там він побачив палац із золота, срібла і самоцвітів, який побудував Хома на небі для недостойного царя. Цар кається, просить пробачення у Хоми, який пропонує цареві прийняти хрещення.

Про смерть Хоми розповідається так: Хома накликає на себе гнів можновладців, його жорстоко карають, але він з усіх випробувань виходить неушкодженим. Тоді пробують схилити до ідолопоклонства. У відповідь на це Хома наказує бісові, який сидів у ідолі, вийти з цієї глиняної скульптури і розбиває її. Побачивши це, розлю­чений верховний жрець пробиває Хому мечем. Христия­ни з великою шанобою ховають тіло Хоми.

Зображення Хоми, найчастіше з атрибутами будівни­чого, починають з'являтися в ХШ столітті. Це переважно вітражі в церквах Франції та Італії, пізніше — фрески. Широко відома картина X. Гольбейна Старшого (на католицьких зображеннях атрибут Хоми — спис).

Апостол Пилип (Філіпп) сам прийшов з Галілеї до Ісуса. Ісус побачив його серед інших людей навколо себе і сказав: "Іди за мною". Пилип пішов за Ісусом. Згодом він привів до Ісуса і Нафанаїла. Прийшовши до Нафанаїла, Пилип сказав: "Ми знайшли Того, що про нього писав був Мойсей у Законі й Пророки, — Ісуса, сина Йосипового, із Назарета". І сказав йому Нафанаїл: "Та хіба ж може бути з Назарета що добре?" (Іван, 1: 44-46).

Чому Нафанаїл сказав цю — пізніше знамениту — фразу? Видно, Назарет був населений не дуже чесними і не зовсім високоморальними людьми.

Коли хочуть сказати, що від цієї людини не можна чекати нічого хорошого, тоді кажуть: "з Назарета що може бути доброго?":

 

В тій буденній обстанові

Раз побачивши поета,

Дехто й думає: "Чи вийде

Що путяще з Назарета?"

(А. К р и м с ь к и й)

Варфоломій (це друге ім'я Нафанаїла) разом з Пили­пом проповідував у Сирії та Малій Азії. Обоє були розіп'яті на хрестах, а Варфоломій був знятий з хреста ще живим. Він поховав Пилипа, а сам після цього пропо­відував в Індії та Вірменії. Смерть свою він знайшов у місті Албанолі. Там він був удруге розіп'ятий.

Пізніші джерела містять таку страшну подробицю його страти: з нього ще з живого здирали шкіру. Саме ця страшна смерть завжди діяла на уяву художників: уже в середньовіччі його зображували з усіма жахливими подробицями мучеництва. Звичайно біля нього був нама­льований і м'ясницький ніж — його атрибут.

Іван (Іоанн) Богослов і Петро — найважливіші постаті серед дванадцяти апостолів. Іван вважається автором четвертого Євангелія, трьох послань і Апокаліпсиса (хоча насправді це твори різних авторів).

Іван — син Галілейського рибалки Заведея і Салонії, однієї з мироносиць (це жінки, які йшли до поховання Ісуса, щоб помастити його тіло; вони несли миро — запашну олію — і тому їх назвали "мироносиці").

Іван був присутній при всіх найважливіших подіях у житті Ісуса: при поверненні до життя померлої дочки Заїра (Марк, 5: 37), при молінні Христа про чашу (Матвій, 26: 37); судячи з Євангелій, він один був на Голгофі біля підніжжя Ісусового хреста. Йому, помираю-. ми, Ісус заповідав потурбуватися про свою матір — Марію.

Іван Богослов був улюбленим учнем Ісуса: під час Таємної вечері він той, про кого сказано: "При столі, при Ісусовім лоні, був один з його учнів, якого любив Ісус" (Іван, 13: 23).

Збереглося багато переказів і легенд про цього апо­стола. Так, в одній із легенд розповідається, що в часи панування імператора Доміціана Іван був схоплений і засланий на острів Патмос. Саме там, — так написано в Апокаліпсисі, — він мав видіння про долю світу, май­бутнє всього людства. Все це пізніше лягло в основу його Апокаліпсиса.

У світовій літературі, зокрема в поезії, острів Патмос став символом одкровення, уособленням поетичних видінь.

Таємничою була смерть Івана, точніше — не смерть, а зникнення його до того часу, коли він у день Страшного суду має боротися з Антихристом (про це Іван довідався з видінь на Патмосі). А ось як про його таємничий кінець життя розповідає легенда. Разом зі своїми учнями (їх було семеро) Іван Богослов виходить із дому, йде на кладови­ще і лягає в могилу, промовляючи при цьому: "Приблизьте матір мою землю, накрийте мене!" Учні цілують його, покривають землею його ноги до колін, знову цілують, засипають землею до шиї, кладуть на обличчя хрест, цілують востаннє і засипають його землею всього. Коли християни Ефеса довідуються про це, вони приходять і розкопують могилу, проте вона порожня. У легенді ще розповідається, що кожного року 8 травня на цьому місці з'являється тонкий, ледь помітний пил, який має цілющу силу.

Як зображувався Іван? Західноєвропейське мистецтво дає нам зображення ніжного, ще безбородого юнака (візантійські й наші православні ікони таким його показують лише на Таємній вечері). Найчастіше це стара бородата людина, заглиблена у свої думки і видіння, з величезним лобом мислителя, його атрибут — орел. Проте є зображення, де його атрибут — чаша, з якої ви­повзає змійка.

Про апостола Іуду Іскаріота ми згадаємо, коли будемо говорити про останні дні життя Ісуса.

Коли після смерті Іуди залишилося одинадцять апостолів, Петро запропонував вибрати дванадцятого апостола, щоб було так, як за життя Ісуса. Вибирати запропоновано було серед тих, хто знав Ісуса і був свідком Його воскресіння. Таких було двоє: Йосип Ісус і Матвій. Кинули жеребок. Жереб випав на Матвія. Але далі про Матвія більше ніде не згадується.

Чому так потрібні були саме дванадцять апостолів? Бо в Євангеліях сказано, що на Страшному суді дванадцять апостолів на дванадцяти престолах судитимуть дванад­цять колін (поколінь) ізраїлевих (Матв., 19: 28).

Важливою фігурою, про яку чимало сказано у Новому Заповіті, був апостол Павло.

Апостола Павла ще звуть "апостолом язичників", "апостолом поган". Він не знав Ісуса, не належав до його дванадцяти учнів. Але церква прирівняла Павла до них, назвавши його "першопрестольним апостолом", і поста­вила його одразу ж після апостола Петра — за великі перед нею заслуги.

Народився Павло в малоазійському місті Тарсі; він римський громадянин (його латинське ім'я Павло означає "малий"). Рід його походить з "коліна Веніамінового", назвали його по-єврейськи на честь царя Саула, який належав до цього ж "коліна". Традиційно це ім'я вимо­вляється як Савл.

Учився він у Єрусалимі у відомого іудейського священика — раббі Гамаліїла Старшого, був гарячим прихильником Мойсеевого вчення. Він палав ненавистю до християнської общини, яка була в Єрусалимі. Ця ненависть знайшла й практичний вихід: він брав участь в арештах християн; був присутній і при вбивстві диякона Стефана: коли того побивали камінням, Савл стеріг одяг убивць.

Переслідуючи християн, які втекли з Єрусалима, він вирушає до Дамаска.

По дорозі з ним трапилася дивна пригода. Він подорожував не сам, а ще з декількома чоловіками. Вони вирушили вдень, коли сонце пекло нестерпно, раптом з неба полилося світло ще сильніше за сонце. Це сяйво було настільки сліпучим, що мандрівники заплющили очі, а Савл упав на землю. Тієї ж миті почув голос з не­ба: "Савле, Савле, чому ти Мене переслідуєш?" А він запитав: "Хто Ти, Пане?" А Той: "Я Ісус, що його переслідуєш ти" (Дії святих апостолів, 9: 4—5). Савл, тремтячи від жаху, сказав: "Чого, Господи, хочеш, щоб я вчинив?" А до нього Господь: "Уставай та до міста подайся, там тобі скажуть, що маєш робити" (Дії святих апостолів, 9: 6—9).

Чоловіки, котрі були разом із Савлом, заціпеніли від страху, бачачи світло, хоч і не чули слів, що лунали з небес. Савл піднявся, розплющив очі, але навколо була пітьма — він осліп. Попідруки його повели в Дамаск і залишили у місцевого жителя. Савл дуже страждав від того, що з ним сталося, нічого не їв.

До Савла прийшов Ананія, щоб повернути йому зір: за велінням Ісуса Ананія поклав на Савла свої руки — і той прозрів. Потім він охрестився, зміцнів, познайомився з християнською общиною в Дамаску і став проповідни­ком. Так із Савла став апостол Павло. Вислів "перетво­рити Савла в Павла" став крилатим і вживається тоді, коли якась людина різко змінює свої переконання, стаючи проповідником того, що раніше заперечувала чи засуджувала:

 

П а р в у с: Із Савла Бог Павла виявив, то й над тобою [Руфіном] ще, може, Бог колись покаже чудо (Леся Українка).

 

З Дамаска Павлу довелося втікати від переслідувань: єдиновірці спустили його в кошику з міської стіни.

Проповідницька діяльність Павла розгорнулася в Антіохії — це була столиця еллінської культури. Він стає мандрівним проповідником християнства, відвідує Каїр, Кілікію, Галатію, Македонію, Афіни, Ефес, Іспанію. В багатьох місцях його зустрічають вороже: закидають камінням, б'ють палицями, ув'язнюють. Із в'язниці він виходить завдяки чуду: раптом стався великий землетрус, стіна впала, він вийшов.

Караваджо "Перетвореня Павла"

 

Під час однієї з подорожей Павло зцілює кривого. Місцеві жителі починають кричати: "Боги в образі людському зійшли до нас!", — показуючи на Павла і його супутника. Населення хоче принести жертви їм; насилу Павло зі своїм супутником довели, що вони — звичайні люди. Павло закликає місцевих жителів відмовитися від богів фальшивих і поклонитися Богові живому — Ісусу.

Життя Павла повне пригод. Так, він передчуває, що йому не можна йти до Єрусалима, але все ж іде туди. Його схопили, закували в кайдани і хотіли вбити, але Павло був римським громадянином, тому його відправи­ли в Кесарію до римського намісника, а звідти морем — до Риму. Вже пливучи, Павло каже, що корабель розіб'ється. Йому не вірять, та корабель справді роз­бивається. Павло і його супутники чудом врятову­ються.

Одного дня його супутники бачать, як „Павла вкусила за руку змія-єхидна, а він байдуже струсив її. Він мав би під цього померти, але укушена рука навіть не почерво­ніла і не спухла. У Римі Павла звільнили, і він прожив там два роки.

Про смерть Павла в Євангеліях не говориться нічого. Легенда ж твердить, що він був страчений у Римі разом з апостолом Петром під час гоніння Нерона на християн. У легенді розповідається про чудеса, які супроводили його смерть: відрубана голова його вимовляє востаннє ім'я Ісуса Христа; на тому місці, де вона впала, по­чинають бити три джерела (звідси назва римського монастиря — Трефонтане).

Так ми з вами познайомилися з апокрифом, який зветься "Ходіння апостола Павла по муках".

Апостол Павло — автор 14 послань, які входять до Нового Заповіту. Більшість сучасних дослідників вважає переважну частину послань справді написаними Павлом, а самого Павла історичною особою. Тільки його біогра­фію апокрифи зробили казковою.

На картинах та на інших зображеннях Павло високо­чолий, лисий, довгобородий, його атрибут — меч, що ним його було страчено.

Зображення усіх дванадцяти апостолів разом з Ісусом Христом можна побачити в київському Софіївському соборі. Мозаїка ця зветься "Причастя апостолів", у центрі композиції — олтар. З одного боку Христос про­понує освячений хліб шістьом апостолам на чолі з Петром. На другому боці — Павло з шістьма апостолами й освяченим вином.