Договір є відплатним, якщо інше не встановлено договором, законом або не випливає із суті договору.

Чільне місце у системі підстав виникнення цивільних прав і обов'язків (див. ст. 11 ЦК і коментар до неї) належить цивільно-правовому договору, який є основною правовою формою, що опосередковує рух цивільного обороту: переміщення матеріальних цінностей, виконання робіт, надання послуг тощо.

Частина перша статті, що коментується, визначає цивільно-правовий договір як домовленість (угоду) двох або більше сторін, спрямовану на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Отже, договір є правовою формою (засобом) узгодження волі двох чи декількох сторін, спрямованої на досягнення певного правового результату.

За своєю правовою природою будь-який цивільно-правовий договір є правочином. Категорії «правочин» і «договір» співвідносяться між собою як загальне і окреме: будь-який договір є правочином, але не всякий правочин є договором. Договорами є лише двочи багатосторонні правочини, тоді як до правочинів належать також і дії однієї особи, спрямовані на набуття, зміну або припинення цивільних прав і обов'язків — односторонні правочини (див. ст. 202 ЦК і коментар до неї). Отже, на договори поширюються загальні положення щодо дво - та багатосторонніх правочинів, передбачені главою 16 цього Кодексу.

Водночас, договір є й основною підставою виникнення зобов'язальних правовідносин і найбільш поширеним видом зобов'язальних правовідносин як таких (див. ст. 509 ЦК і коментар до неї) і, отже, на нього поширюються загальні положення щодо зобов'язань, встановлені розділом 1 книги 5 цього Кодексу.

Якщо у договорі одна сторона наділена лише правом вимоги до другої сторони, а інша -лише обов'язком відносно першої, то такий договір є одностороннім, тобто таким, що зобов'язує лише одну сторону. До односторонніх договорів належать переважно так звані реальні договори, тобто такі, що вважаються укладеними лише з моменту передачі речі або вчинення іншої певної дії (наприклад, договори довічного утримання, позики тощо) (див. коментар до ст.ст. 744, 1046 ЦК). Отже, в односторонньому договорі одна сторона є лише кредитором, а інша — лише боржником.

Більшість цивільно-правових договорів є двосторонніми, тобто такими, у яких кожна із сторін має як права, так і обов'язки відносно другої сторони. Так, наприклад, у договорі купівлі-продажу продавець зобов'язаний передати покупцю певну річ і має право вимагати від покупця сплати покупної ціни, а покупець, навпаки, зобов'язаний сплатити продавцю визначену договором грошову суму і має право вимагати від нього передання речі. Таким чином, у двосторонніх договорах кожна зі сторін є водночас і кредитором і боржником: кредитором — відносно того, що вона має право вимагати від другої сторони, і боржником — відносно того, що вона зобов'язана вчинити на користь другої сторони. Права і обов'язки сторін у двосторонніх договорах завжди взаємопов'язані між собою, є зустрічними: те, що для однієї сторони є обов'язком, складає зміст права вимоги другої сторони. Отже, поки одна сторона не виконає свій обов'язок, інша сторона не може реалізувати своє право.

Багатосторонніми називаються договори, що укладаються більш ніж двома сторонами. До багатосторонніх належить, наприклад, договір простого товариства (див. ст. 1132 ЦК і коментар до неї). Особливістю багатосторонніх договорів є те, що у них, як правило, відсутня зустрічність прав і обов'язків сторін. Обов'язки кожної сторони у таких договорах у більшості випадків спрямовані не на задоволення прав інших сторін, а на досягнення певної спільної мети. Загальні положення про договір, встановлені розділом 2 Книги 5 цього Кодексу застосовуються за умови, якщо це не суперечить багатосторонньому характеру цих договорів.

Багатосторонні договори не слід змішувати з односторонніми чи двосторонніми договорами з множинністю осіб (див. коментар до ст. 510 ЦК). Так, наприклад, у договорі майнового найму (оренди) на стороні наймодавця, на стороні наймача або на обох сторонах може бути не по одній особі, а по дві чи більше осіб. Але від цього договір майнового найму не стає багатостороннім договором, оскільки сукупність осіб на кожній із сторін виступає як єдине ціле, як одна сторона.

Відплатним є договір, у якому обов'язку однієї сторони здійснити певні дії відповідає зустрічний обов'язок другої сторони щодо надання матеріального чи іншого блага. Відплатність у договорі може виражатися у передачі грошей, речей, наданні зустрічних послуг, виконання роботи тощо. У безвідплатному договорі обов'язок надання зустрічного виконання другою стороною відсутній.

Частиною 5 статті, що коментується, встановлюється важливе загальне правило, згідно з яким будь-який договір є відплатним, якщо інше не встановлено договором, законом або не випливає із суті самого договору. Так, наприклад, відповідно до ст. 946 ЦК, установчим документом юридичної особи або договором може бути передбачено безоплатне зберігання речі, а, наприклад, договір дарування завжди є безвідплатним в силу самої суті цього договору.

Стаття 627. Свобода договору

Відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Свобода договору є неодмінною умовою існування ринкової економіки і однією з основоположних засад приватноправового регулювання (див. ст. З ЦК і коментар до неї). Свобода договору — загальне поняття, що включає декілька аспектів.

По-перше, свобода договору передбачає свободу в укладенні договору, неприпустимість примусу щодо вступу у договірні відносини. В умовах планової системи господарювання переважна більшість так званих господарських договорів укладалися на виконання обов'язкових для однієї сторони чи обох сторін актів планування, якими не лише встановлювався обов'язок щодо укладення договору, але й, як правило, визначалися контрагенти майбутнього договору, вид договору і його умови. Ринкова економіка засновується на принципово інших засадах. Це означає, що учасники цивільного обороту мають право вільно, виходячи з власних інтересів, вирішувати, вступати їм у договірні відносини чи не вступати. Як виняток з загального правила, обов'язок щодо вступу у договірні відносини може бути або прямо встановлений законодавством (наприклад, обов'язок щодо укладення публічних договорів (див. ст. 633 ЦК і коментар до неї)), або передбачений за домовленістю сторін (зокрема, у попередньому договорі (див. ст. 635 ЦК і коментар до неї)).

По-друге, свобода договору передбачає можливість вільного вибору особою, яка бажає укласти договір, майбутнього контрагента. Як виняток з цього правила, законом можуть встановлюватися певні обмеження щодо вибору контрагентів. Так, наприклад, якщо учасник товариства з обмеженою відповідальністю бажає продати належну йому частку у статутному капіталі товариства, його право на вільний вибір контрагента обмежене переважним правом купівлі, яке мають інші учасники цього товариства (див. ст. 147 ЦК і коментар до неї). Утім, слід враховувати, що реальне забезпечення права на вільний вибір контрагентів можливе лише в умовах демонополізації ринків різноманітних товарів, робіт і послуг, в умовах вільного розвитку конкуренції.

По-третє, свобода договору включає можливість сторін вільно визначати характер (вид, тип) договору, який вони укладають. Це означає, що сторони за своїм вибором вправі укладати як договори, що передбачені цивільним законодавством (тобто врегульовані законодавством договірні форми), так і такі, які хоч і не передбачені цивільним законодавством, але не суперечать його загальним засадам (див. ст. 6 ЦК і коментар до неї). Це право є важливим для ефективного функціонування цивільного обороту, який знаходиться у безперервному розвитку і постійно породжує нові типи відносин між його учасниками, які не завжди можна або недоцільно підводити під відомі цивільному законодавству види договорів.

Укладаючи договори, передбачені актами цивільного законодавства, сторони мають право врегулювати в них також ті свої відносини, які цими актами не врегульовані (див. ст. 6 ЦК і коментар до неї). Якщо при цьому використовуються елементи інших відомих видів договорів, то такий комплексний договір називається змішаним (див. ст. 628 ЦК і коментар до неї).

По-четверте, свобода договору означає можливість сторін вільно визначати умови (зміст) договору, який вони укладають (див. ст. 628 ЦК і коментар до неї).

Але треба враховувати, що свобода договору у всіх її аспектах не може мати абсолютного характеру і навіть в умовах ринкової економіки неминуче підлягає тим чи іншим обмеженням, встановленим у публічних інтересах.

Стаття 628. Зміст договору