Партійне керівництво освітою

У другій половині 60-80-х років партійне керівництво країни постійно приймало все нові й нові постанови з метою узгодити навчально-виховний процес у школі з потребами комуністичного будівництва. Всі ці роки освіта знаходилася в стані постійного експериментування.

У 1966-67-х роках почався перехід на нові навчальні програми, який планувалося завершити через десять років. Був введений спеціальний предмет - суспіль­ствознавство, де розглядалися питання марксистської філософії, політичної економії та наукового комунізму. Історія Комуністичної партії пронизувала курси історії СРСР і України. У 80-х роках було введено новий курс "Основи Радянської держави і права".

У 1972 році ЦК КПРС і Рада Міністрів СРСР прийняли спільну постанову "Про завершення переходу до загальної середньої освіти молоді і подальший розвиток загальноосвітньої школи". У наступному році приймаються "Основи законодавства СРСР та союзних республік про народну освіту", які багато в чому визначали особливості навчального процесу в наступні Роки. Завдання школи полягало в забезпеченні

середньою освітою кожного громадянина, незалежно від його бажання і соціальної потреби.

Наприкінці 70-х років абсолютна більшість випускників 8-х класів продовжувала навчання в середніх школах. Партією ставилося завдання перетворити радянських людей в "найбільш освічений народ світу". У цих умовах почали широко практикуватися малоефективна вечірня та заочні форми навчання, були введені жорстокі критерії оцінки роботи навчальних закладів за їх кількісними показниками. Активно велася робота з другорічництвом та збереженням учнівського контингенту. Обов'язковість середньої освіти вела до знецінення знань. Вчителів постійно перевантажували численними громадськими дорученнями.

Перед школою ставилося не властиве їй завдання по підготовці трудових кадрів. Новим явищем у цьому плані стала організація у 70-х роках міжшкільних навчально-виробничих комбінатів.

70-80-і роки в школах України знаменувалися різким зменшенням сфери функціонування української мови. Почалася нова хвиля русифікації. Всім тим, хто в Україні працював над поширенням російської мови, надавалися спеціальні привілеї. Вчителі "за особливо складні умови роботи" у викладанні російської мови одержували на Україні, в тому числі і в нашій школі, 15-и відсоткову надбавку до заробітної плати.

У 80-і роки за ініціативою Генерального секретаря ЦК КПРС К. У. Черненка розпочалося нове реформування школи, яке знову розтягнулося на багато років і не було завершено.

Народній освіті завжди приділялася увага і давалися цінні настанови на партійних з'їздах. У цей час були проведені республіканський та Всесоюзний з'їзди працівників освіти.

ВАЛЕНТИНА ІВАНІВНА МЕЛЬНИК –

ДЕЛЕГАТ З'ЇЗДУ ПРАЦІВНИКІВ

НАРОДНОЇ ОСВІТИ УКРАЇНИ

Валентина Іванівна народилася в 1920 році в простій селянській сім'ї. Нелегке випало на її долю дитинство. Рано разом з сестричками залишилися без батька. Та дівчина мала добру вдачу і настирливість. У 1939 році вона успішно закінчила середню школу в рідному селі і поступила у Сумський педагогічний інститут. Молода студентка була активісткою оборонної роботи і одночасно вчилась на вечірніх курсах медсестер.

З початком Великої Вітчизняної війни Валентина Іванівна перебувала в діючій армії: спочатку служила медичною сестрою у військовому шпиталі, а згодом у медсанбаті 47-ї армії Другого Українського фронту. Неодноразово Валентині Іванівні доводилося під вогнем ворога виносити з поля бою важкопоранених. Вона має бойові медалі: "За відвагу", "За бойові заслуги", "За звільнення Варшави", "За перемогу над Німеччиною".

Після закінчення війни протягом десятків років Валентина Іванівна працювала на педагогічній ниві в Кіровській восьмирічній школі: спочатку класоводом, через деякий час - істориком, а потім заступником директора з навчально-виховної роботи.

Валентина Іванівна дуже добре проводила уроки, зацікавлювала своїм предметом учнів, змогла налагодити навчально-виховну роботу в закладі. Досвід її роботи вивчався в районі. Як передового педагога на обласній конференції вчителів у 1968 році, її було обрано делегатом з'їзду працівників народної освіти України.

МИКОЛА МИКОЛАЙОВИЧ АРТЮШЕНКО –

ДЕЛЕГАТ ВСЕСОЮЗНОГО З'ЇЗДУ

ПРАЦІВНИКІВ НАРОДНОЇ ОСВІТИ

Наприкінці 80-х років поглибилася криза соціально-економічної системи в Союзі. З'явилися перші паростки майбутньої демократії. Всі сфери суспільства потребували корінних змін. Така ж ситуація була і в народній освіті.

У 1988 році вперше у Союзі відбувалася гостра боротьба за мандати депутатів Всесоюзного з'їзду працівників освіти. Напруга боротьби привела до того, що раніше проведені вибори делегатів, які були висунуті партійними і радянськими органами, скасували. Восени 1988 року відбулися нові вибори безпосередньо в колективах і на регіональних конференціях. На конфе­ренції педагогічних працівників Краснопільського, Великописарівського і Тростянецького районів шляхом таємного голосування на альтернативній основі делегатом з'їзду був обраний Микола Миколайович Артюшенко.

У країні розгорнулася жвава передз'їздівська дискусія з проблеми:

- Якою повинна стати школа?

У жовтні 1988 року республіканська газета "Радянська освіта" опублікувала статтю директора школи М. М. Артюшенка під назвою "Що б я сказав на з'їзді?" У ній піднімалися важливі питання.

Для кожної дитини школа повинна бути рідною домівкою. Саме тут закладаються основи розвитку країни, народжується її майбутнє. Школа - це наше завтра, хто не сприяє її розвитку, той перекреслює наше майбутнє.

Жваву активність педагогічної громадськості ви­кликали останні документи, опубліковані до з'їзду вчителів, ті, перш за все, в яких викладена концепція

загальної середньої освіти. Якою ж ми хочемо бачити школу майбутнього?

Найголовніше, вчитель хоче ненав'язливої творчості, ліквідації всіх нерозумних інструкцій, ставлення до себе як до довіреної особи суспільства. Розв'яжіть школі руки, дайте, кінець кінцем, можливість вирішувати конкретні діла кожному колективу. Колишніми Міністерствами прийнято тисячі найрізноманітніших наказів та інструкцій, які тільки заважають працювати. Ось, наприклад, продуктивна праця. За роки реформи про її продук­тивність видано сотню наказів, інколи суперечливих. А тепер чомусь хочуть взагалі зняти її з порядку денного. Вже багато років продовжується справжня чехарда і з навчальними програмами.

Чи довго буде таке безладдя? Довго, якщо Державний комітет по народній освіті і з'їзд вчителів не скоротять 4-5-и ланкову систему управління і не передадуть її основні функції громадській системі. Контроль за діяльністю школи і вчителів повинен здійснюватися тільки з метою методичної допомоги і поширення передового досвіду.

Навантаження на учня залишається максимальним. Для перевіряючих важливо, щоб діти знали факти, побільше формул. Мало кого цікавить громадська позиція учня. Важливішими були оплески, вітання, а не конкретні діла у вихованні, розвитку дитини. Хронічне перевантаження ударило по їх здоров'ю.

Необхідно кардинально переглянути, і створити концепцію школи. Це справа педагогічної громадськості, роботи з'їзду. Але якою б ця концепція не була, важливо одне: кількість предметів необхідно зменшити, навчальні програми повинні бути базисними і багатоваріантними з правом вибору вчителя, надання окремим школам і вчителям права авторства на роботу з індивідуальних програм на кінцевий результат, з обов'язковим

щоденним уроком фізичного виховання у розкладі.

Для активізації роботи, можливо, треба було б ввести диференційну оплату праці вчителям за результатами атестації. Учитель повинен постійно вчитися, працювати над собою. Як підвищувати свою кваліфікацію — кожен вирішує сам: чи самостійно, за власним планом, чи в роботі методоб'єднання, чи поїхати на курси в інститут удосконалення або в якусь передову школу Союзу. Як готуватися до уроків, план уроку — особиста справа кожного вчителя, його творча лабораторія. Писати плани не обов'язково.

Тільки при злагодженій роботі школи, сім'ї, громадськості результат навчання і виховання буде успішним.

Необхідно підвищити відповідальність батьків за виховання дітей. Оцінка, виставлена в школі, повинна впливати хоча б на 13 зарплату. У той же час батьки мають право вибирати школу і вчителя для навчання своєї дитини. У школі проходять кращі роки життя, тут формується характер дитини, тому вона, за висловом Сухомлинського, повинна стати школою радості. Більше уваги до учня, його інтересів, більше довір'я. Поганих дітей нема - це результат прорахунків у вихованні сім'ї і школи. Адже різні негативні захоплення молоді виникають там, де панує пасивність, духовна збідненість. Сьогодні ще школа відстає від високої духовної культури, елементарних понять музики, живопису, естетичних норм. Важливим предметом має стати історія світової культури.

Яка ж роль директора? Він повинен користуватися довір'ям, а не піддаватися дрібній опіці різних органів. Необхідно розширити його фінансові права, ввести в школі чекову книжку, після згоди з районною радою по народній освіті дозволяти вводити додаткові посади навчально-виховного і технічного персоналу,

організовувати викладання тих чи інших предметів, непередбачених програмою, приймати висококва­ліфікованих спеціалістів для розвитку дитячої творчості.

Фінансування школи повинне бути пріоритетом і значно кращим, як з боку держави, так і з боку місцевих підприємств і організацій. Для цього в їх плани ввести відсоток асигнування на шкільне будівництво. Розробити загальнонаціональну програму до 2000 року з корінного поліпшення матеріальної бази школи.

Чимало проблем повинен вирішити Всесоюзний з'їзд. Але його робота буде результативною лише тоді, коли перебудова в народній освіті пройде через розум і серце кожного вчителя.

Робота з'їзду проходила при надзвичайній зацікавленості його делегатів у Москві, в Кремлівському Палаці З'їздів. Його рішення були своєрідним проривом до нового змісту навчання, до демократизації всього життя школи.

ОРГАНІЗАЦІЯ ОСВІТИ

І ЇЇ МАТЕРІАЛЬНА БАЗА

У другій половині 60-х і протягом 70-х років в селі було дві школи: восьмирічна ім. С. М. Кірова та се­редня - ім. В. І. Леніна, в яких навчалося відповідно, в середньому, 200 та 550 учнів.

Восьмирічна школа мала необхідну базу для навчання дітей за програмами неповної середньої школи. З 1961 року її очолив І. П. Перетятько. З кожним роком матері­альна база покращувалася, були збудовані додатково навчальний корпус, котельня. Тут працював невеликий згуртований педагогічний колектив, який забезпечував добрі знання своїм учням. Неодноразово школа виходила переможцем серед восьмирічних шкіл по підготовці до нового навчального року. У 1978 році Кіровська школа припинила свою діяльність. На її базі був створений

міжшкільний навчально-виробничий комбінат, де учні району оволодівали професіями водія, автослюсаря тракториста, столяра-складальника, оператора машин­ного доїння корів, швачки та продавця. При допомозі колгоспів та підприємств району була створена сучасна база для професійного навчання. Комбінат працював до 1993 року. Першим директором його був І. П. Перетятько, який зробив дуже багато для станов­лення цього закладу.

Середня школа, в основному, розташовувалася в старих навчальних корпусах, які знаходилися у центрі села. Крім того, початкові класи навчалися в так званій школі ім. Лисенка та в інших приміщеннях, розташованих у різних куточках села. У 1978 році був введений в дію навчальний корпус (нова школа) на 560 навчальних місць. Тепер всі учні села стали навчатися в одній школі і було ліквідовано навчання в дві зміни. У попередні роки друга зміна закінчувала заняття о 19 год. 30 хв. Введення в дію нового приміщення дозволило перейти на кабінетну систему навчання.

Значний вклад у розвиток школи і освіти в селі зробив Іван Денисович Семененко, який очолював школу з 1967 по 1979-і роки. Він народився в 1919 році і пройшов сувору школу життя. Його біографія переплелася з основними подіями історії радянської доби. Характерною особливістю життя була працелюбність і відданість роботі. Ще до війни Іван Денисович з відзнакою закінчив фізико-математичний факультет педагогічного інституту. Працював директором, був учасником бойових дій під час Великої Вітчизняної війни. Після війни працював на різних посадах, куди направляла його партія. Тоді дійсно були такі часи. Він працював і завідуючим районним відділом освіти, і вчителем, і заступником голови райвиконкому, і головою колгоспу... Але в душі завжди залишався вірним своїй педагогічній професії. Ще в 1954

році він був нагороджений значком "Відмінник народної освіти України". Іван Денисович, згадуючи своє життя, відзначав: "Якщо сказати правду, то найбільш щасливими роками в моєму житті були роки роботи в Боромлянській середній школі".

З початку навчання в новій школі на її базі відкривається філіал Тростянецької дитячої музичної школи. У 1989 році філіал був перетворений у Боромлянську музичну школу, яка розмістилася в приміщенні колишньої амбулаторії. Всі організації, підприємства і колгоспи села брали саму активну участь у капітальному ремонті приміщення.

Музичну школу очолила Надія Іванівна Яценко, яка мала великий практичний досвід роботи в музичних закладах. її стараннями створена добра матеріальна база. Для навчання дітей є п'ять фортепіано, дванадцять скрипок, шість баянів, акордеон, духовий оркестр, магнітофон та бібліотека на 500 примірників спеціальної літератури. Згодом був відкритий її філіал в селі Новго­родському. У середньому, щорічно в школі навчається 50-60 учнів, з них 20-25 - по класу баяна, 7-8 учнів - по класу гітари, 5-7 учнів - по класу скрипки, 20-25 учнів - по класу фортепіано.

Першими вчителями були Любов Борисівна Гаценко, Антоніна Василівна Гутаріна, Марина Олексіївна Остапенко, Тетяна Михайлівна Щукіна. Всі вони - випускники Сумського державного музичного училища.

З успіхом виступає хор "Дзвіночок». Великою популярністю користується гра "Поле чудес", з цікавістю проводяться конкурси "Ранкова зірка". Все це лише окремі грані великої культурно-масової роботи музичної школи.

Дошкільне виховання здійснювалося у двох дитячих садочках. З 1969 року працює дитячий садочок"Пролісок" колгоспу "Маяк", де створена добра база для виховання

дітей колгоспників. Тут працює дружний колектив вихователів. З дня відкриття дитячого садочка працює вихователем Тамара Григорівна Левченко. Більше двадцяти років виховують дітей Віра Миколаївна Буденна та Алла Миколаївна Токарева.

Приміщення садочка розташоване в чудовому мальовничому місці, поруч річка, невелика гора, ліс поле. Територію, мов вартові, охороняють могутні липи а поруч з ними великий яблуневий сад, який особливо прекрасний навесні під час цвітіння і милує очі восени добротними фруктами. Біля самого входу в будинок - голубі ялини. З весни до пізньої осені на клумбах майорять численні квіти.

У 1977 році ПМК-145 було споруджено приміщення дитячого садочка "Дзвіночок" на 90 місць. У 70-80-х роках дошкільнят було дуже багато. Садочок відвідували майже 150 чоловік. У зв'язку з цим у 1993 році вводиться в дію новий корпус ще на чотири групи. У 90-х роках у зв'язку з економічними негараздами, кількість дітей значно зменшується, але все-таки садочок відвідує 80-100 дітей. Це чотири групи. Протягом тривалого часу колектив очолює Галина Костянтинівна Гонтаренко, яка зуміла організувати його творчу роботу, добре обладнати приміщення. Чудовий вигляд мають кімнати казок та праці. З умінням оформлена світлиця, де проходять цікаві заняття з українознавства, і діти вивчають обряди та звичаї свого краю. Значна увага надається підготовці вихованців до школи. Під постійним контролем колективу здоров'я дітей. Для цього створена прекрасна база з фізичного виховання, яка включає спортивний зал і плавальний басейн. Всі свята дошкільнят проходять у великому музичному залі. Добре налагоджене харчування. Колектив закладу налічує 26 чоловік, в тому числі педагогічний персонал - 12 чоловік. Всі свої сили і енергію душі віддають своїм вихованцям

Л. І. Конельська, І. Г. Кулібаба, Л. С. Клімаш, В. С. Сумцова, В. П. Білаш, Л. В. Тверда, Н. П. Бараник, І П. Підвезько.

У другій половині 60-х - першій половині 80-х років на базі середньої школи продовжував діяти філіал Тростянецької заочної школи. У ті роки доводилися конкретні плани по набору в заочну школу тих, які не мали середньої освіти. Наприклад, в 1966 році у сьомому класі було дев'ять учнів, дев'ятому - шістнадцять, десятому - десять, одинадцятому - чотири учні. Заняття не давали бажаного ефекту, але так виконувалися закони про обов'язкову середню освіту. Дуже часто, щоб виконати план набору, а він в 70-х роках становив 25-30 чоловік, вчителям доводилося, прохати дорослих подати заяву в цю школу. У середині 80-х років заочна школа припинила своє існування.