Хвороби людей і їх лікування

Скільки існує людина, стільки існують і людські хвороби. У наш час наука практично кожного року відкриває все нові і нові хвороби, які раніше не були відомі. В XVIII - на початку XX ст. люди також багато хворіли. Великого клопоту людям того часу завдавали епідемії, різні невідомі хвороби. Особливо багато хвороб виникало в засушливі роки, найбільш відомі: холера, чума, цинга.

Холера вперше прийшла епідемією в 1830 році. Особливо вона лютувала в 1848 році, в цьому році стояла велика спека. Причини хвороби були зовсім невідомі. Тоді ще не знали, що причиною хвороби є особливі бактерії, і що необхідно при епідемії не вживати сиру воду і робити певні профілактичні застереження. Про епідемію чуми і її причини також нічого не було відомо. На території нашого краю її епідемії були в 1718, 1738, 1838 роках. В 1847 і 1848 роках була поширена цинга і від неї вмирало дуже багато людей.

У ті часи в селі жодної медичної установи і лікаря не було. Люди вважали причинами різних хвороб дії таємних істот: чортів, відьом, домових, русалок, мавок. Людину поділяли на тіло і душу, при чому друга керує всім. Вона знаходиться і живе в тілі або в різних його органах і може

час від часу виходити з людини, коли та спить або хворіє. Вважалося, що злі духи можуть залізти, коли людина чхає або спить. Таким чином, здоров"я людини і її хвороби пов’язували з таємними силами. Значна кількість людей при собі мала різні речі, які повинні були оберігати. Це вовчі зуби, ракові очі, церковні образки та хрестики, папірці з різними молитвами. Часто такі речі клали під подушку, закопували під будинок або в полі. У старі часи, особливо у XVIII ст., були поширені рукописні лікарські порадники, які містили певні рецепти від різних болячок. Наприклад, від кашлю пропонувалося лікуватися з пропонованого на вибір, таким чином:

- взяти кору з груші, стовкти і пити з вином ввечері;

- стовкти часник з салом і сирим яйцем, присмажити на вогні і мазати підошви та хребет на ніч;

- вживати печені яблука з цукром;

- вживати лляну олію.

Наприклад, для лікування подагри рекомендувалося:

- насипати на ноги попіл і носити його;

- ноги до колін засипати свіжою пшеницею по декілька разів на день.

Широко застосовувалися різні замовляння та шептання, щоб прогнати хворобу або злого духа. Постійно застосовувалися зогрівання та розтирання.

Наприкінці XIX - на початку XX ст. широко відомим цілителем в селі був Писаревський або по-вуличному - Берізка (від зілля берізки, яким він користувався). Особливо успішно він лікував людей і худобу від сказу. Авторитет його в селі був настільки великим, що по приговору волосного сходу, громада щорічно виплачувала йому гроші.

Від самого заснування Боромлі при першій церкві був створений "шпиталь". Це була своєрідна жебрацька община, яка діяла протягом десятків років. У середині XIX ст. один із священиків знайшов непристойним

тримати таке приміщення в центрі села поблизу базарної площі і добився переводу "шпиталю" на околицю села. Взимку 1883 року цей "шпиталь" знаходився в старій хаті, в якій навіть дошки з стелі починали падати. Тут проживало 12 жебраків, в переважній більшості жінки. Була також шестирічна дитина. Ці літні люди, практично, не мали засобів до існування і заробляли на прожиття милостинею.

Перша лікарня в селі була відкрита в 1880 році. Це був невеличкий будинок, в одній кімнаті якого приймали хворих, тут їх лікував фельдшер-самоук. І в цей час жителі села в лікарню ходили мало, а лікувалися у знахарів. Пологи приймали бабки-повитухи. Умови виховання дітей і їх медичне обслуговування було дуже недостатнє. Із ста дітей, що народжувалися, вмирало шістдесят - сімдесят, не доживаючи до одного року. Продовжували лютувати в цей час і епідемії шлунково-кишкових хвороб, віспи, дифтерії та інших небезпечних хвороб.

В 1912 році при допомозі земства була побудована амбулаторія і приміщення лікарні на десять ліжок. Хворих обслуговував лікар, два фельдшери і дві санітарки. їжу хворим носили родичі або знайомі. Підсобних приміщень лікарня не мала. На 1913 рік Боромлянська медична лікарня обслуговувала 22 населених пункти Боромлянської і Жигайлівської волостей з населенням майже тридцять тисяч чоловік.

ПОХОРОНИ І ЗАБОБОНИ

ПОХОРОНИ

У другій половині XVII - на початку XX ст. люди вірили, що людина складається, так би мовити, з двох частин: тіла і душі. Та що там говорити про ті часи, коли й на сьогодні ці вірування надзвичайно поширені серед представників самих різних релігій. Суть поглядів

зводиться до того, що земне життя є лише початком. Після смерті на землі душа продовжує жити в інших світах. З самого початку заснування Боромлі була відведена земля для цвинтаря, де ховали всіх за православним християнським звичаєм. Цей цвинтар згодом дістав назву Центрального. Ця назва зберігається і сьогодні.

Населення села весь час зростало, територія заселення збільшувалась. Вже в середині XIX ст. село протягнулося вздовж дороги на п’ять верств. Така ж приблизно була і його ширина. У зв’язку з цим виникає ще три кладовища, які на сьогодні мають такі назви: Червоноармійське, Кіровське, Невидомське. Така кількість цвинтарів не була прямо пов’язана з кількістю населення. Справа в тому, що згідно релігійних переконань, перевозити покійного через річку заборонялося. Смерть своєю безжалісною косою підрізала людське життя, але не могла назавжди знищити його. Так, закінчувався земний шлях, але продовжувався небесний, потойбічний. Поховальну споруду наші предки називали "домовиною", вона була для небіжчиків оселею для подальшого існування. Розуміння неминучості смерті і в той час безперервності життєвого ланцюжка допомагало переносити біль втрати, не дозволяло роз’їдати душу.

До сумної події готувалися задовго до того, як вона з'являлася на порозі. "На смерть" відкладали гроші, жінки зберігали у скринях "чисте" - одяг, в який вбирали небіжчика, рушники, на яких спускали домовину в могильну яму. Чоловіки тесали дерев'яні хрести, майстрували зручні і добротні домовини. Справний господар і на тому світі повинен був мати хату, гідну його земного становища. Тому так грізно часом звучали прокляття: "Ні дна тобі, ні покришки, щоб тебе роса попоїла, щоб над тобою ворони каркали, щоб тебе кури загребли!"

у залу, де лежав небіжчик, набивалися сусіди: потрібно було виконувати цілу низку обрядів. Дзеркало відразу покривалося темною тканиною, щоб нечиста сила не могла в них зазирнути. Померлому закривали очі (іноді зверху клали ще й мідні монети) і рот, підв'язуючи підборіддя хусткою. Небіжчика обмивали, розчісували, одягали на шию хрестик і вбирали в чисту білизну. Займалися цим чужі люди.

Першу ніч по смерті хто-небудь з родини померлого сидів біля нього і слідкував за полум'ям свічки, якщо воно смикалося, то це вказувало на присутність душі.

При виносі тіла в церкві вдаряли в дзвони. Це називалося "дзвоном за душею". З давніх-давен при проведенні похоронів були так звані похоронні співи або просто голосіння. Зміст пісень змінювався по покійникові: різний над батьком, матір'ю, сином, дочкою, чоловіком. Наприклад, над померлим братом голосили:

Братіку, моє сонечко,

Братіку, мій місяцю ясний,

Чом ти не обізвешся,

Чом не розмовляєш?

Де ж твої ніженьки ходили,

Де ж твої рученьки робили, —

На що не глянемо,

Тебе споминать будемо...

Ось якими словами голосила донька за матір'ю:

Мамочка, моя пчілочка,

Мамочка, моя ластівочка,

Словечко моє вірнеє,

Зозулько моя лугова,

Нащо ти мене покинула?

Наші предки навіть при здійсненні похорону піклувалися про майбутнє матері і потомства. У зв'язку з цим, коли помирала мала дитина у віці до одного року

і особливо перша дитина, то молодій матері забо­ронялося бути присутній при похованні на кладовищі. Вважалося, що це збереже їй в подальшому можливість мати дітей і при тому здорових. Цей звичай зберігся і на сьогодні. На кладовищі родичі кидали в яму монети, щоб, як казали, "купити місце". Поверх домовини кожний із присутніх сипав по жмені землі. Над могилою, як правило, нагортали якщо не курган, то хоча б невеликий пагорб. У давнину його вершину помічали посадженим деревом, частіше калиною ("посадити калину" - поховати).

Під час поминок не лунали пісні, величальні тости, лише тихо звучали в різних кінцях столу: "Нехай йому земля буде пухом! Нехай йому легко лежати, землю тримати! Нехай він своєму роду сниться!" Головною стравою під час цього обіду була поминальна каша — колива або кутя. Подавали також і страви, які любив померлий. До речі, словом "страва" слов'яни називали саме поминальну їжу. Згадували померлих, влаштовуючи поминальні столи, і на дев'ятий день ("дев'ятини"), і на сороковий ("сороковини"), і через рік ("роковини").

Селяни вірили, що душі померлих, яких Бог відпустив з того світу на Пасху, блукали селами цілий тиждень аж до проводів. Коли наставав день проводів померлих, люди ще на світанку з вузликами і кошиками тягнулися до кладовищ. Після відправи на зеленій траві влаштовувалася колективна поминальна трапеза. Писанки, які залишилися після пасхальних свят, розкладали на могилах. Згадуючи померлих, піднімали чарки, але не цокалися ними, лише проголошували: "їм царство небесне, а нам, дай Боже, ще прожити на цьому світі!" Чарки також виливали на могилки. При цьому лунали такі слова: "їжте, пийте і нас грішних згадуйте, лихом не поминайте - чим хата багата, тим і рада!" або "Тут моя родинонька, тут моя мати, тут хутко

буду я спочивати". Залишки їжі роздавали старцям, лірникам, бідним і продовжували поминки вдома або в шинку. Існувало повір'я, якщо хто після поминок засинав на могилі, то його, будили покійники і дякували за шанування. У деяких місцевостях дорослі дівчата не брали участі у поминках, їх оберігали від зайвих хвилювань як майбутніх матерів.

ЗАБОБОНИ

У XVII - на початку XX ст. через недостатній розвиток наукового пізнання та освіченість в житті людей існували різні повір'я і забобони. Вірили в існування русалок, чортів, відьом, домових. Наприклад, в селі Боромлі вважали, що гріх тушити пожежу, якщо вона виникла в результаті блискавки. Через невдачі особистого життя деякі люди робили все для того, щоб вигнати злі сили з оселі.

Багато жителів вірили, що в той чи інший рік іде мало дощу через вішальників. Змінити дану ситуацію можна було лише молитвами і свічкою. В 1886 році на Охтирщині, коли влітку довго не було дощу, люди розкопали на кладовищі могилу утоплениці і вбили їй декілька колів. А в слободі Мерефі, що біля Харкова, волосний суд розбирав справу про бабу, до якої нібито літав змій.

На початку XX ст. в селі Боромлі декілька парубків розкопали могилу і вирізали у покійника лою на свічку. Існувало шкідливе повір'я про мертву руку, що коли з неї зробити лоєву свічку, то вночі можна красти в кожній хаті будь-що, — горіла тільки б ця свічка з мертвяка. Така дурниця для цих юнаків обійшлася ув'язненням, так як їх швидко зловили на крадіжках.

РОЗДІЛ III

СЕЛО В РОКИ УКРАЇНСЬКОЇ

НАЦІОНАЛЬНО - ДЕМОКРАТИЧНОЇ

РЕВОЛЮЦІЇ І БУДІВНИЦТВА

СОЦІАЛІЗМУ (1917-1940 рр.)

АДМІНІСТРАТИВНИЙ УСТРІЙ

З

перемогою Великої Жовтневої соціалістичної революції адміністративний устрій практично не змінився. Село продовжувало входити до Охтирського повіту Харківської губернії. Губернії, як територіальні центри, будуть відмінені Радянською владою в липні 1925 року. Був введений поділ на округи, а Харківська губернія стала називатися областю.

У 1923 році Боромля була віднесена до категорії сіл і стала районним центром спочатку Охтирського округу, а потім з червня 1925 року була передана до Сумського округу.

Збереглися цікаві дані про склад Боромлянського районного виконавчого комітету за 1925 рік. Головою райвиконкому був В. Я. Білошапка. До виконавчого комітету входило ще вісім чоловік. Крім того, було обрано чотири кандидати. З трьох чоловік була створена районна

ревкомісія на чолі з Я. А. Мірошниченком та районне управління комітетами незаможних селян на чолі з А. І. Ко­вальовим.

Хто ж були ці люди? Назвемо деякі дані про членів районного виконавчого комітету.

Володимир Якович Білошапка 1895 року народження, голова районного виконавчого комітету, українець, освіта початкова, хлібороб, одружений, селянин, володів російською і українською мовами, член КП(б)У з 1919 року, бідняк, член комітету незаможних селян.

Іван Олексійович Малижка 1891 року народження, завідуючий районним земельним відділом, українець, освіта початкова, хлібороб, одружений, селянин, знає російську і українську мови, середняк.

Григорій Денисович Білоконь 1886 року народження, заступник голови районного відділу виконавчого комітету, українець, освіта початкова, хлібороб, одружений, селянин, знає російську і українську мови, середняк.

Михайло Єгорович Кучмій 1891 року народження, завідуючий комунальним відділом, українець, освіта початкова, хлібороб, селянин, одружений, володів російською і українською мовами, середняк.

Іван Семенович Федірко 1880 року народження, голова Боромлянської сільської Ради, освіта початкова, українець, одружений, селянин, середняк, володів російською і українською мовами⁸⁹...

Згідно даних Всесоюзного перепису населення у 1926 році в Боромлянському районі було 5339 дворів з населенням 29000 чоловік, в тому числі 14165 чоловіків і 14835 жінок. Територія району складала 380 квадратних кілометрів. До складу району входило 48 населених пунктів, серед яких 2 великих села, 2 слободи, 2 деревні і 26 хуторів. Щільність населення склала 80 чоловік на

один квадратний кілометр. На 100 чоловіків припадало 105 жінок. В одному селянському господарстві середньостатистично проживало 5 чоловік. Багато помирало дітей. Так, наприклад, в 1927 році в районі народилося 1289 чоловік, а померло 627, тобто кожний другий. За національною ознакою 99,1% складали українці, 0,7% - росіяни, 0,03% - євреї, яких було всього 9 чоловік⁹⁰.

У 1930 році Боромлянський район був ліквідований і Боромля ввійшла до складу Тростянецького району Сумського округу. З 1932 року вона входить до Харківської області. В 1939 році Боромля продовжує входити до Тростянецького району, який був переданий до новоствореної Сумської області.

На початку 30-х років в селі Боромлі проживало більше 13 тисяч чоловік. У зв’язку з цим замість однієї сільської Ради були створені три: Боромлянська, Червоноармійська, Кіровська.