Визначні вчені, письменники і

ГРОМАДСЬКІ ДІЯЧІ, ДОЛЯ ЯКИХ ПОВ’ЯЗАНА З СЕЛОМ

ГРИГОРІЙ САВИЧ СКОВОРОДА

Червень 1766 року... Курним шляхом з Харкова на Суми йшла одинока людина. Палиця в руках та маленький вузлик з книгами - весь скарб мандрівника. Під розлогим могутнім деревом край дороги сів відпочити, і тільки крислате гілля береста було свідком чудової мелодії, яку награвав мандрівник на сопілці. А в низовині розкинулось село. Там люди - прості люди-хлібороби, для яких він - мандрівний філософ-просвітитель віддає свій талант, свої знання.

Відомий український філософ, поет, гуманіст Григорій Савич Сковорода ввійшов до села. Він мав у Боромлі друзів серед селян, з якими під час кожного відвідування вів задушевні розмови. Григорія Савича зближувало з народом те, що він хотів бачити простих людей освіченими. Ось чому в нього в Боромлі, як і в інших селах і містах Слобожанщини, було багато однодумців і послідовників, і кожну появу поета вони зустрічали з справжньою гостинністю.

Григорій Савич Сковорода народився 3 грудня 1722 року в селі Чорнухах Лубенського полку на Полтавщині в сім"ї малоземельного козака.

В 1739-1740 рр. Сковорода вчився в Київсько-Могилянській академії і виявив великі здібності у навчанні. Протягом кількох років (1741-1744) обдаро­ваний юнак був співаком придворної капели в Петербурзі. Та молодого філософа не вабило порівняно безтурботне життя придворного співака. Пославшись на хворобу, Сковорода звільнився з хору і в 1744 році повернувся

 

до академії.

Восени 1750 р. з невідомих причин Сковорода залишив академію. Він в той час був високоосвіченою людиною, знав досконало не тільки вітчизняні мови - українську і російську, а й старогрецьку, латинську і німецьку.

З 1751 року Г. С. Сковорода служив при російському послу Вишневському у Відні та подорожував по закордонних містах. Повернувшись приблизно через три роки на батьківщину, він став викладачем піїтики в Переяславському колегіумі. При викладанні цього предмета Сковорода користувався власним твором "Рассуждение о поэзии и руководство к оной новым образом". Після звільнення з семінарії Сковорода знову вчився, а потім був вихователем дітей у одного з поміщиків на Полтавщині. В 1758 р. на таку ж посаду він приїхав до одного поміщика в Харкові. З 1759 р. він працював на посаді викладача в Харківському колегіумі, але через вільнодумство і сутички з наставниками колегіуму знову був змушений залишити улюблену педагогічну роботу. В 1768 р. Сковороду востаннє запросили викладати у додаткових класах при Харківському колегіумі, де він прочитав власний курс лекцій з етики. Адміністрація колегіуму, помітивши, що Сковорода закликає своїх учнів до критичного мислення і до протесту проти насильства, звільнила його від занять.

Останні 25 років свого життя Сковорода провів у мандрах по Україні та Росії, довгий час перебував на Слобожанщині: був у Харкові, Ізюмі, Сумах, Острозькому та в інших містах і селах. Сковорода завжди знаходив про що сердечно поговорити з людьми і всіх приваблював своїми бесідами. Помер Г. С. Сковорода 9 листопада 1794 року в селі Іванівці на Харківщині (нині с. Сковородинівка Золочівського району). На надгробному пам’ятнику, за проханням Сковороди, висічена епітафія: "Мир ловил меня, но не поймал". Ці

слова означають, що світ кріпосників не спіймав Сковороди в свої тенета, він залишився народним поетом і філософом.

Г. С. Сковорода був надзвичайно обдарованим українським філософом і письменником XVIII ст. Він написав ряд філософських трактатів, багато віршів, такі, як "Всякому городу...", "Ой ти, птичко жовтобоко", "Про свободу". А також відома його збірка "Сад божественних пісень" і прозаїчна збірка "Байки Харківські". Широко відомі його байки "Бджола і Шершень", "Зозуля і Дрозд", в яких він підкреслював свою велику повагу до праці, а тим самим і до працюючих людей. Соціальним темам Сковорода присвятив тридцять байок, які він написав в різних селах і хуторах навколо Харкова. Мандрування по Україні давало йому багато матеріалу для критики соціальної несправедливості. В його вченні відбилися суперечності селянських рухів, переживання і настрої трудового народу, моральна чистота його помислів і прагнень. Сковорода рішуче засуджував гонитву за наживою, чинами, багатством, висловлював протести проти суспільних порядків, що несли занепад високих моральних і духовних цінностей.

Усестороння природна обдарованість, рідкісна пам’ять, музичний слух і голос дозволяли йому зробити істотний внесок у вітчизняну культуру. Він пише пісні і сам складає до них музику, вправно грає на кількох музичних інструментах, засвідчує задатки таланту в графіці, не кажучи вже про його найголовніше, — створює свої визначні філософські твори. Причому ці твори написані в складних умовах мандрівного, матеріально незабезпеченого життя!

ГРИГОРІЙ ІВАНОВИЧ БАЗИЛЕВИЧ

"...Я радий тому, що можу служити нашій російській медичній науці. Я віддам всі свої знання, вміння створенню нашої російської медичної академії, ми на

ділі доведемо, що російська академія буде без імпортних вчених..." Вивченням наукової діяльності видатного вченого в свій час займався завуч школи М. М. Просяников⁷⁵.

... Не чужими були оплески, коли молодий доктор медицини і хірургії Григорій Іванович Базилевич виголосив цю промову перед своїми товаришами — російськими лікарями в 1792 році.

І він, ідучи слідом за М. В. Ломоносовим, добився створення в Росії першої російської медичної академії, яка навіть своєю назвою зобов'язана йому - Г. І. Базилевичу.

Г. І. Базилевич народився в 1759 році в селі Боромлі. Початкову освіту одержав вдома від батька (місцевого священика).

Коли Базилевичу було 11 років, він залишився сиро­тою і був влаштований у Харківський слов’яно-греко-латинський колегіум, де відзначався серед своїх товари­шів незвичайними здібностями.

В 1783 році Г. І. Базилевич поїхав у Петербург, маючи намір там учитись. З великими труднощами йому пощастило вступити в медико-хірургічне училище вільним слухачем. Не маючи матеріальної підтримки, Базилевич змушений був і вчитись, і працювати в госпіталі, виконуючи всіляку чорнову роботу. Та не залякали труднощі юнака, і в 1785 році він блискуче закінчив училище зі званням молодшого медичного працівника. Княгиня Є. Д. Голіцина, яка була присутня на екзамені, відразу запросила Г. І. Базилевича до себе і запропонувала йому поїхати у Страсбурзький (Німеччина) університет для навчання.

Базилевич і університет закінчив з відзнакою, захистивши докторську дисертацію, яка мала назву "Про систему всмоктуючих судин". Але Базилевич розумів, що звання доктора медицини і хірургії зобов'язує його

глибше пізнати практичні питання. З цією метою він мандрує по Франції, Німеччині, вивчає питання терапії та патології, два роки був у Гетингенському (Німеччина) університеті.

Ще в часи навчання в університеті Базилевич мав намір: після повернення на батьківщину об'єднати лікарів-росіян і створити свою Російську академію медичних наук.

І ось у 1792 році Базилевич у Росії. Йому запропоновано було зайняти кафедру професора патології і терапії в Петербурзькому медико-хірургічному училищі, на що він дав згоду.

Працюючи в госпіталях, Базилевич першим відкрив у них клінічні палати, яких до того не було ніде, написав інструкцію для професорів клініки і сам він був першим "з природних росіян" професором клініки.

У 1794 році Г. І. Базилевич об’єднує навколо себе кращі медичні сили Росії, справжніх лікарів-патріотів і разом з ними створює Академію медичних наук (медичну колегію) і одноголосно обирається її вченим секретарем.

Немало сил і енергії було покладено Базилевичем у справу створення цієї академії. Засилля іноземних вчених, які не допускали і думки про самостійність російської медичної науки, байдужість царського уряду, що захоплювався всім лише закордонним, - ось ті рогатки, крізь які довелось пройти Базилевичу і лікарям, що об'єднались навколо нього.

Це по-справжньому була титанічна боротьба лікаря-патріота, гідного послідовника М. В. Ломоносова.

Багато працював Базилевич над збором і підготовкою до друку робіт російських вчених-медиків. Базилевич по-справжньому горів на роботі, по-справжньому віддавав всю свою силу, енергію процвітанню вітчизняної медицини. Все це швидко підірвало його здоров"я і на 43 році життя Г. І. Базилевича не стало.

... Проходять роки. Поступово забувається чимало імен людей, які чимось прославили нашу Вітчизну, сприяли піднесенню її науки, культури. І саме такою людиною, яка в роки засилля в Росії іноземщини в кінці XVIII — на початку XIX століть рухала вперед російську медичну науку і практику, був наш земляк — Григорій Іванович Базилевич.

БРАТИ БОРИСОВИ

Значну роль в історії визвольної боротьби в Росії і на Україні відіграли декабристи.

Навесні 1818 року юнкери 9-ої артилерійської бригади брати Борисови, вихідці із збіднілих дворян, у містечку Решетилівка на Полтавщині створили таємне "Товариство першої згоди" незабаром перейменоване в "Товариство друзів природи". П. І. Борисов склав статут та правила товариства. Однак за недостатньою організаційною і політичною зрілістю товариство невдовзі припинило своє існування.

Довгий час Борисови служили у військах на Кавказі. Пізніше, перебуваючи на службі в 8-ій артилерійській бригаді в Новоград-Волинську, революційно настроєні офіцери брати Борисови в 1823 році заснували нову організацію - Товариство об'єднаних слов’ян.

... Батько майбутніх декабристів Іван Андрійович Борисов учителював у Петербурзькому морському кадетському корпусі, потім у кадетському корпусі у Чернігові, а ще пізніше - у Чорноморському штурманському училищі в м. Севастополі.

У 1804 році він вийшов у відставку в чині майора. Поселився спочатку в Курській, а потім Харківській губерніях в слободі Боромлі (нині Тростянецького району Сумської області).

У сім'ї Борисових було три сини і дві дочки. Жили вони бідно, Іван Андрійович одержував невелику пенсію

- 200 карбованців на рік.

Не було в нього ні землі, ні кріпаків. Батько був у постійних пошуках заробітку: креслив плани побудови цивільних будівель, виконував найрізноманітніші доручення. Це була розумна і освічена людина. Він сам навчив грамоті своїх синів, викладав їм географію, історію, математику, астрономію.

Брати, вісімнадцятирічний Андрій і шістнадцятирічний Петро, вступили до школи юнкерів. Вони служили потім в артилерійській батареї у чині підпоручика у місті Новоград-Волинську, яке стало одним із центрів декабристів.

"Мій батько, - писав пізніше Петро Борисов, - не намагається прищепити мені надмірну набожність. Він часто мені говорив, що Богу буде приємно бачити чесну людину, яка робить людям добро, що ця людина дивиться не так на багатих, а на чисті руки, а ще краще, якщо він піклується про чистоту свого серця".

Товариство об'єднаних слов’ян ставило своєю головною метою знищення самодержавства та ліквідацію кріпосництва. Ідеї товариства були сформульовані в основному в програмному документі - «Правилах об'єднаних слов’ян» і в «Клятві». Шлях до звільнення слов'янських народів від деспотизму та самодержавства члени товариства бачили в об'єднанні в республіканську федерацію народів Росії, Польщі, Богемії, Моравії, Сербії, Молдавії, Валахії, Далмації, Кроації, Угорщини та Трансільванії. Таким чином, в федерацію повинні були увійти поряд зі слов'янськими і інші народи Європи. Ця могутня держава омивалася б Чорним, Адріатичним, Білим морями та Північно-Льодовитим океаном, що символічно зображувалось на печатці товариства у вигляді прямокутника з чотирма якорями по кутках. Ця федеративна демократична держава, на думку авторів програми, мала б справедливий вільний від кріпацтва,

деспотизму та феодальних привілеїв устрій, могла б забезпечити благо для народів, свободу слова, друку,освіту.

Передбачалось надати кожному народу можливість створити свою конституцію, обрати парламент і встановити відповідні внутрішнім потребам і традиціям народу закони. Парламент (конгрес) федерації повинен був складатися з представників всіх народів, вирішувати тільки загальні справи та створити корінні закони для всієї федерації.

Товариство зобов’язувало своїх членів, які володіють кріпаками, дозволити їм викупитись на свободу. Члени ж товариства, які селян не мали, зобов’язувались викупити кріпаків у поміщиків, а потім відпустити їх на волю.

Члени товариства складали присягу на вірність у боротьбі за "повернення свободи, такої дорогоцінної роду людському". "З мечем в руках досягну цілі, нами назначеної", - записано в "Клятві"⁷⁶.

Товариство об'єднаних слов’ян поповнювалось новими членами, в основному офіцерами.

У березні 1825 року в Черняхові під Житомиром відбувся з'їзд членів товариства, на якому П. І. Борисов офіційно був обраний президентом.

Всього в товаристві налічувалося більше 50 чоло­вік - членів товариства та співчуваючих йому офіцерів, які ще не встигли оформити своє членство. Основна маса членів товариства - це вихідці з дрібно-поміщицького дворянства, молодші офіцери. Вони близько стояли до солдатських мас.

Засвідченням П. І. Борисова, Товариство об'єднаних слов’ян намагалося здійснити "без великих потрясінь державний переворот..." Але невиразність програми, її утопічний характер і майже повна відсутність плану практичних дій по здійсненню намічених цілей не давали

можливості широко розгорнути роботу товариства. Дізнавшись про існування Південного товариства і зв’язавшись влітку 1825 року через капітана А. І. Тютчева з С. І. Муравйовим-Апостолом та М. П. Бестужевим-Рюміним, члени Товариства об'єднаних слов’ян погодились з пропозицією про возз'єднання з Південним товариством, програма якого не йшла всупереч їх планам.

Питання про злиття Товариства об'єднаних слов’ян з Васильківською управою Південного товариства остаточно вирішилось у вересні 1825 року на таємних зборах, які відбулися в селах Лещин та Малинищі поблизу Житомира.

Васильківська управа, таким чином, стала більша від двох інших управ Південного товариства та значно пожвавила свою роботу. У зв’язку з цим у листопаді 1825 року головний керівник Васильківської управи С. І. Муравйов-Апостол увійшов у Директорію Південного товариства. Під час передбачуваного повстання під його командуванням повинні були перейти війська в районі дислокації 3-го піхотного корпусу.

В цілому протягом 5 років (1821-1825) Південне товариство значно зросло чисельно і напередодні повстання разом з Товариством об'єднаних слов’ян налічувало в своїх рядах близько 160 чоловік.

Після смерті царя Олександра І майже три тижні продовжувалася династична криза: війська спочатку прийняли присягу Костянтину, який знаходився у Варшаві, а потім після його зречення повинні були присягнути Миколі І. Члени товариства вирішили використати міжцарів'я для здійснення своїх планів.

Наприкінці грудня 1825 - на початку січня 1826-х років відбулося повстання декабристів на Україні, яке зазнало поразки.

До свого арешту Петро Борисов поставився з фаталістичним

спокоєм. Після розгрому чернігівців він знав, що арешт неминучий.

У корпусній квартирі в Житомирі, куди привезли Борисова, його допитував генерал Демидов, що прибув із Петербурга. Борисов признався у приналежності до Товариства об'єднаних слов’ян. На запитання про спільників він назвав декілька вигаданих прізвищ. Борисов уловив подив генерала, який зазирав у списки. Генерал був здивований, що не знаходить у списках цих прізвищ. Тоді Борисов додав:

- Уся вина за створення Товариства об'єднаних слов’ян і за приєднання його до Південного товариства падає виключно на мене. Я був призвідцем.

- У цьому ми самі розберемося, - похмуро відповів Демидов.

У Житомирі Борисова протримали близько трьох тижнів. Слідча комісія наказала привезти його в Петербург.

Прямо із застави, не зважаючи на пізній час, Борисова привезли в Зимовий палац. На кожному кроці закам’янілі вартові. Мовчазні, зосереджені караульні офіцери, флігель - ад’ютанти, що снували туди-сюди. Попереду офіцер показував дорогу. Позаду йшли конвойні.

Борисов стоїть під люстрою посеред залу. "Для чого мене завели сюди? - думає стомлений Борисов. - Уже, очевидно, північ. Невже так пізно будуть допитувати?"

Широко відчиняються дубові двері. На порозі виростає висока худорлява фігура в гвардійському мундирі. Імператор. Так ось він який!

За його спиною - генерал з ад'ютантськими аксельбантами, Левашов.

- Бунтівник! Конституції захотів!

- Ні, - стомлено, але чітко відповідає Борисов. - Я прагнув не бунту, а створення федерації слов’янських

народів.

На початку квітня 1826 року заарештували Андрія Борисова в селі Боромлі, куди він приїхав до батьків з Києва. Незабаром він теж був у казематах фортеці закований у кайдани.

Братів Борисових царський суд засудив до страти, яка потім була замінена довічною каторгою, а тоді строк каторги було зменшено до 20 років, а у 1835 році - до 13 років.

Андрій і Петро звинувачувалися в спробі царевбивства, заснуванні таємного товариства і керівництві ним, складанні його статуту, а також у діях, спрямованих на організацію повстання солдатів.

Вісімнадцять місяців ішли вони пішки з партією карних злочинців. Ішли безкраїми полями і степами через усі пересильні в’язниці ченців. Йшли з важкими кайданами на руках і ногах. Спека і пронизливі степові вітри висушували виснажені тіла, видублювали шкіру. Холодні осінні дощі, колючі хурделиці, люті сибірські морози, від яких перехоплювало дух, проймали до кісток.

Братів заслали на один з рудників Іркутської губернії. Тут вони разом з іншими декабристами на глибині 150 метрів добували срібні і свинцеві руди. Після цього їх заслали на Нерченські копальні, Четинський острог.

Декабристи, хоча й були заслані царським урядом в різні куточки Сибіру, зберігали мужність, вірність ідеям визволення народу від царизму, зміцнювали дружбу між собою, допомагали один одному.

Брати Борисови в Сибірі очолили демократичний гурток.

Трагічно склалася доля братів. У 1839 році вони оселилися спочатку в селі Подлопаточному, потім - в Малій Розводні неподалік від Іркутська. Жили у великій бідноті, майже без засобів до існування.

На той час батьки Борисових вже померли, а в

Боромлі жили сестри - Єлизавета і Ганна. Жили у власному будинку, але в злиднях. Петро Борисов писав своїм сестрам:

- Ми поселилися у невеликому селі неподалік від Іркутська на березі Ангари.

Для того, щоб мати хоч якісь кошти на проживання, Андрій Борисов займався проектуванням цивільних споруд, зокрема, жилих будинків, здійснював керівництво будівельними роботами. Він набув навики до такої праці у спільній роботі з батьком. Петро обробляв невеликий клаптик землі, а у вільні хвилини віддавався улюбленому заняттю - малюванню, яке хоч трохи скрашувало гірке життя. Коли у вересні 1854 року помер Петро Борисов, то Андрій не витримав тяжкої втрати. Того ж дня він покінчив життя самогубством.

ІВАН ІВАНОВИЧ МАНЖУРА

Іван Іванович Манжура (літ. псевдо - Іван Калічка; І/ХІ/1851 - 15/V/1893) - український поет, фольклорист, етнограф демократичного напряму. Народився в м. Хар­кові в сім'ї дрібного урядовця. У 1870 році вступив до Харківського ветеринарного інституту, з якого в 1871 році був виключений за неблагонадійність. Не маючи змоги продовжувати освіту, Манжура виїхав на Катеринославщину, де працював на різних дрібних посадах. Мандруючи по селах, містечках вивчав життя народу, його мову, побут, звичаї, збирав фольклор. З 1876 року Манжура - добровільний учасник боротьби сербського народу проти турецьких гнобителів. Після поранення Манжура в 1876 році повернувся на батьківщину, з 1884 року працював у редакції газети "Екатеринославский листок", того ж року перей­менованій на "Днепр". З 1887 року Манжура - дійсний член історико-філологічного товариства при Харківському університеті, а з 1891 року - Московського товариства

любителів природознавства, антропології та етнографії. На сторінках тижневика "Степь" в 1885 році Манжура вперше виступив як поет. У 1889 році вийшла збірка поезій "Степові думи та співи". Тоді ж Манжура підготував другу збірку віршів "Над Дніпром", а також збірку літературно опрацьованих казок та приказок під назвою "Казки і приказки. З народних уст зібрав і у вірші склав Іван Манжура", які за життя поета не були опубліковані. Велику творчу і матеріальну допомогу Манжурі надавали українські вчені О. Потебня та М. Сумцов.

Микола Сумцов познайомився з Іваном Манжурою під час навчання в Харківській гімназії. Це знайомство переросло в щиру дружбу, яка буде продовжуватися все життя. Іван Іванович завжди отримуватиме від Миколи Федоровича, крім моральної підтримки, і матеріальну допомогу.

Дізнавшись, що М. Ф. Сумцов уродженець села Боромлі, І. І. Манжура в одному з листів писав до вченого: "Ваша Боромля мені досить пам'ятна: розкажу я чому, це буде щось, ніби уривок з моєї автобіографії"...

Свого часу питаннями зв'язків поета-демократа з нашим краєм займався колишній завідуючий навчальною частиною Боромлянської середньої школи М. М. Просяников. З листа І. І. Манжури та з матеріалів, зібраних М. М. Просяниковим, видно, що коли ще був живим Іванів батько, то останній, втративши посаду дрібного чиновника, водив з собою малого по містах і селах України. Одного разу привів до Боромлі, щоб віддати на виховання багатію Алфьорову. Хлопець задумав утекти від п’яниці - батька. Для цього йому довелося вибратися з Боромлі обхідними вуличками. Охтирським шляхом він не йшов, а біг. За порівняно короткий час подолав понад сорок верст, поки не зустрівся з чумаками, які прийняли його на нічліг.

Удруге поет побував у нашому краї пізніше, після 1871 року, коли почав збирати фольклорні матеріали, мандруючи по багатьох селах. Він - у гущі народу, записує усну народну творчість, щоб зберегти її для майбутніх поколінь. Кілька записів пісень зробив він і в нашому краї. Утрете побував у нас І. І. Манжура у 1875 році.

Основним жанром творчості поета була соціальна лірика. Манжура правдиво відобразив типові явища капіталістичної дійсності, реалістично показав тяжке життя селянської бідноти після реформи, поневіряння наймитів, сільських і міських заробітчан ("Степ", "Сум", "Бурлака", "З заробітників", "Ой, чом мені, молодому", поема "Іван Голик", "Казка про Лисовина..." та ін.). У віршах "Декому", "Старий музика", "До музи", "Кобзар" та інших поет говорить про роль і призначення митця в суспільстві. У 1885-86-х роках Манжура на фольклорному матеріалі написав казку "Трьомсин - богатир" про мужність запорізького козацтва, про силу народну.

Переклав твори М. Некрасова, Я. Полонського, Г. Гейне та ін. Перу Манжури належать статті "25 річниця смерті Т. Г. Шевченка", "З приводу приватних сільських шкіл". Манжура залишив велику фольклористичну спадщину. Перші записи усної народної творчості Манжури надруковано в 1875 році у збірці історичних пісень В. Антоновича і М. Драгоманова. В 1890 році вийшов з друку його етнографічно-фольклорний збірник "Казки, прислів'я, записані в Катеринославській і Харківській губерніях", в 1894 р. — "Малоруські казки, перекази, прислів'я, повір'я, записані в Катеринославській губернії". Близько 200 народних пісень Манжура записав від заробітчан. Манжура — один з перших збирачів робітничого фольклору⁷⁷.

МИКОЛА ФЕДОРОВИЧ СУМЦОВ

М. Ф. Сумцов (18.IV.1854-12.IX.1922) — український

фольклорист, етнограф і літературознавець, член-кореспондент Петербурзької Академії наук (з 1905 року), академік АН УРСР (з 1919 року), член Чеської Академії наук та ряду слов’янських наукових товариств.

Він народився в селі Боромлі в заможній родині. Це дало можливість здобути високу освіту. Початкову школу закінчив у рідному селі. Після цього навчається у Харківській гімназії. В 1875 році успішно закінчує Харківський університет, слухає лекції в Гейдельберзькому університеті (Німеччина). У 1888-1922 рр. працює професором Харківського університету.

М. Ф. Сумцов - автор близько 800 наукових розвідок і статей⁷⁸. Він був ученим демократичного напряму. Найбільший інтерес становлять праці Сумцова: "Про весільні обряди, переважно російські" (1881), "Наукове вивчення колядок і щедрівок" (1886), "Культурні переживання" (1888-90), "Хліб в обрядах і піснях" (1891), "Писанки" (1891), "Дума про Олексія Поповича" (1894), "Нариси народного побуту" (1902), опубліковані російською мовою. Йому належить також ряд праць з історії української фольклористики: "Сучасна малоруська етнографія" (ч. 1, 1893; ч. ІІ, 1897), "Діячі українського фольклору" (1910). Микола Федорович Сумцов досліджував творчість І. Котляревського, Г. Квітки-Основ'яненка, Т. Шевченка, І. Манжури, О. Пушкіна, М. Гоголя, Л. Толстого, А. Чехова, працював над створенням систематизованої історії української літератури XVII ст., підготував до неї монографії про І. Галятовського(1884), І. Гізеля (1884), І. Вишенського (1885), Л. Барановича (1885). Сумцов вивчав також історію мистецтв; відомий як популяризатор історії української культури ("Хрестоматія з української літератури", 1992). Ряд праць, у яких дослідження українського фольклору тісно пов'язане з соціально-економічними умовами його виникнення і розвитку, не

втратили свого наукового значення.

До останніх років свого життя Микола Федорович не розлучався з рідним селем, часто приїздив до батьків, знайомих. У своїх наукових працях він відобразив багато сторінок історії села. У сільському краєзнавчому музеї в експозиції є фотографія хати, де народився і жив відомий вчений.

ПАВЛО АРСЕНОВИЧ ГРАБОВСЬКИЙ

Видатний український поет Павло Арсенович Грабовський народився 11 вересня (30 серпня ст. ст.) 1864 року в бідній сім'ї сільського паламаря в селі Пушкарному Охтирського повіту Харківської губернії (тепер Краснопільський район Сумської області). Дав йому Бог душу неспокійну та вразливу. Тому і долю він собі вибрав тяжку. Вчився у Харківській духовній семінарії.

Майбутнього поета з юних літ захоплює боротьба проти самодержавства. Він прагне "літи на муки за народ". У роки навчання стає активним учасником організації революційних народників "Чорний переділ".

За революційну діяльність П.. Грабовський був 1882 року заарештований, виключений з семінарії і висланий у село під нагляд поліції. Під час обшуку в нього знайшли рукописи, які доводили, що Грабовський був озлоблений і ненавидів існуючі порядки та глумився над місцевою владою.

1887 року Грабовського знову заарештовують за поширення листівок "Слово к народу", "Русский народ". Листівки ці викривали облудність царсько-поміщицької політики і закликали до боротьби з царизмом.

Після тривалого тюремного ув'язнення П. Грабовського заслали в Балаганський округ Іркутської губернії. Під час важкого етапного шляху на Сибір Грабовський здружився з Надією Костянтинівною

Сигидою, учителькою Таганрозької міської школи, засудженою на каторгу за те, що в її квартирі була підпільна друкарня "Народної волі". Глибоке і щире почут­тя залишилося на все життя від цієї зустрічі. їй світлій пам’яті присвятив Грабовський свою збірку "Пролісок".

Недовго пробув поету Балаганську. 22 березня 1889 року в далекому Якутську сталася кривава розправа царських тюремників над політичними засланцями. Коли звістка про ці події дійшла до Балаганська, П. Гра­бовський і кілька його товаришів написали гострий протест, на основі якого було створено багато релігійних листівок і відозв.

У серпні 1889 року Грабовський і його товариші були заарештовані і ув’язнені на три з половиною роки в Іркутській тюрмі. Незважаючи на тяжкі умови, поет наполегливо і невтомно працює.

З Іркутської тюрми він починає листуватися з Іваном Франком і надсилає йому до друку свої перші твори. Франко гаряче підтримав поета-засланця.

Всі ув’язнені за розповсюдження протесту були засуджені на каторгу, пізніше замінену на поселення в найвіддаленіших місцях Сибіру.

П. Грабовський був засланий у Вілюйськ Якутської області, саме в те місто, де колись перебував великий російський революціонер-демократ М. Г. Чернишевський. Він написав в 1894 році статтю про Чернишевського, створив нарис "На далекій півночі".

У тяжких умовах вілюйського заслання поет розгортає активну діяльність. Широке і різноманітне коло його інтересів. Не було такого важливого питання суспільно-політичного або культурного життя, яке б не привертало його уваги, на яке б він не відгукнувся.

У Вілюйську, а пізніше в Якутську, куди Грабовського перевели 1897 року, знайомиться він з марксистською літературою. Влітку 1899 року його переводили з

Якутська в Тобольськ, і в цей час він кілька місяців жив в Іркутську. Восени цього ж року П. Грабовського заслали у Тобольськ.

На засланні поет тужив за Україною. Він розумів, що царський уряд навіть після заслання не дозволить йому жити ні в Харкові, ні в Києві, ні в інших українських містах. Тому й задумав поїхати на Україну нелегально, хоч на короткий час. Була у Грабовського також затаєна мрія - втекти з Сибіру за кордон: у Галичину, у Львів, працювати там з Іваном Франком, Михайлом Павликом. Але ці мрії так і не здійснились.

Тяжко хворий поет, ледве тримаючи перо, пише 24 листопада 1902 року свій останній лист до Б. Грінченка: "Я тяжко занедужав, нема надії прожити зиму. Вада серця... незабаром сподіваюся смерті. України так і не побачу⁷⁹». Це були останні слова поета, звернені до рідної України, для щастя якої він віддав усі свої сили, все своє життя.

Де б не був Павло Арсенович, скрізь він мав щирих друзів. Але майже двадцятилітнє поневіряння по тюрмах підірвало здоров"я поета.

Настало 29 листопада. Перед смертю поет попросив покласти разом з ним у домовину дорогу для нього пам’ятку - пасмо волосся Надії Сигиди, яке вона подарувала йому при останньому прощанні на етапі в 1888 році. Через кілька годин перестало битися благородне серце поета-революціонера. Він помер у Тобольській тюрмі. Помер, виснажений фізично, але нескорений духовно. П. Грабовський заповідав поховати його поряд з декабристами.

У творах Грабовського майже відсутні зневіра та скарги на своє вбоге, нещасне життя. Його сила волі була надзвичайною. Перу поета належать збірки: "Твори Івана Сурика" (1894), "З чужого поля" (1895), "З півночі" (1896), "Доля" (1897). 1898 р. у Чернігові заходами

Б. Грінченка вийшла збірка "Кобза". Ця збірка була єдиною, що вийшла в Східній Україні.

Зараз село Пушкарне перейменовано в с. Грабовське, тут встановлено пам’ятник поету, відкрито меморіальний музей, якому надано статус народного.

Павло Арсенович неодноразово бував в селі Боромлі. Можливо спілкування з жителями надихнуло його на ті чи інші поетичні рядки.

ДУХОВНЕ ЖИТТЯ

Переселенці з правобережжя, які заснували містечко Боромлю, були глибоко віруючими людьми. Вони сповідували православ’я. Віра пронизувала все їхнє життя. Разом з переселенцями прибули священнослужителі, які мали спеціальний церковний інвентар та старовинні книги. Вже в 1659 році поряд з невеличкими будиночками, всередині кріпості, була збудована перша дерев’яна церква, яка називалася храмом Різдва Богородиці.

Населення містечка дуже швидко зростало. У зв’язку з цим будувалися і нові духовні храми. Так, в 1680 році вводиться в дію храм Різдва Христового, в 1689 році - Троїцький храм, в 1696 році - Миколаївський храм, в 1725 р. - церква Воздвиження Христа Господнього, в 1775 р. - Воскресенський храм. У 1803 році Миколаївський храм перебудовується з дерев’яного на кам’яний і починає носити назву Різдвяного.

На початку XVIII століття в Боромлі існувало шість храмів, а в 1761 р. в ній було введено духовне управління. У XVII-XVIII століттях храми будувалися лише з дерева. Вони були недовговічні, їх часто доводилось ремонтувати, замінювати певні частини, перебудовувати. Уже в перші роки XIX століття замість дерев’яних починається будівництво кам’яних храмів. Цей процес іде поступово. Інколи виникали і

неприємності: частина храмів гинула в полум'ї непри­ємності: частина храмів гинула в полум'ї. Так, у 1775 році згорів Троїцький храм, а в 1811 році пожежа знищила два храми: Різдва Богородиці і Воскресенський. У 1857 році в Боромлі було чотири храми: на честь Різдва Богородиці, Троїцький, Христо-Воздвиженський і Чесного Христа Господнього. Наприкінці XIX - на початку XX століття в Боромлі було 4 храми і на центральному цвинтарі невелика каплиця. Все населення було розділене на прихожан конкретно до кожного храму. Про це ми бачимо з такої таблиці:

Число прихожан ⁸⁰

Різдва Богородиці
Воскресенська
Троїцька
Різдва Христова
Святого. Миколи
Хреста Господнього
Всього

Церкви будувались за рахунок внесків населення, коштів духовних управлінь. Великі кошти на будівництво храмів дав поміщик Влезько. В 1857 році він сам звернувся за дозволом до Харківської духовної консисторії з проханням побудувати на власні кошти кам’яну церкву (каплицю) на центральному цвинтарі. Такий дозвіл він отримав, і ця духовна споруда була побудована під наглядом архітектора⁸¹.

У селі з XVIII століття проживала частина і державних селян. Деякі з них вели велике господарство і давали великі кошти на будівництво церков. Наприклад, в середині XVIII століття селянин Василь Романенко був настільки багатий, що подарував для міської церкви срібних та інших речей на 280 крб.⁸² Це були великі гроші

на той час.

Архівні матеріали зберегли десятки прізвищ та імен священнослужителів Боромлянських храмів. Першим боромлянським священиком був Іван Андрєєв. Крім того, відомі такі священнослужителі, як Василь Іванов, Онисім Ігнатьєв, Андрій Білицький, Роман Іванов, Степан Карпов. Добру пам’ять про себе залишили священики XVIII ст.: Федір Веселовський, який віддав службі 50 років, і священик Платон Стаховський, який вів життя достойне священика і прослужив 40 років. Священнослужитель Боромлянської церкви Різдва Христового Роман Іванов, про якого ми згадували вище, дуже хворів, був слабим і вже не володів руками. У березні 1745 року він три рази приїжджав до ікони Охтирської Божої Матері, але хвороба і "диявольські" муки, як тоді писалося, залишалися. Та 14 березня 1745 року під час четвертого поклоніння іконі Божої Матері отримав зцілення і здоровим повернувся додому. Так записано в книзі про чудеса Охтирської святої ікони⁸³.

У старі часи на Слобожанщині і в Боромлі для духовенства панував звичай так званої "презенти", тобто договору між священиком і приходом відносно оплати, який стверджувався архіреєм. У XVIII столітті це правило відкинули, і церква існувала на кошти хто скільки дасть. У XIX столітті всі сільські приходи були поділені на сім розрядів і з такою платою⁸⁴:

1 -го розряду	від 5 до 546 крб.
2-го розряду	від 31 до 402 крб.
3-го розряду	від 42 до 358 крб. 68 коп.
4-го розряду	від 94 до 252 крб. 84 коп.
5-го розряду	від 211 до 164 крб. 64 к