Досвід капіталовкладень у розвинених країнах

Великий інтерес щодо капіталовкладень становить для нас досвід західноєвропейських і американських підприємств. Там капіталовкла­дення розподіляються на групи за категоріями залежно від їх мети:

перша — вимушені капіталовкладення;

друга — збереження позицій на ринку;

третя — оновлення основних виробничих фондів, особливо верс­татів і апаратів;

четверта — економія витрат;

п'ята — збільшення прибутків;

шоста — "ризикові" капіталовкладення.

До першої групи належать капіталовкладення, які здійснюються, на­приклад, з метою підвищення надійності й техніки безпеки на вироб­ництві відповідно до нових законодавчих актів або інших абсолютно обов'язкових обставин. У цьому разі не постає питання, здійснювати інвестиції чи ні.

Друга група охоплює капіталовкладення, які потрібні для того, щоб підприємство змогло втримати свої позиції на ринку, а також зберег­ти створену репутацію і зайняте положення.

Капіталовкладення третьої групи призначені для підтримування безперервної діяльності підприємства й підвищення технічного рівня виробництва, наприклад, за рахунок встановлення досконаліших і про­дуктивніших верстатів і апаратів, впровадження нової технології ви­робництва.

До четвертої групи належать капіталовкладення, які мають на меті скоротити витрати, що врешті-решт сприяє підвищенню продуктив­ності праці на підприємстві та його прибутковості.

Капіталовкладення п'ятої групи спрямовані на збільшення при­бутків, що, у свою чергу, сприяє підвищенню прибутковості. Це часто пов'язується з розширенням "традиційних" сфер діяльності підпри­ємства.

До шостої групи належать капіталовкладення, пов'язані зі значним ризиком (наприклад, призначені для захоплення нових сфер ринку або створення нових видів продукції). Вони можуть бути успішними, наприклад, у тих галузях, де відсутня серйозна конкуренція й існує ве­лика свобода дій.

Для інвестиційної політики найбільше практичне значення має кла­сифікація капіталовкладень з погляду оцінювання їх рентабельності, яке виконується на основі різних критеріїв, і диференціації норми при­бутку для різних груп. Це дає керівництву підприємства можливість не тільки планувати рентабельність того чи іншого варіанта, а й сис­тематично впливати на інвестиційні рішення та спрямовувати інвести­ційну політику підприємства в бажаному напрямку.

Норма прибутку (відсоток прибутку, який повинен забезпечити капі­таловкладення) у розглянутих групах капіталовкладень може бути та­кою: у першій групі відсутньою; у другій — становити 6 %; у третій — 12, у четвертій — 15, у п'ятій — 20, у шостій — 25 %. Наведені зна­чення, безперечно, треба розглядати лише як приблизні. Слід також додати, що подібні вимоги до норми прибутку для деяких капіталовкла­день другої — шостої груп (наприклад, капіталовкладень у наукові дослідження) встановлюються не завжди. На конкретних підприєм­ствах вони можуть коливатися в той чи інший бік, проте ці показники дають більш-менш типову картину ранжування видів капіталовкладень.

Поряд з розглянутими групами капіталовкладень особливо акту­альним, а тому необхідним в умовах України, є виокремлення такої групи, як капіталовкладення в охорону та оздоровлення навколишньо­го середовища. У цьому разі встановлення норми прибутку відсу­вається на задній план міркуваннями виживання населення в регіо­нах, що зазнали екологічної катастрофи.

В умовах ринкової економіки принципово змінюються й функції контролю за інвестиціями. На зміну централізованому контролю, що здійснювався міністерствами й відомствами, а також органами типу народного контролю, приходить контроль з боку власників цих капі­талів. Це, звичайно, сприятиме підвищенню ефективності інвесту­вання.

Контрольні питання та завдання

1. Охарактеризуйте перспективні тенденції інвестиційної стратегії в Україні.

2. Охарактеризуйте перспективні напрямки розвитку капіталовкладень в Ук­раїні.

3. Назвіть основні складові процесу планування капіталовкладень та контро­лю за ними.

4. Як капіталовкладення розподіляються за групами в розвинених країнах?

6. ПЕРСПЕКТИВИ РОЗВИТКУ

КАПІТАЛЬНОГО БУДІВНИЦТВА У РИНКОВИХ УМОВАХ.

ПІДПРИЄМНИЦЬКА ДІЯЛЬНІСТЬ

У БУДІВЕЛЬНОМУ КОМПЛЕКСІ УКРАЇНИ

 

Капітальне будівництво є однією з найважливіших галузей народно­го господарства, від якої залежить ефективність функціонування всієї системи господарювання в країні. Від розвитку будівництва залежать також вихід економіки держави з кризового стану й виведення її на світовий рівень. Як правило, основні інвестиції здійснюються в будів­ництво.

Нині в Україні будівництво перебуває в занепаді: основні фонди зношені майже на 60 %, у середньому на одну родину вони менші втричі, ніж у Росії, і вчетверо, ніж у Литві. Порівняно із західноєвро­пейськими країнами матеріальна база України в 3-5 разів менша стосовно житла, в 4-5 разів — щодо культури та спорту, удвічі — щодо науки та в 5-6 разів — щодо медицини.

Як показує світовий досвід, розвинені країни значну частину вало­вого національного продукту витрачають на розвиток і оновлення виробництва та капітальне будівництво (наприклад, у США останніми роками ця сума становила 3 трлн дол.). В усіх країнах визначаються найважливіші напрямки державних інвестицій та забезпечується їх державне фінансування. Це насамперед сільське господарство, видо­буток золота, розвиток паливно-енергетичного комплексу та ін.

В Україні необхідно створити умови для реконструкції ряду важ­ливих для економіки народного господарства підприємств, до яких належать нафтопереробні та цукрові заводи, підприємства з перероб­ки сільськогосподарської продукції та паливно-енергетичного комп­лексу. Цю проблему доцільно вирішувати із залученням іноземних інвестицій.

За рахунок залучення ресурсів приватного сектора необхідно за­проваджувати та розвивати на акціонерній основі виробництво ван­тажних автомобілів різної вантажопідйомності та випуск високоякіс­них будівельних матеріалів.

В Україні розроблено Концепцію переходу будівництва до ринко­вих відносин, основа якої — роздержавлення власності, створення суб'єктів ринкових відносин у формі орендних, кооперативних, акціо­нерних та малих підприємств, що дасть змогу здійснити демонополі­зацію й розвивати конкурентні засади, перейти до ефективніших організаційних структур: концернів, кооперацій, асоціацій, холдингових компаній.

Слід відновити колишній рівень спорудження житла за рахунок коштів громадян на приватній та кооперативній основі. Нині обсяги будівництва житла зменшилися майже вдвічі (при цьому 5 млн чол. у нашій країні стоять у черзі на житло). Потужності з виготовлення будівельних матеріалів використовуються тільки на 40 %.

З огляду на наведене потрібно якнайшвидше розробити механізм економічного управління будівельним комплексом; на якісні об'єкти з великим терміном служби слід встановити норму прибутку близько 28%. Нині рентабельність житла встановлена однаковою і для збір­них, і для монолітних, і для цегляних будинків, хоча якість та терміни служби вони мають різні. Для порівняння, наприклад, у Литві на цег­ляний котедж або п'ятиповерховий будинок норму прибутку встанов­лено 28 %, на монолітний будинок — 20, а на великопанельний че­рез низьку якість і недовговічність — 15 %.

У капітальному будівництві існує комплекс питань, пов'язаних з корпоратизацією та приватизацією виробничих об'єднань. Заміна дер­жавної форми власності на акціонерну не спричинить якісної зміни в організації діяльності підприємств, якщо не буде розроблено цілісну стратегію розвитку з чітко сформульованими цілями, структурованими за рівнем та сферами діяльності.

Акціонерна форма господарювання дасть змогу отримати добрі, економічні результати як акціонерам (зростання прибутків), так і дер­жаві (зростання прибутків від податків), а також забезпечить такі мож­ливості:

m m централізацію індивідуальних капіталів, які згодом можуть скласти великий акціонерний капітал;

m m децентралізоване переливання інвестиційних і кредитних ресур­сів у сфери найбільшого їх використання;

m m демократизацію управління підприємствами та суспільного кон­тролю;

m m структурну реорганізацію в економіці, розвиток нових підпри­ємств, випуск нових товарів і надання нових послуг, підвищення технологічного рівня та рентабельності підприємства;

m m довгострокові перспективні інвестиції.

У капітальному будівництві державні структури перетворюються на ринкові дуже повільно через велику кількість і специфічну різнома­нітність господарських структур та їх елементів.

Нині структура управління будівельним комплексом України має такий вигляд: Держбуд України, державні корпорації, обласні об'єд­нання, концерни, трести. Реформувати створені на базі галузевих міністерств концерни і асоціації, що є локальними монополістами, не­доцільно через заінтересованість підприємств у збереженні тісних технологічних зв'язків і необхідність концентрації фінансових ре­сурсів. Існуючі концерни та асоціації можна зберегти, але їх діяль­ність має будуватися за такими принципами.

1. Державні корпорації, концерни та асоціації є господарськими об'єднаннями й не виконують жодних державних функцій.

2. Ці структури або мають визначений законодавством статус дер­жавних підприємств (об'єднань) (і тоді всі підприємства, що вхо­дять до їх складу, обмежуються в правах), або ж є добровільни­ми об'єднаннями (асоціаціями) підприємств, що користуються всіма правами, але делегують частину своїх повноважень орга­нам управління об'єднання на договірних засадах.

3. Згідно з антимонопольним законодавством у разі монополістич­них дій з боку цих структур до них застосовуються санкції аж до розформування.

4. У процесі приватизації її об'єктом, як правило, має бути підприєм­ство, що входить до складу концерну або асоціації.

Досвід і дослідження діяльності акціонерних товариств відкритого типу (на чолі з холдинговою компанією) свідчать про те, що вони є сьогодні найпривабливішою формою переходу до економічних ме­тодів управління в будівництві. Створення холдингової компанії по­требує організаційної перебудови не тільки у верхньому ешелоні ке­рівництва, а й у нижньому — на рівні підприємницьких і будівельних організацій, які в цьому разі є центрами отримання прибутку.

Підприємництво в будівництві, як і загалом в економіці колишньо­го Союзу РСР, почало розвиватися з 1987 р. після виходу відповідних постанов уряду, а також Закону СРСР "Про кооперативи". Ha першому етапі розвиток малого підприємництва інтенсивно здійснювався саме через цю, нову на той час форму власності (у 1991 р. в галузі налічувалося понад 9 тис. будівельних кооперативів з кіль­кістю працюючих 244 тис. чол., або в середньому 27 чол. на один колектив). У подальшому більшість кооперативів перетворилася на малі підприємства, пік розвитку яких припав на 1993 рік, коли діяли податкові пільги щодо їх діяльності. У наступні роки цей процес ста­білізувався. Водночас паралельно відбувались роздержавлення й приватизація будівельних організацій колишніх міністерств і відомств місцевих органів влади.

На початок 1998 р. 80% серед понад 20 тис. підприємств і ор­ганізацій будівельного комплексу належали до недержавного секто­ра. З них 40 % — приватні підприємства, а решта — 60 % — підпри­ємства з колективною формою власності. Серед організаційно-правових форм найпоширенішим є товариство з обмеженою від­повідальністю (майже 60 % загальної кількості), 8 % становлять акці­онерні товариства і лише 1 % — спільні підприємства.

На долю недержавних підприємств припадає 77 % загального об­сягу підрядних робіт і виробництва продукції промисловості будівель­них матеріалів і виробів.

Отже, можна стверджувати, що недержавний сектор у будівельно­му комплексі вже посів провідне місце, а результати його діяльності багато в чому є визначальними для формування загальних показ­ників галузі. Очевидно, що стійка тенденція до збільшення капіталь­них вкладень, обсягів підрядних робіт і виробництва будівельних ма­теріалів і виробів зумовлена насамперед активністю недержавного сектора будівельного комплексу.

З урахуванням того, що кількість підприємств і організацій недер­жавної форми власності в економіці країни дедалі збільшуватиметь­ся, колегія Держбуду України прийняла рішення щодо активізації діяльності Комітету, пов'язаної з вирішенням проблем сприяння роз­витку підприємництва в будівництві. Будемо сподіватися, що воно стане відправною точкою тривалого та плідного співробітництва дер­жавних органів і підприємницьких структур у подоланні кризового стану в будівельному комплексі, стабілізації й нарощуванні виробниц­тва, підвищенні конкурентоспроможності вітчизняного виробника.

[Вверх] [Вниз]

Основні напрямки розвитку