ЛАУРЕАТ ДЕРЖАВНОЇ ПРЕМІЇ СРСР



Мы поможем в написании ваших работ!


Мы поможем в написании ваших работ!



Мы поможем в написании ваших работ!


ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

ЛАУРЕАТ ДЕРЖАВНОЇ ПРЕМІЇ СРСР



СТЕПАН ІВАНОВИЧ ГРИЦЕНКО

Степан Іванович народився в селі Боромлі в 1930 році в простій селянській сім'ї. У 1937 році почав навчатися в Боромлянській середній школі, 10 класів закінчив у 1948 році. З дитинства юнак любив техніку і особливо автомобілі. Ще в юнацькі роки в нього зародилась мрія здобути спеціальність, яка була б пов'язана з автомобільною технікою. Тому питання, яке стоїть перед багатьма випускниками, - куди піти, перед ним не стояло. Він успішно склав вступні екзамени до Харківського автодорожнього інституту, який закінчив у 1953 році за спеціальністю інженера-механіка. При розподілі він вибрав місто Жодіно в Білорусії. У той час там був завод, який виготовляв дорожні машини і меліоративну техніку.

У 1958 році, згідно постанови Уряду СРСР, на базі цього заводу створюється білоруський автомобільний гігант, перед яким стояло завдання випуску автомобілів-самоскидів небаченої на той час вантажопідйомності.

Усе трудове життя Степана Івановича було пов'язане з "БєлавтоМАЗом". Трудову діяльність почав на посаді інженера, а закінчив заступником генерального директора з якості. Поряд з іншими інженерами і спеціалістами вніс свій особистий вклад у розробку нової техніки. У 90-х роках завод став випускати небачені в світі автомобілі-самоскиди вантажопідйомністю 280 тонн. Це вантаж чотирьох залізничних вагонів. Ці


самоскиди успішно працюють на транспортуванні вугілля, яке добувається відкритим способом в кар'єрах. Самоскиди зарекомендували себе найкращим чином в десятках країн світу, куди вони експортуються. їх з охотою купують всі високорозвинені країни світу.

За свою самовіддану працю Степан Іванович нагороджувався медалями, орденом Трудового Червоного Прапора, Почесною грамотою ЦК КПРС, РМ СРСР і ВЦРПС, а в 1968 році він став лауреатом Державної премії СРСР.

Дружина Степана Івановича також закінчила Боромлянську середню школу і тривалий час працювала в одній із шкіл м. Жодіно вчителем російської мови і літератури. Вона нагороджена почесним знаком "Відмінник освіти СРСР". Подружжя виховало двох дітей, які, до речі, мають по дві вищі освіти. Син, Олександр Степанович, у званні підполковника служить в міліції м. Мінська. Донька, Ірина Степанівна, - в структурі Організації Об'єднаних Націй в Австрії в м. Відні.

Степан Іванович в 1993 році вийшов на пенсію.

Про нього розповідається в книзі, присвяченій "БєлавтоМАЗу"177.

КАНДИДАТ ГЕОГРАФІЧНИХ НАУК

ІВАН ПЕТРОВИЧ ВЕДЬ

Іван Петрович народився в 1937 році в сім'ї колгоспників, добре навчався, потім успішно закінчив лісогосподарський факультет Харківського сільськогосподарського інституту за спеціальністю інженера лісового господарства. Після закінчення аспірантури в 1970 році захистив кандидатську дисертацію і здобув ступінь кандидата географічних наук. Тривалий час працював науковим співробітником Кримської гірсько-лісової станції, а з 1977 року працює доцентом географічного факультету Сімферопольського Університету. Вже більше 20 років читає лекції для


студентів. Іван Петрович має більше 50 наукових праць, які опубліковані в різних наукових журналах. Останнім часом підготовлений "Кліматичний атлас Криму" та монографія "Клімат Сімферополя".

ПОЛКОВНИК ГЕНЕРАЛЬНОГО ШТАБУ

ВОЛОДИМИР ІВАНОВИЧ ЖУК

Володимир Іванович закінчив школу в 1957 році і пов'язав свою долю з Збройними Силами СРСР, у яких прослужив 31 рік. Почав строкову службу рядовим солдатом, потім закінчив Пушкінське радіотехнічне училище військ протиповітряної оборони країни, командну Академію протиповітряної оборони імені маршала Г. К. Жукова. У військах працював на різних командних і штабних посадах. Був начальником штабу дивізії у званні полковника. Вісім років прослужив у Головному оперативному управлінні Генерального Штабу Міністерства Оборони СРСР.

Працюючи в Генеральному Штабі, успішно виконував спеціальні завдання в таких країнах, як В'єтнам, Куба, Кампучія, Угорщина, Чехословаччина, Польща. Нагороджений 9-а державними нагородами.

Володимир Іванович ще в шкільні роки з легкої руки Степана Андрійовича Довженка, як сам він згадує, активно займався спортом. У 32 роки він став майстром спорту СРСР з важкої атлетики. У 1974 році став призером першості Росії і Збройних Сил СРСР. Сьогодні Володимир Іванович на заслуженому відпочинку, проживає в м. Дніпропетровську. Він з глибокою повагою згадує школу, вчителів, які його вчили: М. Т. Артюшенка, О. А. Гапона, І. К. Дичка, І. В. Жмурка, І. П. Перетятька, Є. і. Герман, В. Ф. Блєднову.

МИКОЛА ОЛЕКСАНДРОВИЧ КОЗЛОВ

Микола Олександрович народився в с. Боромлі в


передвоєнному 1939 році. Потім тяжкі роки фашистської окупації. Нарешті звільнення села та тяжкі повоєнні часи, у голодному 1947 році пішов навчатися в перший клас Боромлянської середньої школи. По праву гордиться Микола Олександрович тим, що народився і виріс він саме у цьому співучому селі, про яке нині знають на Сумщині і за її межами. Саме тут у нього народилася велика любов до пісні, з якою, як він запевняє, не розлучиться до останніх днів свого життя.

- У церковному хорі, - розповідає Микола Олек­сандрович, - свого часу співала моя бабуся. Вона й повела мене до цього колективу, де мені дуже сподобалося. Були там люди з чудовими голосами. Тож мені і захотілося співати у цьому хорі. І все було гаразд. Та ось настав час приймати мене в піонери, і тут виникла така ситуація: у школі вивели мене і сказали: "Якщо ти не кинеш співати у церковному хорі, в піонери тебе не приймемо". Самі розумієте, що значило почути такі слова в ті часи. Так ось ходити до церкви я таки перестав, а любити пісню - ні. І тут, крім своєї бабусі, я ще хочу добре слово сказати про боромлянського священика Григорія Васильовича Дудка, який навчив мене нотній грамоті, грати на мандоліні і співати. Ото з його легкої руки я й поєднав своє подальше життя з піснею і музикою. У школі грав у духовому оркестрі, яким керував Іван Васильович Жмурко, в технічному училищі, в якому я навчався, - теж. Не розлучався з цим і в армії...

Після закінчення школи Микола потрапив до Сумського технічного училища і, не роздумуючи, прийшов до Палацу культури машинобудівного заводу імені М. В. Фрунзе, який вже тоді славився на Сумщині прекрасною художньою самодіяльністю. Не міг уже Микола жити без художньої самодіяльності, без музики і пісні. Без того, в що вкладає своє серце і душу, ось уже чотири десятиліття...178

 


... Та обставини склалися так, що йому хотілося більше співати, а багато часу доводилося витрачати на гру в оркестрі. Саме тому він потрапив до камерного оркестру, одночасно навідуючись і до вокального колективу, яким тривалий час керувала С. Ф. Мотова. У Палаці культури фрунзенців відбувся ювілейний концерт добре відомого в акціонерному товаристві "Сумське машинобудівне НВО імені М. В. Фрунзе" соліста народного вокального колективу М. О. Козлова.

Солісту Миколі Козлову чи не найбільш притаманне почуття народної пісні, простої, і разом з тим, майстерної манери виконання.

Мабуть, все оте йде від отчого дому. Адже і мати його, Наталія Сергіївна, і батько, Олександр Миколайович, любили пісню і вміли співати. Прищепили вони палку любов до пісні і своєму синові... І приємно тепер йому відчувати, що все своє свідоме життя поєднав з піснею, що нею й сьогодні він чарує тисячі мешканців обласного центру. А голос у нього своєрідний, прекрасний, який, ніби переливається з басу в баритон і навпаки. Як засвідчують фахівці, на такі голоси, як в М. О. Козлова, природа не дуже щедра...

Микола Олександрович - співак, як кажуть, з діда-прадіда. Та час вже сказати, що він був і невтомним, старанним, завзятим робітником добре відомого в Україні і за її межами "Сумського машинобудівного НВО імені М. В. Фрунзе". На цьому підприємстві він пропрацював тридцять сім років. Працював котельником у заготівельному цеху № 18 з бажанням, сумлінністю і з душею. Різні йому замовлення доводилося виконувати. Та найбільше - обладнання до газоперекачувальних агрегатів. Десятки разів за сумлінну працю він відзначався адміністрацією, робітники обирали його депутатом Сумської міської ради народних депутатів в 1990-1994 роках.


Та краще його відзначали за участь у художній самодіяльності. Його слухають, затамувавши подих, і завжди нагороджують шквалом оплесків. Декілька років тому відбулася зустріч випускників 1957 року випуску. З великим натхненням Микола Олександрович виконував українські народні пісні. Він буквально зачарував присутніх.

Микола Олександрович в 1983 році нагороджений почесним знаком Всесоюзної Центральної Ради професійних спілок "За досягнення в самодіяльному мистецтві". Він лауреат республіканських конкурсів. А в 1987 році нагороджується медаллю лауреата Всесоюзного фестивалю народної творчості. Його творчі досягнення, як кажуть в народі, не тільки дар Божий, а й велика праця, адже Микола Олександрович не закінчив жодного музичного закладу.

У 1995 році Микола Олександрович залишив підприємство і пішов на пенсію, але співати не покинув. Тепер він знову, як колись в дитинстві, йде до церкви. У його посвідченні є такі слова: "Архієпископ Сумський і Охтирський засвідчує, що Козлов Микола Олександрович, "випробуванням совісті, в неділю двадцять шостого після П'ятидесятниці, четвертого грудня 1995 року посвячений в сан диякона". В останній час він працює протодияконом Сумського Спасо-Преображенського Кафедрального собору.

ВІРА І ЦЕРКВА

(1943- 1997 рр.)

Лихоліття Великої Вітчизняної війни, великі людські втрати привели до збільшення числа віруючих у селі в повоєнний час. У деякій мірі держава зменшила надзвичайну ворожість у відношенні до віри, хоча попередня політика продовжувалася. Християнство було єдиною ідеологією, яка не підпорядковувалась партійній


пропаганді.

Великі втрати у війні близьких і рідних привели до деяких змін у свідомості людей у післявоєнний час, адже церква обіцяла вічність, яка купується не за гроші, а вірою перед Богом і іі за які кошти будь-яка людина у світі, навіть мільярдер, не додадуть до свого життя жодної хвилини. Таку дорогу ціну воно має. Бути вірую­чим - це одне, здійснювати заповіді Ісуса Христа - зовсім інше. Сьогодні дуже мало людей, які цим могли б похвалитися.

Після війни продовжували діяти два духовних храми - Хресто-Воздвиженська і Троїцька церкви. Перша не зазнала великих руйнувань під час війни. Троїцька церква була частково зруйнована і відбудована населенням. У другій половині 40-60-х років кількість людей, які відвідували церкви, була великою. На визначні релігійні свята до кожного храму збиралося більше тисячі чоловік.

Під тиском органів Радянської влади, що видавалося, як прохання жителів, у 1970 році була припинена служба в Троїцькій церкві, яка протягом 1971-72-х років була розібрана для господарських потреб. На її місці в 1973 році був споруджений центральний меморіал жителям села, які не повернулися з фронтів Великої Вітчизняної війни.

За останні півстоліття змінилося декілька священиків. У 1978 році протоієреєм став Іоан (в миру Іван Григорович Радько). Він народився у 1928 році в сім'ї колгоспників у селі Радьковка Сумського району. Закінчив п'ять класів та Горлівське фабрично-заводське училище за професією забійник шахти і штукатур. Працював у колгоспі, а потім наладчиком станків на Сумському рафінадному заводі. Іван Григорович народився у глибоко віруючій сім'ї і сам був віруючим. У 1970 році він став паламарем Сумського Кафедрального собору. Він сам осягнув священне


писання, не маючи ніякої теологічної освіти.

Протягом двадцяти років служби в Хресто-Воздвиженській церкві зроблено дуже багато для впорядкування храму, проведення його ремонту. А в 1995 році його стараннями при допомозі колгоспів, організацій і, перш за все, ПМК-145, був збудований і відкритий добротний будинок для хрещення дітей. На відкриття цього будинку прибув архієпископ Сумський і Охтирський Варфоломій. Така високопоставлена церковна особа була в Боромлі вперше за двадцяте століття. До протоієрея Іоана можна віднести слова святителя-затворника Феофана: "Якщо спаде тобі на думку щось добре, поспішай виконати це: знай, що то твій Ангел-хранитель промовляє до тебе в совісті твоїй, і Бог готовий допомогти тобі в цьому".

Вважалося, що людей віруючих в селі дуже багато, але вони не ходять до церкви і не здійснюють обряди, боячись переслідувань властей. Приведемо деякі дані про відвідування церковних свят в Хресто-Воздвиженському храмі. У 1984 році під час триденних пасхальних свят церкву відвідало 672 чоловіки, гро­шовий дохід від продажу предметів культу та тарілочний збір склав 1077 крб. На святкування Воздвиження в цьому ж році церкву відвідало 288 чоловік, а грошові збори склали 705 карбованців. У 1985 році протягом трьох днів на свято Трійці храм відвідало 40 чоловік, було продано предметів культу на 534 карбованці.

З виникненням незалежної України відношення до релігії змінилося. Тепер кожен може в дійсності сповідувати або не сповідувати будь-яку релігію, але виходить своєрідний парадокс. Церкву відвідувати в 90-х роках стало менше людей. Навіть на свято Пасхи кількість їх не перевищує 150-200 чоловік.

У радянські часи фактично переслідувались ті люди,


які хрестили дітей. Але, незважаючи на це, все-таки більшість людей дотримувались цього звичаю, причому в значній мірі неофіційно. 1998 році за офіційними даними було охрещено 25 дітей, у 1990 - 19 дітей. Тепер же ніяких табу не існує, але кількість не зростає. У 1989 році було охрещено 18 дітей, обряд церковного вінчання здійснило лише 4 пари. У той же час багато людей говіють (знімають гріхи) - 462 чоловіки за 1996 рік. Велика кількість людей поминає померлих рідних - 3365 чол. Останніми роками в селі змінився обряд поховання. Майже відійшов звичай ховати з духовим оркестром. У 1996 році за церковним каноном було поховано 83 чоловіки. Офіційні ціни на ці обряди невисокі:

- хрещення - 10 гривень;

- поховання - 10 гривень;

- весілля - 15 гривень;

- зняття гріхів - 50 копійок;

- поминання - 10 копійок.

Це при тому, що заробітна плата священика всього 10 гривень на місяць.

Напевно, головна причина зменшення кількості відвідування церкви і зменшення кількості віруючих полягає в тому, що розірваний ланцюжок духовного зв'язку поколінь у попередні роки. Як і будь-яка справа, так і віра повинна виховуватись в сім'ї з дитинства.

Хресто-Воздвиженська церква в останні роки добре відремонтована та відповідно оснащена предметами культу. У ній є шість культових предметів, які віднесені до пам'ятників історії і культури:

№ п/п Автор, назва твору, школа Дата, століття Виготовлення Розмір в мм,вага в г длядорогоцінних металів
Книга "ТРИДІОН" Києво-Печерська друкарня 1761 р. папір, печатка, шкіра, витискання 32x20x9

 

№ п/п Автор, назва твору, школа Дата, століт. Виготовлення Розмір в мм,вага в г длядорогоцінних металів
Ікона "БОГОМАТЕРЬ С МЛАДЕНЦЕМ". Академічна 1 п. 19 ст. дерево, левкас, темпера 75x53
Ікона "БОГОМАТЕРЬ С МЛАДЕНЦЕМ" 18 ст. дерево, левкас, темпера, позо­лота 53x45
Псалтир. Києво-Печерська друкарня папір, печатка 34x21x8
Вишитий Хрест к. 19 ст. оксамит, золота і срібна нитка 40x40
Чаша причащання к. 18 ст. срібло, позолота, мідь, гравіювання В. 30.Д.11,5 Д-16,5

Для діяльності церкви необхідні значні кошти. Тим більше, що ніяких коштів держава не виділяє. Храм заробляє їх самостійно. Протягом 60-80-х років щорічний доход церкви становив 20-27 тис. крб. У 90-і роки кількість доходів через складну економічну ситуацію в державі зменшилась. Уявлення про доходи та витрату їх дають такі дані:

Доходи і витрати В 1990 р. в крб. В 1996 р. у гривнях
Загальний залишок грошових засобів 24986-47
Всього поступило грошей за звітний рік 37073-31
в тому числі: виконання обрядів
Добровільне пожертвування 2299-88
продаж релігійної літератури 27784-44
Всього витрачено грошових коштів за звітний рік 35935-38
на утримання служителів культу
обслуговуючого персоналу 2238-50
на ремонт і утримання приміщення 10027-10
на придбання предметів культу і релігійної літератури 12023-75
Відраховано:
релігійним центрам
інші грошові витрати 2371-03
загальний залишок грошових коштів на кінець звітного року 26124-41
У банку 25008-15
У касі 1116-26

У кожному селі є релігійне річне свято на честь церкви — храм. У селі Боромлі цим святом є 27 вересня щорічно. Це день релігійного свята — Воздвиження Хреста Господнього, але фактично його майже не святкують.


РОЗДІЛ VI

СЕЛО В БРЕЖНЄВСЬКУ ЕПОХУ І

РОКИ ГОРБАЧОВСЬКИХ РЕФОРМ

(1965-1990 рр.)

СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНИЙ

РОЗВИТОК СЕЛА

Н

ове керівництво СРСР на чолі з Л. І. Бреж­нєвим, прийшовши до влади, зробило, з його точки зору, все для того, щоб змінити ситуацію. Вже в середині 60-х років було видно, що програма будівництва комунізму, яка була розрахована на двадцять років, не буде виконана. Красивим виходом із цієї ситуації була розробка теорії так званого розвинутого соціалізму, з обґрунтуванням якої Л. І. Брежнєв виступив у 1967 році. Після смерті Л. І. Брежнєва роки його правління стали називати застійними. У 1985 році країну очолив М. С. Горбачов. Він став до керма влади, будучи палким прихильником ленінізму і будівництва гуманного соціалізму, а свою реформаторську діяльність завершив розвалом Союзу РСР, відходом від марксизму і соціалізму.

Вся трагедія російської і радянської історії полягала



в надзвичайній ролі її перших осіб — царів, генеральних секретарів, президентів. Суспільство не змогло виробити дійсно демократичних засад дії законів і влади, тому закони розвитку підганялися завжди під лідера.

Але як там не було, а життя розвивалося. Приходили нові покоління, формувалися інші цінності. Обличчя села за цю чверть століття надзвичайно змінилося, зріс добробут людей. У середині 60-х років над будинками піднялося більше сотні телевізійних антен, жителі у власному користуванні мали 140 мотоциклів, більше тисячі велосипедів, тисячу радіоприймачів. З'явилися перші приватні легкові автомобілі і побутові холодильники.

У 1967 році вся країна широко відмічала 50-річчя Великого Жовтня. Жителі села з великим трудовим піднесенням відзначили це свято. Більшість людей вірила в краще майбутнє. Під час Жовтневих свят відбувся великий мітинг, який був присвячений відкриттю у центрі села пам'ятника В. І. Леніну. У зв'язку з цим та згідно рекомендації райкому партії бюст Леніна біля школи був демонтований. Це пояснювалося тією обставиною, що в одному селі не може бути двох пам'ятників одній визначній історичній особі. Зрозуміли такі пояснення в той час жителі неоднозначно. У 1984 році демонтований бюст Леніна був встановлений в сільському краєзнавчому музеї.

Другою надзвичайно важливою подією у ті роки була підготовка і святкування у всіх колективах 100-річчя з дня народження В. І. Леніна.

До тридцятиріччя визволення села від німецько-фашистських загарбників у 1973 році в центрі села був відкритий меморіал пам'яті загиблим під час Великої Вітчизняної війни.

У середині 60-х років був розроблений генеральний план будівництва в селі. Він був розрахований на декілька


десятків років. Будувати різні споруди мали лише за новими проектами, в тому числі і особисті будинки. Щороку споруджувалося до 100 будинків. Протягом 1965-1970-х рр. було збудовано майже 400 нових осель, а за весь період брежнєвської епохи більше 800. Певну допомогу забудовникам надавала сільська Рада. У 1968 році людям було виділено 50000 штук цегли, 1200 листів шиферу, 100 кубометрів лісоматеріалу179.

У 1980 році на території сільської Ради проживало 7000 жителів. У наступні роки їх кількість поступово зменшувалася. У 1990 році кількість жителів становила 5825 чоловік. У цей рік народилося 68 дітей, а померло 122 жителя.

У 1980 році в користуванні жителів села було 135 власних легкових автомобілів, 890 мотоциклів, 950 холодильників, 1600 телевізорів. Працював сільський Будинок побуту, який надавав 9 видів послуг. Через село здійснювалося 107 автобусних рейсів за добу, жителі передплачували понад 5000 примірників газеті журналів, книжковий фонд бібліотеки склав 40000 одиниць. На ощадних книжках було більше 8000000 крб.180

Велику роль у благоустрої села відігравала сільська Рада і її депутати, кількість яких була 75 чоловік. Всі вулиці були закріплені за організаціями села. У 1980 році 50 садибам було присвоєно звання "Двір зразкового порядку".

Протягом чверті віку виконком Боромлянської сільської Ради народних депутатів трудящих очолював О. В. Билинка. Він народився у 1926 році в сім'ї службовця, пройшов нелегку дорогу життя. У 1943 році був призваний 17-літнім юнаком долав Армії. Довелося воювати і визволяти від фашистів Латвію. В одному з боїв був тяжко поранений. Вже в госпіталі за мужність і героїзм командир корпусу генерал-майор Казаков вручив йому орден Вітчизняної війни І ступеня. Додому


повернувся інвалідом. Працював на різних роботах і заочно навчався. Закінчив і технікум, і Харківський бібліотечний інститут.

У 1964 році Олександр Васильович був обраний головою виконкому сільської Ради. Пропрацював на цій посаді майже 25 років до виходу на пенсію. Він неодноразово обирався депутатом районної і чотири рази обласної Ради народних депутатів.

Олександр Васильович багато працював сам і цього вимагав від підлеглих. Він умів гуртувати навколо себе людей, керівників, депутатів і вирішувати самі складні питання життя села. Принципом його роботи було те, що всі питання життя села - це його питання, і якщо ініціатором у їх вирішенні не буде голова, то вони залишаться не вирішеними.

За свою працю в органах влади він був відзначений високими урядовими нагородами, серед яких ордени Трудового Червоного Прапора і Дружби народів.

Олександр Васильович охоче брав участь у літературних диспутах, був і є на сьогодні учасником хору ветеранів війни та праці, активно працює головою територіальної Ради ветеранів. Він автор багатьох віршів, деякі з них покладені на музику. Популярною серед односельчан є його "Пісня про Боромлю":

 

Над Боромлею світанки голубі

І поля розкинулись без краю.

Рідний дім, я низько кланяюсь тобі

І всього найкращого бажаю.

Приспів:

І про тих, хто поліг у кривавім бою,

Наша пам'ять не згине, повік не зав'яне,

Славлять чесним трудом Батьківщину свою

Рідні люди мої, земляки, боромляни.

Над селом моїм сторіччя пронеслись,


А воно росте і молодіє.

Ми навіки з ним зріднились і зрослись,

З ним всі наші радощі й надії.

Приспів:

Твердо віримо ми, що у нашім краю

Час великого щастя людського настане,

Прославляйте ж трудом Україну свою

Рідні люди мої, земляки, боромляни.

У віках живи, твори і розквітай,

Мій народ, село трудолюбиве,

Боромлянський рідний український край,

Ми тебе навіки полюбили.

Приспів:

Ми бажаєм тобі твердо іти у віки,

Твоїм жителям — щастя хай нормою стане,

З днем народження вас, трударі-земляки,

Односельці мої, дорогі боромляни.

КОЛГОСП "МАЯК"



Последнее изменение этой страницы: 2016-07-14; просмотров: 103; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы!

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 52.205.167.104 (0.023 с.)