Історія виникнення і розвитку

Вища Рада магістратури з'явилася вперше у Франції за законом від 31 серпня 1883 року, який регулював питання організації судової влади. До цього Касаційний суд вирішу­вав питання щодо дисципліни для магістратів.

Конституція IV Республіки від 27 жовтня 1946 року за­твердила створення Вищої Ради магістратури як автономно­го конституційного органу. Глава IX цієї Конституції перед­бачила формування Ради, яку очолював Президент Респуб­ліки, віце-президентом в якій був "хранитель печатки" (мі­ністр юстиції) і яка складалася з шести членів, що обираються Національною асамблеєю, чотирьох магістратів, які обираються партійними фракціями і двох членів, які при­значаються Президентом Республіки з числа осіб юридичних професій, які не належали до магістратів. Були встановлені повноваження Ради. Зокрема, вона пропонувала Президен­тові кандидатів для призначення на посади суддів певного рівня, а також зобов'язана була забезпечувати функціональ­ну незалежність і дисципліну магістратів.

Конституція V Республіки від 4 жовтня 1958 року рефор­мувала цю установу. її склад змінився: крім Президента Рес­публіки і хранителя печатки, які залишаються Президентом і віце-президентом Ради, Президент Республіки безпосеред­ньо призначав 9 членів на 4 роки, з них 2 юристи, які не є магістратами, а за пропозицією бюро Касаційного суду — 6 магістратів, та за пропозицією Генеральної асамблеї Дер­жавної Ради одного державного радника. Повноваження Ра­ди вже розширені: вона пропонує призначення радників у Касаційний суд і перших президентів апеляційного суду; дає своє заключення щодо пропозицій призначення інших суддів та присвоєння їм почесних звань; залишалися без змін її пов­новаження щодо дисципліни суддів тощо. Рада проводила за­сідання під керівництвом Першого Президента Касаційного суду, а в переважній більшості випадків, на засіданнях голо­вував віце-президент.

Конституційний закон від 27 липня 1993 року та органіч­ний закон від 5 лютого 1994 року глибоко змінили Раду з ча­сів Конституції 1958 року. Відбилося повернення до принци­пу виборів магістратів членів Ради, створені дві палати (ком­петенція однієї стосується суддів, другої — стосується про-

158

Розділ II

Установи правосуддя у Франції

159

 

курорів). Призначення спільних членів цих двох палат здій­снюється вищими органами влади держави (Президентом Республіки, керівниками двох палат парламенту, генераль­ною асамблеєю Державної Ради). З'явилися нові компетен­ції стосовно її повноваження заслуховувати пропозиції керів­ників судів великої інстанції та її консультативні повнова­ження щодо подальшого використання суддів і прокурорів на більш високих посадах.

Реформована Вища Рада магістратури почала діяти за новими повноваженнями на початку червня 1994 року.

Повноваження

Стаття 65 Конституції у новій редакції розділила дві ком­петенції Вищої Ради магістратури: призначення і дисциплі­нарні повноваження. У цих двох галузях потрібно відмітити розмежування повноважень суддівської палати і такі самі прокурорської палати. Ці повноваження належать до основ­них сфер діяльності Вищої Ради магістратури. Щодо призна­чень, то суддівська палата має два типи різних повноважень. Вона пропонує призначення суддів Касаційного суду, пер­ших президентів апеляційних судів (президентів судів вели­кої інстанції) для цих 350 постів, вона повноважна надавати пропозиції відносно проведення перепису кандидатур, отри­мує та вивчає досьє кандидатів, вивчає пропозиції та вирі­шує питання стосовно внесення на розгляд Президентові Республіки кандидатів на призначення. Це здійснюється за доповіддю одного з членів на засіданні Ради, які проходять в Єнісейському палаці.

Щодо призначень усіх інших судців палати Вищої Ради, магістратури мають повноваження висловлювати точку зору щодо кандидата. Міністр юстиції зберігає ініціативу стосов­но пропозицій відносно призначення. Палата вивчає досьє пропонованих магістратів, досьє кандидатур, які не були по­передньо рекомендовані особами, ознайомленими з їхніми досьє, і спеціально рапорти тих магістратів, які сформулюва­ли зауваження щодо проектів рішень з приводу призначення судді. Після цього на засіданні Ради заслуховується думка міністра юстиції.

Палата прокурорів має повноваження простої думки, яка не прив'язує міністра юстиції до всіх призначень на пости прокурорів, що пропонуються їм за винятком постів гене-

ральних прокурорів, призначення на які пропонуються Ра­дою Міністрів Франції. Вона дає висновок на таких самих умовах, що і суддівська палата, після вивчення досьє та до­повіді щодо кандидатури.

Виконуючи дисциплінарну функцію, ці дві палати засі­дають у Касаційному суді. Перший президент очолює тепер суддівську палату, яка як суд дисципліни щодо суддів поста­новляє відповідне рішення. Генеральний прокурор при Каса­ційному суді очолює палату, компетентну стосовно прокуро­рів, яка засідає у такому самому порядку, що й суддівська палата.

Хранитель печатки є єдиним, хто має ініціативу щодо дисциплінарних процесуальних дій проти суддів і прокуро­рів. Що стосується суддів, то дисциплінарні санкції застосо­вуються після розслідування і рапорту одного з членів Ради, мотивувальним рішенням суддівської палати Ради. Щодо прокурорів, то хранитель печатки сам вирішує питання від­носно призначення санкції, але після отримання висновку, який надійшов від палати прокурорів.

Ці дві головні прерогативи Ради — призначення і дис­ципліна магістратів — не підводять у підсумку повноту пов­новажень (функцій), визначених ст. 64 Конституції. Серед інших головних функцій Вищої Ради магістратури — кон­сультативна функція, спрямована на допомогу Президенту Республіки в його ролі гаранта незалежної судової влади.

Вища Рада магістратури збирається за скликанням її Го­ловою (Президентом Республіки) або, в разі необхідності, мі­ністром юстиції — заступником Голови, її засідання прохо­дять у палатах.

Для визнання законності засідання відповідних палат Ви­щої Ради до кожної палати повинні зібратись, окрім голови Ради (або в разі необхідності заступника її голови), не мен­ше п'яти її членів. Пропозиції та висновки палат Вищої Ради формулюються при наявності більшості голосів.

Для кожного призначення судді в Касаційний суд або першого голови в апеляційний суд Вища Рада подає пропо­зицію Президенту Республіки. Пропозиція затверджується за доповіддю члена Вищої Ради.

Рішення Вищої Ради про призначення інших магістратів подається на підставі пропозицій міністра юстиції і після по­відомлення, оголошеного одним з членів Ради.

160

Розділ II

У станови правосуддя у Франції

161

 

Рада подає свій висновок стосовно присудження почес­них нагород магістратам — членам суду.

Рада може бути проконсультована Президентом Респуб­ліки з будь-яких питань, що стосуються незалежності магіст­ратури.

Коли Вища рада має на меті прийняття постанов з пи­тань дисципліни членів суду, вона збирається під керівницт­вом першого голови Касаційного суду.

Визначення санкцій для застосування і судочинство у справах дисциплінарних порушень зафіксовані в положен­нях Основного Закону, який формулює статут магістратури.

Порядок формування

Очолює цей орган Президент Франції, а міністр юстиції є його заступником (віце-головою) за правом ех оШсіо. До цієї ради належить ще двадцять членів, яких призначає Пре­зидент Франції.

Вища Рада магістратури діє у складі двох палат: одна для магістратів-суддів, друга — для магістратів-прокурорів. До першої з указаних палат крім Президента республіки нале­жать п'ять магістратів-суддів та один магістрат-прокурор, державний радник з Державної ради, який призначається цим органом, ще три особи, які не належать до складу ма­гістратури, але є компетентними у правничій справі, яких призначають відповідно Президент республіки, президент Національної асамблеї та президент Сенату.

Друга палата формується у такому самому порядку, за винятком того, що до неї входять п'ять магістратів-прокуро­рів і один магістрат-суддя.

Члени Вищої Ради призначаються на чотири роки без права обрання вдруге. Якщо з'являється вакансія в період до звичайної дати закінчення повноважень (строку мандату) члена Ради, тоді протягом трьох місяців здійснюється додат­кове призначення, але його повноваження обмежені загаль­ним строком повноважень уже сформованого складу Рад.

Члени Вищої Ради магістратури, які належать до палати у питаннях суддів, призначаються в такому порядку. Один з числа суддів Касаційного суду обирається Асамблеєю суддів цього суду серед суддів, які не належать до керівництва су­ду. Один обирається Асамблеєю перших президентів апеля­ційних судів з їх числа. Один обирається асамблеєю прези-

дентів судів (трибуналів) великої та малої інстанцій або суд­дів апеляційного трибуналу з їх числа. Два судді й один про­курор обираються зі складу магістратів судів і трибуналів, які не належать до їхнього керівного складу.

Члени Вищої Ради магістратури, які належать до палати з питань прокурорів, призначаються в такому порядку: один з числа прокурорів Касаційного суду (обирається асамблеєю прокурорів зазначеного суду); один з числа генеральних про­курорів апеляційного суду (обирається асамблеєю генераль­них прокурорів при апеляційних судах); один я з числа Про­курорів Республіки при трибуналах великої інстанції (оби­рається асамблеєю прокурорів Республіки); два прокурори і один суддя зі складу магістратів судів і трибуналів.

Магістрати, що знаходяться поза ієрархією, обираються у спеціальному порядку, передбаченому у ст. З цього закону. В окрузі кожного апеляційного суду всі судді, за винятком першого президента апеляційного суду і президентів трибу­налів, з одного боку, та всі прокурори, за винятком генераль­ного прокурора при апеляційному суді і прокурорів Респуб­ліки, з іншого боку, обирають виборщиків у дві колегії (окре­мо): для суддів і для прокурорів. Колегія виборщиків суддів нараховує 160 членів, а колегія виборщиків прокурорів — 80 членів.

Магістрати в окрузі апеляційного суду вносяться в спис­ки виборців щодо кожної колегії. Магістрати резерву, які пе­ребувають у спеціальній відпустці, у відпустці з приводу ви­ховання дитини, у довготривалій відпустці, а також магістра­ти, яким тимчасово заборонено займати певну посаду, не мо­жуть бути внесені до списку протягом часу відпустки або часу заборони займати посаду.

Аудитори й інспектори, які належать до фінансового від­ділу в Касаційному суді, вносяться в список суддів Апеляцій­ного суду Парижа. Заступники прокурорів, які виконують обов'язки в генеральному секретаріаті при Касаційному суді, а також магістрати відділу кадрів центральної адміністрації міністерства юстиції, магістрати в тимчасовому відрядженні вносяться в список Апеляційного суду Парижа.

Магістрати заморських територій і адміністративно-тери­торіальних об'єднань Сен-П'єр-і-Міктон і Майот об'єднують­ся в той же округ і вносяться до списків двох колегій цього округу.

II — 1-3102

162 ______________________________________________ Розділ II

Ті, хто мають право бути обраними в магістрати, фігу­рують у списках виборців, але в день виборів необхідне під­твердження, що вони здійснюють функції магістратів, в апе­ляційному суді або в трибуналі округу цього суду. У кожній колегії виборці голосують за кандидатів відповідно до наяв­ності виборних посад. Вибори проводяться за одномандат­ним голосуванням в один тур і за бюлетенями для таємного голосування. Кандидати, які отримали найбільшу кількість голосів, оголошуються обраними. У разі розподілення голо­сів, найстарший кандидат вважається обраним.

Мандат кандидатів до складу колегії виборщиків діє чо­тири роки. Він припиняється, якщо обраний перестає вико­нувати функції, покладені на нього колегією, до складу якої він був обраний.

Судді, які обрані до складу виборщиків в силу ст. З, оби­рають з числа своїх членів двох суддів, покликаних засідати у Вищій Раді, відповідно до п.4 ст.1 за одномандатним таєм­ним голосуванням в один тур. Кожний виборець може голо­сувати за двох кандидатів. Два магістрати, які отримали най­більшу кількість голосів, є обраними. У разі розподілення го­лосів, найстарший кандидат оголошується обраним. Суддя, покликаний засідати у Вищій Раді відповідно до п. 4 ст. 2 обирається за такими самими правилами.

Прокурори, яких обрано відповідно до складу виборщи­ків згідно із ст., зі свого числа обирають прокурорів, які пок­ликані засідати у Вищій Раді, у порядку, який передбачений п.4 ст. 2, і прокурора, покликаного засідати у Вищій Раді, у порядку п. 4 ст. 1 за правилами, передбаченими в поперед­ньому абзаці.

Глава 6 Установи правосуддя Парламенту

Висока палата правосуддя (фр. Ьа Наиіе Соиг сіє _)'изгісе) і Палата правосуддя Республіки (фр. Ьа соиг сіє іизіісе сіє 1а КериЬІіяие) — специфічні утворення серед установ, покли­каних до здійснення судочинства у Франції. Вони не зв'язані ні з судовою системою загальної юрисдикції, ні з системою адміністративної юстиції. У числі розвинутих, всесвітньо ва-

Установи правосуддя V Франції _________________________ 16Ц

гомих країн такі інститути народжено французькою практи­кою державного устрою. Ці установи утворені як парламент­ські органи щодо здійснення правосудця за обвинуваченням Президента Республіки у державній зраді (ст. 68 Конститу­ції), а членів уряду за обвинуваченням у змові проти держав­ної безпеки, а також у діях, відповідальність за вчинення яких передбачено кримінальним законом на підставі обвину­вального акту (ст. 68-1 Конституції). Існування таких юрис-дикційних інстанцій за конструкцією державного устрою Франції є елементом парламентського контролю, що, на дум­ку французьких юристів, має превентивне значення і є од­ним з видів нагляду за екзекутивною владою з боку пред­ставницького органу народу.

Організаційно ці два органи діють окремо з 1993 р., а ра­ніше їхні функції були акумульовані у повноваженнях одно­го органу — Високої палати правосуддя, яка вже стала тра­дицією французького конституційного права. На практиці цей суд останній раз провів засідання у 1920 р., хоч його по­стійно утворюють у зв'язку з положеннями закону та Кон­ституції.

Але у 1993 р. Парламент Франції вирішив за необхідне залишити за Високою палатою правосуддя лише повнова­ження щодо кримінальної відповідальності Президента Рес­публіки, а для здійснення повноважень щодо кримінальної відповідальності членів уряду утворити новий орган — Пала­ту правосуддя Республіки.

Висока палата правосуддя

Конституційною основою діяльності Високої Палати пра­восуддя є ст.67 та ст. 68 (нова редакція) Конституції Фран­ції, а безпосередньо організація і діяльність цього органу рег­ламентуються Законом "Про Високу палату правосуддя" від 2 січня 1959 р. (фр. Ьоі ог^апіцие зиг 1а Наиіе Соиг сіє рзіісе) зі змінами, що були внесені в 1993 р. у процесі прийняття закону про нову зазначену судову установу Парламенту.

Цей орган складається з 24 осіб, які є постійними члена­ми і з 12 їх заступників. Обидві палати французького Парла­менту — Національні Збори та Сенат відповідно після кож­ного повного і часткового оновлення обирають по 12 постій­них і по 6 запасних членів цього суду. Обрання відбувається

п*

164

Розділ II

Установи правосуддя у Франції

165

 

таємним голосуванням. Для отримання мандату необхідна абсолютну більшість голосів членів кожної з палат.

Після обрання постійні та запасні члени Високої палати правосуддя присягають відповідно перед палатою, що їх об­рала і зі свого складу обирають президента свого судового органу. Закон вказує на обов'язки членів Палати і відпові­дальність за їх порушення, включно й відповідальність за відсутність на засіданнях без поважних причин, а також підстави і порядок відводу від участі в засіданні. Запасні чле­ни Палати у разі необхідності одноразової заміни на засідан­ні постійного члена Палати призначаються за методом пуб­лічного жеребкування.

Закон не вимагає від членів Палати мати юридичну осві­ту, тому Парламент вільний у своєму виборі, але це зумов­лює необхідність утворення суто професійного органу для проведення певної слідчої роботи під час підготовки засідан­ня Палати. Для цього створюється слідча комісія у складі п'яти постійних членів і двох заступників, які призначають­ся щорічно з числа суддів Касаційного суду Франції через бюро цього суду. Голова цієї комісії призначається у такому самому порядку з числа її постійних членів.

Обов'язки прокурора при Високій палаті правосуддя ви­конує Генеральний прокурор при Касаційному суді, при яко­му є генеральні адвокати, яких він призначає. Головний сек­ретар Касаційного суду є за правом секретарем Високої па­лати правосуддя і саме у такій якості присягає на відкрито­му засіданні Палати. Допоміжний і технічний персонал, необхідний для діяльності Палати, надається президентові Палати офісом національних Зборів і офісом Сенату. Кошто­рис Високої палати правосуддя зараховується до загального бюджету. Обов'язки членів Палати та слідчої комісії, а та­кож прокурора виконуються вказаними особами безоплатно. Виконання їх обов'язків передбачає лише право на компен­сацію необхідних витрат. Справи Палати, якщо вони були, передаються для збереження до Національного архіву.

У разі початку процедури переслідування Президента Республіки на підставі ст. 68 Конституції обидві Палати Парламенту повинні ухвалити резолюцію щодо притягнення його до суду. Під час прийняття такого рішення палатами Парламенту постійні та запасні члени Палати правосуддя не можуть брати участь ні в обговоренні, ні в голосуванні. Ре-

золюція, ухвалена одією з палат Парламенту передається в іншу Палату. У свою чергу, Президент тієї палати Парла­менту, яка ухвалила резолюцію Палати-ініціанта, терміново повідомляє про це вказаного генерального прокурора і пре­зидента іншої палати Парламенту.

Генеральний прокурор терміново підтверджує про отри­мання такого повідомлення і, у свою чергу, протягом 24 го­дин повідомляє про резолюцію президента Високої палати правосуддя і голову слідчої комісії, який скликає терміново цю комісію певним розпорядженням, хоч може провести са­мостійно певні слідчі дії. Закон орієнтує на те, що слідча ко­місія проводить усі слідчі дії згідно з нормами КПК Франції і тими нормами, що забезпечують гарантії захисту за стандар­тами, встановленими міжнародними документами. Дї цієї комісії оскарженню не підлягають, закон скрупульозно рег­ламентує діяльність комісії, якщо у процесі її роботи вини­кають юридичні та технічні складнощі (статті 25—26). Комі­сія розглядає справу тільки відносно особи діючого Прези­дента Республіки і факти, які кваліфікують його дії не інак­ше, як державну зраду. Усі інші обставини, факти, обвинувачення у вчиненні інших злочинів або дії особи, яка колись була Президентом Республіки, комісія не розглядає.

Якщо провадження у справі закінчено, комісія надсилає справу до Високої палати правосуддя, якщо для цього є підс­тави. За клопотанням Генерального прокурора Президент Високої палати правосуддя призначає дату судового розгля­ду справи. Процедура проведення засідання регламентується розділом 3 вказаного Закону. Слухання у Високій палаті, як правило, відкриті, але як виключення може бути ухвалено рішення про закрите судове засідання. Після закінчення слу­хань Висока палата правосуддя розглядає питання щодо до­веденості вини обвинуваченого. Рішення приймається по кожному пункту висунутого обвинувачення окремо і щодо наявності пом'якшуючих вину обставин.

Голосування відбувається таємно, шляхом подачі бюле­тенів за правилами прийняття рішення абсолютною більшіс­тю голосів. Будь-яке рішення Високої Палати правосуддя ні апеляційному, ні касаційному оскарженню не підлягає, воно є остаточним.

166

Розділ II

Установи правосуддя у Франції

167

 

§ 2. Палата правосуддя Республіки

Як уже було зазначено, Палата правосудця Республіки — новий орган, але функції його стародавні, передані йому від Високої палати правосуддя. Конституційною основою органі­зації і діяльності цієї незвичної судової установи є статті 68-1, 68-2 і 68-3 Конституції Франції, які внесені відповідно до змін у Конституції від 27 червня 1993 р., а порядок утворен­ня та діяльності цього органу регулюється Законом "Про па­лату правосуддя Республіки" від 23 листопада 1993 р. (фр. Ьоі о^§апі^ие зиг 1а Соиг <іе іизтісе сіє 1а КериЬІіяие).

Відповідно до положень ст. 68-2 Конституції цей орган складається з 15 постійних і такого самого числа запасних членів. За аналогом з порядком утворення Високої палати правосуддя Національні Збори і Сенат обирають однакову кількість — по шість постійних та по шість запасних — чле­нів Палати правосуддя Республіки зі складу кожної з палат Парламенту, відповідно після кожного повного оновлення Національних Зборів і часткового оновлення Сенату. Проце­дура та порядок обрання такі самі, як і до Високої палати правосуддя. Ще три постійних та три запасних члени Пала­ти правосуддя республіки обираються на три роки зі складу магістратів Касаційного суду, які знаходяться поза ієрар­хією. У виборах беруть участь усі магістрати Касаційного су­ду. Вони так само з указаної трійки постійних членів оби­рають Президента Палати правосуддя Республіки (ст. 1).

Відразу від обрання члени палати Парламенту прися­гають перед палатами Парламенту, які їх обрали. Магістра­ти присяги не приймають, вважається що присягу судді вони вже склали, коли призначалися магістратами.

Закон встановлює обов'язки членів Палати правосуддя, умови їх здійснення і відповідальність за їх неналежне вико­нання (статті 3—6), що аналогічні положенням у законі про Високу палату правосуддя.

Відповідно до ст. 11 закону, окремо утворюється комісія для попереднього розслідування. Вона складається з трьох штатних і трьох запасних членів, яких обирають на три роки зі складу магістратів Касаційного суду поза ієрархічних по­сад. Обрання відбувається на таких самих підставах, як і члени Палати правосуддя Республіки. Голова цієї комісії обирається аналогічно процедурі обрання Президента Пала-

ти. Заміна цих членів відбувається у порядку ст.6 Закону щодо постійних членів Палати правосуддя.

Крім вказаної слідчої комісії при Палаті правосуддя Рес­публіки, відповідно до положень абз.2 і 3 ст. 68-2 Конститу­ції Франції, а також розділу 2 глави 1 цього Закону, утво­рюється Комісія скарг. До цієї комісії може звернутися будь-яка особа, яка вважає себе приниженою злочином чи делік­том, що вчинив член Уряду при виконанні або невиконанні ним його службових обов'язків. Комісія складається з трьох магістратів Касаційного суду, двох державних радників від Державної ради і двох головних (старших) радників Рахун­кової палати. Усі вони призначаються на п'ять років.

Магістрати Касаційного суду обираються складом усіх магістратів Касаційного суду, які не належать до керівних посад за ієрархією. Один з них обирається в такий самий спосіб на посаду Голови комісії. Державні радники оби­раються Генеральною асамблеєю Державної ради. Головні (старші) радники Рахункової палати обираються складом радників цієї палати. Аналогічним чином призначаються за­пасні члени у такій самій кількості від кожної з указаних установ.

Прокурорські функції при Палаті правосуддя Республіки покладаються міністерством юстиції на Генерального проку­рора при Касаційному суді з залученням до участі в разі необхідності двох генеральних адвокатів при цьому ж суді.

Головний (старший) секретар Касаційного суду виконує обов'язки секретаря Палати правосуддя Республіки, який і за необхідності залучає певний персонал із Касаційного суду до роботи в Палаті правосуддя Республіки.

Глава 2 Закону регламентує процедуру розгляду скарг і проведення обвинувальних слухань щодо членів уряду. Комі­сія скарг після перевірки обставин обвинувачення може від­мовити скаржникові у відкритті провадження або задоволь­нити скаргу і звернутися до Палати з пропозицією відкрити провадження. На цьому етапі розгляду скарг Генеральний прокурор може офіційно звернутися до Палати правосуддя з приводу відповідної думки комісії щодо змісту скарги-клопо-тання. Якщо Палата вважає, що в рекомендаціях Комісії скарг є підстави для проведення подальшого розслідування, то звернення з резолюцією Комісії передається до Комісії з попереднього розслідування. Та, у свою чергу, приступає до

168

Розділ II

всіх дій, які вважає за необхідні й корисні для встановлення обставини конфлікту, спираючись на норми Кримінально-процесуального кодексу.

За результатами перевірки комісія приймає попереднє рі­шення. Якщо є підстави для висунення членові Уряду звину­вачення, комісія передає особисту справу (досьє) розсліду­вання генеральному прокуророві, для того щоб цей магістрат направив свої клопотання обвинувачувального характеру до Палати. Члени Уряду, які підлягають перевірці, та їхні адво­кати мають бути попереджені про це. У них є 20 днів від дня прийняття висновку, щоб вимагати у комісії рішення про недійсність фактів. Якщо комісія наполягає на своєму рішен­ні, то Палата зобов'язана перейти до розслідування і слухан­ня справ. Палата може зупинити діяльність вказаної комісії. Але така дія може стати об'єктом оскарження до Касаційно­го суду, який це питання розглядатиме у пленарному режи­мі. Якщо рішення про зупинення діяльності комісії скасова­но, справа передається Палаті для розгляду за суттю в режи­мі засідання.

Палата правосуддя Республіки проводить розслідування справи за всіма вимогами, що містяться у нормах КПК Франції, у тому числі з обов'язковим забезпеченням права на захист. Після закінчення слухань і проведення дебатів Палата переходить до стадії прийняття рішень. Якщо обви­нувачених два і більше, то голосування відбувається окремо по кожній особі. Якщо кілька статей обвинувачення, то голо­сування відбувається також окремо за кожний склад злочи­ну чи делікту. Голосування здійснюється таємно, бюлетеня­ми, за умови кворуму. Рішення схвалюється абсолютною більшістю голосів від складу членів Палати. Якщо підсудно­го було оголошено винним, то негайно починається голосу­вання щодо визначення покарання. Голосують у цьому разі в такому самому порядку (ст. 32), змістовне рішення Палати оскарженню не підлягає.

Установи правосуддя у Франції ___________________________ 169^

Глава 7

Контрольні повноваження суддів Франції

відносно окремих заходів спеціальних служб

Правники багатьох цивілізованих країн світу намагають­ся знайти варіант оптимального збалансування обов'язків держави відносно забезпечення права людини на таємницю особистого життя і обов'язків держави щодо захисту цієї лю­дини від злочинних проявів. Зрозуміло, що виконати обов'яз­ки другої групи можливо тільки, використавши найефектив­ніші форми й методи виявлення і знешкодження злочинних груп, у тому числі перехопленням інформативного зв'язку між членами цих груп із застосуванням у тому числі засобів стерео- і відеоспостереження.

Проте, враховуючи історично негативний досвід безконт­рольної діяльності спеціальних служб, не лише в країнах з автократичними режимами, а й випадки такої діяльності у країнах з демократичною формою устрою, що неминуче при­зводило до порушення прав громадян, цивілізовані країни Європи постійно посилюють контроль за їхньою діяльністю, особливо під час використання ними засобів таємного спос­тереження. Перевага у цьому контролі все більш надається судовим органам як представникам третьої влади, поклика­ним забезпечити верховенство права і оцінювати дії інших органів й осіб тільки відповідно до права.

У цьому напрямку просувається законодавство і правова практика Франції, що будується згідно з положенням статті 8 Європейської Конвенції про права людини і рекомендація­ми Європейського Суду з прав людини. Наслідуючи цим принципам, Касаційний суд Франції своїми рішеннями обме­жив практику телефонних прослуховувань і перехоплення зв'язку під час пошуку доказів щодо правопорушень, які по­сягають на публічний порядок, крім цього, обмежив діяль­ність кількох органів, з дозволу яких ці засоби могли здій­снюватися, визнавши перехоплення особистого зв'язку за вказівкою прокуратури під час попереднього дізнання або в разі очевидності злочину, як незаконні в системі позитивно­го права (пленарне засідання від 24 листопада 1989 року). Цьому процесу було надане законодавче регулювання і Пар­ламент Франції прийняв Закон № 91-646 від 10 липня

170

Розділ II

Установи правосуддя у Франції

171

 

1991 р. "Про таємницю кореспонденції, яка передається за­собами телекомунікацій", який набрав чинності з 1 жовтня 1991 року.

Текст закону відповідає міжнародним зобов'язанням Фран­ції щодо трьох головних безпосередньо зв'язаних положень:

а) тільки державний орган може порушити таємницю ко­
респонденції, що передається засобами телекомунікацій;

б) таке порушення має бути обгрунтоване вимогами гро­
мадської (суспільної) необхідності;

в) дозвіл на перехоплення особистого зв'язку може бути
наданий відповідним органам державної влади за умови і
меж, встановлених законом.

Закон (зазначений вище) складається з трьох розділів.

У першому розділі, який закріплює в основному позитив­не право в тому вигляді, як воно випливало з юриспруденції Касаційного суду, визначаються умови, яким має відповідати перехоплення зв'язку, що здійснюється за розпорядженням судової влади.

У другому розділі регламентується право урядових орга­нів давати вказівки щодо проведення у виключних випадках "перехоплення в інтересах безпеки". Дозвіл на таке пере­хоплення дає прем'єр-міністр на основі письмового мотиво­ваного подання міністра внутрішніх справ, міністра оборони або міністра, до ведення якого віднесена митна служба.

Третій розділ містить нові кримінально-правові санкції, які призначені посилити захист таємниці кореспонденції, яка несанкціоновано перехоплюється засобами телекомунікацій.

Вказаний закон від 10 липня 1991 р. не самостійно вста­новлює межі і коло повноважень щодо вирішальної ролі суд­ді у санкціонуванні оперативних заходів спеціальних служб. Положення першого розділу закону трансформувались у норми Кримінально-процесуального кодексу у вигляді вось­ми статей: 100—100(7).

Таким чином, суд акумулював правомочності щодо сан­кціонування заходів спеціальних служб у використанні засо­бів телекомунікацій (електро-, аудіо-, відеомагнітні, акустич­ні, механічні та інші апарати та прилади) під час проведення операцій щодо виявлення злочинних проявів, крім випадків, зазначених у розділі 2 цього закону.

Обов'язки щодо дозволу на санкціонування покладено не на всіх суддів, а тільки на тих, хто визнаний як слідчий суд­дя. Цей суддя має право у справах щодо злочинів або право­порушень, за вчинення яких передбачено покарання у вигля­ді двох або більше років ув'язнення, дати вказівку відносно перехоплення кореспонденції, яку передають шляхом теле­комунікацій, її магнітного запису та проведення письмового фіксування його змісту, якщо цих заходів вимагають інтере­си слідства (ст. 100 КПК Франції). Ця подвійна умова відпо­відає міжнародним правовим стандартам і внутрішньому праву Франції. Зміст вказаної статті визначає правові рамки, в яких може бути дана вказівка стосовно перехоплення кореспонденцій, що передаються телекомунікаційними за­собами.

Стаття 32 Кодексу пошт і телекомунікації визначає теле­комунікацію як "будь-яку передачу або прийом знаків, сигна­лів, письмових текстів, образів, звуків і свідчень будь-якого характеру з допомогою проводів оптичних, відеозасобів, ра-діоелектричних або електромагнітних систем". Тобто зміс­том тексту охоплюються будь-які дії щодо перехоплення ко­респонденції, яка надсилається або приймається такими при­строями, як телефон, телекс, односторонні приймачі радіо­сигналів.

Визнаючи жорсткий режим щодо проведення перехоп­лення, законодавець чітко виокремив регламентну дію сто­совно пошуку інформації з кола інших дій, які суддя може здійснити за змістом інших статей Кодексу без обмежень для організації та проведення слідства, тобто йдеться про можливість перехоплення інформації тільки за умови тих правопорушень, перелік яких визначений у законі (санкція — два і більше років ув'язнення).

Наказ про перехоплення складається у письмовій формі. Він не має ознак судового рішення і тому не може бути ос­каржений (ч. 2 ст. 100 КПК). Законодавство не вимагає мо­тивацію цього наказу. Необхідно також зазначити, що порів­няння текстів статей 205 і 283 КПК Франції та тлумачення їх змісту дозволяє зробити висновок про те, що правом доз­волу відносно перехоплення інформації у межах додаткового розслідування крім слідчого судді користуються також обви-нувачувальна палата суду і суд присяжних. Якщо не буде да­но іншого тлумачення судової практики, то можна сказати:

172

Розділ II

Установи правосуддя у Франції

173

 

за змістом статті 463 КПК Франції, що регулює питання до­даткового розслідування (за розпорядженням виправного су­ду), особа, призначена судом, може у порядку спеціального судового доручення провести перехоплення кореспонденції.

Закон не уточнює, кореспонденцію яких осіб можна пе­рехоплювати. З цього випливає, що перехоплення стосуєть­ся кореспонденцій як обвинувачуваних (підозрюваних), так і будь-яких інших осіб, причетних до дій, що складають об'єкт слідства, або осіб, які можуть володіти свідченнями стосовно розслідуваної дії.

У рішенні суду, яке приймається відповідно до статті 100 КПК Франції, має бути точно визначено, що підлягає пере­хопленню, а також вказано, відносно яких дій застосовуєть­ся перехоплення та тривалість останнього. У статті 100-1 КПК Франції фактично визначаються реквізити того доку­мента, який суддя повинен прийняти щодо перехоплення: