Облік облігацій власної емісії

Підприємства й організації з метою залучення додаткових інвес­тицій можуть випускати облігації для відкритого продажу. Рішення про їх випуск приймається емітентом і оформлюється протоколом. Акціонерні товариства можуть випускати облігації на суму понад 25 % розміру статутного фонду й лише після повної сплати всіх випуще­них акцій.

Облік залучених коштів, одержаних у результаті випуску облігацій підприємства, ведеться на рахунку 95 "Інші позикові кошти", до якого відкриваються два субрахунки:

1. "Короткострокові позикові кошти" — строком до одного року.

2. "Довгострокові позикові кошти" — строком понад один рік.

У разі одержання коштів від продажу облігацій дебетуються рахун­ки 50 "Каса", 51 "Розрахунковий рахунок" і кредитується рахунок 95.

У разі погашення облігацій на суму виплачених коштів робляться зворотні записи за дебетом рахунку 95 і кредитом рахунків 50, 51. Відсотки за облігаціями нараховуються за рахунок чистого прибутку за дебетом рахунку 81 "Використання прибутку" та кредитом рахун­ку 70 "Витрати на оплату праці", відсотки іншим фізичним чи юри­дичним особам — на суму відсотків, нарахованих працівникам підприємства, а нарахування за дебетом рахунку 81 — кредитом ра­хунку 76 "Розрахунки з різними дебіторами та кредиторами".

З уведенням у дію з 1 липня 1997 р. нової редакції Закону Украї­ни "Про оподаткування прибутку підприємств" кошти, одержані від розповсюдження цінних паперів з обмеженим строком дії, у тому числі й від продажу облігацій, вважаються валовим доходом. У свою чергу кошти, що сплачені у зв'язку з придбанням таких цінних паперів, відно­сять до валових витрат.

Такий порядок оподаткування операцій з цінними паперами недо­статньо врегульований. Згідно із Законом кошти, що одержані в мо­мент продажу облігацій, мають бути включені до валових доходів і оподатковані за ставкою 30%, тоді як у валові витрати вони будуть включені в момент викупу облігацій власної емісії. Такий порядок оподаткування цінних паперів знижує їх інвестиційні властивості. На нашу думку, випуск облігацій має явно виражений кредитний варіант інвестування і не повинен оподатковуватися.

[Вверх] [Вниз]

Облік операцій з цінними паперами невласної емісії

Для обліку цінних паперів, придбаних у сторонніх організацій, внес­ків у статутні фонди інших підприємств, розміщення коштів на депо­зитних вкладах у банку та інших форм зовнішнього інвестування ви­користовується рахунок 58 "Фінансові вкладення". Ці вкладення мо­жуть бути довгостроковими, тобто на строк понад рік, і коротко­строковими. Довгострокові вкладення обліковуються на окремому субрахунку й відображаються в першому розділі активу балансу у складі довгострокових активів. Короткострокові вкладення на строк до одного року входять до складу швидколіквідних оборотних за­собів (III розділ активу балансу). У момент придбання таких цінних паперів, здійснення інших фінансових вкладень рахунок 58 дебетуєть­ся з кредиту різних рахунків:

50, 51, 52 — у разі оплати цінних паперів коштами, розміщення в банку депозитних вкладень;

01, 04, 05, 41 — у разі внесення у статутні фонди інших підприємств майна у вигляді основних засобів, нематеріальних ак­тивів, товарно-матеріальних цінностей.

Передавання майна у статутні фонди не вважається реалізацією і не оподатковується.

Одержані дивіденди за зроблені вкладення хоча й відображуються в обліку у складі балансового прибутку (Дт. pax. 50, 51, Кт. pax. 80), проте виключаються з оподаткованого прибутку через те, що в емі­тента цінних паперів вони нараховані з уже оподаткованого прибут­ку. Відсотки з банківських депозитів вважаються валовим доходом і оподатковуються на загальних підставах.

У разі повернення фінансових вкладень рахунок 58 кредитується в кореспонденції з дебетом таких рахунків:

50, 51, 52 — на суму одержаних коштів;

01, 05, 41 — на вартість поверненого майна.

 

Облік формування статутного капіталу

при акціонуванні приватизованого підприємства

У разі створення акціонерного товариства на базі державного (ко­мунального) підприємства необхідно сформувати статутний фонд, під який проводиться емісія акцій у відповідній кількості та відповідної номінальної вартості.

На основі проведеної інвентаризації активів складається акт оцінки майна за його балансовою вартістю. Основні засоби (у тому числі одержані в довгострокову оренду з правом викупу) оцінюються за відновною вартістю, тобто з урахуванням їх індексації згідно з відпо­відними постановами уряду. Останнім часом в Україні чотири рази проводилась індексація основних засобів: на 01.05.92; 01.08.93; 01.01.95 і на 01.04.96. Повністю зношені основні засоби, які на мо­мент приватизації перебувають у роботі, можуть бути оцінені держав­ною комісією; зношення дооцінених об'єктів має бути зменшене на суму дооцінки.

Виявлені під час інвентаризації нестачі чи лишки матеріальних цін­ностей мають бути списані на фінансові результати або за рахунок інших джерел.

Після завершення інвентаризації і на основі акта оцінки майна складається заключний (передаточний) баланс. У ньому мають бути враховані заключні операції, що пов'язані зі списанням збитків мину­лого та поточного років, проведена реформація прибутку звітного року, враховані попередні індексації та дооцінки вартості основних за­собів.

На випадок продажу підприємства, що приватизується, через аукці­он чи за конкурсом можуть виникнути розбіжності між купівельною ціною та оціночною вартістю майнового комплексу. Якщо купівельна ціна перевищує оціночну вартість, їх різниця (гудвіл) враховується в дебеті рахунку 04 "Нематеріальні активи" на субрахунку "Різниця між купівельною та оціночною вартістю майна" і включається до статутного фонду приватизованого підприємства. До 1995 р. цю різни­цю протягом 10 років можна було списувати на витрати виробництва. З уведенням у дію Закону України "Про оподаткування прибутку під­приємств" це не допускається. На нашу думку, це питання слід врегу­лювати так, щоб приватизоване підприємство протягом певного періоду (наприклад, 10 років) мало можливість відамортизувати вказа­ний гудвіл.

У момент приватизації та акціонування державних підприємств у об­ліку використовуються такі нові рахунки та субрахунки:

рахунок 65, субрахунок "Розрахунки з органом приватизації", на якому обліковується заборгованість перед Фондом державного чи комунального майна за несплачену частку вартості майна;

рахунок 85, субрахунок 1 "Визначений статутний фонд" — для обліку акцій, які належать органу приватизації;

субрахунок 2 "Оплачений статутний фонд" — для обліку ви­куплених трудовим колективом акцій;

рахунок 88, субрахунок "Кошти, що надійшли від продажу акцій працівникам підприємства" — для обліку акумульованих кош­тів, що надійшли від продажу акцій працівникам і будуть спря­мовані на створення статутного фонду акціонерного товари­ства.

Основні бухгалтерські проведення, що складаються у процесі при­ватизації та акціонування державних підприємств, наведені в табл. 4.

Таблиця 4

Типові кореспонденції рахунків при формуванні статутного фонду

у процесі акціонування приватизованого підприємства

№ пор.	Зміст операції	Бухгалтерський запис	Сума, тис. ум. од.
Дебет	Кредит
	Списання непокритих збитків попередніх років за рахунок прибутку, фондів поточного року	81, 88
	Покриття збитків поточного року за рахунок прибутків, фондів попередніх років	87, 88, 98
	Індексація основних засобів та капітальних вкладень:
— первісної вартості	01,33
— зношення
	Дооцінка повністю зношених об'єктів основних засобів під час проведення інвентаризації (червоним сторно)			-13
	Формування визначеного (згідно з актом оцінки майна) статутно­го фонду на суму:
— статутного фонду державного підприємства		85/1
— амортизаційного фонду		85/1
— фондів економічного стимулювання та спецпризначення цільових коштів	87, 88, 96	85/1
— залишків фінансування капітальних вкладень		85/1
— зменшення статутного фонду на вартість об'єктів соціально-культурного призначення з особливим режимом приватизації	85/1
— зменшення статутного фонду на суму використаних позичкових коштів	85/1
— різниця між оціночною і курсовою вартістю об'єкта приватизації в разі продажу через аукціон чи за конкурсом		85/1
	Відображення кредиторської заборго­ваності перед органами приватизації	85/1
	Нагромадження та використання коштів, призначених для викупу об'єктів приватизації:
— зарахування вартості зданих приватизаційних майнових і компенсаційних сертифікатів для погашення заборгованості перед органом приватизації
— оплата коштів	50,51
— здача (перерахування) коштів на спецрахунок у банку		50, 51
— перерахування коштів для погашення заборгованості перед органом приватизації
	Формування статутного фонду акціонерного товариства за рахунок коштів, що надійшли від продажу майна:
— нагромадження коштів, що надійшли від продажу акцій працівникам підприємства
— відображення суми статутного фонду акціонерного товариства		85/2

 

Контрольні питання та завдання

1. Класифікація цінних паперів згідно із законодавством України.

2. Які недоліки є в законодавстві України щодо оподаткування операцій з цінними паперами?

8. ПЕРСПЕКТИВИ ВІДРОДЖЕННЯ І РОЗВИТКУ

ФІНАНСОВОГО РИНКУ ІНВЕСТИЦІЙ В УКРАЇНІ

 

8.1. Основні економічні передумови

відродження фінансового ринку інвестицій

У неринковій радянській економіці існував особливий механізм і фі­нансові інструменти формування й розподілу між галузями, регіонами, підприємствами капітальних вкладень на нове будівництво, реконст­рукцію, технічне переозброєння, відновлення устаткування, упровад­ження прогресивних технологічних процесів. В основу цього меха­нізму було покладено принцип формування капітальних вкладень з двох основних джерел. Перше з них становили державні інвестиції, що виділялися із загальнодержавного, республіканського, місцевого бюджетів і утворювали одну з видаткових статей бюджету. Друге інвестиційне джерело становили фонди розвитку виробництва, науки і техніки підприємств, що утворювалися з їх прибутку. Конкретними інструментами формування капітальних вкладень були методи і спо­соби планування проектних, будівельних, монтажних робіт та їх мате­ріально-технічне забезпечення. Однак цей механізм та інструменти виявилися недосконалими і малоефективними.

У сучасній ринковій економіці змінюється як механізм утворення джерел фінансування інвестиційних об'єктів, так і інструменти матері­алізації грошового капіталу. Основними джерелами інвестування ста­ють банківські кредити, приватний капітал, кошти одних підприємств, вкладені в розвиток інших. Це можуть бути прямі позички, придбан­ня акцій, вкладення коштів для участі у прибутку або інші джерела. У будь-якому разі істотно розширюються інвестиційні можливості підприємства або організації.

Зазначимо, що сучасні форми організації, регулювання і саморегу­ляції фінансового ринку характерні для високорозвиненої ринкової економіки. У цих умовах, незважаючи на різноманітність форм органі­зації і діяльності інвестиційних структур у різних країнах, внаслідок розвитку інтеграційних процесів в економіці розвинених країн (на­самперед західноєвропейських) намітилася тенденція до певної уні­фікації загальних правил і процедур діяльності фондових бірж і позабіржових інститутів, поглиблюються контакти між органами дер­жавної влади з контролю за ринком цінних паперів і діяльністю інвестиційних інститутів різних країн. Усе це створює вагомі перед­умови для організаційного оформлення світового і регіональних рин­ків позичкових капіталів.

Щоб стати повноправним членом світового економічного співтова­риства, повноправним учасником світового ринку позичкових капіталів, Україна має досягти сучасного рівня організації ринкових відносин. Однак на шляху до досягнення цієї мети лежить ряд проміжних етапів розвитку форм капіталу, які не можна обминути. Історичний досвід показує, що етапи розвитку (від державних цінних паперів до корпоративних, від паперів фінансового сектору до паперів нефінансового, від іменних паперів до паперів на подавця тощо) визначають­ся насамперед процесами нагромадження капіталу.

У розвинених країнах сучасний рівень розвитку фінансового ринку зумовлюється переважно рівнем нагромадження, розмірами суспіль­ного багатства, добробутом нації.

Існує чітка залежність між рівнем прибутку і фінансовими інвести­ціями: чим більший прибуток, тим більші інвестиції. Звідси випливає, що процес нагромадження капіталу визначається пропорціями розпо­ділу новоствореного продукту на придбання й інвестиції, тобто в ос­таточному підсумку залежить від норми нагромадження і проходить кілька стадій, що виражаються через еволюцію форм капіталу: від грошового — до позичкового, від позичкового — до фінансового. Відповідно до цього визначаються й фази розвитку фінансового ринку інвестицій.

Зі становленням позичкового капіталу виникають умови, коли час­тина акумульованих кредитною системою грошових капіталів не мо­же знайти вигідного (не нижче середньої норми прибутку) продуктив­ного вкладення. У такому разі ці капітали мобілізуються державою за допомогою емісії державних цінних паперів. Так виникає початкова форма фінансового ринку — ринок державних цінних паперів, що водночас формує передумови для появи більш розвинених ринкових форм.

Найширші інвестиційні можливості мають підприємства фінансово­го сектору економіки. Це зумовлюється здебільшого впливом двох чинників: по-перше, вищою порівняно з багатьма підприємствами не­фінансового сектору нормою прибутку за рахунок диверсифікації вкладень; по-друге, швидкою оборотністю позичкового капіталу. З розширенням інвестиційної пропозиції, упровадженням інновації збільшуються нагромадження (інвестиції) у нефінансовому секторі Так формується ринок корпоративних паперів, спочатку переважно у фінансовому секторі, а згодом у нефінансовому.

Отже, на шляху створення сучасного фінансового ринку Україна має пройти ряд проміжних етапів. Послідовність і швидкість досяг­нення проміжних цілей, тобто створення окремих секторів єдиного фінансового ринку, залежатимуть від швидкості зміни відносин влас­ності й темпів розвитку капіталонагромадження.

Сталість і стабільний розвиток фінансового ринку, що зароджується в Україні, залежать насамперед від сталості грошового ринку, ефектив­ного виконання національною валютою функції критерію вартості, кош­тів обігу і платежу, умов конвертованості гривні стосовно іноземних ва­лют. Зазначена залежність фінансового ринку від грошового зумов­люється "родовими ознаками" фінансового ринку, що виник унаслідок еволюції грошового ринку. Тому стійка валюта є основою стабільного збалансованого розвитку фінансового ринку. У свою чергу стійкість валюти визначається такими макроекономічними чинниками, як ступінь збалансованості економіки, темпи її розвитку, стан держбюджету і пла­тіжного балансу країни, розмір нагромаджень і заощаджень для інвес­тування, грошово-кредитна і фінансова політика.

Нині українська економіка перебуває у критичному стані. Відповід­но до оцінок експертів науково-дослідних інститутів природа економіч­ного спаду, що охопив народне господарство, складна, комплексна. Та­кий спад має не тимчасовий, кон'юнктурний, а структурний характер. Структурно-технологічна незбалансованість економіки проявляється в різноманітних формах: від ресурсної незбалансованості до щораз біль­шої невідповідності обсягу грошової маси та її товарного покриття. Не­зважаючи на різні форми прояву, загалом структурно-технологічна не­збалансованість справляє пролонгований вплив на масштаби і характер кризового спаду, що набирає ознак довготривалої структурної кризи.

Індикатором глибини кризи є рівень інфляції, що характеризує стан грошового ринку і, отже, сукупного платіжного обороту.

Ескалація готівково-грошової емісії в 1992-1993 pp., що не супро­воджувалась відповідним збільшенням товарної маси, і прогресування на цій основі знецінення українського карбованця унеможливили подальше зберігання фіксованих цін у державній торгівлі. Емісійне під­вищення товарних цін у ринкових секторах економіки неминуче при­звело до номінального збільшення державних витрат і часткового знецінення державних доходів, включаючи й таке джерело, як емісія; У результаті набув стійкої тенденції до розширення внутрішній дер­жавний борг. Щоб послабити, а в перспективі й усунути негативний вплив емісії на державний бюджет, уряд України змушений був лібе­ралізувати ціни.

Практично цілковита відмова від державного регулювання цін, за винятком кількох життєво важливих товарних позицій, по суті озна­чає перехід економіки до стану відкритої інфляції. Суть політики від­критої інфляції полягає в тому, що основним джерелом фінансування бюджетного дефіциту стає грошова емісія. Це призводить до зни­ження ролі таких дохідних джерел, як прямі й непрямі податки і над­ходження до бюджету від бюджетів нижчого рівня. При цьому дер­жавний контроль за цінами і доходами економічно активного на­селення істотно послаблюється. Основною регулятивною функцією держави в цих умовах стає періодичне підвищення номінального рівня фіксованих доходів до розміру мінімального споживчого бюд­жету. Застосовуючи зазначений комплекс заходів, уряд намагається запустити ринкові механізми для виправлення диспропорцій на інвес­тиційних ринках і ринку праці.

Комплекс заходів, спрямованих на лібералізацію, передбачає вивіль­нення цін у державній торгівлі з одночасним запровадженням їх ниж­нього (граничного) значення, зняття численних заборон у зовніш­ньоекономічній, зокрема посередницькій, діяльності. Захисні заходи передбачають підвищення заробітної плати працівників, які перебува­ють на бюджетному фінансуванні, запровадження мінімального рівня оплати праці та пенсій, індексацію грошових доходів та заощаджень громадян. Слід зазначити істотний розрив між рівнем компенсаційних витрат держави і підвищенням цін на споживчі товари: наприклад, до­ходи населення у вересні 1993 р. збільшились порівняно із серпнем, того ж року втричі, а ціни на споживчому ринку — в середньому в 6 разів. Підтримування фіксованого розриву в рівнях приросту до­ходів і цін є необхідною умовою для приведення у відповідність то­варної і грошової маси, поступової стабілізації гривні, зниження на цій основі рівня інфляції.

Водночас ефективність політики відкритої інфляції значною мірою визначається глибиною і характером диспропорцій у народному господарстві України, що впливають на темпи знецінення грошей. Насам­перед продовжують діяти макроекономічні чинники, що підривають стабільність гривні: по-перше, триває відплив за кордон різними ка­налами валютних резервів України, по-друге, збільшується розбалансованість платіжного балансу, внаслідок чого поточні платежі за зов­нішніми позиками і кредитами здійснюються за рахунок залучення нових позик і кредитів.

Відбиваючи структурні перекоси в економіці, інфляція проявляєть­ся також з боку товарної пропозиції, що за багатьма позиціями абсо­лютно зменшується за рахунок зниження виробництва.

Перехід до політики відкритої інфляції, безсумнівно, посилює ін­фляційний вплив чинників, що діють у сфері виробництва й обміну, призводить до переростання галопуючої інфляції в гіперінфляцію. В умовах подальшої лібералізації доходів це, по суті, означає настан­ня третьої стадії інфляційного процесу, коли темпи знецінення грошей починають перевищувати темпи грошової емісії. У цих умовах потре­ба у грошах зростає швидше, ніж вони з'являються в обігу; неминуче настає криза платіжного обороту. Як замінники законних платіжних коштів дедалі ширше починають використовуватись різні сурогати, пе­реважно платіжні зобов'язання комерційних банків, розрахункові чеки і талони підприємств аж до натуралізації заробітної плати.

Розглянуті окремі ознаки кризи платіжного обороту як одного з основних показників стану грошового ринку свідчать про настання такої стадії інфляційного процесу, коли гроші знецінюються швидше, ніж надходять в обіг.

Визначальною характеристикою стратегії ринкової поведін­ки є співвідношення споживання та інвестицій. У класичній ринковій економіці чітко простежується взаємозв'язок: високі темпи інфляції знижують стимули до нагромадження та інвестування. Ця загально­економічна тенденція виявляється і в Україні, тобто у процесі роз­поділу доходів зменшується частка інвестицій і збільшується частка споживання. Однак ця загальноекономічна тенденція істотно моди­фікується в різних секторах ринку залежно від розміру нагромад­жень різними економічними суб'єктами.

Так, на споживчому ринку залежно від платоспроможного попиту населення можна виокремити такі типові стратегії поведінки. Пер­ша, найчисленніша група споживачів практично не має заощаджень, а поточні грошові доходи спрямовує переважно на придбання продо­вольства. Друга група населення, яка має невеликі заощадження, побоюючись зростання інфляції, інтенсивно спрямовує власні грошові заощадження у споживчі інвестиції, інвестиції у вільно конвертовану валюту (ВКВ) і валютні цінності, інвестиції в реальні активи (фінансо­вий капітал). Третя група населення, яка має великі заощадження, інве­стує їх, як правило, у нерухомість, автомобілі, валюту і валютні цінності, складну побутову техніку, а також здійснює виробничі інвестиції че­рез придбання у приватну власність підприємств, переважно сфери обслуговування, торгівлі, та фінансові інвестиції за допомогою купівлі акцій та облігацій.

Таким чином, фізичні особи, які мають великі заощадження, утворю­ють клас підприємців і фінансових інвесторів. Вони переорієнтовують операції зі споживчого ринку на інвестиційний. Саме вони мають ту необхідну критичну масу заощаджень (частку нагромадження у скла­ді доходу), яка дає можливість переключити платоспроможний попит із споживання на інвестиції.

Поряд із формуванням класу підприємців, які здійснюють зараз про­цес первісного нагромадження і стануть у перспективі групою найак­тивніших фінансових інвесторів, існує також досить численна група "змушених" заощаджувачів — виразників налагодженого споживчо­го попиту. Про це свідчить коефіцієнт схильності до заощадження (ощадна квота), який, наприклад, у 1990 р. становив 12 %, удвічі пере­вищуючи відповідний коефіцієнт у США. Тому цю частину заощад­жень можна вважати потенційними інвестиціями.

Можна припустити, що в умовах наростання кризи грошового рин­ку "змушені" заощадження у формі коштів на рахунках Ощадбанку через загрозу їх повного знецінення треба буде інвестувати, насампе­ред у споживчі товари, особливо тривалого користування, і нерухо­мість, переважно в межах приватизації житла. Водночас практика по­казує, що у зв'язку з багаторазовим збільшенням цін на такі товари можливості вкладення основної маси особистих заощаджень у спо­живчі товари і житло багато в чому вичерпані. Причому, як правило, розрахунки за ці товари здійснюються у ВКВ. Тим самим заощаджен­ня у гривнях практично відтинаються від споживчих інвестицій. У цій ситуації заощаджувачі з метою збереження власних заощаджень зму­шені будуть переорієнтовуватися на фінансові інвестиції.

Соціально-економічна база фінансового ринку, що формується в Україні, недостатньо широка. Можна визначити дві основні, на наш по­гляд, стратегії потенційних інвесторів на фінансовому ринку. Так, при­ватні підприємці орієнтуватимуться переважно на приріст капіталу і закріплення у зв'язку з цим за собою якомога щонайширшого набо­ру (зумовленого межами заощаджень) прав власності на реальні фі­нансові активи. Великі приватні підприємці прагнутимуть скупити кон­трольні пакети акцій. "Змушені" заощаджувані керуватимуться потре­бою зберегти (застрахувати) заощадження від знецінення й одержати право на регулярний прибуток.

Інвестиційні можливості підприємств або інституціональних інвес­торів також визначаються кризовим станом грошового ринку, тому що це змінює пропорцію між споживанням і нагромадженням у при­бутку підприємства. Закономірно збільшуються частка споживання і поточні витрати на обслуговування платіжного обороту, що пов'яза­но з розвитком інфляції попиту і витрат. Витрати на інвестиційні цілі зменшуються. Цей процес характерний для підприємств будь-якої форми власності.

Ретроспективний аналіз показує, що внаслідок штучно створеного законодавчими актами розриву в умовах господарювання державних і недержавних структур з 1988 р. почалося активне переливання ка­піталів у сферу так званої альтернативної економіки. Причому вкла­дення в колективні та приватні підприємства здійснювалися в будь-якій формі — грошовій, матеріальній, трудовій, прав на будь-які цінності. Цей інвестиційний процес можна охарактеризувати як своє­рідне "первісне нагромадження" економічних структур нового капі­талістичного типу. Інвестиційна діяльність здійснювалася здебільшо­го в такому напрямі: інвестиції підприємств — створення капітально­го майна кооперативів, малих, спільних структур — формування нагромаджень приватних осіб.

По суті, були перервані кругообіги інвестицій, що забезпечували розширене відтворення в державному і кооперативному секторах. Це, на наш погляд, украй небезпечний для економіки України напрям. Небезпека його полягає насамперед у пролонгованому характері впливу на відтворення. З поглибленням інфляції та скороченням інве­стицій у відтворення зростає недовироблення товарів, що переростає у глибокий економічний спад виробництва.

Найглибший спад виробництва переживають колишні державні під­приємства. Він зумовлений впливом ряду чинників структурного ха­рактеру. По-перше, державні підприємства були монополістами у сфе­рі виробництва певного товару. З розпадом єдиного економічного простору СРСР розпалася й база постачання цих підприємств необ­хідними ресурсами. Це призвело до скорочення або навіть до припинення виробництва конкретного, монополізованого товару, нестача якого, у свою чергу, вплинула на стан виробництва інших підприємств, що входили в єдиний технологічний ланцюжок. А оскільки державні підприємства-монополісти становили структурну основу радянської економіки, то й спад став глобальним, загальноекономічним, торкнув­ся всіх галузей і сфер економіки.

По-друге, структурна перебудова галузей, що спеціалізувалися пе­реважно на виробництві інвестиційних товарів, тобто товарів, призна­чених для виробничого споживання, може розтягнутися на довгий час. Це зумовлюється великими витратами на заміну або ремонт ук­рай зношеного устаткування, на забезпечення регулярного надход­ження сировини, матеріалів, енергоносіїв, на реорганізацію.

Загальний рівень зазначених витрат, що збільшуються з розвитком інфляційних процесів, не дає можливості підприємцям, які здійснюють інвестиції в зазначені галузі, одержувати середню норму прибутку. Отже, інвестиції в такі галузі (за винятком фінансової підтримки дер­жави) не робитимуться. Оскільки через інфляцію реальні доходи Ук­раїни зменшуються, то найближчим часом малоймовірним видається масоване бюджетне інвестування в такі життєзабезпечуючі галузі, як енергетика, важке машинобудування, транспорт, видобувні галузі, а та­кож фундаментальні науки. Це, безперечно, спричинить довгострокову кризу галузей, що обслуговують споживання: зокрема, легкої та хар­чової промисловості, сільського та комунального господарства, охо­рони здоров'я.

По-третє, зазначені процеси спаду в державній економіці багато в чому зумовлені її внутрішньою "корозією" через неконтрольований розвиток ринкових ланок, що переключили на себе основні інвес­тиційні потоки, неминуче зачепили й "кооперативну", ринкову складо­ву державних підприємств. Оскільки малі, кооперативні, орендні та інші підприємства, створені при державних підприємствах, використо­вують таке саме устаткування, приміщення, сировину, матеріали, працю, що й державні підприємства, то відповідно інвестиції у структурну пе­ребудову, незважаючи на форсоване підвищення цін на продукцію, призведуть до зниження норми прибутку, що й так дедалі швидше "з'їдається" інфляцією. Тому інвестиційна стратегія малих та інших підприємств залишиться пасивною, тобто основним інвестиційним ка­налом, як і раніше, будуть надходження ресурсів з "державних ланок", а валовий дохід піде переважно на споживання. Частина цих коштів є, по суті, потенційними інвестиціями.

Серед стратегій фінансового інвестування у нефінансовому секторі можна виокремити такі:

1. Традиційну — політика створення малих та інших підприємств однією або кількома приватними особами. Такі підприємства ви­користовують найману працю на основі договірних відносин. Нагромадження (капітал) цих підприємств є, по суті, нагромад­женням приватних осіб-засновників.

2. Починається процес легалізації відносин приватної та групової власності на колишніх державних підприємствах через їх викуп або придбання в них частин, паїв, акцій (як правило, контроль­ного пакета).

3. Становлення фінансового ринку відбувається за рахунок не тіль­ки створення малих підприємств і кооперативів, а й акціонування великих підприємств. Акції торговельно-промислових та інших підприємств нефінансового сектору є формою вираження фі­нансового капіталу, найвищим ступенем розвитку дійсного ка­піталу. Тому послідовне здійснення приватизації та акціонування підприємств нефінансового сектору стане основою для форму­вання фінансового ринку.

Поряд із згаданими учасниками фінансового ринку — резидента­ми у найближчому майбутньому вагому роль на українському фінан­совому ринку відіграватимуть нерезиденти, які представляють інозем­ний капітал.

Незважаючи на пільгове законодавство про іноземні інвестиції іно­земні інвестори поки що не здійснюють вкладень у фінансову сферу. На нашу думку, це пов'язано насамперед з негативними тенденціями на фінансовому ринку, ескалацією засновництва, що породжує вто­ринні фінансові структури, які не мають реальної опори у процесі відтворення дійсного капіталу. Таке розбухання спекулятивної обо­лонки фінансового ринку в умовах спаду виробництва і кризи гро­шової системи зупиняє іноземних інвесторів, які побоюються втратити свої вкладення в результаті краху спекулятивних структур.

Іноземний капітал на українському ринку займає вичікувальну по­зицію. Вкладення у фінансовий сектор практично не здійснюються, немає прикладів створення акціонерних товариств відкритого типу в нефінансовому секторі.

Нині представниками інвестиційної пропозиції (позичальниками ка­піталу) є підприємства (бізнес) і держава. Інвестиційні потреби бізне­су дедалі більшою мірою задовольняються за рахунок емісії акцій у процесі акціонування великих підприємств, внесення частин (або паїв) у процесі створення товариств з обмеженою відповідальністю. Основ­ним джерелом зовнішнього фінансування є випуск акцій або корот­кострокових боргових зобов'язань. Довгостроковий банківський кре­дит перестав існувати в результаті прогресуючої інфляції. Внаслідок знецінення реальних доходів держави і збільшення банкнотної емісії різко скоротилися бюджетні асигнування. Таким чином, виживання багатьох галузей прямо визначається швидкістю розвитку фінансово­го ринку. Нерегульований розвиток фінансового ринку, "дика" при­ватизація призводять до нерівномірного припливу інвестицій у галузі народного господарства. Перенасичена інвестиціями сфера оптової торгівлі, вкладення в яку дають найвищу норму прибутку на основі роздування цін на споживчі та інвестиційні товари. Лібералізація цін у масштабі всього народного господарства дасть можливість усунути цінові перекоси, що спричинить зниження норми прибутку і закриття багатьох товарних бірж. Водночас гострий брак інвестицій відчувають великі підприємства видобувної, заготівельної та обробних галузей промисловості. Криза цих структуроутворюючих галузей спричинить тривалий загальноекономічний спад, позначиться на стані всього на­родного господарства. Тому одночасно з державною фінансовою підтримкою цих галузей конче потрібно послідовно і якомога швид­ше здійснити приватизацію.

Розглядаючи процес становлення фінансового ринку в цілому, заз­начимо, що основні параметри його розвитку багато в чому визнача­ються процесами, що відбуваються на грошовому ринку. Галопуюча інфляція надає нестійкого характеру фінансовому ринку. Основою ринку стає спекулятивна складова. Порівнюючи етапи розвитку фі­нансового ринку у країнах з класичною ринковою економікою і ста­новлення фінансового ринку в Україні, доходимо висновку про гли­бокі відмінності в цих процесах.

Відмінності у становленні фінансового ринку зумовлюються насам­перед різними типами грошових систем, які справляють стабілізуючий або дестабілізуючий вплив на фінансовий ринок. Так, у країнах з кла­сичною ринковою економікою фінансовий ринок формувався в умо­вах досить стійких грошових систем, заснованих на розмінних на зо­лото кредитних грошах. Розмін припинявся тільки у воєнний час, і тоді ринок наводнювався паперовими грошима, що емітувалися каз­начейством. Тут чітко простежується закономірність: що стійкіша гро­шова система, то стабільніший фінансовий ринок. А отже, виникає міцна база розвитку фінансового ринку на основі динамічних, взає­мозалежних кругообігів дійсного і позичкового капіталів.

Сучасний український фінансовий ринок формується в умовах гро­шової системи, заснованої на нерозмінних кредитних грошах. Мало того, він створюється під впливом інфляції, що посилюється і переро­стає в гіперінфляцію. Як наслідок, знецінюються заощадження, підри­вається соціально-економічна база формування фінансового ринку, основна маса населення не має можливості брати участі в операціях на фінансовому ринку. Скорочуються також інвестиційні можливості вітчизняного бізнесу: більшість підприємств переключається у своїх операціях на грошовий ринок з метою підтримання безперервності платіжного обороту та виживання; інвестиційні проекти відкладають­ся. Практично формується портфель цінних паперів як резерв лі­квідності, що забезпечує оперативний зв'язок з фінансовим ринком.

В умовах руйнації адміністративно-командної системи відбувається стихійне формування первісних заощаджень. Цей процес відбуваєть­ся переважно через самозахоплення колишньої державної власності, інвестування в "альтернативну" економіку. Усе це надає специфічних рис розвитку сучасного процесу капіталонагромадження, серед яких можна виокремити такі:

»» перетворення держави на чистого позичальника за рахунок різ­ко