Мы поможем в написании ваших работ!



ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

Особливості кругообігу фінансових інвестицій

Поиск

Поняття інвестиції на практиці пов'язане з визначенням об'єктів вкла­день, інвестиційного процесу, інвестиційної діяльності.

За об'єктами вкладень інвестиції поділяються на виробничі та фі­нансові.

Виробничі інвестиції це вкладення цінностей у реальні активи, пов'язані з виробництвом товарів (послуг), з метою одержання прибутку (доходу). Цей тип інвестицій забезпечує приріст реального (фізичного) капіталу. Виробниче інвестування означає організацію виробничого процесу, тобто створення (придбання, будівництво тощо) виробничих потужностей і наймання робочої сили.

Фінансові інвестиції це вкладення в цінні папери. На відміну від виробничого фінансове інвестування не передбачає обов'язкового створення нових виробничих потужностей і контролю за їх експлуатацією. У сучасних умовах фінансовий інвестор, як правило, не бере участі в управлінні реальними активами, покладаючись у цьому на фахівців-менеджерів. Тому процес фінансового інвестування зовні виражається у формі купівлі-продажу цінних паперів.

Існує також поняття "споживчі інвестиції". В окремих зарубіжних економічних джерелах цей термін застосовується для позначення вкладень споживачів у товари тривалого користування або нерухомість. По суті, цей об'єкт вкладень споживачів не відповідає поняттю інвестицій, бо не передбачає одержання прибутку і збільшення капіталу. Ці вкладення доцільно оцінювати як форму заощаджень. Водночас вкладення в нерухомість можуть набрати й інвестиційних ознак. Наприклад, при високих темпах інфляції збільшуються і заощадження, тобто підвищується грошова оцінка нерухомості та товарів тривалого користування. Окремі такі вкладення можуть приносити прибуток за умови використання рухомого та нерухомого майна в комерційних цілях (наприклад, здавання квартири в оренду).

Відмінність інвестицій основних об'єктів інвестування — виробни­чих і фінансових — розкривається лише у процесі їх руху, інвестицій­ної діяльності.

Загалом інвестиційна діяльність охоплює такі етапи: формування нагромадження — вкладення ресурсів (інвестування) — одержання прибутку. Одержання прибутку і приросту капіталу є основною метою інвесторів. Характеристики прибутку визначають усі параметри інвес­тування, тобто вкладення ресурсів. Відповідно до мети інвестиційної діяльності корпорації в ринкових умовах вирішуються такі інвес­тиційні завдання: по-перше, реалізується вибір інвестиційних проектів і здійснюється розміщення капіталів відповідно до обраних проектів; по-друге, здійснюється оптимізація або постійне коригування капіталь­ної структури фірми залученням джерел зовнішнього фінансування (емісія цінних паперів, кредити банків); по-третє, формуються нагромадження і розподіляються дивіденди, завдяки обґрунтованій диві­дендній політиці оптимізується пропорція між інвестиціями та диві­дендами. Методи вирішення зазначених завдань і визначають показ­ники процесу інвестування (основного етапу інвестиційної діяльності) кожної конкретної фірми.

В основі інвестиційної діяльності лежать перетворення інвестицій, що повторюються: приріст нагромаджень — витрати — приріст капі­тального майна — прибуток — інвестиції (нагромадження). Постійне відтворення цього ланцюжка перетворень становить кругообіг інвес­тицій. Однак існують особливості кругообігу виробничих і фінансових інвестицій.

Кругообіг виробничих інвестицій, виокремлюючись у стадії, пород­жує кругообіг фінансових інвестицій, що справляє зворотний вплив на кругообіг виробничих інвестицій. У результаті це приводить до злиття, нероздільності потоків виробничих та фінансових інвестицій у межах окремої корпорації і до їх остаточного виокремлення за межі під­приємства на локальних і національних ринках капіталів. Схематично кругообіг інвестицій показано на рис. 22.

Рис. 22. Кругообіг виробничих інвестицій корпорації нефінансового сектору

Відповідно до рис. 22 виокремлюють такі основні етапи руху виробничих інвестицій, або інвестиційного процесу: перший — реалізація інвестиційного попиту (нагромадження), тобто процесу створення виробничих потужностей; другий — процес виробництва продукції (інвестиційних або споживчих товарів, робіт, послуг); третій — реалізація продукції, одержання доходу; четвертий — розподіл доходу, формування інвестиційного попиту. Сукупність зазначених етапів руху інвестицій становить кругообіг інвестицій. З наведеної схеми випливає також, що інвестиційна діяльність відбувається як у сфері виробництва, так і у сфері обертання (обміну). У сфері виробництва інвестиційна діяльність означає створення нових інвестиційних товарів, що мають матеріально-речову форму. Це, зокрема, будівництво виробничих споруд і комунікацій, виробництво устаткування, видобування сировини, підготовка кваліфікованих кадрів тощо. Зазначена інвестиційна діяльність, тобто створення нових інвестиційних товарів, включається до складу кругообігу інвестицій конкретного підприємства тільки за умови її здійснення у власних виробничих цілях. Якщо ж нові інвестиційні товари виготовляються для інших економічних суб'єктів, то це різновид основної діяльності фірми.

В умовах високого рівня розвитку продуктивних сил, постійного поглиблення поділу праці, що зумовлює підвищення її ефективності, істотно зменшується потреба створення (будівництва, виробництва) інвестиційних товарів для організації власного виробничого процесу. Звичайно необхідні товари і послуги купуються на ринках інвестицій­них товарів. Отже, у сучасних умовах інвестиційна діяльність відбу­вається переважно у сфері обміну і виражається у формі купівлі-продажу товарів та послуг на ринках інвестиційних товарів. Виходить, для ринкової економіки замкнутий на підприємство кругообіг інвестицій так само нехарактерний, як і замкнутий обіг продукту і доходу.

Навіть за умови рівномірного розширення кругообігу інвестицій, продукту і доходу на певному підприємстві залишається різною тривалість кругообігу на різних підприємствах. Крім того, при безпе­рервному осіданні інвестицій (формуванні нагромаджень) у межах певного підприємства нові інвестиційні проекти воно реалізовувати­ме дискретно. Нагромадження не відповідатимуть обсягу реалізованих інвестицій, тобто витратам на реалізацію інвестиційних проектів. Це призведе до нерівномірного збільшення кругообігів інвестицій, про­дукту і доходу. Така нерівномірність позначиться на капітальній структурі підприємства, що стане неоптимальною з погляду максимізації прибутку. В умовах конкурентних ринків покупців це, у свою чер­гу може призвести до втрати позицій на ринку і навіть до банкрут­ства. Таким чином, різна тривалість кругообігів інвестицій на різних підприємствах, а також нерівномірність кругообігів інвестицій, продук­ту і доходу в межах одного окремо взятого підприємства зумовлює необхідність розширення інвестиційного процесу за межі підприєм­ства, формування на основі одиничних, окремих кругообігів інвестицій єдиної інвестиційної системи.

Створення єдиної інвестиційної системи стає можливим з розвит­ком кредитної системи й інститутів ринку цінних паперів (фондового ринку). Кредитна система акумулює всі грошові нагромадження краї­ни. Тим самим вирішується суперечність між нагромадженням та ін­вестиціями, що виникає під час організації виробничого процесу під­приємцями — фізичними або юридичними особами. Це означає, що коли бракує власних нагромаджень, індивідуальний або інституціональний інвестор може одержати кредит у банку на інвестиційні цілі. І навпаки, за наявності тимчасово невикористовуваних нагромаджень інвестори можуть дати їх банку в борг на певний термін за певну пла­ту (депозитний відсоток). Таким чином, істотно підвищується мобіль­ність капіталів, зростає швидкість їх переміщення у сфери економіки з найвищою нормою прибутку. Водночас прискорюється процес вирі­внювання норми прибутку в національному масштабі. Це дає мож­ливість уніфікувати "ціну" позичкового капіталу як на грошових рин­ках, так і на ринках капіталів. Отже, формується суспільна оцінка гра­ничної ефективності, результативності використання інвестиційних капіталів. Ця оцінка — позичковий відсоток — є індикатором інвес­тування в будь-якій формі, у будь-якій сфері економіки, визначає нижній граничний "поріг" прибутковості інвестиційних проектів.

Така оцінка з'являється з розвитком акціонерних товариств, по­явою корпоративних цінних паперів. На відміну від "ціни" позичково­го капіталу, що відображає суспільне необхідну норму винагороди за користування позиковими ресурсами, тобто граничну норму ефектив­ності використання цього капіталу, оцінки прибутковості ринків інвес­тиційних товарів формуються під впливом інших системоутворюючих чинників. До них належать насамперед вплив НТП, ступінь монополі­зації економіки, порядок регламентації операцій резидентів тощо. Особливо значущим чинником є вплив НТП; здебільшого під впливом цього чинника формується висока норма прибутковості на ринках ноу-хау, ліцензій, патентів, устаткування, сировини. Завдяки стимулюванню конкуренції продавців також збільшується прибутковість на різних ринках інвестиційних товарів. Тому, як правило, середня оцінка прибутковості інвестиційних товарів перевищує оцінку позичкового капіталу.

Водночас, незважаючи на наявні відмінності, обидві "ціни" виникають на єдиній основі. Ця основа — принесений капіталом дохід (а капітал у будь-якій формі приносить дохід). Отже, з'являється база для порівняння всіх капіталів. Проте однорідний (грошовий) капітал технічно оцінити простіше. Така оцінка формується в міру розвитку національної кредитної системи, формування суспільного кругообігу позичкового капіталу із середньою ефективністю, зумовленою середньостатистичною оцінкою ефективності вкладень цього капіталу.

Фінансові інвестиції оцінюються за розміром принесеного ними до­ходу. З цього погляду всі цінні папери однорідні, вони становлять пра­во на прибуток незалежно від того, у яку галузь або сферу економіки засвідчують вкладення позичкового капіталу. Капіталізована оцінка до­ходу, принесеного цінними паперами, і є власне ціною, або курсом, цих паперів. Рух курсу цінних паперів відбиває, з одного боку, стан і най­ближчі перспективи розвитку економіки в цілому (фаза циклу, рівень інфляції, стан платіжного балансу, дефіцитність держбюджету тощо), а з іншого — фінансовий стан конкретного підприємства — емітента зазначених цінних паперів. У такий спосіб реалізується суспільний взаємозв'язок ринків капіталів, ринків інвестованих товарів і рух реаль­них активів (дійсного капіталу) у процесі відтворення.

Звідси випливає, що замкнутий кругообіг фінансових інвестицій у межах одного підприємства неможливий. Рух фінансових інвести­цій — це відкрита система стосовно конкретного товаровиробника, тобто підприємство тут є тільки частиною системи, підсистемою взає­мозв'язків вищого, суспільного порядку. Розглядаючи рух фінансових інвестицій у межах окремого підприємства лише як частину їх сус­пільного кругообігу, можна відобразити ту частину кругообігу, що охоплює кожне підприємство (рис. 23).

Рис. 23. Кругообіг фінансових інвестицій корпорацій нефінансового сектору

Як бачимо, конкретна компанія підключається до фінансового рин­ку у двох основних випадках: по-перше, за необхідності створення або коригування капітальної структури у бік підвищення її ефектив­ності через емісію цінних паперів, переважно акцій та облігацій; по-друге, під час формування портфеля цінних паперів через купівлю-продаж цінних паперів інших корпорацій. Зазначені форми зв'язків кожного підприємства з фінансовим ринком мають постійний характер, тобто зв'язок з ринком підтримується постійно. Це зумовлюється насамперед тим, що в умовах розвиненої ринкової економіки емісія і розміщення власних цінних паперів серед певного кола інвесторів — основне джерело зовнішнього фінансування, особливо у фазах спаду і кризи. Цінні папери за окремими характеристиками є гнучкішим інструментом фінансування, ніж традиційний банківський кредит. Крім того, за допомогою емісій цінних паперів забезпечується найоптимальніша структура капіталів фірми, чого неможливо досягти, якщо орієнтуватися тільки на одне фінансове джерело, наприклад самофінансування за рахунок внутрішніх нагромаджень, коротко- та середньострокові банківські кредити тощо. З досвіду корпорацій розвиненихкраїн випливає, що оперативно перебудувати капітальну структуру фірми з метою підвищення (максимізації) її оцінки можна тільки в разі комплексного використання різноманітних джерел фінансування.

Необхідність другої форми зв'язку з фінансовим ринком — фор­мування портфеля цінних паперів корпорації — визначається такими самими основними причинами, тобто максимізацією оцінки підпри­ємства.

Узагальнений аналіз кругообігу фінансових інвестицій показує, що будь-яке підприємство в ринковій економіці прямо пов'язане з фінан­совим ринком і як емітент цінних паперів, і як інвестор. Будь-яка фі­зична особа, що має нагромадження, є інвестором. Таким чином, зав­дяки фінансовому ринку формуються зв'язки справді загального ха­рактеру, причому не тільки національного, а й міжнародного.

[Вверх] [Вниз]

Фінансовий капітал

Фінансовий капітал як загальна форма взаємозв'язку ринків капіталів, ринків інвестиційних товарів і кругообігів дійсного капіталу у процесі відтворення формується як з боку інвестиційного попиту, так і з боку інвестиційної пропозиції. З погляду розвитку попиту фінансовий капі­тал є різновидом капіталу, однією з його еволюційних форм.

Фінансовий капітал втілюється в акціях і облігаціях. Існування цих цінних паперів підтверджує наявність фінансового капіталу. Звідси й фінансові ринки як вища форма взаємозв'язку суспільного позичко­вого капіталу і дійсного капіталу того чи іншого суспільства є відоб­раженням кругообігу фінансового капіталу. Основна лінія взаємодії цих двох класів суспільних капіталів проходить по точках найвищої ефективності вкладень, зумовленої прибутковістю, збільшенням капі­талу» найменшим ризиком тощо. Отже, закономірним стає вплив руху фінансового капіталу на прискорення НТП.

Закономірності кругообігу фінансового капіталу визначаються ха­рактеристиками цінних паперів, зокрема акцій. Акція, як зазначалося, яка є водночас свідченням інвестицій (форма інвестування) і індика­тором прибутковості інвестиційних товарів, об'єднує найефектив­ніші інвестиційні ознаки позичкового та дійсного капіталу.

Найтісніше кругообіги дійсного та фінансового капіталу злиті при первинному розміщенні акцій, тобто під час руху акцій на первинних ринках. Обсяг емісії визначається, як правило, з огляду на конкретні цілі розміщення капіталу — на організацію нового виробництва, розширення діючого, його реконструкцію, НДЦКР та ін. При цьому здійснюється прогноз прибутковості зазначених розміщень капіталу. Критерієм прибутковості, який визначає її нижню межу, є дивіденд, не нижчий від звичайного позичкового відсотка на витрачений капітал акціонера. Щоб досягти хоча б цього мінімуму прибутковості, треба ретельно продумати всі умови і фінансові наслідки започаткованої справи.

На вторинних ринках обсяги і швидкості обігу дійсного і фінансо­вого капіталу можуть істотно різнитись. Звичайно внаслідок більшої швидкості обігу капіталу, втіленого в акціях та інших цінних паперах, його обсяг перевищує обсяг дійсного капіталу, який послідовно про­ходить всі стадії відтворювального процесу.

Позичковий капітал, який користується інвестиційним попитом, на фі­нансових ринках протистоїть цінним паперам як інвестиційній пропо­зиції, тобто позичковий капітал трансформується у фінансовий. Таким чином, фінансовий капітал є формою вкладення позичкового капіталу.

Через специфіку первинних і вторинних ринків позичковий капітал вкладається двічі: уперше — у новоемітовані папери, залишаючи фі­нансові ринки і трансформуючись у дійсний капітал, вдруге — в опе­рації з купівлі-продажу цінних паперів, постійно циркулюючи на фінан­сових ринках як резерв ліквідності. Причому на первинних ринках позичковий і фінансовий капітал рівної вартості протистоїть один од­ному. На вторинних ринках загальна маса позичкового капіталу, що обслуговує процес трансформації капіталів, набагато менша від маси фінансового. Це пояснюється тим, що здійснюється взаємний залік вимог і зобов'язань за фондовими угодами, а позичковий капітал обслуговує тільки сальдо заборгованості.

Розмір фінансового капіталу, як правило, перебуває в оберненій залежності від норми позичкового відсотка. У цілому це визначається тим, що фінансові інвестиції єальтернативною формою вкладень позичкового капіталу порівняно з виробничими інвестиціями. Перерозподіл потоків позичкового капіталу на користь виробничого сектору веде до зменшення його обсягів на фінансових ринках.

З аналізу тенденцій формування і зміни фінансового капіталу випливає, що обсяг фінансового капіталу визначається нормами капіталізації потоків доходів. Збільшення норм капіталізації доходів у конкретних галузях економіки впливає на фінансовий капітал у зростаю­чому напрямі. І навпаки, збільшення ставок позичкового відсотка як граничної оцінки ефективності народного господарства в цілому зни­жує тиск на обсяг фінансового капіталу.

На норму прибутку конкретних галузей і на норму позичкового відсотка впливає багато різних чинників. Визначення сумарного впли­ву цих чинників у кожний певний момент уможливить прогнозування прибутковості і, отже, виявлення тенденцій зміни фінансового капіта­лу. При цьому слід ураховувати, що прогноз зміни і прибутковості ок­ремого підприємства та відсоткових ставок має ймовірнісний харак­тер; стохастичного характеру набирає розмір капіталізації прибутку, бо він практично об'єднує два ряди ймовірнісних характеристик — імовірність зміни норми позичкового відсотка і ймовірність зміни норми прибутку. Ці чинники в кожний певний момент формують ціл­ком визначений сукупний капіталізований дохід, тобто фінансовий ка­пітал. Облігації, які акції, є представниками фінансового капіталу і як такі, з одного боку, є формою вкладення позичкового капіталу, а з іншого — втіленням дійсного капіталу. На інвестиційних ринках облігації мають форму інвестиційного товару, тобто є представника­ми наявного або майбутнього дійсного капіталу, в який він має транс­формуватись як протилежний облігаціям на ринку позичкового капі­талу. Продана облігація означає, що відбулась акумуляція позичково­го капіталу на підприємницькі або державні потреби. Перепродана облігація або, точніше, облігація, що обертається на вторинних ринках, непрямо свідчить про трансформацію позичкового капіталу у фізич­ний і про одержання доходу. Основна відмінність облігацій від акцій полягає в тому, що перша забезпечує дохід непрямо, а друга — прямо.

Дивіденд за акцією є результатом розподілу прибутку. Щоб одер­жати дивіденд, треба мати прибуток, не нижчий за ставку позичкового відсотка. За відсутності прибутку підприємство не зобов'язане виплачувати дивіденди акціонерам, оскільки вони як співвласники цього підприємства однаковою мірою відповідають за результати його діяль­ності, тобто дивіденди юридично не гарантовані.

Інша річ — корпоративні облігації, що так само є формою зовніш­нього фінансування підприємства. У цьому разі власник позичкового капіталу вже не хоче бути підприємцем, не хоче ризикувати, тим більше, що в нього є вибір: він може помістити власні заощадження в банк і одержувати прибуток у вигляді гарантованого відсотка, а може прямо, без посередництва банку, мати зв'язок з якимось конкретним підпри­ємством і так само одержувати гарантований відсоток. Таке вкладен­ня капіталу і засвідчується корпоративною облігацією. Прибуток або відсоток за облігацією буде вищий, ніж у банку, оскільки врахо­вує компенсацію за ризик.

Ризик тут полягає в тому, що вибір зроблено на користь конкрет­ного підприємця, а не на користь банку, який може вкласти кошти інвестора-вкладника в будь-яку галузь підприємницької діяльності або вилучити ці кошти і спрямувати їх в іншу сферу, якщо прибуток від початкового розміщення з якихось причин зменшиться. Отже, диверсифікуючи активи, банк надійніше від нефінансових корпорацій за­хищає вкладників від втрат коштів. Проте обидва вибори інвестора — вкласти у фінансову сферу чи в нефінансову — мають одну основу: гроші тут віддаються в борг, набирають форми позички або позики, а інвестор в обох випадках стає кредитором.

Кредитор не вкладе грошей, якщо не буде впевнений, що вони по­вернуться йому з приростом — відсотком. За відсутності прибутку в підприємства в поточному фінансовому році відсотки виплачуються з резервних фондів. З метою своєчасної виплати відсотків і аморти­зації боргу (порцій погашення облігаційного капіталу) багато під­приємств формують спеціальні фонди.

Державні облігації, або облігації державного боргу, емітуються дер­жавою для мобілізації коштів на загальнодержавні потреби в разі не­стачі стабільних надходжень до державного бюджету, і насамперед податків. Держава може стати позичальником, емітуючи облігації та інші зобов'язання, оскільки в неї є джерело для виплати відсотків та амортизації боргу. У такому разі власник державної облігації стає власником паю в майбутніх доходах держави, тобто в майбутніх по­датках та інших платежах. Таким чином, він є власником частки "потенційного капіталу" держави, але не є власником частки в реальних фінансах держави, акумульованих у державному бюджеті. Але водночас, якщо будь-яка грошова сума здатна приносити прибуток, то держава може стати і кредитором, надаючи певним категоріям позичальників кошти державного бюджету в борг.

На основі аналізу суті ознак фінансових інвестицій і фінансового капіталу у процесі генезису цих категорій можна досить обґрунтовано визначити природу утворення фінансового капіталу. Фінансовий капітал це економічна категорія, що виникла в результаті вирі­шення суперечності між позичковим капіталом (інвестиційним попи­том) і дійсним (інвестиційною пропозицією). Суть цієї суперечності полягає в недостатній еластичності пропозиції позичкового капіталу стосовно попиту на нього на ринках інвестиційних товарів. Зазначена нееластичність зумовлювалася насамперед відсутністю досить ефек­тивного, тобто дієвого механізму переливання капіталів між галузями і територіями, заморожуванням позичених коштів в інвестиційному процесі, що призводило до невідповідності темпів розвитку ринків інвестиційних товарів. У результаті утворювалася неоптимальна капі­тальна структура підприємств і знижувалася норма прибутку. Ця об­ставина, у свою чергу, безпосередньо торкалась інтересів інвесторів, насамперед кінцевих зберігачів, які розміщували власні заощадження в банки в депозитній формі та змушені були задовольнятися гранич­ною нормою винагороди — депозитним відсотком.

Зазначену суперечність було вирішено на основі розвитку акціо­нерної власності, появи акцій та облігацій як форми мобілізації капі­талів з будь-яких джерел (форми інвестицій) і водночас як документів, що засвідчують право на одержання прибутку, тобто як універсаль­них інвестиційних товарів. Зосередження в одному об'єкті двох по­лярних властивостей, характерних ознак позичкового і дійсного капі­талу породило нову якість — фінансовий капітал. Матеріальними носіями відносин, що виражаються фінансовим капіталом, є акції, об­лігації і похідні від них форми. Рух цих цінних паперів відбиває рух фінансового капіталу. Сукупний курс зазначених паперів є фінансо­вим капіталом.

А оскільки курс цінних паперів постійно коливається під впливом очікувань інвесторів щодо зміни норми прибутку підприємства — емі­тента цих паперів, а також зміни ставки позичкового відсотка, то ко­ливається й розмір фінансового капіталу. Він має змінний, нефіксований характер, тому може змінюватись у широких межах. У цьому розумінні обсяг фінансового капіталу — це розмір потенційний. Практично реалізуються тільки приріст капіталу під час перепродажу цінних паперів (курсова різниця) і виплачені дивіденди й відсотки.

Фінансовий капітал, відбиваючи в сукупності кругообіги позичково­го і дійсного капіталу, постає як перетворена, капіталізована форма інвестиційного товару. Фінансовий капітал зрівнює за ступенем одно­рідності інвестиційні товари та інвестиційний (позичковий) капітал і тим самим перетворює абстрактний інвестиційний товар у капітал. Це дає можливість порівнювати за ступенем ефективності позичковий і фінансовий капітали, що, у свою чергу, зумовлює перетворення позич­кового капіталу на специфічний різновид інвестиційного. Саме тут закладено можливості подальшої еволюції капітальних форм на ос­нові зрощування позичкового і фінансового капіталу, появи нових ге­нерацій фінансового капіталу.

Однак треба мати на увазі, що водночас із позитивними властивос­тями фінансового капіталу, такими як еластичність інвестиційного по­питу стосовно пропозиції, мобільність, він має і зворотний бік — ураз­ливість. Будь-яка зміна попиту і пропозиції на фінансових ринках, що набирає форми припливу або відпливу запропонованих для перепро­дажу цінних паперів, а також припливу і відпливу позичкового капіта­лу, який циркулює на цих ринках, безпосередньо позначається на розмірі фінансового капіталу. Найяскравіше вразливість як наслідок його високої мобільності, швидкого реагування на попит і пропозицію виявляється в умовах нестабільних економічних ситуацій — швидкого підвищення або падіння темпів розвитку.

Вразливість фінансового капіталу породжує широкий розвиток спекулятивних операцій на фінансових ринках, що призводить до не­можливості визначення його загального розміру, неможливості виок­ремлення кругообігу фінансового капіталу з кругообігів дійсного і позичкового капіталу. У цілому з огляду на такий підхід фінансовий капітал характеризується як фіктивний.

Тільки тоді, коли категорія фінансового капіталу в нашій державі досягне сучасного рівня розвинених країн, ціна (курс) цінних паперів відбиватиме очікувану прибутковість дійсного капіталу з урахуванням його попередньої (минулої) прибутковості. Таким чином, фіксувати­меться, оцінюватиметься не наявність певної вартості (дійсного капіталу) як минулих вкладень капіталу і витрат праці, а його робота, віддача, ефективність функціонування. Тільки в цих умовах можна досягти цільового прагнення всіх інвесторів — максимізувати прибуток на основі зрівняння норм прибутковості різних інвестиційних товарів, що надходять через ринки цих товарів у виробництво і функціонують там як дійсний капітал. Звідси і фінансовий капітал — це сукупність дійсного капіталу, універсальна форма інвестиційного товару, через який позичковий капітал перетікає у виробництво в напрямах найбільшої ефективності його використання. І в цьому розумінні фінансовий капітал є дійсним капіталом, формою вкладення позичкового капіталу.

Оскільки фінансовий капітал є капіталізованою формою інвестиційного товару, тобто має однорідну форму матеріальних носіїв, що різняться тільки за прибутком, то він набирає ознак позичкового капіталу, стає його різновидом. Таким чином, фінансовий капітал — це водночас і позичковий капітал. У сучасних умовах в розвинених рин­кових країнах позичковий капітал дедалі більшою мірою перерод­жується, набираючи фінансової форми. Отже, фінансовий капітал євищою формою розвитку капіталу, він поєднує ознаки позичково­го і дійсного капіталу.

[Вверх] [Вниз]

10.5. Загальна характеристика

фінансових ринків у сучасній ринковій економіці

Фінансовий ринок — це відносини між населенням, підприємствами (філіями) і державою з приводу перерозподілу вільних коштів на ос­нові повної економічної самостійності, механізму саморегуляції рин­кової економіки, внутрішньо- та міжгалузевого переливання фінансо­вих ресурсів. Він доповнює і коригує бюджетний метод, що був єди­ним в умовах планової економіки.

З практичного погляду фінансовий ринок означає операції з цінни­ми паперами і може охоплювати як окрему країну, так і регіон або економічний міждержавний простір.

Оскільки операції з цінними паперами здійснюють конкретні еконо­мічні суб'єкти, як правило, організаційно оформлені, то існує інституціональна структура фінансового ринку, що є сукупністю інвестицій­них фірм і фондових бірж.

У ринковій економіці існує два типи операцій: первинне розміщен­ня і вторинний ринок. За допомогою операцій на первинному ринку задовольняється попит на позичковий капітал з боку підприємців. Пе­реливання позичкового капіталу в конкретну галузь здійснюється шляхом емісії і розміщення цінних паперів. У цілому на первинному фінансовому ринку протистоять один одному позичковий і фінансо­вий капітали однакової вартості.

На відміну від процесів переливання капіталів безпосередньо у сфери конкретного підприємства на первинних ринках на вторинних ринках власність переважно перетворюється на капітал. Вторинні ринки, реєструючи кон'юнктуру, виокремлюють основні напрями нових вкладень, тобто переливання капіталів між галузями і територіями.

У сучасних умовах пріоритет віддається таким інвестиційним якос­тям цінних паперів, як стабільна прибутковість, швидкий приріст вкла­деного в папери капіталу і їх ліквідність. У розвинених країнах такі якості найбільшою мірою мають акції, що займають нині основне місце у списках фондових бірж. Оскільки акції менш надійні порівня­но з іншими цінними паперами, то на біржі одержують доступ акції тільки великих корпорацій, що займають надійне становище на рин­ках і мають стабільний фінансовий стан.

Таким чином, вибір кращих цінних паперів, що безперервно відбу­вається протягом усієї еволюції фінансових ринків, породжує ринки організовані (фондові біржі) і неорганізовані. Неорганізовані ринки завжди орієнтуються на біржі щодо якості та котирування цінних па­перів. У результаті формується цілісна система фінансових ринків, де роль універсального індикатора ринкової кон'юнктури виконує фон­дова біржа.

Ефективність виконання двох основних функцій фінансового рин­ку — індикатора кон'юнктури і переливання капіталів — залежить переважно від ліквідності ринку і ступеня його монополізації. Лік­відність фінансового ринку означає його місткість, тобто спромож­ність залучення цінних паперів. Місткість ринку визначається насам­перед кількістю учасників фондових угод. Чим більше учасників — як емітентів (закладів або підприємств, що здійснюють емісію цінних па­перів), так і інвесторів, тим більші обсяги угод з цінними паперами, швидший їх обіг, ширші можливості контролю за професійними пра­цівниками.

Неліквідний ринок характеризується невеликою кількістю учасни­ків, незначним вибором цінних паперів, малим обсягом угод, істотним розривом між цінами покупців і продавців. Неліквідний ринок не відбиває повною мірою руху дійсного і позичкового капіталів і, отже, Дає викривлене уявлення про ринкову кон'юнктуру. Тим самим рух фінансового капіталу набирає хаотичного, часто випадкового ха­рактеру, оскільки втрачає орієнтири вигідних вкладень.

Неліквідний фінансовий ринок характерний, як правило, для країн із слаборозвиненими ринковими відносинами, атакож для країн з високим рівнем монополізації ринку.

Підвищенню ліквідності фінансових ринків значною мірою сприяє їх спекулятивна форма. Якщо на первинних ринках спекулятивна складова набирає форми встановленого прибутку, то на вторинних є грою на курсовій різниці.

Спекулятивна складова, ґрунтуючись на безперервних коливаннях співвідношення попиту і пропозиції, позначається на зміні курсів цінних паперів. Насправді спекулянти або гравці не тільки користуються змінами курсів, а й самі постійно впливають на зміну співвідношень попиту і пропозиції. Спекуляція фондовими цінностями — процес безперервний, самовідтворювальний.

Позитивний вплив спекуляції на ліквідність фінансового ринку полягає в тому, що вона розширює місткість ринку, залучаючи в обіг нові й нові цінні папери і забезпечуючи додатковий приплив позичкового капіталу. Причому приплив капіталу відбувається за рахунок мобілізації власних нагромаджень спекулянтів (гравців) у процесі розра­хунків за курсовими різницями і кредитування фондових угод (банків­ські позички, депортні та репортні угоди).

Спекулятивні угоди, збільшуючи ринковість цінних паперів, сприяють інтенсифікації припливу позичкового капіталу на фінансові ринки, підвищенню курсів цінних паперів, пожвавленню кон'юнктури. Це ще більшою мірою посилює швидкодію механізму переливання капіталу.

На ефективність функціонування фінансового ринку істотно впливає також ступінь його монополізації, що має своєрідні форми прояву. Це зумовлюється, по-перше, однорідною фінансовою формою вираження інвестиційного попиту і пропозиції, по-друге, — відокремленням фінансових ринків від ринків конкретних інвестиційних товарів. Монополізація фінансових ринків є "несумлінною" спекуляцією. В умовах моно­полізації фінансовий ринок перестає бути індикатором загальноеко­номічної структури. Це означає, що фінансовий ринок викривлено відображає процеси, що відбуваються у сфері виробництва та руху ре­ального капіталу. Очікування інвесторів і тенденції руху дійсного капі­талу, що зумовлює майбутню прибутковість, не збігаються, тобто пото­ки позичкових капіталів і далі спрямовуються в галузі, де вже відбулося граничне насичення капіталом. Це, у свою чергу, призводить до макси­мально можливого відповідно до місткості цього ринку розширення обсягу пропозиції певних товарів і до зниження цін на них. У резуль­таті зменшуються обсяги продажів, доходи і дивіденди.

Швидкодія механізму переливання капіталів на вторинних ринках посилюється ще й тому, що на основі індикації курсових співвід­ношень, здійсненої фондовими біржами і системами позабіржових ринків, відбувається постійна диверсифікація індивідуальних порт­фелів цінних паперів. Таким чином, ефективність функціонування фі­нансових ринків забезпечується в сучасних умовах переважно за ра­хунок розшарування функцій "поділу праці" між окремими організа­ційно відособленими ланками загального ринку.

Первинні ринки, переважно у формі позабіржових ринків, в умовах розвинених країн є основним каналом ліквідності для корпорацій нефінансового сектору. Дедалі підвищується значення цього джере­ла ліквідності й для комерційних банків, інших інститутів фінансового сектору. Первинні ринки виконують роль амортизатора циклічності, своєрідного фінансового буфера. Ця роль зовні відображається у зміні обсягів і структури емісій у різних фазах економічного циклу. Так, у фазі кризи в корпорацій нефінансового сектору виникає гос­тра потреба у грошовому капіталі для обслуговування платоспромож­ного обсягу. Оскільки у кризовому періоді показники платоспромож­ності та кредитоспроможності підприємств різко погіршуються, змен­шуються можливості одержання короткострокового банківського кредиту. Відбувається поступове переорієнтування з короткостроко­вих джерел фінансування у формі банківських кредитів на довго­строкові у формі облігаційних позик. З практики розвинених країн випливає, що в умовах кризи у структурі емісій різко збільшується ча­стка облігацій.

Фінансовий ринок як спосіб поєднання інтересів інвесторів і емі­тентів діє через систему інститутів. У розвинених країнах вирізняють такі типи ринків: фондові біржі,



Поделиться:


Последнее изменение этой страницы: 2016-04-26; просмотров: 458; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы!

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 3.145.108.87 (0.012 с.)