Інвестиційний капітал, його постачальники і споживачі

Капітал, як відомо, має три функціональні форми: грошову, продуктивну і товарну (Г-П-Т). Розглянемо грошову форму, яка розкриває процес кругообігу капіталу. Щоб розширити виробництво, тобто здійснити нові інвестиції, підприємство (підприємець) змушене вишукувати додаткові кошти, які називаються інвестиційним капіталом. Витрачається інвестиційний капітал на купівлю робочої сили, знарядь праці та інших елементів виробництва. У політекономії інвестицінний капітал називається грошовим. Інвестиційний капітал надходить з двох джерел: власних заощаджень підприємств і чужих заощаджень. Власні заощадження — це нерозподілений прибуток і амортизаційні відрахування, а чужі — це тимчасово "вільні" кошти інших підприємств, уряду і населення. Розглянемо чужі заощадження як об'єкт операцій із цінними паперами.

Заощадження перетворюються на інвестиції, як тільки вони потрап­ляють до рук тих, хто витрачає їх на купівлю елементів виробництва. Таке перетворення може бути прямим і непрямим. Наприклад, зао­щадження прямо перетворюються на інвестиції, коли фізична особа (сім'я) купує будинок, використовуючи для цього власний вклад у бан­ку, або уряд будує дорогу, або підприємство вкладає власний нероз­поділений прибуток у нові потужності. Цілком зрозуміло, що прямо перетворюватися на інвестиції можуть тільки власні заощадження, чужі повинні пройти непрямий шлях, що лежить через фінансовий ри­нок капіталу.

Ринок капіталу складається з грошового ринку і ринку інвести­ційних фондів. Грошовий ринок поставляє обігові платіжні кошти державі та компаніям. Що ж відбувається на ринку інвестиційного капіталу? Заощадження, що надходять на цей ринок, утворюють два потоки. Один, менший, потрапляє до позичальників, минаючи посеред­ників, інший, основний, спочатку потрапляє до посередників, а потім до позичальників. Перших іноді називають проміжними позичальниками, других — кінцевими. Наприклад, банк позичає гроші в населення, а підприємство — у банку. Банк у цьому разі є проміжним позичаль­ником, підприємство — кінцевим. Посередники, або проміжні пози­чальники, утворюють разом з іншими організаціями інституціональну структуру ринку інвестиційного капіталу. До неї ми ще повернемося, а зараз розглянемо деякі процеси, що відбуваються в інвестиційному капіталі.

Прикладом непрямої участі зберігачів в інвестиційному процесі є відкриття вкладу в банку або траст-компанії, що становить неконтрактну операцію, оскільки вкладник може легко вилучити гроші. Вклада­ючи гроші в пенсійний фонд або страхову компанію, тобто виконую­чи контрактну операцію, тому що такі вклади не безстрокові, люди так само непрямо підтримують інвестиційний процес. В обох випадках посередник зобов'язаний реінвестувати довірені йому заощадження з прибутком до моменту їх повернення власникові.

Капітал має три важливі властивості: він мобільний, вразливий і плинний, а тому винятково розбірливий і селективний. Він направ­ляється туди, де уряди стабільні, інвестиційний клімат сприятливий і є певні можливості одержати прибуток. Аналізуючи ризики у країнах, звичайно розрізняють:

m m політичну ситуацію (чи не буде країна втягнена в конфлікт);

m m тенденції економічного розвитку (розглядають динаміку таких показників, як, наприклад, валовий національний продукт або індекс цін);

m m бюджетну політику уряду (податки і витрати) і її вплив на зао­щадження й інвестиції;

m m кредитно-грошову політику (грошовий обіг), покликану стабілізу­вати ціни і валютний курс;

m m можливості для одержання прибутку на інвестиції, якщо ризик у тій чи іншій країні визнано прийнятним.

Через мобільність і вразливість капітал мігрує між регіонами і краї­нами залежно від змін у податковій, валютній, торговій політиці та інших елементів середовища його перебування. Капітал плинний у світовому масштабі й не може бути примножений за рішенням того чи іншого уряду. Він скрізь має високий попит. Достатня пропозиція капіталу — запорука нормального розвитку будь-якої економіки і важливе завдання для будь-якої країни. Перетворюючи заощадження в інвестиції, ринок інвестиційного капіталу відіграє ключову роль у ви­рішенні цього завдання.

Заощадження — єдине джерело інвестиційного капіталу. Вони виникають тоді, коли прибутки корпорацій, підприємств, урядів та ок­ремих громадян перевищують їх витрати. Корпорації (нефінансові) історично є найбільшими зберігачами, створюючи приблизно 60 % на­ціонального інвестиційного фонду в розвинених країнах. Але їх зао­щадження звичайно не надходять на ринок інвестиційного капіталу, набираючи форми нерозподіленого прибутку й амортизаційних відра­хувань. Мало того, фінансові потреби корпорацій, як правило, переви­щують їх заощадження. Тому на ринку інвестиційного капіталу кор­поративний і підприємницький сектори відіграють роль чистого кінце­вого позичальника.

Найбільшими постачальниками інвестиційного капіталу є індивіду­альні зберігачі (населення). Особисті заощадження набирають фор­ми банківських депозитів, сертифікатів пенсійних фондів, облігацій державних позик, корпоративних цінних паперів, страхових полісів тощо.

У розвинених країнах світу інвестори довіряють фінансовим закла­дам. Їх довіра ґрунтується на тривалій історії конструктивних і здо­рових взаємовідносин двох сторін і на законодавстві, що передба­чає жорсткий урядовий контроль за діяльністю фінансових закладів та організацій. Тому останніми десятиліттями їх депозитна активність перебувала на високому рівні, збільшувалася кількість банків, траст-компаній, страхових компаній, пенсійних фондів, кредитних спілок та інших закладів, що акумулюють особисті заощадження.

Споживачами інвестиційних фондів є окремі особи, підприємці, біз­нес та уряди. Індивідуальним споживачам капітал може знадобитися для фінансування житлового будівництва або купівлі товарів трива­лого користування (автомобіля, земельної ділянки, дачі). Звичайно вони одержують капітал, позичаючи його у фінансових посередників (особисті позички, позички під заставу майна тощо). Але оскільки ок­ремі особи не випускають цінних паперів, про них далі не йтиметься. Найбільшим споживачем капіталу є бізнес, переважно корпоратив­ний. Значну частину капіталу генерує саме він (нерозподілений при­буток та амортизаційні відрахування), інша надходить від фінансових посередників, в основному комерційних банків, із ринку цінних паперів. Наголосимо, що ринок цінних паперів і фінансових посередників, які надають кредит, утворюють сегменти ринку інвестиційних ресурсів. Останні можна одержати, узявши банківський кредит або випустивши цінні папери. Кредитний ринок і ринок цінних паперів — це канали, по яких заощадження переливаються в інвестиції.

Великим споживачем капіталу є уряд і місцеві органи влади. Уряд також гарантує погашення боргів корпорацій і підприємств, що нале­жать державі. У розвинених країнах законодавча влада забезпечує уряду конституційне право позичати гроші в корпорацій і населення, тобто парламент уповноважений створювати національний (держав­ний) борг, використовуючи для цього рахунки уряду.

Усі інвестори — індивідуальні й інституціональні — прагнуть досяг­ти певної мети, розміщуючи власні заощадження в ті чи інші види цінних паперів. Основними цілями інвесторів є безпека, прибутковість, збільшення і ліквідність вкладень.

Під безпекою розуміється невразливість інвестицій до потрясінь на ринку інвестиційного капіталу і стабільність одержання прибутку. Безпека звичайно досягається на шкоду прибутковості й збільшення вкладень. Найбезпечнішими є вкладення в облігації державних позик, що забезпечуються всією економічною могутністю і величезною пла­тоспроможністю держави. Казначейські білети та інші короткостро­кові боргові зобов'язання держави також привабливі з цього погляду саме через близькість строку погашення. Казначейські білети практич­но виключають ризик для інвестора. Надійними є також облігації ве­ликих, добре відомих корпорацій. Найризикованішими є вкладення в акції молодої наукомісткої компанії. Проте вони можуть виявитись і найвигіднішими з погляду прибутковості та збільшення інвестицій. Інвестором, який ставить безпеку на перше місце, може бути особа, яка відкладає інвестиції на придбання житлового будинку.

Якщо інвестор прагне максимізувати прибуток на інвестиції, то йому, найімовірніше, доведеться пожертвувати безпекою, тому що дохіднішими є корпоративні цінні папери з низьким інвестиційним рей­тингом.

[Вверх] [Вниз]