НАПЕРЕДОДНІ СУВОРИХ ВИПРОБУВАНЬ



Мы поможем в написании ваших работ!


Мы поможем в написании ваших работ!



Мы поможем в написании ваших работ!


ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

НАПЕРЕДОДНІ СУВОРИХ ВИПРОБУВАНЬ



Після голодомору в 1933 році в селі Боромлі стало менше населення, бо багато померло з голоду. Хати пустували, вулиці заросли бур'янами, тини були спалені. У ці роки в селі з'явилося багато переселенців росіян, їм давали хати тих людей, що померли.

У тридцяті роки село мало зовсім інший вигляд, ніж тепер. У центрі села (де тепер кафе) стояли довгими рядами магазини, де торгували різними товарами. Частина цих магазинів збереглася і до цього часу (тепер у них комісійний магазин, «Кока-кола» і інші). У


двоповерховій будівлі, де тепер контора сільського споживчого товариства, також була контора кооперації. Далі з того ж боку був магазин "Монопольська", в якому торгували горілкою. Ще далі, де тепер пожежне депо, ближче до вулиці стояла двоповерхова будівля міліції, в нижньому поверсі якої була камера попереднього ув'язнення. Далі, де тепер клуб, був двоповерховий будинок, в якому до 1930 року розташовувався райвиконком, а пізніше - гуртожиток ФЗУ. Поряд, справа, була цегляна будівля дитячої консультації. Далі за будинком гуртожитку була будівля клубу на 400 місць, яка згоріла в роки війни. Пошта була там же, де й тепер. За нею, в глиб двору, було приміщення радіовузла на 30 радіоточок. Лікарня знаходилася там же, де вона й була до побудови нової. У центрі села, де тепер автостанція, була двоповерхова будівля семирічної школи, яка наприкінці 30-х років реорганізована в середню. Школа займала чотири будинки. Поряд з одним із цих будинків знаходилась типова аптека. На місці теперішньої школи перпендикулярно до шляху був суцільний ряд магазинів. Далі на південь була велика базарна площа. Великі базари бували у неділю, середу та п'ятницю. На базар приходили продавати продукти сільського господарства жителі Боромлі та навколишніх сіл. Практично можна було купити все. Продавали не на вагу, а поштучно або на мірку. Міркою була череп'яна кришка з горщика.

На вигоні, де тепер стадіон, на "Миколу", були великі ярмарки, які тривали три-чотири дні. На них приїжджали не тільки жителі навколишніх сіл, а й населення Харківської області та Росії. На ярмарках можна було купити домашню худобу, птицю, зерно та столярні вироби. Тут же влаштовувались каруселі, стояли лотки, Де можна було поїсти селянської їжі та випити.

Навколо села, на околицях було багато вітряків, в яких


перемелювали зерно на муку та виготовляли гречані крупи.

Крім середньої школи, в селі була ще й друга семирічка імені Кірова; на вигоні, вбік Жигайлівки, початкова школа імені Лисенка, біля Хресто-Воздвиженської церкви була початкова школа імені Шевченка та вбік Тростянця - початкова школа "13-річчя Жовтня", яку побудували на громадських засадах жителі села в кінці тридцятих років.

Центр села від мосту до парового млина був забрукований. У свята ввечері щосуботи та щонеділі цей відрізок центру був місцем відпочинку молоді. Юнаки та дівчата ходили рядами по кілька чоловік, розвертаючись біля мосту, розмовляли, жартували, співали пісень, грали на гармонії. Це було місце розваги молоді. Біля клубу, який був дерев'яний, на майданчику вечорами в святкові та вихідні дні влаштовували танці під гармонь.

У певні дні тижня в село приїжджала кінопередвижка. Як правило, це було раз на тиждень. Кіномеханік привозив з собою і кінофільм, і апаратуру. Кіно було німим. Електрики в селі не було, тому генератор, який її виробляв, крутили вручну по черзі декілька підлітків.


РОЗДІЛ IV

СЕЛО В РОКИ ВЕЛИКОЇ

ВІТЧИЗНЯНОЇ ВІЙНИ

СЕЛО В ПЕРІОД ФАШИСТСЬКОЇ

ОКУПАЦІЇ

У

неділю 22 червня 1941 року без оголошення війни фашистська Німеччина напала на Радянський Союз. О 12 годині дня Радянський уряд звернувся до населення з повідомленням про жахливу подію по радіо. Слово війна ввірвалось в життя випускників школи. Напередодні, 21 червня 1941 року, в школі відбувся випускний бал учнів 10 класу. Це був п'ятий випуск школи, як середньої. З надією на майбутнє, з радістю вони отримали атестати, зустрічали, по традиції, всім класом ранкове сонце, коли вже почала рахувати свої криваві години війна. 22 червня розгорнулися жорстокі бої на всьому західному кордоні від Балтійського до Чорного морів. Почалася Велика Вітчизняна війна


радянського народу, яка тривала 1418 днів і ночей. Вона вплинула на долю кожної сім'ї. З кожним днем фашистські війська просувалися все далі і далі, захоплюючи сотні сіл і десятки великих і малих міст. На фронти війни було мобілізовано в діючу армію 1374 жителі. З них повернулося 562 чоловіки, решта 812 - загинули на війні. Протягом липня-серпня на полях колгоспів села був зібраний урожай і достроково виконаний перед державою план хлібоздачі. Трудівники здавали гроші у фонд оборони країни. Так, працівники МТС в перші дні війни внесли у фонд оборони близько трьох тисяч карбованців. Коли наблизився фронт, колгоспну худобу і сільськогосподарську техніку МТС вивезли у східні райони Радянського Союзу. Група учнів разом з учителями зняла біля школи з постаменту бюст В. І. Леніна і заховала його на території школи від фашистів.

З перших тижнів війни сільська лікарня була перетворена у госпіталь для поранених червоноармійців. Тут лікувалися ті, кому не потрібна була висококваліфікована допомога та складні операції. Перед вторгненням німців майже всі поранені були вивезені у східні райони. Сули залишені лише ті, хто хворів на тиф і різні інфекційні хвороби.

Оборону району в 1941 році здійснювали 1-а гвардійська стрілецька дивізія (85-й гвардійський, 331-й і 4-й Воронезький стрілецькі, 34-й і 46-й гаубичні артилерійські полки, 69-й окремий розвідувальний батальйон) 21-ї армії і частина сил 227-ї стрілецької дивізії 40-ї армії Південно-Західного фронту. Під натиском переважаючих сил противника 227-а стрілецька дивізія 11 жовтня з території Сумського району відійшла на рубіж ст. Гребениківки - північніше ст. Боромлі, а 1-а гвардійська в ніч на 12 жовтня з території Лебединського району — на рубіж ст. Боромля -


м. Тростянець - с. Литовка. 12 і 13 жовтня 1-а гвардійська дивізія вела запеклий бій з противником, який намагався охопити її правий фланг, і на ранок 14 жовтня зайняла ст. Боромлю. Цього дня противник великими силами розпочав наступ по всьому фронту 21-ї армії. Головні зусилля він зосередив в напрямках: на ст. Боромлю (у стик з 40-ю армією) і на Охтирку. 15 жовтня протягом дня 1-а гвардійська дивізія вела запеклий бій на рубежі с. Боромля - м. Тростянець, а в ніч на 16 жовтня залишила територію району118.

15 жовтня 1941 року на християнське свято Покрову німецько-фашистські війська ввійшли в село. Боїв у ці дні, як за Боромлю, так і за Тростянець, і за м. Суми зовсім не було. Частини Червоної Армії просто, відступаючи на черговий рубіж, залишили ці населені пункти без бою. У той рік зима була суворою, і на 15 жовтня земля остаточно замерзла.

У перші дні окупації від гітлерівців загинули комуністи і радянські активісти: Г. І. Задесенець, П. Ф. Липченко, брати М. К. Герман і Г. К. Герман, Д. Г. Минаєнко, Я. Т. Ніколенко і В. Ф. Новгородський, залишені для організації партизанської боротьби. Цій групі активних дій провести не вдалося.

У приміщенні лікарні окупанти розмістили госпіталь для своїх поранених, який в основному обслуговували німецькі лікарі та їхній медичний персонал. Цей госпіталь був добре забезпечений необхідними медичними препаратами. Хворих на тиф, бувших червоноармійців, переселили в приміщення старого будинку аптеки, де вони і лікувалися. їх обслуговували наші медичні сестри. Окупаційна влада для їх проживання виділяла невелику кількість продуктів, а решту приносило населення. У одному з будинків, який знаходився в центрі села, було організовано випікання хліба для лікарні та німецьких солдатів і офіцерів, частина випеченого хліба


продавалася для населення за німецькі марки. Вага хлібини складала два кілограми. При продажі хліба обов'язково для порядку чергував вартовий.

З початком окупації заняття в школі були припинені, але через місяць знову були відновлені. Майже всі діти навчалися. Вони вивчали ті ж самі предмети в 1941-1942 навчальному році, що і раніше. Виключення становили лише такі предмети: історія, географія та література. У 1942-1943 навчальному році школи, в основному, не працювали. На базі середньої школи у центрі села першого вересня 1942 року була відкрита агрономічна школа, де навчалися учні старших класів. Тут вивчали хімію, фізику, агрономію та інші предмети. Агрошкола працювала до грудня 1942 року. Директором школи був С. В. Буденний, який керував хором і струнним оркестром. Під час окупації відбувалися виступи хору і ставилися п'єси. Влітку 1942 року була поставлена п'єса І. Котляревського "Наталка-Полтавка".

Німці встановили жорстокий, окупаційний порядок. Було заборонено у вечірній час та вночі ходити вулицями. Людей примусили здавати радіоприймачі, велосипеди, патефони. За найменше порушення нещадно сікли шомполами свої ж поліцаї. У цей час люди жили надзвичайно тяжко. Вони харчувалися лише тим, що вирощували на городах. У центрі час від часу діяв стихійний базар. Окупанти примушували всіх працювати на полях колгоспів, які, в основному, зберегли. Деяким жителям, які лояльно ставилися до фашистів, виділили по 2 га землі, за що вони повинні були здавати велику кількість вирощеного врожаю. Людей заставляли працювати на багатьох роботах безкоштовно, особливо на розчищенні доріг від снігу.

У центрі села у двоповерховій будівлі, де тепер магазин автозапчастин, була розташована польова жандармерія чисельністю біля 70 чоловік, більшу


половину яких складали жителі села, що добровільно пішли служити поліцаями до німців. Коли село було звільнене Червоною Армією, деякі з них за зраду були розстріляні радянськими військами. А двадцять п'ять боромлянських поліцаїв у обозі німецьких військ залишили село. У подальшому вони поселилися у багатьох країнах, але в основному в США і Канаді. Жоден з них і після розпаду СРСР, боячись кари, не приїхав у село.

Під час окупації і боїв за звільнення села згоріло більше тисячі будинків. Були зруйновані господарства всіх колгоспів, два двоповерхових приміщення середньої школи, будинок аптеки, приміщення Будинку культури на чотириста місць, двоповерховий будинок фабрично-заводського навчання, будинок жіночої консультації, магазини та інше. У населення було забрано понад 1300 корів, 350 свиней.

Гітлерівці вирішили направити на примусові роботи до Німеччини 500 жителів, але вдалося відправити, через саботаж населення, не більше 250 чоловік. Правда, деякі жителі, обмануті агітацією, добровільно погодилися на від'їзд до Німеччини. Таких було більше двадцяти чоловік.

Доля примусово вивезених до Німеччини склалася по-різному. Значна кількість їх так і не повернулася до рідної домівки. Нижче ми приводимо спогади двох дівчат, які примусово працювали в Німеччині.

... Катерина Фролівна Гасанова народилася в 1918 році на Орловщині, де і закінчила два класи початкової школи. У 1933 році з сім'єю переїхала до Боромлі. Тут до війни працювала в колгоспі різноробочою. У 1942 році зі станції Смородино її та дівчат і жінок з Тростянецького, Велико-Писарівського, Охтирського районів повезли до Конотопа, а звідти - до Польщі. Пройшовши у Польщі медичну комісію, їх відправляли до Німеччини. Спочатку


привезли в місто Росток. Там стали працювати на фабриці робітницями, плели кошулі. Працювали в денну зміну дванадцять годин, платню одержували щомісяця, жили в жіночому бараку. Там були тільки жінки та дівчата з Сумської області. Після Ростоку привезли в місто Малхін, де довелося їм працювати на військовому заводі чорноробочими, позмінно. Жили в бараку, пробули там до трьох місяців, а потім перевезли до міста Орнелеюнд. Там теж працювала на військовому заводі в денну зміну на бормашині, в нічну - на пресмашині. Зміни були потижневі, по 12-14 годин. Жила в жіночому бараку, умови праці були стерпні, відношення зі сторони німців непогане. Протягом двох років праці на заводах в Німеччині була шестиденна робоча неділя. Годували весь час тричі на день. Хліба видавали 250 грам, в обід і ввечері - овочеві супи. Щомісяця платили по 5-10 марок за віком, хто роками старший, тому платили більше. У вихідні дні відпочивали. Останні чотири місяці працювала по господарству в одного з керівників міста. Після звільнення, а це було 1 травня 1945 року, повернулась в село і до виходу на пенсію працювала різноробочою в колгоспі.

... Це було 30 жовтня 1942 року. Єлизаветі Лаврентіївні Громовій було тоді 16 років. Працювала на току біля комори і її раптово викликали до контори колгоспу. Там вона одержала повістку в Німеччину на роботу.

Наступного дня рано-вранці пішла вона до сільської Ради, взявши з собою торбину сухарів і інших харчів. З сільської Ради їх повезли в місто Тростянець на станцію Смородино. Загнали в товарні вагони і повезли до Німеччини під охороною. Дорога була тяжкою. Вагони були переповнені, їхали стоячи. Коли їхала, була лише одна думка, що вже ніколи вона не повернеться додому. Прибувши до Німеччини на станцію в місто Мангейм, їх поділили на групи і відправили по місцях роботи.


Працювали на різних роботах: на будівництві, на заводах, нянями в заможних людей. Єлизавета Лаврентіївна потрапила на завод "Ланц". Там вона працювала на токарному станку. Життя в Німеччині було тяжким. Жили вони в дерев'яних бараках, які були в три ряди обнесені колючим дротом. Спали на дерев'яних помостах. Замість матраців лежали мішки, наповнені стружкою. Розпорядок дня був суворий. Працювали без вихідних. Кожного дня о сьомій годині ранку під охороною з собаками вели на завод працювати. Працювали 12 годин.

Відношення на заводі німецьких керівників до наших людей було жорстоким. За незначні порушення били гумовими палками. Їжа була несмачна. На день давали 250 г хліба. Також тричі на день давали кашу, якщо цю їжу можна було назвати кашею. Вона була зварена з буряків і картоплі.

За три роки тяжкого життя лише один раз видали спідницю і жакет. Після трирічного каторжного життя визволення прийшло 1 квітня 1945 р. Групу, де знаходилась Єлизавета Лаврентіївна, відправили на тиждень в місто Франкфурт-на-Одері. З цього міста їх перевезли в місто Хемніц, де вони разом з солдатами збирали урожай. Після збирання врожаю їх відправили додому 26 листопада 1945 року.

За роки окупації фашисти розстріляли 39 жителів. Крім того, 70 червоноармійців, які потрапили до полону, було розстріляно на залізничній станції Боромлі.

Нові власті намагалися провести мобілізацію в селі до російської визвольної армії (армії Власова). Було викликано 25 хлопців, 15 з яких втекли, а 10 все-таки примусово були відправлені у власівську армію.

Фашистські загарбники винищували цілі села. Всьому світу відоме маленьке білоруське село Хатинь, яке було спалене загарбниками разом з його жителями і стало


символом варварства. У ході каральних операцій на Сумщині було повністю спалено 21 село.

Поблизу Боромлі є невеличкий хуторець Чернеччина, в якому напередодні війни було біля 50 дворів, проживало до 200 жителів. Через хуторець проходила єдина вулиця, яку назвали Рівною. Тут була своя початкова школа. Люди працювали в колгоспі "Прогрес". Поблизу протікала річка Боромля. В її заплаві на соковитих луках паслась худоба. Все більші врожаї давали прекрасні землі.

Та почалася війна. Через хутір після радянських частин пройшли німецькі підрозділи. Впроваджувався німецький "новий порядок". З жителів, хто міг носити зброю, пішов на фронт. Залишилися жінки, діти та старики.

У лютому 1943 року тут розігралася страшна трагедія. На початку лютого 1943 року партизанський загін із Краснопільського району в кількості 100 чол. ввійшов у село Жигайлівку. Партизани-кіннотники розстріляли багато місцевих поліцаїв, які прислужували фашистам. Далі їх шлях проліг до хуторка Чернеччини, де їх з радістю зустріли жителі і допомогли теплим одягом, продуктами та влаштували відпочинок. Після цього партизанський загін в ніч на 2 лютого 1942 року зробив вдалий рейд до села Боромлі, знищивши багато місцевих поліцаїв і німців польової жандармерії, яка розміщалася в центрі села. Незабаром про допомогу партизанам жителями Чернеччини хтось доніс до німецької жандармерії в м. Тростянець.

Вранці 16 лютого 1943 року хутір був оточений 50 есесівцями. Шукали партизанів, але марно. Тоді підпалили кожну хату. Для того, щоб залякати населення, було заарештовано 34 жителі. Це були чоловіки віком від 16 до 60 років. Під охороною 20 есесівців їх повели до хутора Шевченків Гай. На його околиці, біля ставу, зробили зупинку. Тут їх і хотіли


розстріляти, але, напевно, боялися партизанів. Після цього заарештованих вирішили вести в с. Боромлю. І ось колона по три чоловіки в ряду під вартою крокує Червоноармійською вулицею села. Все ближче центр. Справа показалася Хресто-Воздвиженська церква. Чотири сміливці зробили спробу втекти. Спроба вдалась. Але наздогін їм із дзвіниці вдарив кулемет. Один з втікачів був вбитий.

У другій половині дня колона проходила через центр в напрямку до залізничної станції Боромлі. Та незабаром її повернули назад, до центру села. Далі шлях проходив вниз по вулиці Базарній, до середньої школи імені В. І. Леніна. Зліва, на огорожі лозової фабрики, висіли два партизани.

Колона зупинилась на подвір'ї біля фасаду будинку школи (нині це корпус № 2 середньої школи).

Закінчувався короткий зимовий день. За горизонт заходило червоне сонце, від сильного морозу рипів під ногами сніг.

Пролунала команда: «Лягай!»

30 жителів Чернеччини лягли на сніг під дулами карателів.

Зійшов блідий місяць, який ще більше підсилив великий мороз. У такому становищі, під вартою, на морозі люди пролежали всю ніч. Серед них був і вчитель села Чернеччини, який, знаючи німецьку мову, звернувся до одного з вартових, із розмови стало зро­зуміло, що всіх їх мають намір розстріляти.

- Справи наші кепські, - сказав він односельчанам.

Почало світати. З Червоноармійської вулиці, в напрямок до центру, вирвалося двоє зляканих коней. Почалася стрілянина. З кожною хвилиною вона наростала і наближалася до центру. У приречених зажевріла надія. Це були передові підрозділи Червоної Армії. Але через годину все стихло.


 


Вже почало підніматися сонце, граючи своїми променями на вітах дерев, казково вкритих памороззю. Та приреченим було не до краси природи. Вони були ледве живі, з обмороженими обличчями, руками, ногами. Десь о 10 годині ранку 17 лютого 1943 року карателі вирішили закінчувати свою справу. Вони піднімали по п'ять чоловік і під вартою заводили за школу, де і розстрілювали.

Черга дійшла і до 16-річного Михайла. Йдучи біля школи, в середину подвір'я, він побачив вбитого свого брата.

Пролунали автоматні черги... Все скінчилося.

Але - що це? Михайло розкрив очі. Він живий. Зверху його лежали два вбитих. Через декілька кроків видно спину німецького солдата, який ходить і добиває поранених.

Знову у Смілика попливло все перед очима, і він знепритомнів. Наступила тиша. Раптом здалека чуються голоси рідною мовою:

- Та він ще живий!

Смілик відкриває очі. Був вечір. Знову, як і попе­реднього дня, на мороз заходило сонце. Перед ним стояли два воїни Червоної Армії. Підійшли дві медичних сестри. Допомогли підвестися. Поступово він прийшов у себе.

Червоноармійці були з військової частини, яка 17 лютого 1943 року разом з партизанами звільнила село від фашистів. Смілик не був навіть поранений. Напевно, це був шок від пережитого. Біля школи знайшли ще трьох чоловік, які були поранені, але залишилися живими. Це Іван Сумець, Іван Касьяненко та Микола Комлик.

Наступного дня до села прибули жителі Чернеччини і Жигайлівки, які забрали тіла загиблих і поховали в братських могилах цих сіл. М. Ф. Смілик на сьогодні проживає в с. Жигайлівці. Народився він у 1926 році.


Після цих трагічних подій і звільнення нашого краю від німецько-фашистських загарбників за станом здоров'я він не був на фронтах Великої Вітчизняної війни. Після війни 10 років працював трактористом і водієм автомобіля. Разом з дружиною виховав двох дітей. Йому за сімдесят. Давно посивіли скроні. На обличчі не одна зморшка від тяжкого життя і пережитої трагедії.



Последнее изменение этой страницы: 2016-07-14; просмотров: 102; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы!

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 52.205.167.104 (0.01 с.)