НАСЕЛЕННЯ ТА ЙОГО СОЦІАЛЬНИЙ



Мы поможем в написании ваших работ!


Мы поможем в написании ваших работ!



Мы поможем в написании ваших работ!


ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

НАСЕЛЕННЯ ТА ЙОГО СОЦІАЛЬНИЙ



СКЛАД

З

 

часу свого заснування село підпорядковувалось протягом багатьох десятків років Охтирському полку. З 1708 року воно входить до складу Київської губернії, а з 1732 року - до складу Бєлгородської губернії. З 1734 року Боромля стала військовою слободою. З 1765 року козацьке самоуправління ліквідовується. Боромля входить в Охтирську провінцію Слобідсько-Української губернії і стає центром повіту. В 1780 році село входить до Охтирського повіту Харківського намісництва, а з 1796 року - у Слобідсько-Українську губернію. З 1835 року село стало центром волості Охтирського району Харківської губернії.

З виникненням Боромлі населення її постійно зростало. Виключенням є лише перша половина XIX століття, коли кількість населення частково зменшилася


через переселення сотень бідняцьких селянських сімей, які страждали від малоземелля, в Катеринославську губернію. Кількість населення і динаміку його зростання можна простежити за такими даними:

 
Рік Кількість населення
1659 р 425 чол.
1665 р 868 чол.
1730 р 4420 чол.
1750 р 5132 чол.
1770 р 6791 чол.
1790 р 7110 чол.
1810 р 8233 чол.
1820 р 7785 чол.
1830 р 7984 чол.
1850 р 6814 чол.
1903 р 7500 чол.
1914 р 11670 чол.19

На численність населення впливали також голодні роки. Частково неврожайними були 1787 р., 1821 р., 1833 р. Особливо тяжким через неврожай був 1848 рік. Такі важкі роки називалися "драними" через те, що тоді з хат здирали солом'яні покрівлі, щоб годувати худобу. Неврожай був від великих засух. Наприклад, в 1848 році, коли, за словами людей того часу, "небо від спеки зробилося мідяним, а земля залізною". Іноді неврожай був від сарани, яка хмарами насувала із степів і поїдала начисто увесь хліб. У такі важкі часи серед панства і селянства знаходилися богобоязливі люди, які роздавали голодним увесь свій хліб20.

Крім того, багато дітей помирало у віці від 1 до 5 років. Кількість померлих становила приблизно 60 дітей на 100 народжених. Різні хвороби також впливали на чисельність населення. Особливо багато життів забирали епідемії холери. Так, в 1831 році померло 126 жителів, в 1847 році - 53, в 1848 р. - 16221.


Спочатку українські переселенці складалися в основному з селянства під назвою "козаків". їхніми головними заняттями була військова справа і хліборобство. Невелика кількість старшини і духовенства мало впливала на соціальну нерівність між людьми.

Переселенці були людьми з різною матеріальною забезпеченістю. Більш заможні стали пізніше старшинами і купцями. Багатші козаки несли службу в слобідських полках. До кожного з таких козаків за розписом було прикріплено декілька підпомічників. їхнім обов’язком було забезпечувати козаків під час несення служби і перебування в походах продовольством, спорядженням, кіньми. З підпомічників час від часу проводилося поповнення козацьких сотень. Козаки і підпомічники були більш заможні і виділялися серед інших верств населення своїм майновим станом. Були так звані "підсусідки", які не мали свого майна і матеріально залежали від своїх господарів. Вони жили в господарствах козаків і підпомічників, там працювали, за що їх одягали і годували. Підсусідки часто перетворювалися у звичайних кріпаків. Селяни на Слобожанщині ділилися на дві частини. Одна з них називалася державними селянами і не була закріпачена. Другу частину складали кріпаки, які працювали у поміщиків, козацької старшини і духовенства.

Незначна на початку різниця в розмірах земельних ділянок козацької старшини і рядових козаків з часом ставала все більш помітною. Козацька верхівка захопила на правах "вільної займанщини" вільні землі, скупила і відібрала земельні наділи у козаків. У 80-х р. XVII ст. охтирський полковник І. Перехрест скупив великі земельні масиви поблизу Боромлі і поселив на них своїх підлеглих. У 1692 році він відібрав у боромлянського козака М. Ященка два водяні млини і земельні угіддя, у інших — худобу, ліси і луки. Боромлянський сотник


К. Ємельянов у козака Н. Общенка відібрав млин, худобу, орну землю і весь хліб. Розвивалися в Боромлі промисли і ремесло.

Відбулися зміни в соціальному складі населення Боромлі. Значна частина козаків розорилася, зубожіла і перейшла в розряд підпомічників, які самі не несли військової служби, а лише забезпечували козаків всім необхідним для неї. Збільшилася кількість підсусідків і прислужників, які не мали власних будинків і працювали в господарствах старшини і заможних козаків. У 1726 році в слободі нараховувалося 73 підсусідки, які були куплені у власність старшиною і міщанами22. У 1765 році козаки і підпомічники були позбавлені козацьких привілеїв і перетворені в військових міщан, які по своєму статусу стояли ближче до державних селян. З часом населення все більше підпало під владу старшини, поміщиків, дворян, духовенства, закріпачувалося. У 1767 році в Боромлі в полкового ротмістра О. Карпова було 178 кріпаків, відставні - поручик Лев Карпов і прапорщик Пилип Карпов — володіли 103 кріпаками, у полкового судді Івана Карпова було 327 кріпаків, у полкового хорунжого Павла Новосельського - 32 кріпаки. У 1773 році в Боромлі проживало 6333 чоловіки, в тому числі бувших козацьких старшин - 10, духовенства - 161, військовослужбовців і відставних військових - 150, службовців -11, військових міщан - 5517, підлеглих - 436, купців - 1623. У кінці XVIII ст. земельні наділи військових міщан становили 4,6 десятини на ревізьку душу.

Внаслідок реформи 1861 року кріпосні селяни отримали особисту свободу, але вони були пограбовані поміщиками. Так, поміщик Влезьков виділив своїм 24 селянам 44 десятини малородючої землі, за яку по уставній грамоті вони повинні були протягом 49 років щорічно виплачувати по 149 крб.24 19 селян поміщика


Лукашова одержали лише 25,5 десятини землі, за кожну з яких вони щорічно повинні були виплачувати 7 крб. 55 коп.25 У трішки кращих умовах виявилися державні селяни, які складали переважну більшість населення Боромлі. Згідно царського наказу 1866 року за ними збереглися всі землі, які знаходилися в їх користуванні. До 1886 року вони платили державний оброчний податок, а потім були переведені на викуп. Але і ці селяни страждали від малоземелля. У 1883 році в Боромлі нараховувалося 1399 дворів і 5859 селян, які мали 9114 десятини землі, з них 6500 десятин орної26. Таким чином, на один селянський двір в середньому припадало 4,7 десятин орної землі.

З розвитком капіталізму поглибилося класове розшарування. У Боромлі утворився прошарок сільських куркулів-підприємців. їхньому товариству належав великий паровий млин. Куркульські господарства росли і збагачувалися. Деякі з таких господарств мали від 100 до 300 десятин землі, 30-40 десятин лісу, амбари, комори, сараї, вітряні млини, молотарки, сіялки, жатки і багато худоби. 215,5 десятин землі, а також великі ділянки лісу й сінокосу належали церквам. Одночасно земельні наділи основної маси селян не перевищували 2-4 десятини на ревізьку душу27. Частина селян зовсім не мала землі. Безземельна і малоземельна селянська біднота гнула спину в поміщицьких і куркульських господарствах та на церковних землях, одержуючи за свою працю по 20-30 копійок за день. Багато збіднілих селян йшли на заробітки за межі містечка.

Загострювалися класові суперечності. Після кривавої розправи царського уряду над робітниками Петербурга 9 січня 1905 року в Боромлі, незважаючи на заборону поліції, відбулася сходка селян, на якій вшанували пам’ять жертв царизму. На сходці виступив вчитель Д. О. Троцький. Він закликав відібрати землю в поміщиків


та віддати тим, хто її обробляє. Після мітингу селяни вирушили до поміщицького маєтку Линтваревої, відкрили комори і поділили хліб, худобу й птицю, спалили конторські книги із записами селянських боргів. За повідомленням жандармського приставу Охтирського повіту в містечку в травні 1905 року були розкидані листівки Харківської організації РСДРП. В їх розповсюдженні підозрювали робітника із Харкова Кобушко28. Після поразки революції 1905-1907-х рр. багато боромлян за революційну діяльність потрапили до в’язниці, селян примусили повернути поміщиці Линтваревій її майно.

Перша світова війна завдала багато лиха трудящим Боромлі. Більшість чоловіків було мобілізовано до армії. Це призвело до ще більшого розорення селянських господарств У1913 році майже третина їх не мала коней. В інших для потреб фронту реквізували більше половини коней. Значно зменшились посівні площі. Користуючись таким становищем, куркулі за безцінь скуповували наділи бідняків, продавали за спекуляційними цінами хліб та інші продукти і багатіли. Вони вирішили прибрати до своїх рук общинні землі під приводом того, що ті заростають бур’янами. У квітні 1915 року, коли приїхав із Охтирки землемір, щоб виділити землю для куркулів відповідно зі столипінською реформою, відбувся виступ жінок-солдаток. Більше двохсот їх зібралося у дворі волосної управи і заявили, що не дозволять ділити землю до повернення з війни своїх чоловіків. А коли один із куркулів намагався умовити жінок, вони напали на нього і побили. Боячись, щоб солдатки не розправилися з ним, землемір втік із слободи29.

На початку XX століття в селі поглибилося соціальне розшарування. Все більше землі втрачали поміщики, продаючи її або здаючи в оренду. Цей клас поступово сходив з історичної сцени. Велику роль стали відігравати


куркулі, деякі з них перетворилися, практично, у фермерів.

В 1913 році І. Є Тищенко мав понад 100 га землі, ліс, паровий млин і відправляв продукцію на експорт. М. С. Соляник мав 300 га землі, 40 га лісу, амбар, комору, три сараї, клуню, вітряк, молотарку, сівалку, жатку, а також коней, корів, свиней. А. Ю. Калініченко, крім землі і лісу, мав комору, два сараї, клуню, молотарку, кінні граблі і велику кількість худоби. Кулібабін, крім землі 112 га і лісу 30 га, мав крупорушку і олійницю30.

У поміщицьких і куркульських господарствах жорстоко експлуатувалась сільська біднота. Працював селянин від сходу до заходу сонця. Багато селянської молоді працювало в економіях поміщика і цукрозаводчика Кеніга біля Тростянця, одержуючи копійки за свою працю. З великим болем і гіркотою про той далекий час згадують ті, кому довелось відчути його тягар на собі. Колишній селянин-бідняк М. М. Лавріненко розповідав: "Я працював теслею на паровому млині в поміщика Згурського. Цей млин був побудований в Боромлі в 1915 році. Починали роботу, як сходило сонце, обідня перерва була на одну годину, а потім знову праця до заходу сонця. Одержували за день 40 коп., за які треба було і годувати сім'ю, і купувати одяг та паливо, бо ні своєї землі, ні лісу у нас не було".

Перед Великою Жовтневою соціалістичною революцією в селі було понад 2500 індивідуальних селянських господарств. Серед них 50-60 було міцними середняцькими і біля 40 великих куркульських господарств. Основну масу населення складала селянська біднота.

ХЛІБОРОБСТВО І ТВАРИННИЦТВО

Переселенці, що прийшли в долину ріки Боромлі на нові землі, були людьми з різними достатками. Серед


них було багато таких, що не мали ні худоби, ні воза, і взагалі, були надзвичайно бідні. Частина переселенців прибула з одним конем, однією або двома коровами та найнеобхіднішими пожитками. Лише невелика частина жителів містечка мала багато худоби, возів, одягу та іншого майна.

Боромлянам тривалий час доводилося жити у важкій і напруженій обстановці: вони завжди мусили бути готовими до раптового нападу татар, до відсічі степовим кочівникам, які могли напасти з півдня або сходу і за якусь годину знищити містечко і його жителів. Тому протягом багатьох десятиріч вдень і вночі навколо містечка несли варту зі зброєю в руках сторожі. Щодня люди виходили з містечка на якусь роботу, виганяли худобу на пасовисько лише після того, як пересвідчувалися, що поблизу немає ворога. Ця постійна потреба охороняти своє життя і майно, це постійне напруження і чекання небезпеки поглинали масу людської енергії, відривали багатьох жителів від господарської діяльності.

Та, незважаючи на ці тяжкі умови, населення займалося постійно господарством. Головну роль із самого початку в житті переселенців відіграло землеробство. Боромлянська земля була дуже родючою для різних сільськогосподарських культур, для городництва та садівництва. Значу частину земель складали родючі чорноземи. Великі території були вкриті мішаними лісами, де росло багато фруктових дерев. Сприятливі були і кліматичні умови.

На перших порах російський уряд надавав значну допомогу переселенцям хлібом, насінням для посівів, грішми і лісом для спорудження житлових та інших господарських приміщень.

Царський уряд з самого початку виділив переселенцям у своєрідне общинне володіння землі, ліси та сінокоси.


Крім того, у приватну власність козакам і церквам були виділені спеціальні землі. Поступово утворилося дрібне козацьке землеволодіння, але найбільш зростало землеволодіння козацької старшини.

Переселенці починали користуватися виділеною землею, яка була так званим "диким полем", тобто цілиною, яка протягом віків не оброблялася. Тому перш за все були розорані невеликі ділянки біля осель, які огороджували (звідси "городи", "городити"). На них вирощували саме необхідне. Згодом почали освоювати навколишні землі. У другій половині XVII століття традиційним було хліборобство. Орне поле у багатьох слов'янських народів називали ріллею - від первісного знаряддя рала. Головним продуктом був хліб.

"В житті - хліб усьому голова. Нема то ремесло, як леміш та чересло", — так говорило стародавнє прислів'я. Письменник початку XVIII століття чернець Климентій про це таким чином висловлювався у вірші:

Над усі ремесла потрібнійшеє подобно

Пахарство, же тоє всьому світу вигодно,

Бо хоч би хто срібло і золото мог робити,

А не маючи хліба — золота не вкусити31.

Перед тим, як взятися за чепіги плуга, щоб провести борозну і засіяти зерно у добре підготовлений ґрунт, господар молився, проробляв різні ритуальні і магічні дії задля доброго врожаю.

Цікаву звістку про землеробство слобожан дав академік Зуєв, який подорожував по Слобідській Україні в 1780-1782 рр.: "Земля дуже родюча і її більш усього обробляють, так що куди не поїдеш, усюди вона вкрита хлібним колосом, а потім або баштанами, або садами, і кожний з мешканців в городках є і обиватель, і пахар, і купець, і садівничий, і службу одправляє"32.

Городи щорічно удобрювалися гноєм чи попелом, адже ці клаптики землі постійно експлуатувалися. У полі


застосовувалася двопільна система, коли частина землі відпочивала. Ефективно використовувався такий спосіб її удобрення, коли в середині літа приорювали зелену трав’яну масу.

Традиційно процес оранки виглядав так. Ралом, запряженим парою волів чи коней, проходили ділянку в обидва боки раз біля разу. Заборонивши поле в один бік, хлібороб, щоб остаточно порушити верхній шар ґрунту, виконував ще поперечне ралення ("хрестик"). Лише у такий спосіб грунт розпушувався.

Після оранки ралом ділянку вирівнювали і розбивали груди ґрунту подрібнюючими пристроями - мотикою і бороною. Традиційний плуг давав змогу проорювати землю на 25-30 і навіть 40 см. У народі побутувала приказка: "З глибокої борозни високий хліб росте".

Сіяли із сіва - мішка, який вішали через плече. Часом користувалися коробом, виплетеним із соломи чи видовбаним із дерева, або відром. За народним календарем починали сіяти лише після свята Благовіщеня (7 квітня). На день посівного матеріалу брали стільки, щоб засіяти за півдня зоране поле - трохи більше як чверть гектара. Зорану до обіду ділянку в другій половині дня засівали і боронували. Густо сіяли овес, дещо рідше - пшеницю, жито, ячмінь, оскільки із зерна вівса проростало лише одне стебло, а з інших злакових - кущ стебел. Тому на ділянці висівали вівса 60 кг, а пшениці — 40 кг.

Напруженою порою для хлібороба були жнива, які відбувалися переважно у липні — серпні, а при дуже сприятливій погоді, навіть наприкінці червня. Це знайшло своє відображення у народному календарі, в назві місяця, яка походить від основного знаряддя збирання врожаю серпа. Вирощений з великим трудом хліб необхідно було вчасно зібрати. При добрій погоді кожен змарнований день погрожував значними втратами:


переспіле зерно висипалося. При цьому майже одночасно дозрівало озиме жито, пшениця, овес, ячмінь. Примітивні знаряддя праці, такі як серп і коса, вимагали максимум людської праці, тому на жнива виходили усією сім’єю. Заможні козаки наймали сезонних робітників, а на поміщицьких і церковних землях працювали кріпаки.

Збір урожаю - це особлива за напругою фаза річного хліборобського циклу. Крім турбот, пов’язаних з підготовкою жнивного інвентарю, вчасно і без втрат зібрати вирощені плоди, селянин перебував у тривож­ному морально-психологічному настрої: з одного боку, незмірна радість, вдячність Матері-Землі і всім силам за урожай, а з іншого - побоювання, страх перед злими силами, які можуть завадити зібрати з такими зусиллями вирощений урожай. Тому підготовка до початку жнив і самі жнива проходили у руслі вироблених традицій і звичаїв.

Хлібороби стежили, аби не зжати недоспіле зерно, яке давало неякісне борошно. Жито і пшеницю жали тоді, коли стебла були вже жовті, а зерно в колосках тверде. Ячмінь косили тоді, коли стебла побіліли, хоча колоски ще й недоспіли, оскільки у дозрілому стані вони швидко обсипалися.

Схоплені у жменю і зжаті одним махом стебла клали на землю. 10-15 жмень, перев'язаних перевеслом, становили сніп. Перевесло скручували із стебел снопа. Величина снопа залежала від роду збіжжя та його стиглості. Більшими були снопи із жита і пшениці (у великих снопах менше втрат), меншими - з вівса, ячменю (через сируватість стебел). Снопи вкладали у п"ятки, бабки (10-15 шт.), а також у полукіпки (30 шт.).

Річний хліборобський цикл завершувався транспортуванням вирощених сільськогосподарських плодів з поля, городів у призначені для них приміщення,


обмолотом злакових культур, підготовкою до зберігання їх протягом зими у спеціальних споруда33.

Основним знаряддям молотьби протягом XVII - початку XX століття був ціп.

Середній урожай озимого жита був сам 7, озимої пшениці - 5, ячменю - 7, пшениці - 4, проса - 10, гречки - 734.

У XVIII столітті у зв’язку з деякою реорганізацією землеробства стали вирощувати озиму пшеницю. Поряд з землеробством в полі все ширше розвивалося городництво та баштанництво. На своїх городах боромляни садили буряки, капусту, моркву, салат, редьку, ріпу, гарбузи, огірки, цибулю, часник, петрушку, кріп, хрін, кукурудзу, мак.

У другій половині XVIII століття на Слобожанщині і в нашому селі стали культивувати картоплю. За наказом царського уряду її завозили сюди з Росії і роздавали селянам, поміщикам по декілька сотень картоплин для посадки. Архівні документи свідчать проте, що картопля приживалася дуже повільно. Люди в ті часи не знали цінності цієї культури і неохоче бралися за її розведення. До того ж не знали про те, як її потрібно обробляти. Через це на перших порах її врожаї були дуже низькі. Добре було, коли її отримували вдвічі більше, ніж посадили. Однак згодом картоплю навчились вирощувати як потрібно.

Біля кожної оселі селянина і козака були садки, де росли яблуні, груші, сливи, вишні, порічки, малина. Особливо великі садки були на церковних землеволодіннях.

Велике місце в господарстві займало скотарство: розводили коней, велику рогату худобу, овець, кіз, свиней. Майже в кожному господарстві була птиця: кури, гуси, качки, індики, голуби та інше. У багатьох селянських господарствах і майже в усіх маєтках


козацької старшини були пасіки.

Козакам і селянам вести господарство було важко. Частими були посухи, напади саранчі, пізні заморозки та інші стихійні лиха.

Тростянецький краєзнавець Володимир Безсмертний на основі документів того часу описав страшний градобій 1855 року. Градобиття завдавало щороку великих збитків. Землі Охтирського повіту піддалися 30 червня (за старим стилем) 1855-го року такому згубному зруйнуванню від грози і градобиття, що в пам’яті народу ця подія збереглася на довгі роки.

Того дня чорна грозова хмара, в якій безперервно лунали могутні розкоти грому, зайняла все небо. Народ недарма склав таке прислів’я: "На горі жеребець заірже - аж у Києві чути". Мова йшла про грім, грозу.

30-го червня згаданого року хмара прокотилася над восьми повітами Харківської губернії. Вона йшла через Лебединщину, своїм лівим крилом захопила територію, що входить нині в наш район. Соломяні стріхи хат розкрито, а окремі житла розвалено і розкидано. Високі клуні, що стояли на городах на певній віддалі від будівель, були буквально розметані. Посіви хлібів, овочеві ділянки, сіно в копицях - знищені. Нескошена трава вбита в землю.

Найбільше дісталося млинам. Маючи широкі крила для того, щоб вітер приводив в рух жорна, ці крила в перші ж хвилини бурі стали приводом для сильного повітряного удару по вітряках. Як, звичайно, ці вітряки розташовувалися на відкритих підвищених місцях, і буря валила їх, котила, трощила, переміщувала на велику відстань. А з окремих млинів, всі вони були дерев’яними, залишилися самі лише тріски.

Градом убито багато овець, домашньої птиці, сильно побило пастухів.

Град лежав на землі товстим шаром. Після 14-ти годин


його танення знаходили ще градини обсягом в півфунтову гирю. (Півфунта - 200 грамів).

Менше постраждала від градобою територія, що прилягала до слободи Боромлі. Але й тут повно було всяких руйнувань.

Чимало шкоди завдано пасікам: багато вуликів-дуплянок занесло геть водою.

Буря 30-го червня 1855 року принесла за собою і інше лихо. Товстий шар граду, що лежав усюди, почав танути, вода полилася в ярки, підмиваючи і обвалюючи їхні схили, річки розлилися. Рівень води піднявся навіть вище, ніж весною, і все сіно, яке уціліло в копицях у долинах Боромлі та Ворскли, намокло і погнило. Окремі мости вода знесла.

Губернські статистики, підраховуючи збитки, завдані стихією, написали, що з донесень з місць про цей "феноменальний град" не можна підрахувати ці збитки навіть приблизно, так багато їх завдано людям природою35.

СВІТ СЕЛЯНСЬКОЇ ОСЕЛІ

Вже в 1659 році, в перший рік свого життя, у боромлянському краї переселенці спорудили собі житло окремо для кожної сім"ї. Це були невеличкі хати, які являли собою затишну оселю для життя. Будиночки були невеликі і майже нічим не відрізнялися один від одного, як простих козаків, так і заможних. У старовину хати складалися з однієї кімнати та сіней. Потім згодом до цієї будівлі добудували ще й святкову кімнату. Лише в ХІХ ст. багаті селяни і поміщики стали будувати домівки на три, чотири і навіть п"ять кімнат. Спочатку розміри типової хати, як пише дослідник В. П. Семенов 36, були невеликими: сім аршин в довжину і шість з половиною в ширину37.

Українська хата, взагалі - неповторний витвір


народного архітектурного мистецтва. При її будівництві народ проявляв творчу наснагу, втілював свій досвід, знання і художній смак. Хата для селянина була всім: і храмом, і рідним краєм, і батьківщиною, і матір’ю.

Будували будинки з дерева. Стіни робили у вигляді зрубів з горизонтальних колод. Разом з тим були будинки, стіни яких складалися із стовпців і називалися каркасними будівлями. Стовпи розміщували по кутах будівлі й проміжках стіни на віддалі один-два метри. У стінах робили вікна, які у XVII - XVIII ст. були дуже маленькими на одне скло. В ХІХ ст. для вікон стали робити рами на три і навіть чотири шибки. Для збереження тепла робили вікониці або килими з соломи, якими на ніч закривали вікна. На стіни клали сволоки, на яких споруджувалася стеля з дощок. На стелю зверху накладали товстий шар глини (8-12 см.) для збереження тепла. В ХІХ ст. народні умільці зробили і тут значне вдосконалення. Спочатку на стелю накладали шар рівної соломи в снопах без колосків товщиною 5-7 см, а потім обмазували густою глиною з таким розрахунком, щоб солома залишалася сухою. Це давало великий ефект теплоізоляції.

Над будівлею зводився, як правило, чотирисхилий дах на кроквах. Дах покривали переважно соломою, зв’язаною у снопи. У ХІХ ст. зрідка починають використовувати замість соломи ґонт. Це своєрідний покрівельний матеріал у вигляді клиновидних дощечок з подовжнім пазом на торці. При спорудженні покрівлі тонша частина однієї дощечки вставлялася в паз іншої. Довжина дощечок була п'ятдесят-шістдесят сантиметрів і ширина десять сантиметрів. В ХІХ ст. з'явилися перші будинки з цегли, покриті залізною покрівлею.

Стіни дерев’яних хат після їх будівництва клинцювалися, а потім обмазувалися глиною, замішеною з половою. Після цього стіни білили крейдою.


Внизу споруджували призьбу по периметру всієї хати і фарбували жовтою глиною або жовтою охрою.

У середині хати у другій половині XVII і XVIII ст. підлога була земляна, яка зверху змазувалася розчином зеленої глини і по периметру під стінами робилася своєрідна обводка з жовтої глини або з жовтої охри." Господині повинні були мазати земляну долівку, як правило, раз на тиждень. В XIX ст. починає з'являтися дерев'яна підлога.

Внутрішня обстановка в хаті була майже однакова. Четверту частину площі займала піч. У другій половині XVII ст. біля печі влаштовували невеличкий дерев’яний настил, де спали. Тут же біля стелі була прикріплена колиска для дитини. У будинку обов’язково була невеличка шафа-мисник для тарілок, чашок та іншого посуду. Від печі до стіни був встановлений дрючок, на якому вішали одяг. Під стінами були лави. У кімнаті обов’язково встановлювався довгий дерев’яний стіл, який застилався скатертиною. На ньому завжди був хліб і сіль.

Піч у старовину мала велике значення. Хліб і усякі страви готувалися в основному в печі. Домовий любить піч, як колись вважали, має в ній своє житло. Через це в хаті заборонялося говорити лихе слово, що відбилося в прислів’ї: "Сказав би, та піч у хаті".

На стінах були розміщені ікони та малюнки в основному релігійного змісту. Тут же в куточку була лампадка, яку обов’язково засвічували в святкові дні. Обов'язковим у будинку було дзеркало з вишиваними рушниками по боках.

Символічне значення для людей мав і поріг. Через нього не можна було вітатися, на нього не можна було плювати. Цей звичай, напевно, пішов від того, що в старі часи під порогом ховали дітей, які були не хрещені. Обов'язковим атрибутом хати була скриня для одягу.


Як правило, до будинку прибудовували і комору, де зберігали різне господарське добро: одяг, посуд і все найдорожче, що було в господарстві. Деякі з господарів будували комори, як окремі господарські приміщення. Але це не було дуже поширено. На селянському подвір'ї обов'язково була клуня, яку ставили, по можливості, на певній віддалі, щоб запобігти пожежі. В клуню, як правило, звозили снопи хліба і пшениці, які обмолочували вже пізно восени після завершення головних сільськогосподарських робіт. Селянський двір обгороджувався тином, інколи поруч викопували канави.

Господарем селянського двору і головним вважався чоловік. Це був сталий ідеал господаря, який сформувався на ґрунті захисту сім'ї і хліборобського устрою життя. Господар - це порядок і лад у всьому, достаток, гідне людини життя, слідування народним традиціям, впевненість у завтрашньому дні, забезпечена старість і щаслива доля дітей. Господиня - це затишок і охайність у хаті і на подвір'ї, де все прибрано і прикрашено, всіх нагодовано і доглянуто. Бо вміє з нічого зробити щось, як кажуть в народі. Господарський син - це біла сорочка, чемність і ввічливість з усіма, повага до старших, до їх звичаїв; це підмога господарю у всіх господарських справах. Господарська донька - це квітник під вікном, прядіння і вишивання; у неї все в руках повинно горіти; вона чемна і привітна, дбає про свою дівочу честь. Власне виховання в сім'ї - це була підготовка майбутнього господаря і господині.

Переселенці мали своєрідний характер, який гартувався складними історичними умовами їх життя. Це сприяло виробленню таких рис, як стриманість, скритність та розвитку певних дипломатичних здібностей. Слобожанин дуже розсудливий: якщо йому скажуть, що його прохання неможливо виконати, він більше ніколи не стане прохати. Він вірний даному слову, бідність і


голод переносить терпеливо, не полюбляє нецензурних слів. Він поважає свободу і простір, не дозволяє, щоб його зневажали. В 1845 році, згідно даних Філарета в Харківській губернії було зареєстровано 338 злочинів, крадіжок і шахрайства. Але в жодному злочині не був задіяний слобожанин38.

Жителі вживали горілку, але не перепивалися, її більше вживали для бесіди, ніж для п’янства. П’ятеро чоловік могли просидіти в компанії півдня і випити пів осьмушки горілки. Слід мати на увазі, що напої того часу були некріпкими.

ОДЯГ. Населення села, займаючись землеробством, носило, в основному, селянське вбрання. Воно було, як робоче, так і вихідне, на свято. На особливі свята, такі як одруження, шили спеціальне красиве вбрання. Одяг, як і раніше, виготовляли в умовах натурального господарства. З полотна шили чоловічі і жіночі сорочки, спідниці, фартухи, чоловічі штани. Широко використовували вовняні тканини, як домашнього виробництва, такі привозні. Із сукна виготовляли верхній одяг, особливо свити. Вовняна тканина була прекрасним матеріалом і для жіночого одягу: запасок, обгорток, плахт, спідниць. Багато компонентів одягу шили і з крамного шовку, парчі, оксамиту, польського і англійського сукна.

Верхній одяг чоловіків, переважно сукняний, складався з традиційних компонентів: свита, сердак, опанча, кирея, бурка. Поясний одяг — це штани двох типів: з широкими і вузькими штанинами, які стягувалися на поясі мотузками. Крім того, носили різні за шириною шкіряні пояси. Чоловіки підстригали волосся, як правило, "у кружок" або "під макітру". Основою жіночого одягу була довга полотняна сорочка. Поясним одягом у жінок були спідниця, обгортка, запаска. Верхнім одягом жінки була така ж свита, як і в чоловіка. І жінки, і чоловіки


носили теплі хутряні або сукняні безрукавки. Універ­сальним взуттям для всіх були постоли, личаки, череви­ки, чоботи. Але найбільше переважали черевики і чоботи.

Найпоширенішою жіночою прикрасою було коралове намисто. Були також прикраси із дутого скла, вироби з металу. Заможні дівчата прикрашали себе дукатами.

Кожна молода дівчина була навчена готувати собі вбрання сама. Особливо велику роботу, і заздалегідь, необхідно було провести перед весіллям. Молода дівчина мусила зробити самостійно, а також придбати значну кількість одягу. Число сорочок, запасок, крайок, намиста було виміром достатку і працьовитості. Звичайно, дівчина повинна була мати не менше десяти сорочок. Вбрання дівчат вражало різноманітністю і добрим художнім смаком усіх його частин. Значна увага зверталася на прикраси і вишивку.

Волосся дівчата заплітали в одну або дві коси. їх носили або опущеними на спину, або укладеними вінкоподібно на голові. Волосся пов’язували вишитою стрічкою. У свята вбрання збагачувалося вінком з квітів, який одягали тільки повнолітні дівчата. Вінок — це ознака майбутньої доброї господині, тому збещена дівчина не мала права його носити. Складними були весільні вінки. Дівчата на голові зав’язували хустку. Заміжні жінки, як правило, носили очіпок.

Універсальним одягом, як для жінок, так і чоловіків, У холодні зимові дні був кожух. Для жінок, а особливо дівчат, він спеціально прикрашався.

ВЕСІЛЛЯ. Весілля на Слобожанщині описано в багатьох працях вчених^ драматургів, художників. Характерні риси боромлянського весілля ми описуємо на основі праці професора М. Ф. Сумцова "Слобожани", яка вийшла в 1918 році, та спогадів старожилів села. Весільні урочистості у XVIII - початку XX ст. мали такий


вигляд.

У народі вважалося, що шлюб - це гарне діло, але залежить від волі божої. Народ створив цілий напрям весільних прислів'їв: "Судженого конем не об"їдеш", "Хто рано жениться - ніколи не кається", "Женитися не напасть, та якби оженившись, не пропасти", "Є каяття, та нема вороття", "Дівкам не слід засиджуватися: хоч за старця, аби не остаться". У ті часи вінчалися здебільшого після закінчення сільськогосподарських робіт. Після Покрови дівчина прохає Присвяту Богородицю покрити її хоч ганчіркою, щоб не залишатися дівкою. Батько дає синові пораду вибирати молоду обережно:

Не уважай, пане-брате,

Чи головонька гладка,

Не уважай, пане-брате,

Чи гладко в таночку ходить,

Онопойди, питай люди,

Чи у неї хатка.

Онопойди, питай люди,

Чи сорочку зробить.

Весілля справлялося пишно і йшло таким чином:

- молодий через старостів начебто купує молоду;

- торг за дівчину, плата батькові, заручини;

- молодій розчісують косу;

- на молоду надівають очіпок, очепини;

- перед весіллям дівчата гадають;

- молодих саджають на кожух;

- молодих водять круг стола, діжі або короваю;

- пригощання короваєм;

- весільний бенкет;

- зв’язування рук молодим;

- обливання водою біля колодязя;

- зустріч молодих за свічкою;

- привітання від малого хлопця;

- весільні пісні, побажання молодим;


 

- кидання на молодих зерна;

- комора, весільне ліжко;

- перезва.

Починалося весілля звичайно промовами сватів. Мати, побачивши сватів, говорила доньці: "Ох, вже старости приїхали! Вийди з хати". Входили старости - 2 чоловіка з паличками в руках, знімали шапки, Низько кланялися і казали.

Свати:

— А пустіть, будьте ласкаві в хату, кланяємось вам, свате, хлібом-сіллю (давали хліб).

Батько й мати:

— Спасибі за хліб, за сіль! Сідайте!

Свати:

— Ми прийшли до вас шукати куниці, що ховається під солом’яні копиці (входила дівчина і, наче засоромившись, ставала коло печі й колупала її).

Батько:

— Бачите, ловці-молодці, що ви наробили: мене з жінкою засмутили, що скоро піч зовсім повалиться. Так ось що ми зробимо: доброго слова не цураймось, а щоб ви нас не порочили за те, що ми передержуєм куницю - красну дівицю, то ми вас перев’яжемо і тоді усе добре вам скажемо. Дочко! Прийшла черга і нам до прикладу казати, годі піч колупати, а чи нема чим цих ловців - молодців пов’язати? (Дочка мовчала, колупала піч).

Мати:

— Чи чуєш, що батько каже? Йди та давай чим людей пов’язати! А може нічого не придбала, та з сорому піч колупаєш? Не вміла матері слухати, не вчилася прясти, не зробила рушників? (Дівчина йшла в кімнату і виносила звідти на тарілці два вишитих, хрест на хрест покладених, рушники, клала їх на хлібові, вклонялася і цілувала руку у батька та у неньки, потім обв’язувала рушниками сватів).

Свати вклонялися і казали:


— Спасибі батькові і матері, що свою доню рано будили і доброму ділу вчили. Спасибі й дівочці, що рано вставала, тонко пряла і гарні рушники придбала (входив молодий, дівчина виносила червону хустку).

Батько:

— Цьому, дочко, сама чіпляй, за пояс хустку затикай, та добре себе притягай, та слухай його і шануй (дівчина дарувала хустку, старі починали частувати гостей).

1-й сват хвалив горілку і казав другому:

— Ану, товаришу, спробуй ти, та скажи, чи пили ми таке у Туреччині або у Німеччині?

Батько:

— Кушайте на здоров’ячко! Ішла баба від ляхів та несла здоров"я сім міхів, так ми у неї купили, сім рублів заплатили, та в цю горілочку положили. (Входили дівчата, дружки).

Дівчата співали:

Обмітайте двори,

Застилайте столи,

Кладіте ложечки,

Срібні блюдечки,

Золоті мисочки,

От йдуть дружечки!

Мати:

— Сідайте, дружечки, мої голубочки! (Садовила їх біля молодих).

Дівчата співали:

Ламліте роженьку,

Стеліть дороженьку,

Щоб м’яко ступати



Последнее изменение этой страницы: 2016-07-14; просмотров: 86; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы!

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 34.228.229.51 (0.018 с.)