ГІМН БОРОМЛЯНСЬКОЇ СЕРЕДНЬОЇ ШКОЛИ 





Мы поможем в написании ваших работ!



ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

ГІМН БОРОМЛЯНСЬКОЇ СЕРЕДНЬОЇ ШКОЛИ



Швидко дитинство минає,

Юність на крилах несе...

Шлях в майбуття відчиняє

Серце моє молоде.

Шлях то прямий, то тернистий,

Молодість кличе вперед,

Вперед школярі, вперед школярі,

Вперед школярі, вперед.

Там, де планети далекі,

Зоряні сяють моря,

Кличуть в дорогу лелеки

І невідома земля.

Приспів:

Школі і вчителю слава,

Зорі, як весни, цвітуть,

Ніжну любов і повагу

Юні серця бережуть.


ДОЛІ ВИПУСКНИКІВ

Х років

ВАЛЕНТИН ЄВГЕНОВИЧ МЕЛЬНИК

Він закінчив школу на початку 60-х років. Міцні знання дали можливість успішно закінчити сільськогосподарський інститут. Після цього - направлення в рідне село, колгосп "Маяк". Молодий спеціаліст Валентин Євгенович наполегливо працює, а вечорами захоплюється літературою і пише вірші, які так подобалися людям. Його сумлінне відношення до виробництва помітили. Трудівники Гребениківки обирають його головою колгоспу. І знову непогані успіхи, тепер уже цілого господарства. Комуністи району рекомендують його на посаду другого секретаря райкому. Через деякий час на сесії районної Ради депутати обирають його головою райвиконкому. Згодом навчання в Академії суспільних наук у Москві і нова посада першого секретаря Недригайлівського райкому партії. В останні роки Валентин Євгенович працює в комерційних структурах міста Сум.

МАРІЯ ДМИТРІВНА САВОЧКА

Марія Дмитрівна народилася в селі Боромлі в селянській сім'ї. Закінчила середню школу майже «на відмінно». Потім навчання в педагогічному інституті і праця вчителем в Тростянецькій середній школі № 4. Робота за улюбленою професією дає відчутні результати у навчально-виховній роботі. її цінують і батьки, і учні. Надалі вона призначається заступником директора з навчально-виховної роботи спочатку четвертої, а потім п'ятої міських шкіл. З 1990 по 1997-і роки Марія Дмитрівна очолює п'яту міську школу. її людяність та високий професіоналізм сприяли покращенню системи


роботи школи.

Колектив мав вагомі результати у навчанні і вихованні підростаючого покоління. У 1978 і 1989 роках педагогічна громадськість району обирала її делегатом з'їздів вчителів України. Вона нагороджена значком "Відмінник народної освіти УРСР". Великий досвід роботи дозволив Марії Дмитрівні у 1997 році очолити відділ молоді і сім'ї районної державної адміністрації.

ВІКТОР МИХАЙЛОВИЧ ПРИКАЖЧИК

Віктор народився в селі Білка Тростянецького району. Старші класи закінчував у Боромлянській середній школі. Юнак добре навчався. Велику увагу приділяв спорту. Зі шкільної лави мріяв стати лікарем, продовжити батьківську справу. Говорив, що "мені все медичне пахне". Таким чином, перспектива життя була визначена. Він закінчує Київське медичне училище, а згодом здійснює свою заповітну мрію - в 1974 році поступає у Ленінградську військово-медичну академію на відділ повітрянодесантних військ. У той час така спеціалізація була в СРСР лише у цьому вузі. Навчався добре, і ось заслужений результат — диплом з відзнакою.

Після закінчення академії у 1980 році проходив службу у військах. У 1981 році разом зі своєю Вітебською повітрянодесантною дивізією, якою керував генерал-майор Грачов, направлений в Афганістан.

Боромля - село, але неможливо назвати жодну загальнодержавну подію, яка б не торкнулася її жителів. Так було і з Афганістаном: п'ятнадцять жителів брали участь у бойових діях. Односельчанам повезло - жоден з них не загинув! Підійшло Чорнобильське лихо - і двадцять односельчан стануть ліквідаторами наслідків вибуху на Чорнобильській атомній електростанції. А скільки було таких трагічних подій за радянську історію! Важко і перелічити...


Молодий офіцер зарекомендував себе в бойових обставинах найкраще. Зріс авторитет серед солдатів: він вміло лікував, робив блискуче складні операції. Слава про вмілі руки лікаря розходилася не лише серед радянських воїнів, а й місцевого населення. Віктор пам'ятав і виконував клятву Гіппократа - доводилося лікувати і ворогів.

У 1982 році газета "Красная звезда" так описувала його роботу:

"Брат командира душманів потрапив пораненим у полон. Віктор Михайлович зробив операцію і вилікував його. Коли він повернувся додому, то розповів своєму брату, що в радянському госпіталі працює лікар в надзвичайно важких умовах з примітивним обладнанням і робить чудеса. Командир душманів віддав наказ: «Викрасти радянського лікаря і берегти його руки, які оцінюють у 25 тисяч доларів». Про це донесла розвідка. Віктора Михайловича оберігали всією частиною.

Чергова бойова операція. Вісім лікарів сіли у бронетранспортер, а Віктор - зверху. Та ось непередбачене - під бронетранспортером вибухнула міна. Віктор втратив багато крові і був без свідомості вісім днів. Лікарі сказали: "Все зробимо, щоб врятувати таку людину".

Міцний організм, бажання жити, любов до дружини, дітей і батьків допомогли подолати хворобу.

За службу і щоденну героїчну працю в Афганістані Віктор Михайлович нагороджений медаллю "За відвагу" і орденом Червоного Прапора.

Здавалося, що через два з половиною роки служби в Афганістані почнуться звичайні військові будні, але доля розпорядилася по-іншому. Його життєвий шлях ще пройшов через Карабах, Тбілісі і бойові дії в Югославії.

В останні роки Віктор Михайлович продовжує


службу в Тулі, завідує відділенням геронтології госпіталю ветеранів війни. У бойового офіцера дружна сім'я. Разом з дружиною виховує двох доньок.

РОЗВИТОК КУЛЬТУРИ

(1965-1997 рр.)

СІЛЬСЬКИЙ БУДИНОК КУЛЬТУРИ

У 60-90-і роки Будинок культури став організаційним центром по розвитку художньої самодіяльності в селі. Всі інші, так звані, клуби-супутники входили в його структуру. Всі заходи загальносільського масштабу готувалися разом з культурними працівниками. Поступово з'являються нові художні колективи. У 1972 році за ініціативою Станіслава Володимировича Козловського був створений вокально-інструментальний ансамбль.

І дорослі, і діти добре знають хоровий колектив ветеранів Великої Вітчизняної війни, з повагою відносяться до нього, розповідають з захопленням, гордістю за своїх воїнів-односельчан.

Створений він у 1972 році за ініціативою ветерана війни і праці, голови Боромлянської сільської Ради, депутата обласної ради народних депутатів О. В. Билинки, який, до речі, сам активний учасник хору. Колектив невеликий, у ньому - 20 учасників. А слухати його спів без хвилювання не можна. Кожна пісня у виконанні хору - гімн праці, людині, яка долає будь-які труднощі, неухильно зміцнює мир на землі. "Не стареют душой ветераны", "Ехал я из Берлина", "Песня о Днепре", "Победа" - далеко не повний репертуар колективу. Його добре знають не лише боромляни, а й жителі району, обласного центру, адже він неодноразово брав участь у фестивалях, конкурсах. Високою нагородою хору став диплом оргкомітету по


проведенню Всесоюзного фестивалю художньої творчості, присвяченого 40-річчю Великої Перемоги. Ось так проходив один із концертів цього колективу. У Боромлянському сільському Будинку культури, як кажуть, яблуку ніде впасти. Сюди прийшли трудівники колгоспів "Маяк", "Гігант", лозомеблевої фабрики, ПМК-145, учні місцевої десятирічки, жителі села. Тут відбувся вечір-портрет "Не старіють душею ветерани", присвячений хору ветеранів Великої Вітчизняної війни. На почесному місці - учасники хору, їх груди прикрашають ордени й медалі. Вдивляються односельці в знайомі обличчя, адже з багатьма з них їм доводилося працювати разом.

Тут і колишні лікарі, і агрономи, і голови колгоспів, і водії, і механізатори, і вчителі, які після війни зняли воєнні мундири і обрали улюблену їм мирну професію.

- Степан Андрійович Довженко. За активну участь у боях по розгрому німецько-фашистських загарбників на честь 40-річчя Великої Перемоги Ви нагороджуєтесь орденом Великої Вітчизняної війни першого ступеня, - чітко лунає в залі голос районного військового комісара М. В. Зубова.

У цей день високі державні нагороди за бойові заслуги були вручені 16 учасникам Великої Вітчизняної війни, членам хорового колективу. Солістам Михайлу Миколайовичу Приказчику, Івану Свиридовичу Лисенку, Павлу Микитовичу Бутриму, а також Олександру Васильовичу Билинці, Івану Денисовичу Семененку, Михайлу Дмитровичу Баранику, Івану Павловичу Перетятьку.

Тепло, задушевно розповідала про бойовий і трудовий шлях воїнів-боромлян ведуча Олена Горинко.

- Павло Федорович Сумцов. З перших днів війни пішов на фронт. У складі авіаційного полку вів бої під Ленінградом, захищав Сталінград, визволяв від ворога


Білорусію, Литву, Кавказ, Крим, Східну Прусію. Нагороджений орденом Червоної Зірки, медаллю "За бойові заслуги", має 25 подяк від Верховного головнокомандуючого І. В. Сталіна. Після війни працював у Боромлянській МТС столяром, потім у будівельній бригаді колгоспу.

П. Ф. Сумцов брав активну участь у хорі від дня його створення.

Затамувавши подих, вже в котре слухали боромляни свій улюблений колектив. А після його виступу довго в залі не стихали оплески. Всім учасникам хору юні піонери місцевої десятирічки піднесли живі квіти.

Керував хором спочатку С. В. Козловський, а згодом - Михайло Павлович Бобров. У 70-80-х роках найбільш активними його учасниками були: Олександр Васильович Билинка, Микола Євдокимович Ярмистий, Михайло Дмитрович Бараник, Серафим Іванович Буденний, Катерина Василівна Кошман, Василь Данилович Соляник, Іван Тимофійович Полулях, Микола Петрович Юрченко, Микола Борисович Ряузов.

У 1990 році на обласному фестивалі "Солдатська пісня", присвяченому 45-річчю Великої Перемоги, хор ветеранів зайняв почесне третє місце. У цьому ж році агітбригада Будинку культури також на обласному огляді зайняла друге місце.

Наприкінці 70-х - на початку 80-х років завідуючим Будинком культури був Володимир Іванович Перетятько. Він зумів згуртувати навколо себе молодь, організовував художні колективи та вокально-інструментальні ансамблі. Він сам брав активну участь у вокально-інструментальному ансамблі і майстерно читав гуморески. З 1984 року Володимир Іванович очолив колектив культпрацівників району.

З 1984 року сільський Будинок культури очолив Олександр Григорович Гонтаренко. Це людина, яка


працює з вогником, завжди в пошуку нового, до нього тягнуться всі ті люди, які поважають пісню. Інколи виходило так, що Олександр Григорович виступав перед трудівниками села, або напередодні, або ж після проведення Всеукраїнського сільського фестивалю і від людей можна було чути: "Та наш Олександр співає не гірше від столичних артистів!" Працюючи в системі культури, Олександр Григорович успішно закінчив інститут культури.

У 80-х роках у Боромлі неодноразово відбувалися звіти художніх колективів всіх підприємств і організацій. І це не був єдиний концерт, а кожна організація готувала окремо свій виступ. 90-і роки принесли на сільську естраду новий чудовий конкурс "Ранкова зірка", де з цікавістю виступають юні виконавці.

У 1994 році фольклорний колектив на обласному огляді в місті Бурині зайняв третє місце серед вісімнадцяти колективів, з яких сім були народними.

Доброю традицією в селі стало проведення Боромлянської "Масляної", різдвяних свят, зустрічі Нового року в трудових колективах. 16 березня 1997 року українське радіо у програмі "Сільський час" розповідало про проведення "Масляної" в Боромлі на високому рівні. І дійсно, того суботнього дня Масляна на весь розмах вшановувала весну-годувальницю щедрим сонцем і першим теплом.

Народу зібралося, як ніколи, бо на маршрутах працювало кілька місцевих автобусів. Організаційні роботи на себе взяла сільська Рада, а з допомогою місцевих організацій прилавки ломилися від печеного і смаженого, копченого і солодкого, жваво йшла торгівля з машин і у комерсантів з Охтирки, Тростянця, Сум. Всіх, хто прийшов на свято, привітав голова сільської Ради М. Я. Гапон.

Жодного призу не залишилося на стовпі від спритних


"альпіністів". А там було і порося, і мішок цукру, і набір напоїв, і чоботи, і крісло-качалка, виділені сільгосппідприємствами "Гігант" і "Маяк", лозомеблевою фабрикою, комерційними підприємствами "Мир" і "Росія". Крім того, кошти на призи виділили інкубаторна станція, ПМК-145, сільське СТ. У спритності і вмінні змагалися учасники ігор.

Скупившись і надивившись всякої всячини, позмагавшись і насміявшись, пішов народ у Будинок культури, де прекрасний святковий концерт підготували культармійці села. Це завдяки творчим колективам, які очолюють О. Г. Гонтаренко, Б. С. Бритов, В. П. Берест, М. І. Демченко, Г. Є. Гапон, у залі звучали українські, російські народні і сучасні пісні, художнє слово і гумор, були поставлені сценки. Гарячі оплески і "біс" - це висока оцінка аматорів і вдячність глядачів. А ввечері в Будинок культури зійшлася молодь відпочити, потанцювати.

Протягом 80-х - на початку 90-х років зміцнилася матеріальна база культури. Тут є прекрасні інструменти: баяни, акордеони, магнітофони.

СІЛЬСЬКИЙ КРАЄЗНАВЧИЙ МУЗЕЙ

Протягом тривалого часу трудівники села висловлювали пропозицію про організацію музею. Справа ця була складна. Сільська Рада для його створення виділила окремий будинок в центрі села, який до революції був збудований для священика. Відповідальним за створення музею виконком сільської Ради на громадських засадах призначив вчителя історії Миколу Миколайовича Артюшенка.

Підприємствами і організаціями села були проведені великі роботи по ремонту приміщення. Та найголовніше було зібрати необхідний матеріал. Для багатьох людей справа ця здавалася неможливою, адже де стільки


зібрати матеріалів і експонатів, щоб можна було відкрити експозицію в трьох залах? Та й це питання було вирішене, і перш за все, в цьому допомогли самі жителі, які відгукнулися на прохання принести певні експонати і матеріали. Допомогли в цьому і передачі місцевого радіо "Говорить Боромля". Та найбільший вклад у цю справу зробили діти під керівництвом вчителів. Юні слідопити провели сотні зустрічей, обійшовши кожний сільський двір. Разом з тим велася клопітка робота по вивченню матеріалів у державних архівах міст Сум, Харкова, Ленінграда. Відбулися десятки зустрічей із старожилами, учасниками різних війн, ветеранами праці. І ось результат - було зібрано скільки експонатів, що виникло питання відбору кращих для експозиції.

План експозиції залів у музеї, його направленість та зміст були розроблені М .М. Артюшенком. Велику роботу по безпосередньому художньому оформленню провели Станіслав Володимирович Козловський та його син Олександр, працівник культури О. О. Кривошеєв та вчителі школи: Ніна Гаврилівна Михайлова і Марія Пилипівна Павленко. Експозиція розмістилася у трьох залах. Матеріали першого залу розповідають про заснування села та життя його населення з давніх часів до початку XX ст. Експозиція другого залу присвячена 20 - 80-м рокам XX ст., у третьому залі розміщені експонати про сучасне життя і розвиток села. Експозиція поступово змінюється, поповнюється новими матеріалами, але в ній постійно знаходиться майже 700 експонатів.

У залах музею проводяться екскурсії для учнів жителів села, випускників школи різних поколінь. 3 досвідом його організації і роботи знайомилися представники з багатьох сіл інших областей України. Бували тут працівники Міністерства культури і навіть делегація з


Болгарії.

Враховуючи велике значення сільського краєзнавчого музею у вивченні історії рідного краю, колегія управління культури Сумської обласної державної адміністрації 27 травня 1993 року прочитала постанову про присвоєння йому звання "Народний".

ВІДЛУННЯ ВІЙНИ

Йшов 1984 рік. Ніщо не передбачало біди, та весною цього року майже в центрі села під час земляних робіт поблизу нового приміщення сільської аптеки була знайдена 500-кілограмова авіаційна бомба. Перший її огляд спеціалістами показав, що вивезти за межі села небезпечну знахідку неможливо - метал за десятки років піддався значній корозії, і вибуховий механізм міг спрацювати в будь-яку хвилину.

Було прийнято рішення - підірвати бомбу на місці. Але це виконати було також надзвичайно складно. Бомба знаходилася за півтора метри від стіни аптеки, спорудження якої завершувалося. Неподалік розміщені відділення зв'язку, Будинок побуту, сільська дільнична лікарня, сільська Рада та багато житлових будинків.

Спираючись на точний інженерний розрахунок, піротехніки Київського військового округу провели підготовку вибуху. У мирні дні у складних умовах проявили сміливість, мужність, майстерність сапери: інженер-лейтенант Віктор Володимирович Юдін, майор Юрій Миколайович Степанов, молодший сержант Борис Віталійович Палюха, старший сержант Олександр Вікторович Скориков, сержант Олександр Дмитрович Силюнін, рядовий Олександр Михайлович Цибуля, єфрейтори: Микола Михайлович Назаров, Василь Олексійович Кравцов. Для забезпечення "нормального" вибуху працювало десятки одиниць техніки і сотні людей з колгоспів "Маяк" і “Гігант", ПМК-145, райсільгоспхімії,


райсільгосптехніки, автотранспортного підприємства 18041. Для погашення сили вибухової хвилі використано десять кубометрів лісоматеріалу, десятки кубометрів залізобетонних виробів, сотні кубометрів піску. Загальна вага використаних матеріалів склала більше 600 тонн. Працівники міліції провели евакуацію жителів з небезпечної зони радіусом 1,5 км, представники Державтоінспекції перекрили шляхи до центру села.

- До вибуху все готово!

Так по черзі доповіли штабу керівники різних служб.

17 травня 1984 року близько 14 години бомбу було підірвано. Вибух не привів ні до яких руйнувань і проявив себе лише невеличким стовпом диму. На його місці майже ніяких змін. Піротехніки виконали свою роботу найкращим чином. Авіаційна бомба була розірвана вибухівкою, але не вибухнула сама. Це сталося, напевно, через те, що під час падіння в корпусі її утворилися тріщини, які привели до втрати вибухівкою своїх властивостей. Тол так і не вибухнув.

Керівництво району і сільської Ради та сотні жителів села висловили свою глибоку вдячність на мітингу у Будинку культури всім учасникам цієї драматичної події: вони отримали подяки, цінні подарунки та квіти.

ГЕРОЇ СОЦІАЛІСТИЧНОЇ ПРАЦІ

ВІРА НИКИФОРІВНА РОЙКО

Народилася 26 липня 1919 року в селі Мозгове Тростянецького району в сім'ї колгоспника. У селі була лише чотирикласна початкова школа. її і закінчила Віра. Далі змоги навчатися не було, так як рано померли батьки і самій доводилося заробляти на життя. Неповнолітньою пішла працювати в місцевий колгосп, де виконувала різні роботи і на фермі, і в полі. Працювати було важко, але Віра Никифорівна не боялася труднощів.


Доля її не балувала. До вподоби припав один із сільських хлопців, за якого і вийшла заміж. Але всього три дні, як згадує Віра Никифорівна, тривало жіноче щастя. Чоловіка мобілізували на війну, з якої він так і не повернувся.

У роки війни Віра Никифорівна була завербована на роботу в Донбас, де й знаходилася весь період окупації. Після звільнення від німецько-фашистських загарбників території Сумської області вона повертається додому, працює в селі Грязному Краснопільського району. І знову нелегка праця в колгоспі. Вона очолює ланку, в яку входило 11 чоловік. Вирощували цукрові буряки та зернові культури. Зі сльозами на очах згадувала ланкова про ті повоєнні роки, коли сіяли запряженими коровами, зовсім не було техніки. Та хлібороби працювали з вогником.

1947 рік видався складним, була посуха, як на­слідок - неурожай. Почався голод. Ланка Віри Никифорівни в цьому році, незважаючи на всі негаразди, працювала з піднесенням. З любов'ю жінки доглядали 12-гектарне поле озимої пшениці. Майже все робили вручну. Це поле трудівниці вдобрили пташиним послідом, знесеним з власних господарств, і з'явилося чудо: земля віддячила, вродивши по 54,3 центнери озимини з гектара. Це був дійсно героїзм в такому складному році. За цей успіх Президія Верховної Ради СРСР нагородила Віру Никифорівну Ройко орденом Леніна і присвоїла звання Героя Соціалістичної Праці. За часів Радянської влади це була найвища сходинка трудової слави і величезна шана простій колгоспниці.

У 1960 році життєві обставини склалися так, що вона переїхала в село Боромлю, де працювала на різних роботах у колгоспі "Маяк". Звичайно, рекорд легше завоювати, ніж утримувати, бо кожен рік народжує нових передовиків, тому всім своїм життям, своєю працею вона виправдовувала високу нагороду. У 1970 році за


високі врожаї цукрових буряків трудівниця нагороджується ювілейною медаллю "За доблестный труд". Вже багато років, як віра Никифорівна знаходиться на заслуженому відпочинку, але завжди з теплотою розповідає боромлянам про своє трудове життя.

БОРИС ІВАНОВИЧ СУКАЧОВ

Життєвий шлях Б. І. Сукачова склався так, як і в багатьох інших його ровесників. Та кожен пройшов його по-своєму. Народився Борис Іванович у 1928 році в селі Боромлі в сім'ї селянина. Закінчив сім класів середньої школи. Його батько загинув на фронті в 1944 році під час Великої Вітчизняної війни. Весь тягар турбот ліг на плечі мами, яка десятки років пропрацювала простою колгоспницею (померла в 1977 році).

Його трудова біографія почалася дуже рано. Тоді, пізніше, їх називали дітьми війни. Сучасному поколінню молоді тепер навіть важко уявити, що це таке. Переживши чорні дні фашистської окупації, діти стали поруч старших, переважно жінок - своїх матерів та пристарілих, аби відродити сплюндроване народне господарство, економіку, аби не тільки вижити, а й допомогти радянським воїнам остаточно розгромити фашистську Німеччину.

Йому було неповних 15 років, коли він почав вчитися на курсах трактористів при Боромлянській МТС. У квітні сорок четвертого проклав першу свою борозну. Свою першу трудову нагороду, "Похвальний лист" райкому комсомолу, одержав у 17 років, коли ще на Заході йшли бої Великої Вітчизняної війни. Тоді гартувалась його воля і характер, працьовитість і гуманізм, зародилася любов до людей і землі.

Все життя Бориса Івановича пов'язане з землею. Виключенням стали роки служби на Балтійському флоті, з 1948 по 1953-і роки. У 1954 році він очолює тракторну


бригаду Боромлянської МТС.

Життя склалося так, що наприкінці 1955 року Борис Іванович переїжджає на роботу в селище Засулля Роменського району Сумської області, де також працює в місцевій МТС. У 1959 році він стає бригадиром тракторної бригади № 1 колгоспу "Більшовик" у Пустовійтівці. Тут до нього приходить заслужена слава. 31 грудня 1965 року Указом Президії Верховної Ради СРСР за вагомі здобутки, досягнуті в підвищенні урожаю і збільшенні виробництва цукрових буряків, йому присвоюється звання Героя Соціалістичної Праці з врученням ордена Леніна і золотої медалі "Серп і молот".

Що ж являла собою ця знаменита бригада?

Ось вона, земля. Напоєні весняними дощами поля, дбайливо доглянуті механізаторами, - наче зелене море пшениць, ячменів, цукрових буряків, кукурудзи...

Серед простору полів отаборилася невеликим острівцем тракторна бригада колгоспу "Більшовик", яку два десятки років беззмінно очолював Борис Іванович Сукачов.

На трьох з половиною тисячах гектарів господарювали механізатори. Що не рік, то й вагоміші збирали врожаї вони на кожному гектарі. За роки дев'ятої п'ятирічки (1971-1975 рр.) середня урожайність зернових становила 30 центнерів, цукрових буряків - 350, картоплі - 150. Механізатори постійно вдосконалювали технологію вирощування сільськогосподарських культур, високопродуктивно використовували техніку. Завдяки цьому зростала економічна ефективність виробництва. Собівартість тракторних робіт за цей час знизилася на 15 відсотків, продуктивність праці підвищилася на 27 відсотків.

Колектив бригади Б. І. Сукачова виступав ініціатором змагання за бережливість, режим економії. Механізатори вміли рахувати колгоспну копійку. Економія прямих затрат


складала понад 21,3 тисячі карбованців за рік.

Про роботу бригади ї її досягнення Борис Іванович говорив так: "На будь-якій ділянці виробництва успіх вирішують люди. Отож висока трудова дисципліна, чітка організація праці, почуття господаря землі і машин, відповідальності за доручену ділянку роботи — основні передумови раціонального використання кожного гектара землі, кожного трактора".

Чудовими рисами відзначався характер Б. І. Сукачова. Він вбачав зміст свого життя в праці, в спілкуванні з людьми, охоче брав на себе найважчу ношу, бачив у щоденних турботах головну мету, завтрашній день.

Колгосп не шкодував коштів на придбання техніки. У бригаді Б. І. Сукачова було 28 тракторів, 20 зернових та спеціальних комбайнів, багато іншої техніки. Та кількість машин ще не повною мірою обумовлює рівень інтенсифікації виробництва. Головне - високопродуктивне використання механізмів. А це можуть зробити тільки кваліфіковані працівники. У бригаді приділялася виняткова увага підготовці кадрів, удосконаленню їх кваліфікації. От чому кожний із 65 механізаторів бригади був справжнім майстром своєї справи. Він міг працювати на будь-якій машині, що була в господарстві, був добре обізнаний з новітніми досягненнями агрономічної науки, передового досвіду, кожен механізатор — спеціаліст високого класу. Ланка Віктора Миколайовича Хоменка виростила в 1974 році о 353 центнери цукрових буряків. Третю частину коренів відправляли на завод без ручної доочистки.

А зимової пори всі сідали за парти. У школі підвищення кваліфікації кожного року поповнювали свої знання і бригадири, і всі механізатори. Третю частину бригади складала молодь. Працювали трактористами 4 брати Сітаки. Що їх приваблювало у бригаді Б. І. Сукачова? Насамперед, перспектива стати справжніми


спеціалістами. Трудове наставництво, якому надавали особливого значення, стало нормою у колективі.

Приділяли постійну увагу виховній роботі серед механізаторів і створенню їм належних побутових умов. Б. І. Сукачов систематично проводив бесіди про найбільш важливі події, про боротьбу радянського народу за дострокове виконання завдань, про досягнення науки і передового досвіду. Члени бригади мали можливість відпочити в будинку механізатора, прочитати газети, журнали. Тут же, в полі, був кіоск без продавця, де можна було придбати промислові і продовольчі товари. Було організовано харчування. Члени бригади забезпечувалися гарячими стравами. Під час польових робіт харчування дворазове — обід і полудень. Обід підвозився прямо до агрегату.

Турбуючись про високопродуктивне використання техніки, бригадир уважно аналізував кожен робочий день усіх механізаторів. У перші роки керівництва бригадою приглядався до двозмінної роботи. І ось до якого висновку прийшов. Виробіток на трактор денної зміни у півтора рази вищий, ніж нічної. Та і якість робіт вдень значно краща. А що коли організувати двозмінне використання техніки протягом усього світлого дня?

Правління колгоспу підтримало ініціативу Бориса Івановича. У бригаді чимало років існував такий розпорядок дня. Перша зміна працювала у полі з п'ятої години до тринадцятої. Під час перезміни обидва механізатори проводили технічний догляд за машиною. Друга зміна розпочинала роботу з чотирнадцятої і закінчувала її о двадцять другій годині. У бригаді робота кожного механізатора оцінювалася балами. Від оцінки залежала оплата.

Ось що дала така організація праці. Середньозмінний виробіток на трактор підвищився з 6 до 7,2 гектара. У 1974 році, наприклад, на кожен еталонний трактор було


вироблено по 1750 гектарів умовної оранки. Крім того, значно зросла якість робіт, віддача кожного гектара землі.

Ефективно використати кожну машину допомагала чітко налагоджена диспетчерська служба, впроваджена в колгоспі з ініціативи Б. І. Сукачова. Суть ось у чому. Поля колгоспу "Більшовик" розтягнулися уздовж на 25 кілометрів. Забезпечити оперативне керівництво і контроль за роботою кожною агрегату дуже важко. Наприклад, у 1974 році на жнивах у колгоспі запровадили комплексні збиральні загони. Хороший метод, але якщо один трактор, що відвозив від комбайнів візки з подрібненою соломою, вийшов з ладу, то виникала загроза простою у напружену пору кількох збиральних агрегатів. Яку ж машину можна взяти замість зіпсованої? Де вона зараз? Все це за кілька хвилин вирішувала система оперативного управління виробництвом. На центральний диспетчерський пункт з усіх ділянок господарства протягом усього дня надходила найрізноманітніша інформація. Тут вона оброблялася й ретельно аналізувалася. Кілька хвилин - і будь-яке питання погоджено.

У тракторній бригаді, майстерні, гаражі установлені радіотелефонні апарати. Мали їх і автомашини спеціалістів, "літучка" технічної допомоги. Усі вони першої-ліпшої хвилини могли з'явитися з центральним диспетчерським пунктом, а через нього - з кожною ділянкою господарства. Через диспетчерський пункт бригадир чи агроном безпосередньо з поля чи з тракторного табору міг за кілька хвилин вийти на будь-який телефон міської АТС у Ромнах, навіть в обласному центрі.

На великих щитах у диспетчерській кольорові фішки з номерами позначали, де знаходиться в цю хвилину кожен автомобіль, трактор, яку роботу виконує, і навіть


в якому стані зараз кожна машина. Біла фішка - машина працює справно; жовта - сталася поломка; червона - проводиться техогляд № 1; зелена - техогляд № 2. Спеціальні відмітки на лінійці з поділками визначали скільки пального витратив кожен трактор, скільки часу відпрацював. Минув визначений строк, і машина стає на техогляд. Адже від цього залежав строк її служби, довголіття і продуктивність. Спеціальна ланка ремонтників на чолі з техніком-механіком комсомольцем Леонідом Пятчаниним проводила техогляд машин, реставрувала потрібні деталі.

Диспетчерська служба допомагала не лише найефективніше використовувати весь машинно-тракторний парк, а й програмувала його роботу на майбутнє. Програмувався й увесь технологічний процес вирощування кожної культури.

Б. І. Сукачов ніколи не задовольнявся досягнутим. Ознайомився він детально з безнарядною системою організації і оплати праці механізаторів, переконався у високій її ефективності і впровадив її в бригаді. Адже при такій системі кожний механізатор володів суміжними професіями, по-справжньому вболівав за кінцевий результат роботи всього колективу. Ось так у творчій праці і народжувалися справжні успіхи в боротьбі за хліб.

На базі бригади Героя Соціалістичної Праці Б. І. Сукачова протягом багатьох років працювала обласна школа передового досвіду молодих механізаторів. При проведенні семінарів про передові технології в сільськогосподарському виробництві розповідали науковці, а практичні заняття відбувалися безпосередньо в тракторній бригаді.

Багато вражень було у слухачів обласної школи молодих хліборобів. Переймаючи досвід у відомого майстра високих врожаїв (вихованці любовно і влучно називали Бориса Івановича доктором механізаторських


наук), хлопці багато разів запитували себе: "Чому в нас не все так чітко робиться? У чому причина успіху людей, очолюваних Героєм?" Наполегливо шукали відповідь, співставляли повсякчас усі "так у них" і "так у нас", аналізували. Одне слово, слухачі під час навчання включалися у процес активного мислення, одержували надійний заряд творчої енергії. Школа Б. І. Сукачова розкрила для молодої механізаторської порослі справжній творчий простір.

Навчаючи інших, Борис Іванович заочно закінчив сільськогосподарський технікум, постійно знайомився з новинками передового досвіду.

До Героя Праці у людей завжди особливе ставлення. Адже завоювати найвищу нагороду одне, а постійно її підтверджувати - зовсім інше. У цьому випадку Борису Івановичу можна було з чистою совістю дивитися людям у вічі. Нагорода Героя не була випадковою. За успіхи у праці він нагороджувався у різні роки п'ять разів різними медалями, а в сімдесятих роках за вагомі трудові здобутки нагороджується орденами Трудового Червоного Прапора і Жовтневої революції, а також другим орденом Леніна.

Борис Іванович, займаючись напруженою працею, завжди знаходив час для громадських справ, для допомоги простій людині у вирішенні її болючих питань. Тому невипадково в сімдесятих роках жителі Роменщини висловлювали йому високу довіру і двічі обирали депутатом Верховної Ради Української РСР. Крім того, він був обраний членом Центрального Комітету профспілки працівників сільського господарства України.

У лютому 1979 року Борис Іванович обирається головою колгоспу "Більшовик". На цій посаді він працював півтора десятки років. З 1994 року Борис Іванович на пенсії, на заслуженому відпочинку.


КАВАЛЕРИ ОРДЕНА ЛЕНІНА

ІВАН ІВАНОВИЧ ДАВИДЕНКО

Іван Іванович Давиденко народився в 1924 році в селі Боромлі. Дитинство його пройшло в тяжкі роки, сім'ю не минув голодомор 32-33 рр. Після закінчення семирічки здобув спеціальність слюсаря на Харківському заводі імені Комінтерну, де й працював декілька років.

Почалася Велика Вітчизняна війна, але Івана Івановича через вік не взяли на фронт, та й на нього була накладена "броня", так як він працював на військовому заводі. У березні 1943 року він все-таки пішов добровольцем на фронт. Брав участь у тяжких боях по визволенню Калінінської і Вітебської областей, Прибалтики. Отримав три поранення, після кожного потрапляв у різні частини, був і простим солдатом, і розвідником. За участь у виконанні однієї з бойових операцій на території Латвії нагороджений орденами Слави та Червоної Зірки. Має декілька бойових медалей.

Окружна газета Прибалтійського військового округу "За Родину"184 так описувала бойові подвиги І. І. Давиденка в 1944 році як розвідника:

...51-а гвардійська стрілецька Вітебська ордена Леніна Червонопрапорна дивізія, яка діяла в складі військ 1-го Прибалтійського фронту, з тяжкими боями, крок за кроком звільняла від німецько-фашистських загарбників литовську землю. Попереду, як завжди, йшли розвідники.

Прорвавши оборону фашистів і подолавши за день більше, ніж 10 кілометрів, передові полки дивізії зупинились вночі перед великою балкою. На іншому боці, на підвищенні, проходила нова лінія ворожих укріплень.


Майже без зупинок гітлерівці запускали освітлювальні ракети.

У ніч, сиру і темну, пішла група розвідників під командуванням помічника командира взводу гвардії старшого сержанта Коливанова. Чим ближче вони наближалися до передбачуваного переднього краю фашистів, тим рідше пронизували нічний морок ворожі ракети. А потім їх зовсім не стало.

Боячись потрапити в западню, розвідники повзли повільніше й повільніше, прощупуючи натренованими пальцями кожний сантиметр землі, виявляючи, чи не має мін. Коли, прикриваючи один одного, вони переповзли битий шлях, старший групи залишив в кюветі другі «ворота» - Івана Давиденка і Юрія Іванова, їх завдання - прикрити товаришів, якщо гітлерівці їх виявлять...

Микола Коливанов, Дмитро Федоров, Микола Бліков, Іван Шиян і Михайло Стахурпов обережно підповзли до потемнілого за битим шляхом лісу, вони мали надію знайти там фашистів. Іванов і Давиденко принишкли в кюветі, метрах в ста один від одного. Йшов дощ, то посилюючись, то затихаючи. Весь одяг змокрів, злипались від недосипання повіки, але Іван Давиденко до болю в очах вдивлявся в темноту і уважно прислухався до кожного шелесту. Раптом розвідник зрозумів, що метрах в чотирьох-п'яти від нього дощові краплі падають не в траву, а ніби на плащ-палатку. Вмить насторожився, автомат - на бойовий приціл.

Йому здалося, що пролетіла ціла вічність, коли почувся тріск гілля під ногами людей, які наближалися. Це повертались, не ховаючись, бійці





Последнее изменение этой страницы: 2016-07-14; просмотров: 88; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы!

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 3.87.250.158 (0.013 с.)