Необхідність зміни інвестиційної стратегії в Україні

Увесь хід розвитку народного господарства нашої країни та його соціально-економічні результати вказують на об'єктивну потребу іс­тотно змінити інвестиційну стратегію з метою досягнення її ефектив­ності. Надмірне нарощування потенціалу затратних галузей і вироб­ництв ототожнювалось з успіхами в економічному розвитку. Низький життєвий рівень людей спростував примарну "правильність" цього спрямування. Як показав світовий досвід, найефективніший розвиток комплексного потенціалу народного господарства забезпечує ресур­созберігаюча інвестиційна стратегія. Маються на увазі не тільки ма­теріально-технічні, трудові й фінансові ресурси, а й такий надзвичай­но важливий ресурс, як час. Виграш у часі дає багато переваг і відкриває великі можливості в умовах інтегрованого розвитку світо­вої економіки.

Проте відомо, що навіть надзвичайно прискорений розвиток еко­номіки втрачає будь-який сенс, якщо не орієнтується на досягнення великих соціальне значущих цілей. Ця методологічна передумова суспільного розвитку є критерієм інвестиційної стратегії, яка в окремі відносно нетривалі періоди може відхилятися від виваженої лінії з об'єктивних обставин чи тактичних міркувань, а протягом історично значущих етапів повинна бути чітко цілеспрямованою. Саме такий період нині в Україні. Досить тривалий час доведеться перебудовува­ти економіку за об'єктивними законами, які нехтувались адміністра­тивно-командною системою, надавати їй соціальної орієнтації, інте­груватися в європейську та світову економіку, ліквідовувати наслідки попереднього господарювання. Основою цих процесів і запорукою їх успішного перебігу має стати ефективна інвестиційна політика.

Інвестиційний цикл відбиває строк життя капіталовкладень, одним з основних джерел яких є фонд нагромадження, що створюється як частка національного доходу. Зі збільшенням фонду нагромадження відповідно зменшується фонд споживання, що безпосередньо сто­сується інтересів людей, які створюють національний дохід.

Централізована планова система господарювання, що діяла в ко­лишньому СРСР, відкрила необмежені можливості для мобілізації всіх видів ресурсів з метою нагромадження й забезпечення високих темпів розвитку сфери матеріального виробництва, особливо галузей важкої промисловості. Проте перевага цієї системи виявилася не аб­солютною, а лише в межах надуманих ідеологічних принципів, що призвело до значних матеріальних і соціальних втрат, тобто до незворотної втрати ресурсів, зниження життєвого рівня населення, ство­рення цілих районів і зон екологічного лиха.

Від початку індустріалізації країни норма нагромадження зросла; до надмірно високого рівня, який був непідсильним для економіки. З часом разом з іншими причинами це призвело до різкого знижен­ня життєвого рівня селянства. Проте норма нагромадження відтоді практично завжди залишалася на досягнутому рівні (25-30 %).

Здавалося б, досягнуто великих успіхів. Порівняно з 1913 р. у ба­гато разів збільшились обсяги виплавки чавуну й сталі, вартість ос­новних виробничих фондів та інші кількісні показники. Проте не­ухильно зменшувалася віддача від капітальних вкладень; це компен­сувалося дедалі значнішим за розмірами збільшенням нагромадження, що, у свою чергу, спричинялося до збільшення капіталомісткості та зниження капіталовіддачі. Стримувалося зростання особистого спо­живання, збільшувався розрив між грошовою й товарною масами, зростали розміри прихованої інфляції, нехтувалися природні стимули розвитку виробництва й ефективності господарювання.

Надто великі інвестиції було вкладено в наднормативне незавер­шене будівництво, невстановлене устаткування, наднормативні запаси, а також у такі гігантські надзвичайно дорогі проекти, як поворот си­бірських річок, Байкало-Амурська магістраль. Капітальні вкладення спрямовувалися на розширене відтворення продукції, яка знову ж ви­користовувалася для розширення виробництва в галузях важкої та видобувної промисловості. Усе це призвело до невиправданого пе­ренапруження народного господарства. Тимчасові жертви у спожи­ванні заради майбутнього раю надто затяглися й стали хронічними. Крім того, капітальні вкладення різними каналами збиралися в со­юзному центрі й звідти розподілялися по союзних республіках. Це вкрай негативно впливало й на тих, у кого забиралася "левова пай­ка", і на тих, хто отримував зароблене працею інших. З одного боку, зростало невдоволення несправедливим розподілом коштів, а з іншо­го — розвивалося споживацтво і цілком нормально сприймалося будь-яке витрачання матеріальних ресурсів.

Вихідним принципом концепції ефективного інвестування має ста­ти зменшення норми нагромадження та збільшення норми споживан­ня у складі національного доходу, що дасть можливість соціальне переорієнтувати економіку й спрямувати її на забезпечення потреб населення та неухильне підвищення його життєвого рівня.

Мають змінитися й акценти у пріоритетах інвестування. З його до­помогою треба змінити структуру економіки, зменшити питому вагу галузей важкої промисловості, які у великих обсягах споживають при­родні ресурси, погіршують екологічний стан, а продукція їх значною мірою вивозиться за межі держави. І навпаки, потрібно збільшувати питому вагу наукомістких галузей з екологічно чистими технологіями, переробних галузей сільського господарства, легкої та харчової про­мисловості.

Сама тільки структурна переорієнтація інвестицій дасть можливість безболісно зменшити частку фонду нагромадження у складі націо­нального доходу, перебороти застарілі диспропорції, збалансувати економіку, досягти вищого життєвого рівня населення. Важливо та­кож налагодити ефективний механізм інвестування науково-технічно­го прогресу, щоб зменшити відставання вітчизняної економіки від світового рівня.

Зменшення норми нагромадження може істотно полегшити роз­виток сфери матеріального виробництва й розв'язання багатьох со­ціальних проблем. Але для цього необхідно модифікувати науково-дослідні, експериментально-конструкторські та проектно-вишукувальні роботи, які є основою підготовчого етапу інвестиційного циклу У со­ціально-економічній і виробничо-технічній ситуації, що характерна для нових умов розвитку народного господарства, частину коштів які звільнятимуться внаслідок зменшення норми нагромадження, доціль­но перерозподіляти на користь стадії підготовки інвестування Ефек­тивність такого рішення підтверджує й світовий досвід У найроз­виненіших країнах (США, Японії, Німеччині та ін.) тільки на проект­но-вишукувальні роботи витрачається 8-12 % загального обсягу капіталовкладень. У результаті цього за рахунок високої підготовки на найновішій науково-технічній основі інвестиційні процеси відбува­ються ефективно, швидко та якісно.

Контрольні питання та завдання

1. Яке значення в економічному розвитку країни мають капітальні вкладення?

2. Охарактеризуйте стадії інвестиційного процесу.

5. ПЕРСПЕКТИВНІ НАПРЯМКИ

ІНВЕСТИЦІЙНОЇ СТРАТЕГІЇ

 

Основними напрямками інвестиційної стратегії з погляду максималь­ної ефективності нині й найближчим часом будуть такі:

q q поліпшення відтворюваної структури капіталовкладень, підвищен­ня питомої ваги витрат на технічне переозброєння та реконст­рукцію діючих підприємств за рахунок зменшення питомої ваги нового будівництва у виробничій сфері;

q q удосконалення технологічної структури капітальних вкладень, збільшення в їх складі питомої ваги устаткування й відповідно скорочення будівельно-монтажних робіт;

q q змінення галузевої структури капітальних вкладень з погляду значного підвищення життєвого рівня населення на користь га­лузей, що виробляють продукти харчування та предмети особис­того споживання (сільського господарства, переробних галузей, легкої та харчової промисловості);

q q пріоритетне забезпечення капітальними вкладеннями прогресив­них напрямків науково-технічного прогресу, які сприяють зни­женню ресурсомісткості виробництва та підвищенню якості про­дукції;

q q збільшення обсягів капітальних вкладень на реалізацію житло­вої та інших соціальних програм (охорони здоров'я, освіти та ін.);

q q збалансованість інвестиційного процесу.

Для того щоб ці прогресивні напрямки інвестиційної стратегії і важливі складові її ефективності було реалізовано, потрібно всіма можливими способами нарощувати й підтримувати інтелектуальний потенціал інвестиційної діяльності, стимулювати підвищення його творчої віддачі, реконструювати старий господарський механізм і ство­рити новий, який зробив би процес упровадження науково-технічного прогресу життєво необхідним і тому вигідним.

Важливу роль у скороченні тривалості інвестиційного циклу та підвищенні його ефективності відіграє інфраструктурна ланка. Необ­хідно зміцнити ремонтно-експлуатаційну базу підприємств, систему виробничо-технологічної комплектації, складське господарство та інші виробничі служби. Високі вимоги висуваються до кадрового потенціалу, тому слід розширити підготовку працівників через професійно-технічні училища, налагодити їх планову перепідготовку за новими спеціальностями, пов'язаними з новою технікою та технологією. Значну увагу треба приділити розвитку соціально-побутової інфра­структури — будівництву житла, дитячих дошкільних закладів, клубів, санаторіїв-профілакторіїв. Усе це створить необхідні умови для стабі­лізації трудових колективів і неухильного підвищення ефективності їх праці. Втілення всіх складових протизатратної концепції розвитку промислових комплексів забезпечить поступовий перехід до ефектив­ного інвестування економіки України.

Процес розширеного відтворення основних фондів і виробничих потужностей в Україні реалізується за допомогою будівництва нових, розширення, реконструкції й технічного переоснащення діючих під­приємств, формування міжгалузевих народногосподарських і терито­ріально-виробничих комплексів. Ефективне збалансоване здійснення інвестиційного процесу відповідно до поставлених соціально-еконо­мічних цілей і завдань — найважливіше джерело економічного зро­стання й підвищення добробуту людей. Тому важливо забезпечити раціональне поєднання інвестиційної стратегії й тактики, тобто шляхів досягнення загальної мети з конкретними рішеннями щодо її втілен­ня на різних рівнях господарського управління.

Інвестиційна діяльність збільшує основні фонди й виробничі потуж­ності з урахуванням найновіших досягнень у галузі техніки й технології або підтримує їх у працездатному стані. Багатогранні аспекти такої діяльності опрацьовуються за допомогою безперервного інвестиційно­го планування, яке охоплює різні проміжки часу. Стратегічні й тактичні цілі підприємства взаємопов'язуються завдяки гармонійному розподі­лу функцій і завдань на стадії довгострокового прогнозу, розрахова­ного на 10-15 років, середньострокового плану, що складається на 3-8 років, і короткострокових планів, які розроблюються на 1-3 роки з глибоким конкретним опрацюванням усіх аспектів виробничої та інвес­тиційної діяльності. Динамізм і мінливість економічних ситуацій, що ха­рактерні для вільного підприємництва, підтримують рівновагу ринку в цілому, але вони ж зумовлюють періодичне коригування інвестиційних планів. Процес цей природний; він відбиває суть нових функцій вищо­го керівництва — управління підприємством замість вирішення опера­тивних контрольно-розподільних питань.

Вихідними компонентами інвестиційного планування є пошук і формування варіантів капіталовкладень, визначення відносних і абсолютних розмірів їх прибутковості, встановлення можливостей фінан­сування за рахунок різних джерел, оцінювання надійності реалізації _та можливості успіху того чи іншого варіанта інвестування. Для вирішення таких складних і нехарактерних для управлінського персоналу проблем доцільно залучати науково-консультаційні фірми або тим­часово наймати групи вчених — спеціалістів у конкретній галузі нау­кових і практичних знань. Правильність прийнятих науково-технічних рішень, пов'язаних з практичними можливостями, буде виявлятися під час тривалого періоду благотворного впливу інвестицій на виробниц­тво та збут продукції, збільшення прибутку підприємства.

Основною метою підприємства в умовах ринкової економіки, як це випливає зі світового досвіду, є прибутковість. Наступна мета — збіль­шити обсяги виробництва й реалізації, створити й підтримувати добру репутацію підприємства у споживачів, високу продуктивність праці, поліпшити якість та споживацькі властивості вироблюваної продукції, створити нові сучасні зразки виробів, досягти високих кількісно-квалі­фікаційних показників, високого професійного рівня виробничого персоналу, домогтися його сумлінного ставлення до роботи, а також високої суспільної репутації. Деякі з цих показників важко піддають­ся кількісній оцінці, проте істотно впливають на розробку інвестицій­ної політики підприємства і дають змогу на будь-якому проміжку часу приймати правильні й обґрунтовані рішення щодо капіталовкладень.

Планування капіталовкладень та контроль за ними

Основними складовими процесу планування капіталовкладень та контролю за ними є такі:

  пошук і дослідження об'єкта капітальних вкладень;

  розробка кількісних показників і якісних характеристик різних варіантів інвестування;

  порівняння варіантів і добір найкращого;

  розробка проекту плану капіталовкладень з урахуванням спе­цифіки добраного об'єкта й реальних можливостей фінансуван­ня капітальних вкладень;

  розгляд пропозицій і прийняття рішення про капіталовкладення, складання плану його реалізації;

  організаційно-економічний контроль процесу інвестування на всіх його стадіях.

Інвестиційний процес досягає найвищої ефективності за умови досягнення стану гармонії як під час прийняття рішення, так і у процесі його здійснення. Проаналізувавши випадки невдалих капіталовкла­день (на жаль, досить поширених на практиці), можна сформулювати такі їх причини. Перша — незбалансованість частин, компонентів, факторів і функцій, що стосуються інвестиційної ідеї, процесу плану­вання та реалізації плану. Друга важлива причина — несумісність; планів підприємства і капіталовкладень. У цьому разі ймовірність не­вдачі тим вища, чим менше гармонії між інвестиційним проектом і стратегією розвитку підприємства. Третя причина пов'язана з непередбаченістю й мінливістю економічної ситуації. До цього особливо треба бути готовим в умовах ринкової економіки. Найпомітніша при­чина невдалого й неефективного інвестування полягає в незбалансованості інвестиційних потужностей, причому в різних вимірах і про­явах, що охоплюють проектно-кошторисну документацію, будівельні конструкції і матеріали, машини, механізми, устаткування тощо. Усі ці причини слід ураховувати, виробляючи інвестиційну політику підпри­ємства, складаючи комплекс заходів щодо досягнення гармонії в ін­вестиційних потужностях.

В умовах вільних ринкових відносин підприємства, що виробляють ту чи іншу продукцію, після насичення своєю продукцією споживчого ринку робитимуть усе можливе для того, щоб знайти нових спожи­вачів і нові сфери збуту своєї продукції. У ринковій економіці не спо­живач іде до підприємства, а навпаки, підприємство шукає споживача. Це дуже потужний стимул. Вигідні варіанти слід шукати постійно й після того, як підприємство нагромадить достатньо коштів для інвес­тиційної діяльності. Фінансові кошти, звичайно, мають бути збалансо­вані з інвестиційними ресурсами. Дефіцит порушує різні об'єктивні пропорції й співвідношення.

Пошук нових ідей щодо капіталовкладень — прерогатива не тіль­ки керівництва підприємства чи дослідного підрозділу. У ньому по­винні бути зацікавлені якомога більше працівників. Це досягається природним шляхом у разі впровадження інших форм власності (на­приклад, акціонерної), які не відокремлюють працівника від засобів Я виробництва та отриманих прибутків. Решта налагоджується за допо­могою автоматичних економічних регуляторів.

Дуже важливо мати резерв ефективних ідей щодо капіталовкла­день. Вони не обтяжують баланс підприємства, але дають йому змогу утримувати свої позиції на ринку й захоплювати нові сфери, що важливо також в умовах "дефіцитної" (але вільної) економіки. Наявність величезного дефіциту — ненормальне, а тому тимчасове явище. Після його ліквідації значущість валових показників відійде на дру­гий план, звільнивши місце для якості й науково-технічного рівня ви­робів.

Нова ідея щодо капіталовкладення на стадії її зародження форму­люється значною мірою абстрактно. У загальних рисах, спираючись на попередній досвід і наукові знання, робиться певний висновок, на­приклад, такий: ідея плідна, принесе успіх і може бути рекомендована для реалізації. Після цього слід перевести подібні характеристики на мову суворих кількісних характеристик. Оскільки інвестиції зачіпають довгострокові інтереси й реалізуються протягом тривалого часу, існує потреба надійного довгострокового планування та прогнозування. Тут є достатньою мірою випробовані в умовах багаторічного центра­лізованого планування системи, підходи й методи, які доцільно вико­ристовувати і надалі, модифікувавши їх до умов ринкової економіки.

З метою порівняння різних варіантів капіталовкладень і добору найкращого треба оцінити рентабельність кожного з них. Вона зале­жить від багатьох факторів. Найважливішими є поточні прибутки, по­точні витрати, витрати на придбання (основні капіталовкладення) і за­лишкова вартість. Необхідно враховувати також інвестиційний період і розрахунковий розмір ренти. Розрахувавши кількісно всі ці факто­ри, можна отримати вихідну інформацію для оцінювання рентабель­ності варіанта капіталовкладення.

Дуже важливо під час кількісного розрахунку наведених факторів ураховувати вірогідність прогнозів щодо капіталовкладення. При цьому бажано спиратися на найімовірніші прогнози. Досягти такого рівня у прогнозуванні досить важко, але необхідно, бо процес інвестування завжди пов'язаний з великими витратами, і їх марнотрата може озна­чати для підприємства крах усієї діяльності.

Поточні прибутки, які підприємство отримує в результаті здійснен­ня інвестицій, є постійними, їх розрахунок і оцінювання в динаміці змикаються з проблемою прогнозування обсягів реалізації вироблю­ваної продукції на ринку. Для цього будують графік у вигляді кривої, яка складається з трьох частин, що відповідають таким процесам: за­воювання ринку (або збільшення обсягів продажу), насичення потреб і зменшення попиту. Отже, визначення поточних прибутків і вплив на їх збільшення потребують постійного вивчення ринку і споживчого попиту. Від цього залежать ефективність інвестиційного процесу і ступінь ризику, пов'язаного з досить тривалим інвестуванням капіта­ловкладень.

Поточні витрати здійснюються протягом тривалого періоду часу залежно від капіталовкладень і відбивають розмір компенсації за споживання у процесі виробництва різних видів ресурсів — матеріа­льних, трудових, енергетичних та ін. Розраховуючи ці ресурси, так само як і для розрахунку поточних прибутків, необхідно враховувати фактор часу, оскільки капіталовкладення мають тривалу комплексну дію на процес виробництва й неоднаковою мірою охоплюють окремі види виробничих ресурсів. Можливі різні варіанти, і їх необхідно вра­ховувати протягом усього часового періоду інвестування, тобто вво­дити в розрахунки функцію часу. Для кожного виду ресурсів можна побудувати певну криву і комплексно проаналізувати динаміку всіх кривих у часі.

Витрати на придбання (основні капіталовкладення) — це великі одночасні витрати, які робляться на початку інвестиційного циклу і є передумовою всіх подальших витрат і прибутків. Це найважливіша стаття витрат у структурі інвестицій. Обчислити її неважко; потрібно лише враховувати можливість появи супутніх затрат на придбання. Це іноді випускають з уваги господарські керівники при поступовому тех­нічному переоснащенні підприємств і модернізації устаткування.

Принагідне зазначимо, що у строгих інвестиційних розрахунках важливо враховувати залишкову (або утильну) вартість капітало­вкладення, тобто ту, що залишається в кінці інвестиційного періоду. У поширеній нині практиці її не беруть до уваги; основні фонди, як правило, експлуатуються до повного фізичного розпаду, а моральні втрати не враховуються. При цьому відбувається відставання від су­часного рівня науково-технічного прогресу. Певно, ринок примусить змінити підходи й у цьому питанні. Тоді утильну вартість капітало­вкладення прогнозуватимуть ще на початку інвестиційного періоду.

До речі, інвестиційний період, або тривалість життя капіталовкла­дення, є дуже важливим компонентом у довгостроковому й поточно­му плануванні. Оскільки він впливає на виробничий процес у широ­кому розумінні, то для порівняння різних варіантів капіталовкладень, вивчення питань про їх рентабельність слід обов'язково мати уявлен­ня про його тривалість. Інвестиційний період є невід'ємною части­ною загальної картини про будь-яке капіталовкладення й використо­вується для складання інвестиційного плану.

В інвестиційному плануванні винятково велике значення має роз­рахунок ренти. Капітальні вкладення відволікаються на кілька років, а за сучасних термінів будівництва — і десятиріч. Витрати й прибутки з урахуванням фактору часу мають різну цінність. Гроші сьогодні варті більше, ніж вони будуть варті в майбутньому. Ідеальний варіант співвідношення витрат і прибутків у часі міг би бути, наприклад, таким: прибутки — сьогодні, а витрати — завтра (хоча на практиці такого не трапляється). Тому завдання правильного розподілу витрат і при­бутків у часі є дуже важливим в інвестиційному плануванні.

В економічній теорії розрахунковий розмір ренти розглядається з двох поглядів: як фактор витрат і як фактор прибутку. Це означає, з одного боку, що рента — це витрати, необхідні для того, щоб пере­творити капітал на капіталовкладення, а з іншого боку, що її розра­хунковий розмір — це прибуток (у відсотках), який передбачається від даного капіталовкладення або ж вміщення капіталу в альтернативні варіанти капіталовкладень.

Природно, що розмір ренти не може бути менший від норми при­бутку, що встановлена для інвестування капіталу. При визначенні рен­табельності різних варіантів капіталовкладень у межах одного під­приємства розрахунковий розмір ренти є вираженим у відсотках цільовим прибутком, тобто нормою прибутку (нормою ренти), що пе­редбачається для інвестиції. Такі самі розрахунки використовують і у складніших ситуаціях.

В інвестиційному плануванні важливо враховувати ймовірність до­сягнення бажаного ефекту й надійність реалізації окремого варіанта капіталовкладень. Із цим пов'язане прагнення керівництва й колекти­ву підприємства уникнути невиправданого ризику та надійно реалі­зувати свої інвестиції. Із поширенням приватної власності значущість цього фактора зростатиме, оскільки інвестиції перестануть бути "ні­чиїми", як часто траплялося донедавна.

Обережна інвестиційна політика під час переходу до ринкових відносин притаманна багатьом підприємствам і організаціям, особли­во таким, де переважають колективні форми власності. За наявності багатьох диспропорцій і "голодного" ринку така політика багато в чому виправдана. Наданого часу для пристосування до нових умов цілком достатньо, щоб підготуватися до майбутніх неординарних інве­стиційних рішень, які б давали змогу утримувати зайняті позиції на ринку серед рівноправних партнерів. Але треба враховувати небезпеку невикористання нововведень і технічних удосконалень і сміливіше впроваджувати досягнення науково-технічного прогресу.

Сфера застосування інвестиційних розрахунків зі стратегічних і тактичних міркувань має неухильно розширюватися. Найчастіше їх доцільно застосовувати під час техніко-економічного обґрунтування спорудження підприємства, добору району будівництва й конкретно­го будівельного майданчика, встановлення раціональної потужності об'єкта будівництва, добору форми відтворення основних фондів і ви­робничих потужностей (нове будівництво, розширення, реконструкція, технічне переоснащення чи модернізація устаткування), визначення технології виробництва, номенклатури вироблюваної продукції та ін. Наведені найхарактерніші приклади свідчать про те, що інвестиційні розрахунки можна виконувати як для окремого підприємства, так і для будь-якої галузі й цілих регіонів. Наприклад, прийняти рішення про будівництво підприємства можна лише після того, як буде вичер­пана можливість досягнення необхідних обсягів виробництва тієї чи іншої продукції на діючих підприємствах з урахуванням якнайповні­шого використання їх потужностей. І в цьому разі можливі різні ва­ріанти — від модернізації чи заміни устаткування на якому-небудь підприємстві галузі з метою збільшення обсягів випуску до споруд­ження нового підприємства, якщо інші варіанти виявляться менш прийнятними.