Стаття 526. Загальні умови виконання зобов'язання

1. Зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог — відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Виконання зобов'язання — це здійснення боржником на користь кредитора обумовленої дії, яка складає предмет зобов'язання (або утримання від здіснення певної дії). При цьому дія (утримання від дії), як це випливає з статті, що коментується, повинна точно відповідати всім умовам договору, вимогам ЦК, інших актів цивільного законодавства, а при їх відсутності — вимогам, що звичайно пред'являються, у тому числі звичаям ділового обігу, правилам ділової етики.

За своєю юридичною природою виконання зобов'язання є різновидом правочинів, більшою частиною односторонніх. (Докладніше, щодо правочину, див. коментар до глави 16 ЦК).

Виконання зобов'язання обумовленим в договорі, акті цивільного законодавства чи відповідними звичаями способом, предметом, у встановлений строк та в певному місці, належній особі та належною особою визнається належним. Належне виконання зобов'язання відповідно до ст. 599 ЦК є однією з підстав (одним із способів) припинення зобов'язання, тобто правоприпиняючим юридичним фактом.

Як і раніше, за ЦК 1963 р., законодавець не дає легального визначення терміну «виконання зобов'язання», як не має в ньому також «належного виконання», хоча у ст. 610 ЦК з'явилась дефініція «неналежного виконання». Як і в попередньому кодексі встановлені лише умови виконання зобов'язання: належним чином відповідно до умов договору, вимог цього Кодексу і т.ін.

Разом з тим аналіз глави 48 Кодексу показує, що даний термін завжди використовується у значенні виконання зобов'язання належним чином, ототожнюючи ці два поняття. Такий підхід уявляється не досить вірним, оскільки є протиріччям главі 50 ЦК «Припинення зобов'язання», яка чітко встановлює, що права та обов'язки сторін, які становлять зміст зобов'язання, припиняють своє існування тільки у випадку належного виконання зобов'язання, тим самим припускаючи відповідно до ст. 610 ЦК, що виконання може бути, а на практиці не рідко й буває, неналежним, що зобов'язання як таке, відповідно, не припиняє. Такий підхід, на нашу думку, до цієї проблеми робить ключове поняття

«належне виконання зобов'язання» (або термінологією Кодексу — «виконання зобов'язання належним чином») оціночною категорією пра-возастосовуючого суб'єкта та викликає необхідність звернення при її тлумаченні до тої чи іншої цивілістичної доктрини.

Слід зазначити, що новий цивільний кодекс розширив перелік умов, яким повинно відповідати виконання зобов'язання. Якщо за ЦК 1963 р. зобов'язання повинні були виконуватися, поряд з іншим, у відповідності із вказівками закону, то тепер вони виконуються у відповідності до актів цивільного законодавства, якими визнаються не тільки законні, але й підзаконні нормативно-правові акти: постанови Кабінету Міністрів України, Укази Президента України і т.ін. (Докладніше див. коментар до ст. 4 ЦК).

Виконання зобов'язання має свої принципи, які, на жаль, не знайшли законодавчого відбитка у Цивільному кодексі, а саме:

принцип належного виконання зобов'язання, сутність якого вже розкривалася раніше в коментарі до цієї статті. Стосовно договорів він ще має назву принцип договірної дисципліни;

принцип економічності виконання, який передбачає, що зобов'язання повинно бути виконано самим економічним для кредитора способом;

принцип ділової співпраці та взаємодопомоги учасників, згідно якого кожна із сторін повинна всіляко сприяти іншій стороні у виконанні нею обов'язків. На підставі цього принципу боржник вправі розраховувати на таке сприяння з боку кредитора, яке прямо не встановлено законом (актом цивільного законодавства) чи договором, однак без нього не можливо належне виконання зобов'язання боржником;

принцип реального виконання, сутність якого полягає в тому, що стягнення неустойки (штрафу, пені) та збитків не позбавляє боржника від виконання зобов'язання в натурі. (Докладніше — коментар до ст.ст. 552, 622 ЦК).

Звертає на себе увагу відсутність у ЦК статті, яка б, як це було раніше, закріплювала неприпустимість односторонньої відмови від виконання зобов'язання (ст. 162 ЦК 1963 р.). Натомість з'явились положення, згідно яких не допускається одностороння відмова від зобов'язання або одностороння зміна його умов (ст. 525 ЦК). Ця новела примушує не тільки боржника, а й кредитора дотримуватися умов зобов'язання, «пов'язує» зобов'язанням обидві сторони. Це є цілком обґрунтованим, оскільки боржник, не менш ніж кредитор, може бути заінтересованим у виконанні зобов'язання особою, сподіваючись, можливо, отримати від цього певні позитивні наслідки, які іноді можуть і не мати матеріального виразу. Крім того, нові правила повністю відповідають одному з головних принципів цивільного права — юридичної рівності суб'єктів цивільних правовідносин (докладніше див. коментар до ст. 525 ЦК).

Стаття 527. Виконання зобов'язання належними сторонами

Боржник зобов'язаний виконати свій обов'язок, а кредитор — прийняти виконання особисто, якщо інше не встановлено договором або законом, не випливає із суті зобов'язання чи звичаїв ділового обороту.

Кожна із сторін у зобов'язанні має право вимагати доказів того, що обов'язок виконується належним боржником або виконання приймається належним кредитором чи уповноваженою на це особою, і несе ризик наслідків непред'явлення такої вимоги.

Стаття, що коментується, містить в собі дуже важливі правила, які є новими для цивільного права України. А саме, відповідно до частини першої цієї статті всі зобов'язання за новим цивільним кодексом визнаються особистими, тобто такими, що пов'язані із особистістю боржника чи кредитора. Це випливає з того, що тепер, за загальним правилом, боржник зобов'язаний виконати свій обов'язок, а кредитор - прийняти виконання тільки особисто. Така норма була не знайома ЦК 1963 р., оскільки, виходячи з положень цього нормативно-правового акта, загальне правило було протилежним: визнання цивільно-правових відносин особистими тільки тоді, якщо це прямо передбачено законом.

Поява частини першої ст. 527 ЦК у цивільному законодавстві буде мати неабиякі практичні наслідки, наприклад, стосовно припинення зобов'язання смертю фізичної особи (ст. 608 ЦК). Якщо раніше для того, щоб припинити зобов'язання смертю фізичної особи, необхідно було встановити, що виконання зобов'язання не можливо було провести без особистої участі боржника, чи виконання було призначено особисто для кредитора (а таких випадків у цивільному праві закріплено зовсім небагато), тобто за загальним правилом воно не вважалось таким, що припинено, то тепер навпаки треба виходити з того, що зобов'язання є взагалі особистим, і воно припиняється, якщо інше не буде встановлено сторонами чи відвідними судовими органами з договору, закону, не випливає з суті зобов'язання чи звичаїв ділового обігу.

Крім того, ст. 527 ЦК набуває значення і для інституту представництва. Так, відповідно до ст. 238 ЦК представник не може вчиняти право-чину, який відповідно до його змісту може бути вчинений лише особисто тією особою, яку він представляє. Оскільки поняття «вчинення правочину» вміщує в собі і укладення правочину, і його виконання (а тому й виконання зобов'язання), і прийняття виконання, і т.ін., то нині за загальним правилом представник не може виконувати зобов'язання, чи приймати виконання зобов'язання.

Низку аналогічних висновків можна зробити і відносно загальної неможливості заміни кредитора у зобов'язанні (ст. 515 ЦК), інших випадків, передбачених цивільним законодавством.

Частина друга ст. 527 ЦК закріплює положення, згідно якого сторони у зобов'язанні мають право вимагати доказів того, що зобов'язання виконується належним боржником (чи її представником), а виконання приймається належним кредитором (чи уповноваженою на це особою). Ця норма не була закріплена раніше у законодавстві, але все ж таки була звичайною для цивільного обігу.

Інтерес викликає правило, яким встановлюється, що сторона, яка не звернулась з вимогою щодо доказів належності іншої сторони в зобов'язанні, несе ризик наслідків непред'явлення такої вимоги. Про який ризик наслідків тут йдеться? Уявляється, що виконання зобов'язання неналежному кредитору для боржника може викликати ризик порушення зобов'язання (глава 51 ЦК). Чим це регулюється?

Насамперед, ст. 241 ЦК, згідно якої право-чин, вчинений представником з перевищенням повноважень, створює, змінює або припиняє цивільні права та обов'язки особи, яку він представляє, лише у разі наступного схвалення правочину цією особою. На жаль, у новому цивільному кодексі відсутня стаття, яка б регламентувала правила щодо правочинів, вчинених від імені іншої особи особою, не уповноваженою на здійснення правочину (ст. 63 ЦК 1963 р.), але ж, мабуть, на підставі аналогії закону (частина перша ст. 8 ЦК), наслідки дій такої особи будуть таким ж, що передбачені ст. 241 ЦК.

Таким чином, при виконанні зобов'язання неналежному кредитору справжній кредитор ніякого задоволення від зобов'язання не отримує, тобто зобов'язання без подальшого схвалення кредитором вважається невиконаним, що викликає цивільно-правову відповідальність для боржника, на практиці неабияку за розміром.

При прийнятті виконання зобов'язання у неналежного боржника у кредитора виникає набагато меншій ризик, отже це може тягнути за собою лише наслідки безпідставного набуття майна (глава 83 ЦК).