РОЗВИТОК РЕМЕСЕЛ І ПРОМИСЛІВ



Мы поможем в написании ваших работ!


Мы поможем в написании ваших работ!



Мы поможем в написании ваших работ!


ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

РОЗВИТОК РЕМЕСЕЛ І ПРОМИСЛІВ



Значна кількість боромлян, крім землеробства, займалася ремеслами: гончарним, чоботарським, теслярським, ткацьким, ковальським. В ХХ/ІІ-ХІХ ст. без цього неможливо були уявити життя людей.

Вже в 1661 році боромлянський козак М. Пруник виявив біля р. Боромлі залізну руду. Разом з іншими


козаками він виплавив з цієї руди залізо і про своє відкриття повідомив російський уряд. Бєлгородський воєвода прислав до місця виявлення руди тульського майстра-ливарника П. П’ятигорця та бєлгородського коваля Ф. Свинця. Вони встановили, що поклади місцевої руди займають площу 500 сажнів довжиною і 250 сажнів шириною. Була ще раз випробувана якість руди і розпочато добування заліза. Однак залізо­плавильне виробництво тут не розвинулося, мабуть через те, що поклади руди виявилися недостатніми для економічно-доцільної експлуатації. Біля річки Боромлі сьогодні є невеличка криниця, яка розташована біля ПМК-145, вода в якій містить надзвичайно багато заліза. Напевно, якраз тут, в ті часи брали залізну руду.

Невід"ємною частиною хліборобства було млинарство. Його розвиток обумовлювався постійно зростаючою потребою в борошні. Тому водяні і вітряні млини в XVII-XIX ст. будували водночас з першими господарськими спорудами. У млинах ставили крупорушки, ступи для товчіння проса і ступи, в яких валяли сукно. На перших порах уряд звільняв млинарський промисел від податків. Коли ж минали пільгові строки, власники млинів, особ­ливо козаки і міщани, мусили платити державі встанов­лений оброк (збір). Кожен житель займав чергу для розмелювання зерна, без черги право молоти зерно мали лише священики. Була встановлена традиційна плата власників млинів - одна десята частина від змеленого.

Відомий дослідник Слобожанщини А. Г. Слюсарський зауважує, що спорудження млинів в той час було справою важкою і дорогою: доводилося будувати спеціальні греблі, "запруди", виготовляти потрібне ус­таткування, купувати млинарські камені (круги). З скарги козаків на охтирського полковника І. Перехреста дові­дуємося, що млин козака М. Ященка коштував 300 крб., млин Т. Мельниченка — 200 крб., млин Н. Ощенка -


100 крб.

Звичайно, вкласти такі великі гроші в млини могли тільки козацька старшина, дворянство, духовенство та окремі багаті козаки. Млинарство було одним з особливо прибуткових засобів. Тому козацька старшина, дворяни і духовенство докладали всіх сил, щоб обмежити ініціативу та права козацтва і міщанства у цьому промислі. У згаданій скарзі на охтирського полковника Перехреста говориться, що у двох козаків с. Боромлі М. Бученка та М. Босова відібрав млин Перехрест, а у третього Н. Общенка - сотник Ємельянов39.

З самого початку заснування Боромлі тут вирощували льон, який спеціально обробляли, робили з нього пряжу, а потім нитки на прядці. їх фарбували в певний колір і на ткацьких верстатах ткали полотно. У Боромлянському краєзнавчому музеї є ці знаряддя ткацтва. Ткацтвом, в тій чи іншій мірі, займалися практично в кожній сім'ї і в основному жінки. Наприкінці XIX століття скупник платив господарці за пару рушників 20-25 коп., а вже продавав у крамниці в 2-3 рази дорожче.

Значні поклади високоякісних глин давали можливість виготовляти цеглу, з якої в першу чергу будували церкви. Таких заводів у XIX столітті працювало п"ять.

В Х\/ІІ-ХІХ століттях посуд простих людей в основному складався з гончарних виробів. У селі, як пише видатний російський історик В. П. Семенов, були сприятливі умови для гончарного промислу. У районі, так званого "Великого лісу", залягали високоякісні гончарні глини. Вони займали невелику площу і до того ж на невеликій глибині. До речі, слід відмітити, що під час археологічних розкопок на території села Слов'янського поселення III-IV століття нашої ери археологи знайшли зруйнований горн. За складеними ескізами він відновлений і встановлений в Сумському краєзнавчому музеї.


В. П. Семенов відзначає видатну роль боромлянських гончарів, яких у селі нараховувалось на початку XIX століття до 200 чоловік. Більшість з них були бідними. Найбільш багаті гончарі наймали собі помічників і створювали невеликі цехи. Значну частину виробів збували на дому. Решту вивозили на базари, ярмарки або в інші міста. Деякі з них виїжджали в центральні губернії і на південь Росії40. Та значна кількість гончарів вимушена була продавати свої вироби скупникам цілими горнами. У першій половині XIX століття до 100 виробів необхідно було додати ще сотню безкоштовно, а інколи і більше. Скупники розплачувалися грішми, а інколи доставляли вугілля, яке було дуже важко дістати навіть за високу ціну. Скупник часто наперед кредитував гончарів грошима. Бувший завуч школи М. М. Просяников, займаючись вивченням ремесел, підрахував, що сім"я кустаря за півроку роботи заробляла 4 крб. або 24 коп. за день, в той час скупник мав у 2-3 рази більше прибутку.

Дуже розвинутим у селі був чинбарний промисел, тобто вичинка і обробка шкір. Було декілька спеціальних майстерень по пошиттю взуття. За цей промисел заробіток становив 40-60 коп. за день. Кількість гончарів наприкінці XIX століття зменшилась. Це було зв’язано з виникненням великих підприємств, які виготовляли посуд. Але багато жителів продовжувало займатись гончарним промислом. У 80-х роках у Боромлі нараховувалось більше 40 гончарів, які збували свої вироби в Охтирському повіті. Окремі кустарі виготовляли цеглу. Розвивалось ковальське ремесло. У той же період працювало 14 ковалень. Продовжували розвиватись кравецьке і чоботарське ремесла41.

Після відміни кріпосного права в Боромлі більш інтенсивно розвивались промисловість, ремесла і промисли.


На початку 60-х років XIX століття тут діяли три винокурних і селітрований заводи. З 1865 року працював паровий вальцевий млин, який виробляв пшеничної муки на 300 тис. крб. в рік. Наприкінці XIX - початку XX століття на ньому працювало більше 50 робітників42. У 1884 році почав працювати ще один вальцевий млин43. Крім того, було ще десять водяних і сто двадцять вітряних млинів. Економічному розвитку слободи сприяло будівництво в 1877 році залізничної дороги Мерефа - Ворожба, яка пройшла за 8 км від неї. Станція Боромля щорічно приймала 50 тис. пудів вантажів, а відправляла 1.200 тис. пудів44, з яких 600 тис. пудів виключно зерна і борошна. У тому ж році почалося спорудження водокачки і водопроводу від Розумівського ставка до станції. Це було пов'язано з тим, що колишні паровози не могли подолати відстань від Тростянця до Сум без дозаправки водою. Час створення Розумівського ставка точно визначити не вдалося. Як говорять старожили, у першій половині XIX століття землі і ліс в районі ставу належали панові Розумовському. На півострові, там, де на сьогодні знаходяться залишки будівель водогінної станції, була і садиба пана. Звідси, напевно, і пішла назва водоймища. У 1895 році відкрили для руху залізничну вітку Боромля - Лебедин.

Наприкінці XIX ст. подальшого розвитку набула винокурна справа. Є цікаві дані за 1880 рік за два винокуренних заводи в Боромлі.

Перший винокурний завод належав купцям М. Д. Остапенку і В. Є. Григорьєву. Цей завод мав таке обладнання: один паровий двигун потужністю 20 к. с, один водяний двигун потужністю 2 к. с, один заторний чан, три бродильних чани та один перегінний апарат. Площа солодовні складала п'ятдесят квадратних сажень. На заводі працювало двадцять робітників, причому всі


чоловіки. Виробництво хлібного спирту склало один мільйон шістсот тис. літрів на суму сорок чотири тисячі карбованців.

Другий винокурний завод належав Д. І. Алещенко. Його обладнання було таке: паровий двигун, парова машина, два дерев’яних куби, один заторний чан, три бродильних чани і чотири перегонних апарати. На заводі працював один винокур, його помічник і тридцять чоловік робітників. За період з грудня 1879 до червня 1880 року, тобто практично за півроку, виробництво хлібного спирту склало вісімсот тисяч літрів на суму двадцять дві тисячі карбованців45.

БОРОМЛЯНСЬКА ПОЛУНИЦЯ

Поряд з традиційним вирощуванням різних сільськогосподарських культур у Боромлі протягом тривалого часу населення займається культивуванням полуниці. Усе почалося у попередньому XIX ст., коли селянин М. С. Скринька випадково роздобув в одному з монастирів саджанці полуниць. Це був 1867 рік, тобто, з того часу минуло майже півтораста років.

З того часу поступово вирощуванням полуниць стали займатися все більше і більше селян. Причому, цією справою вони займалися без особливих агротехнічних прийомів, які існували в той час. Протягом десятків років боромляни вирощували єдиний сорт, який у свій час дістав М. С. Скринька. Назва цього сорту невідома. Йшли роки. І ось в 1903 році боромлянський селянин Лозовий знову ж випадково дістає відомий сорт Шарплес, який у нього запозичують чотири-п’ять сімей.

На початку XX ст. сотні жителів займаються цією справою. Полуниці продають у Боромлі, Сумах, Охтирці, Лебедині. За підрахунками газети "Утро" в 1908 році боромляни садили полуниці на площі, більше п'ятдесятьох десятин і збирали з них до 15000 пудів полуниць46.


В 1907 році в Боромлі створюється сільськогос­подарське товариство, що сприяє значному піднесенню цієї справи. Значну роль відіграє його голова Іван Сокольський.

Для підтримки боромлянських господарів, які займалися полуницями, поширення її в інші населені пункти, впровадження кращих сортів та передових агротехнічних прийомів вирощування головне управління землевпорядкування і землеробства Харківської губернії з 8 по 12 червня 1908 року в Боромлі організувало проведення спеціальної конкурсної виставки. У ній брали участь 80 боромлян, три представники з Харкова, жехорський майстер П. М. Творошенко, який експонував на виставці в горщиках найкращі сорти: Нобль, Лакстона, Абрикосова, Фюрст, Пукрел, Луї Готьє. Садівник М. І. Червинський експонував модель спеціального залізничного вагона для перевезення полуниць. З міста Харкова була привезена спеціальна література, в якій містилися рекомендації по вирощуванню полуниць. Важливо відмітити, що у сімдесяти чотирьох боромлян на виставці був той же сорт, який сорок один рік тому завіз у Боромлю селянин М. С. Скринька47.

Виставка продовжувалася п’ять днів і викликала надзвичайну зацікавленість як місцевого населення, так і приїжджих. Вхід був безкоштовний. За перші дні її відвідали дві тисячі сто чоловік. Про неї писали Харківські губернські газети. Боромляни з великою зацікавленістю не лише її оглянули, а й навели численні довідки про більш-менш наукову організацію цієї справи. Всі нові сорти були залишені селянам для культивування, а такі сорти, як Нобль і Лакстан були подаровані селянину С. Д. Ковальову. Ця виставка зробила своєрідний переворот у подальшому вирощуванні полуниць.

Експертна комісія підвела підсумки конкурсної


виставки. Всього було нагороджено тридцять шість чоловік. Серед нагород були: одна мала срібна медаль, дві бронзових медалі, п’ять похвальних листів. Від Харківського губернського управління землевпорядкування і землеробства також були чотири грошові нагороди по 3 та 2 крб., одне свідоцтво на малу срібну медаль, шість свідоцтв на бронзові медалі і біля дев'ятнадцяти похвальних листів боромлянського сільськогосподарського товариства. За великий вкладу розвиток полуничної справи боромлянину Федору Михайловичу Скриньці, сину М. С. Скриньки, була вручена мала срібна медаль.

ЧУМАЦТВО

Одним з найдавніших і найвагоміших допоміжних занять українців було чумацтво. Початки цього заняття сягають доби Київської Русі. Не менш інтенсивно розвивався даний промисел у наступних сторіччях, досягши найбільших масштабів наприкінці XVIII - у першій половині XIX ст. Тоді чумацтво побутувало майже на всій території сучасної України. Чумацтвом займалися переважно селяни і козаки, подекуди — міщани, духовенство, поміщики. Чумацький промисел був суто чоловічою сферою діяльності, що зумовлювалося трудомісткістю та небезпечністю праці. У соціальному плані він був доступний далеко не кожному козакові чи селянинові. Щоб ним займатися, потрібно було мати насамперед воза ("мажу", "паровицю") і бодай пару дорідних волів. Більшість чумаків володіли однією-двома парами тяглових тварин і відповідною кількістю "паровиць"; менша, заможніша частина — десятками волів і транспортних засобів. Бідніших селян часто наймали за погоничів тварин; це давало їм шанс у перспективі стати самостійним чумаком.

У далеку і небезпечну дорогу чумаки готувалися


заздалегідь: ще взимку вони лагодили свої вози, виготовляли запасні частини (осі, дишла), замовляли в стельмахів нові колеса, відгодовували волів, запасалися дьогтем і харчами. Як тільки з-під землі з першими весняними променями пробивалася трава, десятки чумаків на добровільній основі гуртувалися у так звані "валки". Об’єднаними зусиллями легше було долати степові простори, захищатися від татар, грабіжників чи навіть зграї вовків, допомагати один одному під час мандрівки. На возах були встромлені високі соснові гілочки, як згадка про рідну землю. Валку, яка в дорозі розтяглася на сотні, а то й більше метрів, очолював найдосвідченіший чумак - "ватажок". Він визначав маршрут подорожі, домовлявся за платню на водних переправах і митницях, визначав місця відпочинку і ночівлі, стежив за дотриманням учасниками походу дисципліни і порядку, був суддею при виникненні між чумаками суперечок тощо. Біля нього йшло декілька чумаків з такими співами:

Ой по горах сніги лежать,

По долинах води стоять,

А по шляхах маки цвітуть.

То не маки, а чумаки —

З Криму йдуть, рибу везуть.

Мати сина визнавала,

Да не узнала, викликала:

Іди, синку, додомоньку,

Змию тобі головоньку!

Ізмий, мати, сама собі.

Або моїй рідній сестрі.

Мене змиють дрібні дощі.

А розчешуть густі терни,

А просушить ясне сонце,

А розкудрять буйні вітри.

Чумаки ходили по всьому півдню добре їм відомими


шляхами, жили здебільшого на просторі в степу, обминаючи міста, щоб менше тратитись у дорозі. Вони сміливо йшли і турбувались тільки, щоб для волів їх завжди був попас. А воликам і хазяїнам приходилось попоходити немало, іноді до 2.000 верств48 за літо, а то й більше. Чумацька мажа забирала близько 40 пудів товару. У сорокових роках на Слобожанщині налічували до 3.000 чумаків з однією, двома або трьома мажами кожний.

Професор М. Ф. Сумцов наприкінці XIX століття вивчав розвиток чумацтва в Боромлі. "Майже одночасно в 1884 році я на Охтирщині в слободі Боромлі знайшов чимало заможних старих людей, - писав М. Ф. Сумцов, - що чумакували, розпитав їх і написав про них в "Киевской. старине» за 1884 р., в третій книзі, невеличку розвідку".

Цікаво, що всі чумаки в Боромлі були заможні хазяї, хлібороби, люди рослі, кремезні. Дехто покинув чумакування ще в 50-х роках, дехто пізніше. Найбільш чумакували Лозовий і Гудим. Волів вони здебільшого купували на Полтавщині, добрі колеса для маж - в селі Пушкарнім. На мажу клали до 50 пуд. У дорогу, коли йшли на Дон або у Крим, харчів брали в обидва кінці на кожного чоловіка по мірці пшона, по 0,5 пуди сухарів, по 1,5 пуди печеного хліба, по 20 фунтів49 гречаної й пшеничної муки на галушки і по 10 фунтів сала. Для себе ліків ніяких не брали, а для підліковування худоби брали синій камінь (купорос). На четверо волів було по наймиту. До чумаків у наймити іноді йшли сини заможних і поважних людей. Ціна наймитові була від Великодня до зимового Миколи біля 10 крб. Боромлянські чумаки бували далеко: в Москві, Нижньому Новгороді, Севастополі, Одесі. В Одесу возили здебільшого крейду, крупу, олію; привозили оливу, волоські горіхи. У Крим возили овес, а привозили сіль. Спогади про татар гарні, це люди чесні й ласкаві. На Дон з Боромлі


возили "деревню", тобто осі, колеса, вила, а привозили звідти рибу. До Одеси з Боромлі йшли шість тижнів, в Одесі мешкали один тиждень і на повернення йшло теж шість тижнів. У Крим йшли чотири тижні. На дорогу в Крим боромлянський чумак витрачав тільки один карбованець за переїзд через мости, за попас, за дьоготь. Місцями за попас нічого не брали, місцями брали з пари волів за день дві або чотири копійки і тільки під Одесою брали вже дорого - 25 копійок. Взагалі дорога в Одесу обходилась дорожче. Заробіток був гарний, наприклад, за пуд солі в Криму платили 28 коп., а продавали дома по карбованцю. Старі чумаки з задоволенням згадували, як вони чвалали по степах; їх поважні оповідання були овіяні таємницями, наче над ними тим часом проносився тихий гомін давніх літ. Особливо це почувалося в оповіданні старенького дідуся Свічкаря, як він раз ввечері побачив у степу над ставочком двох кремезних дідів, що повилазили наверх, а як тільки вони побачили людей, то мерщій сховалися на дно50.

Подорож слобожанських прасолів добре змалював очевидець і дослідник чумацького промислу, український народознавець середини XIX ст. Григорій Данилевський: "Рано-вранці години за три до сходу сонця ватажок будить товаришів, вартові поять і запрягають волів, і валка зорює, тобто йде на зорі до нового привалу. Цей привал роблять уже тоді, коли сонце підбивається над землею в два дуби, тобто близько шостої або сьомої години. При цьому, поки воли відпочивають і пасуться, чумаки снідають. Опівдні - другий привал і обід. Увечері, на зорі, вечеря, а за нею - нічліг і справжній випас волів. Взагалі намагаються за день пройти верст трид­цять, їдять дорогою пшоняну кашу з салом,хліб з сіллю, галушки. Звичай чумаків - у дорозі утримуватися в їжі. Волам вибирають кращий корм і водопій на луках і


толоках. Минають ближні погані криниці заради дальших і кращих. Уникають дороги через солончаки, якими всіяний лівий бік Дніпра до Сиваша, і трави, що зветься чихир. Від неї у волів з'являється кровотеча. Крім того, волам не дають життя ґедзі, комарі й мошки, які набиваються їм у вуха та в ніздрі й нерідко їх душать51.

Чумацтво належало до найпрестижніших видів заняття і промислу. Повагу до нього зумовлювали, з одного бо­ку, відносна надійність заробітку, з іншого — працелюб­ність, сумлінність, доброта, лагідність, щирість та інші позитивні риси характеру прасола. Всі юнаки мріяли стати якщо не лицарем-козаком, то бодай чумаком.

Розвиток у другій половині XIX ст., а особливо в 60-90-х роках, економічно рентабельнішого транспорту — залізничного — спричинив швидкий занепад і зникнення чумацького промислу. Наприкінці XVIII - у XIX ст. набув розповсюдження новий вид заняття - візникування. На відміну від чумацтва воно мало переважно форму додаткового заробітку у вільний від основної роботи час. Крім того, візникування мало, як правило, місцевий характер, тобто вантажі транспортувалися на незначну відстань —у межах кількох десятків кілометрів.

Як і в попередньому випадку для цього заняття були потрібні відповідні сухопутні засоби транспорту (віз чи сани) та упряжні тварини (воли чи коні). Оскільки в XIX ст., особливо в другій його половині, значна частина селян взагалі не мала у своєму господарстві волів і коней, відсоток зайнятого візникування сільського населення був незначний. Боромляни найбільше вантажів перевозили до залізничної станції. Це були в основному цукрові буряки і хліб. Деяку частину товарів перевозили у навколишні міста: Суми, Тростянець, Лебедин, Охтирку.


ТОРГІВЛЯ

У другій половині XVII століття в селі відкриваються перші шинки і невеличкі приміщення (лавка), де продавали різний товар. Інколи обмінювали товар на товар.

Спочатку серед переселенців ходили польські гро­ші - золоті. Та вже у 80-90-х роках XVII століття помітну роль у розрахунках стали відігравати російські гроші і російська монета. У розрахунках починає зустрічатися термін "малоросійська лічба". За Петра І, особливо після 1709 року, на території Слобідської України повністю вводиться російська монета, іноземні засоби розрахунку витісняються52.

На Слобожанщині в другій половині XVII століття починається ярмаркова торгівля, яка постійно з року в рік збільшується. У XVIII столітті ярмарки стали відігравати велике значення. Щодо розміру торгівлі і асортименту товарів вони поділялися на великі, середні і малі. Великих ярмарок на Слобожанщині було шість, з них — чотири в Харкові: Хрещенський починався з 6 січня і тривав 20 днів, Троїцький і Успенський починалися з 15 серпня і тривали відповідно 15 і 20 днів, Покровський починався з 1 жовтня і тривав 17 днів. Два великих ярмарки були в Сумах - так званий Федорівський збірний проходив у лютому або у березні протягом місяця, та Введенський - починався з 21 листопада і тривав 25 днів. У місті Охтирці було чотири середніх ярмарки. Ярмарки були як загальні, де продавалися всякі товари, так і спеціальні, де продавались певні товари.

У Боромлі на рік збиралося чотири ярмарки: Проводський - на Пасху, Петропавлівський - з 29 червня, Христо-Воздвиженський - з14 вересня і Миколаївський - з 6 грудня. Кожен ярмарок тривав цілий тиждень53.

Населення в другій половині XVII століття - на початку


XVIII століття грошей практично не відкладало. Було правило: маєш кошти - купи на них певні речі на ярмарку. У охтирського полковника Перехреста, володіння якого були і в Боромлі, під час опису майна по завданню Петра І було виявлено: грошей 5 єфимків та 105 червоних, зате було знайдено безліч речей: парчі 300 аршин, дорогого сукна 200 аршин, оксамиту 50 аршин, кримської тканини 117 аршин, двоє соболиних, п’ять лисячих, чотири ведмежих хутра, шовку 1200 аршин, срібного посуду чотири пуди, олов’яного посуду тридцять пудів, 26 рушниць, 50 дорогих кафтанів для дітей та онучат. Як відомо, полковник Перехрест попав у немилість до Петра І54.

На всі ярмарки приїздило багато селян з найближчих міст і сіл. Вони привозили на продаж продукти землеробства та різних промислів, а також худобу, птицю та інше. Місцеві ремісники та з сусідніх міст і сіл продавали свої вироби: тканини, кожухи, свитки, взуття, килими. Продукцію своїх маєтків та вирощену худобу і птицю збували українські і російські поміщики, духовенство. У матеріалах 1779 р. сказано, що на великі багатолюдні ярмарки в Харкові і Сумах жителі нав­колишніх повітових міст привозили на продаж "хлеб разного рода, птицу, мясо, сало, масло коровье и овечье, шерсть овечью, глиняную посуду, мед, патоку, горячее вино, садовые и огородные овощи, масло конопляное и прочие съестные припасы"55.

Далі в цьому ж документі зазначається, що на ярмарки слобожани везли багато речей господарського вжитку: діжки, скрині, колеса та цілі вози, ґонти, дьоготь та інші вироби.

Такий же в основному був асортимент товарів по всіх малих, середніх і великих ярмарках Слобожанщини.

На великі ярмарки завозилося багато виробів промисловості Росії, Лівобережної України, навіть почасти з-за кордону. Зокрема, на харківські та сумські


ярмарки з Тули, Павлова та інших міст привозили "железо-полосовое, ободное, резное, листовое, свинец и олово не в деле... медь листовая не в деле"56". Надходили й такі вироби, як цвяхи, дверці, заслони залізні та чавуни до грубок, сокири, всякі ножі.

З Москви привозили хомути, голоблі, сідла, сани, шлеї, уздечки, віжки тощо; з Орла, Бєлгорода та інших міст - ремінні вироби, мотузки, вовняні та нитяні панчохи, мило. З Суздаля та інших підмосковних міст надходило тонке полотно, крашенина різних сортів та ін.57. З російських фабрик доставляли різні сукна, шовкові тканини, хустки, галантерею, панчохи, валянки, шапки, різне взуття, хутро та хутряні вироби. З ювелірних виробів московських майстрів на ярмарках продавалися: різний посуд з срібла, золота та інших металів, годинники, люстри, сервізи, вироби з уральського та іншого каміння і кришталю. З Дону та Волги привозили рибу, риб’ячу ікру.

З Москви відправляли на Слобожанщину такий важливий культурний товар, як друковані книги: твори з історії вітчизни та всесвіту, літературу морально-виховного характеру, тут були романи і церковні книги.

Нарешті, на ярмарках у великому виборі продавалися різні вина, прянощі, фініки, виноград, мигдаль, горіхи, маслини, турецький тютюн та інша бакалія. Ці товари почали привозити з Константинополя через Ростов-на-Дону, Таганрог, Херсон, Станіслав та інші міста.

На ярмарках Слобожанщини купували різні товари, худобу, харчові продукти не тільки місцеві жителі. Сюди приїздило також чимало купців з інших областей України, з Росії, а нерідко й з Криму та Польщі. Вони закуповували тут і вивозили овечу вовну, овечі шкури, сало. Крім того, чимало продуктів винокурного виробництва - горілки, пива, меду - купці вивозили на Дон, у Крим, у Новоросію. На ярмарках Слобожанщини, особливо в літню і


ранню осінню пору, закуповували також багато рогатої худоби, овець, коней і відправляли в різні міста Росії58.

У селі в той час працювало декілька шинків, один з них знаходився біля поштової станції. Поруч з горілкою в шинку продавали варені яйця, рибу, раки, хліб, часом можна було купити молока, сметани, сиру, масла. Біля шинку було завізно і весело. Тут зупинялись подорожні, фурщики, чумаки, перехожі люди, щоб підкріпитися або підкормити коней, взимку обігрітися від холоду. Шинок часом був місцем для зібрання сільської старшини. Звався шинок часто корчмою, що зовсім не була таким вже поганим місцем, як то звикли думати. Біля корчми часто-густо збирались старі й молоді на гулянку.

У другій половині XIX століття торговельний оборот за рік на Харківському ярмарку доходив до 1 млн. крб. До Охтирки на п"ять річних ярмарків було привезено товару на 33 тис. крб., а продано на 17 тис. крб., до Тростянця завезено на ярмарок на 25 тис. крб., а продано на 16 тис. крб. На боромлянські ярмарки було завезено товару на 32 тис. крб., а реалізовано майже на 12 тис. крб.

Боромляни торгували не лише в себе вдома, а й відвідували ярмарки Тростянця, Охтирки, Сум і Харкова. Це дані товарообороту за 1866 рік.

Є цікаві дані за ціну певних товарів у Харкові в 1732 році59:

житньої муки четверть 70 коп.
пшеничної 1 крб. 07 коп.
пшениці 1 крб. 06 коп.
пшона 1 крб. 30 коп.
вівса 25 коп.
сіна віз 44 коп.
сім’я 86 коп.
ячменю 34 коп.
солоду ячного 85 коп.

гречки 56 коп.
муки гречаної 82 коп.
гороху 77 коп.
лою пуд 60 коп.
тютюну пуд 59 коп.
туша кабаняча, пуд 90 коп.
сало свиняче, пуд 55 коп.
меду з воском відро 2 крб. 21 коп.
меду січеного гарнець 61 04 коп.
пива гарнець 02 коп.
доброго вина відро 1 крб. 51 коп.
простого вина 80 коп.
коров’ячого масла пуд 78 коп.

На рубежі ХІХ-ХХ ст. в Боромлі продовжували відбуватися чотири ярмарки на рік. Крім того, два рази на тиждень були базари, працювало більше 20 лавок. Напередодні першої світової війни в селі діяли два кредитних товариства і позико-ощадна каса62.

ПОШТОВА СТАНЦІЯ

Протягом ХVIІ-ХІХ століть зв’язку між людьми і інформації в такому плані, як зараз, майже не було. Всю інформацію жителі села черпали від захожих мандрівників, чумаків і купців, які поверталися з далеких походів. У XVIII столітті в село попадали інколи газети, а вже в XIX столітті декілька екземплярів газет і журналів надходили більш-менш систематично.

У XVIII столітті в Боромлі була створена поштова станція, в якій було вісім коней. Це була перша станція на території нинішнього нашого району 63. Вона знаходилась там же, де сьогодні знаходиться нинішній Будинок пошти, але будинок був інший. В XIX столітті кількість коней збільшується до 15. При поштовій станції були кімнати для відпочинку проїжджих. Тут замовляли екіпаж. На станції, купивши марки, можна було


відправити всякого роду кореспонденцію. Біля станції проходив поштовий тракт Суми-Харків. У ті часи це була звичайна ґрунтова дорога без ніякого твердого покриття, їздити приходилось завжди: в хорошу і в складну погоду. Кореспонденцію з Харкова привозили в середу і в суботу, а відвозили з Боромлі в понеділок і п’ятницю.

В. Д. Безсмертний досконало вивчав це питання і зробив цікаві підрахунки розвитку поштової справи, які ми подаємо нижче.

З естафетами на одному коні відправляли тільки прості листи. Гроші, посилки, документи і казенні пакети, в залежності від їх кількості, на двох і трьох конях.

За спеціальною таксою стягували гроші за капітал, що відправляли через пошту, і, так звані, вагові гроші за посилки.

Прості листи, газети і журнали можна було одержувати в містах з поштової станції, але при цьому треба було заплатити за квиток на їх одержання протягом року 1 карбованець 43 копійки. Ясно, що за такі квитки платили лише багаті люди. Вони ж, в основному, одержували і кореспонденцію. Тим, хто не мали такого квитка, листи доставлялися додому, та й заплатити поштареві треба було по 3 копійки сріблом за кожний лист. Слід сказати, що листи селянам надходили дуже рідко.

Плата вагових і страхових грошей здійснювалася так: за лист простий, не в штемпельному конверті або без марки, по 10 копійок,сріблом з лота. Лот - вага, що складала три золотники, всього - десь 12,5 грама. До речі, фунт (400 грамів), складався з 32 лотів. За лист з чистим гербовим папером або з малими срібними і золотими речами платили з лота 10 копійок сріблом. За посилку з дорогоцінними речами, якщо їх менше фунта (400 грамів), вносили з лота по 10 копійок, коли ж більше, то по 15 сріблом за фунт, за такі ж відправлення


всередині імперії - за особливою таксою.

Крім того, при пересиланні сум і посилок брали спеціальні страхові. Виходячи з рівня тодішніх цін, плата за поштові послуги була високою. Плата прогонів (за проїзд людей) складала по дві з половиною копійки за версту і коня.

Пошту часто грабували на дорогах. Бандити і розбійники бачили по кількості коней, з якими посилками їде пошта, знали розклад руху. Особливо худої слави зажило колись місце в лісі між Тростянцем і Охтиркою. Про Дігтяний яр, про його бандитів у народі ходили колись цілі легенди. Ще й до недавнього часу там дощові і талі води вимивали людські черепи.

РОЗВИТОК ОСВІТИ

Серед переселенців було багато освічених людей, спеціальну церковну освіту мали священики, які прибули разом з ними. В архівних документах згадується, що прибулі привезли з собою, крім домашнього скарбу, велику кількість книг. Точних даних про організацію шкільної справи в селі в другій половині XVII ст. в документах поки що не знайдено. Але, напевно, уже в цей час перші школи існували при церквах.

Перші відомості про школу відносяться до 1700 року64, яка була відкрита як церковноприходська. Заняття почалися 1 вересня 1700 року. Першим вчителем цієї школи був дячок Іван Євченко. Кожного року набирали по два-три учні. Це були діти багатих козаків, міщан і духовенства.

Викладалися у школі церковнослов’янська та ро­сійська грамота українською мовою. Біля церкви був побудований будиночок, поділений на дві частини: в одній жив дяк із сім’єю, в другій частині була школа. У кімнаті за довгими столами сиділи всі три класи учнів. Така організація навчання була в той час. Інколи виходило


так, що учнями були і малі діти, і більш дорослі. Ті, хто закінчував навчання, називалися виростками.

У першому класі дітей навчали читанню по букварю, у другому - письму та читанню Часословця, в третьому учні вдосконалювали свої навички в письмі та читанні Псалтиря. Класні вправи з письма учні виконували крейдою на чорних дощечках або чорнилами на папері. Вправи з читання проводили вголос, тому в школі стояв постійний гамір. Школярів учили також співати. Ці школи давали елементарні знання. З випускників (виростків) дяк підбирав собі помічників для навчання.

За навчання дітей батьки платили дячку натурою і грішми. З найкращих випускників формувався церковний хор. У той час була така традиція: кожен, хто закінчував школу, повинен був в останній день занять принести горщик доброї каші, покритий хусткою. Дяк брав собі хустку, кашу з"їдали учні, а горщик розбивали надворі на дрібні частинки. По закінченню навчання батьки обов’язково пригощали дяка. Школярі допомагали виконувати різні роботи в церкві, дзвонити на дзвіниці. Влітку у дітей були своєрідні канікули: вони відпочивали, ходили до лісу, ловили рибу. До кожного свята кожен учень повинен був вивчити хоча б один вірш.

У ті часи навчатися було важко, дітей вчили не по звуковому, як тепер, а по букво-складовому способу, і назви букв були церковнослов’янські: буки, веді і т. д. Так що учням потрібно було складати ці букви. Це була нелегка справа. Легше було заучити, ніж зрозуміти. Часто траплялося, що для успішного навчання застосовувалися і не зовсім педагогічні міри. Головним знаряддям виправлення дитини була різка.

Населення Боромлі швидко зростало. У XVIII ст. при кожній із шести церков були церковноприходські школи. Час вимагав все більше і більше освічених людей. Постійно зростала кількість учнів. За нашими


підрахунками на кінець XVIII ст. їх кількість становила вісімдесят — дев’яносто чоловік.

В 1812 році в слободі, крім того, було відкрито приходське училище, де навчалося 28 учнів.

У шістдесяті роки XIX ст. розвиток капіталізму вимусив царизм провести реформу у галузі освіти. Тепер у селах могли бути школи Міністерства освіти, різні училища, церковноприходські школи. Всі ці школи оголошувалися початковими народними училищами і повинні були працювати по єдиному плану і програмі. До програми початкових училищ входили такі предмети: читання, письмо, арифметика на чотири дії, "Закон Божий". Об'єм знань, які давали ці заклади, був низький, і це не давало практично можливості продовжувати навчання в закладах більш високого ступеня. Дозволялося в школах працювати жінкам.

Наприкінці сімдесятих років XIX ст. починають відкриватися зразкові двокласні початкові училища Міністерства освіти з п’ятирічним строком навчання. їх програма передбачала не лише навчання читанню, письму і арифметиці, а й вивчення окремих предметів, таких як історія, географія, малювання.

У сімдесятих роках початкові школи і початкові народні училища стали засновувати і земства. У цих школах застосовувалися більш прогресивні методи навчання. У шістдесятих-сімдесятих роках викладання велося російською мовою, а наприкінці XIX ст. почався перехід на викладання рідною українською мовою.

В 1866 році в Боромлянському училищі навчалося 105 хлопчиків і 8 дівчаток. Наставником його був священик Георгій Стаховський, наставницею - Ганна Стачкова, які одержували жалування відповідно 100 і 75 карбованців. Училище знаходилося у будинку, щорічно на його утримання відпускалося 324 крб. Матеріальне забезпечення було таке: ікон - 3, лав для сидіння - 9,


дощок класних - 4, азбук - 59, арифметик - 16, книг для читання - 138. Всього училище мало 256 різних книг. Навчальний рік тривав з 1 вересня по 1 червня. Всі літні місяці були канікули. Кожен навчальний день складався з двох частин. Навчання відбувалося зранку з дев’ятої до дванадцятої години і після обіду з другої до п"ятої65.

У 1873 році в Боромлі відкривається ще одне двокласне училище Міністерства освіти, для якого товариством селян був побудований добротний будинок із залізною покрівлею. У ньому було дві просторих кімнати для класів на 160 чоловік, дві кімнати для учительських квартир, кімната для бібліотеки, кухня і комора. Для роботи цього училища уряд спочатку щорічно відпускав 373 крб.

У 1878 році в селі діяла церковна школа, на утримання якої селянське товариство збирало 125 крб. і 75 крб. оплачувало земство.

Продовжували діяти два училища, в одному з них, двокласному зразковому, навчалися тільки хлопчики, їх було 163. В 1878 році за високі результати в навчанні 13 з них отримали певні пільги по відношенню до військо­вої служби. До штату училища входили наставник, який отримував жалування 150 крб., його помічник



Последнее изменение этой страницы: 2016-07-14; просмотров: 202; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы!

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 54.198.139.112 (0.015 с.)