Розмір процентів за користування чужими грошовими коштами встановлюється договором, законом або іншим актом цивільного законодавства.

Цивільний кодекс України на відміну від ЦК 1963 р. (ст. 170) передбачає сплачування процентів за користування чужими грошима у розмірі, що встановлюється договором або актом цивільного законодавства. До набрання чинності даним нормативно-правовим актом отримувати прибуток (у вигляді процентів) за грошовими операціями могли тільки банки, кредитні спілки та інші фінансові установи при наявності відповідної ліцензії Національного банку України.

Норма щодо обов'язковості сплати процентів за користування чужими грошима носить диспозитивний характер тільки для відносин між фізичними особами, які можуть змінити її положення шляхом включення відповідних пунктів у договір, на підставі якого виникло грошове зобов'язання. Інші суб'єкти цивільного права змінить правила частини першої статті, що коментується, не в змозі, навіть якщо вони вступають у договірні стосунки із фізичними особами.

Редакція ст. 536 ЦК представляє інтерес з точки зору правової природи процентів, які розглядає як борг, а не відповідальність. Та обставина, що проценти за цією статтею є боргом, виражається, зокрема у відсутності зв'язку між можливістю їх стягнення та наявністю підстав юридичної відповідальності, а також в неприпустимості їх зменшення за вимогою боржника.

Поряд з тим ст. 625 ЦК передбачає проценти у якості санкції за порушення боржником грошового зобов'язання (за прострочення боржника) і встановлює їх у розмірі трьох процентів річних, якщо договором або актом цивільного законодавства не встановлений інший процент.

На практиці питання віднесення процентів до боргу чи до особливого виду майнової, цивільно-правової відповідальності набуває великого значення, адже несплата (прострочення сплати) боргу тягне за собою можливість стягнення з боржника неустойки (штрафу, пені) за порушення зобов'язання, тоді як штрафні санкції (у їх широкому розумінні) за несплату (прострочення сплати) майнових санкцій не застосовуються.

Певні труднощі можуть викликати правила ст. 534 ЦК у зв'язку з питанням, до якої черги погашення вимог кредитора відносяться проценти — до другої чи третьої? Як розуміються проценти у підпункті другому частини першої згаданої статті: як майнова санкція чи як борг?

Уявляється, що проценти за ст. 536 ЦК застосовуються все ж таки у розумінні боргу. Тому у договорі, на підставі якого виникає грошове зобов'язання, необхідно встановлювати розмір процентів за користування грошима, бо, якщо такий процент не буде вказаний актом цивільного законодавства, то на підставі частини першої статті, що коментується, розмір процентів за користування грошима можна вважати істотною умовою договору (таке правило з причин, що вказувались в коментарі, не стосується договорів між фізичними особами). За несплату цього проценту кредитор вправі стягнути з боржника неустойку як за порушення зобов'язання.

Крім цього у договорі сторони вправі вказати розмір процента як майнової санкції за прострочення виконання грошового зобов'язання. Причому, такий процент буде вважатися неустойкою (штрафом або пенею), оскільки як окремий несприятливий наслідок порушення зобов'язання проценти ст. 611 ЦК не передбачені (передбачена тільки неустойка), а дефініція неустойки, закріплена у § 2 глави 49 Кодексу, якраз дає нам змогу віднести до неї проценти (правильніше їх буде називати у такому разі «відсотки», хоча переклад цих термінів на російську мову буде ідентичним) як грошову суму, що сплачується боржником кредиторові у разі порушення зобов'язання. Відповідно до ст. 625 ЦК проценти як санкція будуть нараховуватись на всю прострочену суму боргу, тобто й включаючи суму, що склалася як проценти за користування грошима. У разі не закріплення розміру процентів як майнової санкції у договорі, боржник на вимогу кредитора повинен сплатити йому три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір не передбачений іншим актом цивільного законодавства. Проценти на неустойку відповідно до ст. 550 ЦК не нараховуються.

Що ж до ст. 534 ЦК, то проценти необхідно включати до другої черги погашення вимог кредитора, незалежно від того, чи є ці проценти боргом, чи санкцією.

Стаття 537. Виконання зобов'язання внесенням боргу в депозит нотаріуса

1. Боржник має право виконати свій обов'язок шляхом внесення належних з нього кредиторові грошей або цінних паперів у депозит нотаріуса в разі:

1) відсутності кредитора або уповноваженої ним особи у місці виконання зобов'язання;

2) ухилення кредитора або уповноваженої ним особи від прийняття виконання або в разі іншого прострочення з їхнього боку;

Відсутності представника недієздатного кредитора.

Нотаріус повідомляє кредитора у порядку, встановленому законом, про внесення боргу у депозит.

Внесення боргу (грошей або цінних паперів) в депозит нотаріуса — спеціальний спосіб виконання зобов'язання, який був перенесений у Цивільний кодекс зі ст. 177 ЦК 1963 р. з деякими доповненнями.

За загальним правилом виконання зобов'язання повинно проводитись безпосередньо кредитору або його повноважному представнику. Цьому можуть перешкоджати відсутність кредитора у місці виконання, ухилення кредитора від прийняття виконання та інші подібні обставини. Більшість з таких обставин тлумачиться як прострочення кредитора, наслідки якої передбачені ст. 613 ЦК (докладніше див. відповідний коментар до ст. 613 ЦК).

Оскільки прострочення кредитора чи відсутність його або уповноваженої ним особи (його представника), у тому числі, у місці виконання, не звільняє боржника від виконання зобов'язання, йому надається право (не обов'язок) внести належні з нього гроші або цінні папери у депозит приватного або державного нотаріуса при наявності випадків, передбачених частиною першою статті, що коментується. Тут боржник проводить виконання не кредитору, а нотаріусу, який самостійно повідомляє кредитора про отримане для нього виконання (а боржник вважається таким, що повністю виконав зобов'язання).

Слід відмітити, що перелік підстав, за якими виконання зобов'язання може проводитись нотаріусу, у ЦК зазнав деяких уточнень. Насамперед, це стосується пункту першого частини першої статті, що коментується. За новими правилами для виконання зобов'язання нотаріусу достатнім є відсутність кредитора або уповноваженої ним особи у місці виконання, а не загальна відсутність, як це було раніше за ЦК 1963 р. Тобто наявність у боржника відомостей щодо знаходження кредитора не за місцем виконання не перешкоджає йому здійснити виконання зобов'язання внесенням боргу в депозит нотаріуса.

Передача грошей або цінних паперів в депозит нотаріуса проводиться за місцем виконання зобов'язання (ст. 352 ЦК, ст. 85 Закону України «Про нотаріат» від 9 вересня 1993 р.).

Відповідно до Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України від 18 червня 1994 р. при виконанні зобов'язання внесенням боргу в депозит нотаріуса боржник складає заяву, де вказує відоме йому місцезнаходження кредитора та причини, за якими виконання не може бути проведене безпосередньо кредитору. У підтвердження внесення ним відповідних цінностей у депозит він отримує від нотаріуса квитанцію або надпис на документі, що встановлює заборгованість.

Повернення внесених в депозит грошей або цінних паперів припускається лише з письмової згоди особи, на користь якої був зроблений внесок, або за рішенням суду.

Гроші або цінні папери, що не були зажадані кредитором, зараховуються в доход держави.

Виконання зобов'язання способом, що передбачений ст. 537 ЦК, припиняє зобов'язання, незалежно від того, отримав кредитор внесені в депозит гроші (цінні папери), чи ні. На підставі цього ухилення кредитора від отримання цінностей, що знаходяться в депозиті, не можна розглядати як прострочення кредитора (ст. 613 ЦК), незважаючи на письмове повідомлення нотаріуса про наявність в депозиті грошей (цінних паперів).

Стаття 538. Зустрічне виконання зобов'язання

Виконання свого обов'язку однією із сторін, яке відповідно до договору обумовлене виконанням другою стороною свого обов'язку, є зустрічним виконанням зобов'язання.

При зустрічному виконанні зобов'язання сторони повинні виконувати свої обов'язки одночасно, якщо інше не встановлено договором, актами цивільного законодавства, не випливає із суті зобов'язання або звичаїв ділового обороту.