Стаття 531. Дострокове виконання зобов'язання



Мы поможем в написании ваших работ!


Мы поможем в написании ваших работ!



Мы поможем в написании ваших работ!


ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

Стаття 531. Дострокове виконання зобов'язання



1. Боржник має право виконати свій обов'язок достроково, якщо інше не встановлено договором, актами цивільного законодавства або не випливає із суті зобов'язання чи звичаїв ділового обороту.

Статтею, що коментується, закріплена презумпція можливості дострокового виконання зобов'язання. В інтересах боржника передбачається його право виконати зобов'язання за своїм вибором: або у встановлений строк (термін), або достроково.

Раніше таке право боржника було закріплено в ст. 166 ЦК 1963, яка диференціювала дострокове виконання в залежності від суб'єктного складу зобов'язання. Передбачалось, що для юридичних осіб діяла презумпція заборони дострокового виконання, адже воно було можливим, якщо прямо передбачалось законом чи договором, та при наявності згоди кредитора.

Разом із загальними нормами щодо дострокового виконання зобов'язання, існують спеціальні, які встановлюють його загальну неможливість (тобто тільки при наявності згоди кредитора) для окремих видів зобов'язань. Виходячи із загальних засад цивільного права, застосуванню при цьому належать спеціальні норми, хоча цей принцип і не знайшов свого відбитка в новому Цивільному кодексі.

Стаття 532. Місце виконання зобов'язання

Місце виконання зобов'язання встановлюється у договорі.

Якщо місце виконання зобов'язання не встановлено у договорі, виконання провадиться:

1) за зобов'язанням про передання нерухомого майна — за місцезнаходженням цього майна;

2) за зобов'язанням про передання товару (майна), що виникає на підставі договору перевезення, — за місцем здавання товару (майна) перевізникові;

3) за зобов'язанням про передання товару (майна), що виникає на підставі інших правочинів, — за місцем виготовлення або зберігання товару (майна), якщо це місце було відоме кредиторові на момент виникнення зобов'язання;

4) за грошовим зобов'язанням — за місцем проживання кредитора, а якщо кредитором є юридична особа, — за її місцезнаходженням на момент виникнення зобов'язання. Якщо кредитор на момент виконання зобов'язання

змінив місце проживання (місцезнаходження) і сповістив про це боржника, зобов'язання виконується за новим місцем проживання (місцезнаходженням) кредитора з віднесенням на кредитора всіх витрат, пов'язаних із зміною місця виконання;

За іншим зобов'язанням — за місцем проживання (місцезнаходженням) боржника.

Зобов'язання може бути виконане в іншому місці, якщо це встановлено актами цивільного законодавства або випливає із суті зобов'язання чи звичаїв ділового обороту.

Виконання зобов'язання в належному місці — один з елементів належного виконання зобов'язання.

Встановлення місця виконання зобов'язання має значення не тільки для вирішення питання, де сторона — боржник повинна здійснити виконання, але й для деяких інших питань, пов'язаних з виконанням обов'язків. Зокрема, від місця виконання залежить вирішення питання про розподіл витрат на доставку предмету виконання.

Місце виконання встановлюється договором, актами цивільного законодавства, а також може випливати з суті зобов'язання або звичаїв ділового обігу. Пріоритет при встановленні місця виконання згідно положень пункту першого статті, що коментується, безумовно наданий договору.

Виконання зобов'язання в іншому місці, ніж це встановлено договором чи частиною другою пункту першого ст. 532 ЦК — це право, а не обов'язок боржника, яким він може скористатися, якщо воно передбачено актами цивільного законодавства або випливає з суті зобов'язання або звичаїв ділового обігу

Цікавим здається визначення місця виконання зобов'язання із договору. Воно може проводитись двома шляхами: по-перше, згідно прямої вказівки на те, що виконання буде здійснено у певному місці. По-друге, для певних видів зобов'язань місце виконання може бути прямо не вказано як таке у договорі, але все ж таки визначатиметься з тексту цього правочину. Це стосується, наприклад, договорів купівлі-продажу та поставки. Виконання зобов'язання за цими договорами, тобто передача (поставка) майна (товарів) у власність покупцеві, якщо конкретне місце не вказано, буде здійснено відповідно:

якщо договір передбачає перевезення майна — в місці, вказаному в договорі як таке, де майно передається першому перевізнику для передачі покупцю;

в інших випадках — в місці, де відповідно до договору в момент його укладення знаходився продавець (якщо він є суб'єктом підприємницької діяльності).

Такі положення випливають з Віденської конвенції 00Н 1980 р. про договори міжнародної купівлі-продажу товарів, яка вступила в силу з 1 січня 1988 р. (а для України — зі лютого 1991 р.). Відповідно до Конституції України (ст. 9), Закону України «Про міжнародні договори України» від 22 грудня 1993 р., ст. 10 ЦК згадана Конвенція є невід'ємною частиною законодавства України, тобто належить застосуванню стосовно відносин, які виникають на території нашої держави, крім того має вищу юридичну силу порівняно з законами України (окрім Конституції).

Якщо місце виконання зобов'язання не можливо визначити з договору, виконання повинно провадитись згідно із правилами абзацу другого частини першої статті, що коментується.

Порівняно із ЦК 1963 р. в новому Кодексі з'явились положення, які є незвичними для застосування при визначенні місця виконання зобов'язання, а саме:

за зобов'язанням про передання товару (майна), що виникає на підставі договору перевезення, виконання — за місцем здавання товару (майна) перевізникові. Таке визначення місця виконання було відсутнє у ст. 167 ЦК 1963 р. Воно є схожим із тим, яке ми розглянули у попередній частині коментаря до цієї статті, але ж на відміну від нього у ЦК мова йдеться про зобов'язання, що виникає тільки на підставі договору перевезення, а не договорів купівлі-продажу чи поставки;

за зобов'язанням про передання товару (майна), що виникає на підставі інших правочинів, виконання — за місцем виготовлення або зберігання товару (майна), якщо це місце було відоме кредиторові на момент виникнення зобов'язання. Дане положення теж було відсутнім у ЦК 1963 р.;

за грошовими зобов'язаннями, виконання - за місцем проживання фізичної особи — кредитора, або за місцем знаходження юридичної особи — кредитора на момент виникнення зобов'язання. Слід звернути увагу, що уточнення щодо визначення місця виконання знаходженням кредитора на момент виникнення зобов'язання, синтаксично відноситься тільки до зобов'язання, в якому кредитор -- це юридична особа. Це дає змогу вважати: якщо кредитором є фізична особа, боржник повинен виконати зобов'язання за місцем її проживання на момент виконання, навіть, якщо про зміну місця проживання, яка сталася за час існування зобов'язання, він не був повідомлений. Крім того, якщо кредитор — фізична особа не сповістив боржника про зміну місця проживання, всі витрати, пов'язані із зміною місця виконання зобов'язання, відносяться на самого боржника.

Раніше за ЦК 1963 р. виконання грошових зобов'язань, де боржником виступала юридична особа, провадились за місцем знаходження боржника.

Стаття 533. Валюта виконання грошового зобов'язання

Грошове зобов'язання має бути виконане у гривнях.

Якщо у зобов'язанні визначено грошовий еквівалент в іноземній валюті, сума, що підлягає сплаті у гривнях, визначається за офіційним курсом відповідної валюти на день платежу, якщо інший порядок її визначення не встановлений договором або законом чи іншим нормативно-правовим актом.

Використання іноземної валюти, а також платіжних документів в іноземній валюті при здійсненні розрахунків на території України за зобов'язаннями допускається у випадках, порядку та на умовах, встановлених законом.

ЦК у розвиток ст. 99 Конституції України визнає, що виконання грошових зобов'язань на території нашої держави повинно здійснюватися в грошовій одиниці України -- гривнях. Гривня є законним платіжним засобом, який є обов'язковим для прийому по номінальній вартості в межах України (ст. 192 ЦК). Введення та емісія інших валют в Україні заборонена.

Поряд з тим, з моменту набрання чинності ЦК суб'єктам цивільного права надана можливість визначення у зобов'язанні грошових еквівалентів в іншій валюті. Це прогресивна новела українського законодавства, яка була продиктована економічним становищем України та практичними потребами її населення на момент прийняття Кодексу.

Раніше формування, встановлення та застосування цін в еквіваленті іноземній валюті категорично заборонялось на підставі ст. 168 ЦК 1963 р., Закону України «Про ціни та ціноутворення» від 3 грудня 1990 р., Постанови Кабінету Міністрів України «Про удосконалення порядку формування цін» від 18 грудня 1998 р., інших нормативно-правових актів і тягло за собою адміністративну і навіть кримінальну відповідальність.

За загальним правилом, якщо у зобов'язанні використовуються грошові еквіваленти в іноземній валюті, то виконуватися таке зобов'язання повинно в гривнях за офіційним курсом, встановленим Національним банком України на день платежу.

Використання іноземної валюти при здійсненні розрахунків на території України за загальним правилом забороняється. Це регламентується Декретом Кабінету Міністрів України «Про систему валютного регулювання та валютного контролю» від 19 лютого 1993 р. Відповідно до вищенаведеного Декрету валюта України є єдиним законним засобом платежу на території України, який приймається без обмежень для оплати будь-яких вимог та зобов'язань. Використання ж готівкової чи безготівкової іноземної валюти на території України як засобу платежу потребує отримання індивідуальної ліцензії Національного банку України, окрім випадків, прямо передбачених діючим законодавством, наприклад, Правилами використання готівкової іноземної валюти на території України, затвердженими постановою Правління Національного банку України від 26 березня 1998р.

Використання платіжних документів в іноземній валюті, зокрема, векселів, припускається, якщо такі документи були первісне видані резидентами України нерезидентам у встановлених діючим законодавством випадках і передані останніми резидентам, знов-таки у відповідності до вимог діючого законодавства (дивись Постанову Правління Національного банку України «Про розрахунки між резидентами по векселям, які виражені в іноземній валюті» від 14 червня 1999 р.). Оплата таких векселів повинна здійснюватися в валюті України по курсу Національного банку України на день оплати.

Форми розрахунків за зобов'язаннями (готівкова чи безготівкова) та порядок здійснення розрахунків встановлені главою 74 ЦК (докладніше див. коментар до вказаної глави).



Последнее изменение этой страницы: 2016-04-18; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы!

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 3.235.179.111 (0.013 с.)